Читать книгу Доторк - Дэниел Киз - Страница 5

Червень
2

Оглавление

Макс Праґер чекав на тротуарі перед своїм будинком, коли Барні зупинився, щоб забрати його.

– Що таке, Барні? – запитав він з немилосердно радісним виразом на рожевому обличчі, коли прослизнув у салон і захряснув за собою дверцята. – Виглядаєш як людина, у якої не все добре.

Барні пробурчав вибачення за запізнення й замовк. Він уже зрозумів, що десятимильна подорож до Центру буде цілим випробуванням. У домовленості про підвезення спочатку брали участь п’ять чоловіків, які могли між собою розмовляти. Тоді одного перевели в Толедо, а інший переселився на Вест-Сайд. Якийсь час Макс Праґер з відділу досліджень і Коллінз із відділу техніки безпеки мали дуже багато спільних тем для розмов – різні технічні штуки – і Барні їх із задоволенням слухав. Проте Коллінз пішов на пенсію три місяці тому, і тепер вони з Праґером удвох підвозили один одного.

Праґер – людина старого гарту. Утікач від нацистів, у Бруклін його привезли десятирічним. У його бруклінському акценті досі вчувалася німецька. Близько п’ятнадцяти років тому, у віці сорока років, він перейшов з Нью-йоркської військово-морської корабельні в Центр досліджень і розвитку «Нешнал моторз». Лише раз за три роки, скільки Барні його знав, він бачив Праґера в дійсно поганому настрої, коли двох молодших працівників підвищили, а його – ні. Те обурення закінчилося наступного ж дня, коли Праґер пожартував з Коллінзом, що тепер йому доведеться підчищати за новачками, у яких іще молоко після ступеня доктора наук на губах не обсохло, чоловіків, які не знають і половини того, що він уже забув про технологію мічених атомів.

– Слухай, я тут у бюлетені читав, що ваші з відділу моделювання скоро ще одну виставку матимуть. Може, ще один приз виграєш цього року.

Барні щось буркнув.

– Пам’ятаю, що твоя статуя торік узяла перше місце. Що там було? «Заплаканий хлопчик»? Ніколи не бачив скульптуру, яка б мені так сильно сподобалася. Ти реально талантище. Знаєш, що я тоді подумав? Що Барні одного дня стане відомим скульптором.

– Я її ще в коледжі виліпив, давним-давно, – відрізав Барні.

– Ну так, але цього року ти ж підготуєш щось новеньке, правда? Будеш знову мати перше місце, кажу тобі. Як називається?

– Я не братиму участі у виставці цього року.

Праґер зморщив губи й підняв брови.

– Я майже не працюю для себе, відколи почав працювати тут, – пояснив Барні. – Починав з десяток різних композицій, але нічого мені особливо не сподобалося.

– Мабуть, важко цілий день моделювати з глини, а тоді йти додому й працювати з тим самим вечорами та вихідними. Я б на твоєму місці замахався робити одне й те ж днями й ночами. Ну, розумієш, як тут креативити?

Старий незле все розуміє. Складно уявити, що технолог мічених атомів може так проникливо розуміти життя митця.

– А взагалі, – продовжив Праґер, – якщо не образишся на такі мої слова, ти останні кілька місяців виглядаєш як людина, яку добряче гризе якась проблема. Не хочу лізти куди не просять, але, може, у тебе те, що називають кризою митця, коли творчий талант переборює саму людину? Якось знав одного – молодого хлопа, от як ти, – переписувача в «Детройт таймз», у якого теж таке було – цілими днями він працює зі словами, а тоді ввечері йде додому до сім’ї й намагається писати роман у вільний час. Каже мені, що починав багато романів, але нічого не може закінчити, бо після цілого дня роботи над газетою він такий змучений від слів, що енергії більше не залишається.

Барні зиркнув на нього, а тоді знову перевів погляд на шосе, з якого скоро доведеться з’їхати в бік Центру.

– У школі й універі в мене не було проблем з тим, щоб закінчувати те, що я починав. У ті дні скульптура давала мені щастя. Я тішився не від нагород і визнання, а від самої роботи. Справжня радість настає тоді, коли ти так присвячуєш себе скульптурі, що процес створення тебе повністю поглинає.

Праґер кивав.

Зазвичай Барні соромився говорити про свої почуття, але його досі не відпустило те збудження від ранкової роботи.

– Навіть та сумна мить, коли робиш крок назад і бачиш, що скульптура готова й завершена, і тоді більше нічого з нею робити, – це ніби знати, що твої діти готові покинути тебе й піти у світ, – це природний людський жаль, породжений любов’ю. Але, Господи, коли не можеш завершити щось, чому ти себе присвятив, це жахіття. Замість щастя воно стає ніби кісткою в горлі. Не знаю, що зі мною сталося. Раніше в мене ніколи не було проблем із закінченням скульптур.

Макс кивнув.

– Я завжди тебе таким вважав. Той хлопець був такий самий. Він би тобі сподобався. І от що сталося: він прочитав про життя Ґоґена, і знаєш що? Одного дня кинув свою дружину, трьох дітей, полетів в Іспанію, щоб там писати.

– І що сталося? Він закінчив роман?

Праґер стенув плечима.

– Хотів би і я знати, чим там усе закінчилося, але відтоді нічого не чув про нього. Можливо, коли позбувся всіх обов’язків і повинностей, то нарешті зміг творити. А може, і ні. Хтозна, чи реально це на щось впливає.

Вони сповільнилися біля кованих залізних воріт із чудернацьким футуристичним написом «ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ І РОЗВИТКУ КОМПАНІЇ “НЕШНАЛ МОТОРЗ”» синім пластиком на срібному біля в’їзду. Барні кивнув охоронцеві, який, побачивши стикер «Відділ моделювання» на лобовому склі, махнув їм: мовляв, проїжджайте. Барні повільно об’їхав кільцеву розв’язку й зупинився, щоб Праґер вийшов перед будівлею відділу досліджень, а тоді покотив до свого місця на паркінгу за будівлею відділу моделювання.

Він вимкнув запалювання й подивився на ту будівлю, що виглядала наче монструозне іглу із золотою банею з одного боку, що покривала виставковий зал (без вікон, щоб жодне стороннє око нічого не побачило) та інколи, коли він їхав до або з Центру, сліпила його відблисками сонця. Вхід у вестибюль й адміністративні підрозділи, навпаки, були повні скла й прозорого пластику, ніби щоб запевнити візитерів-директорів, політиків та екскурсійні групи, що «Нешнал моторз» ховати нічого.

Барні швидко перетнув вестибюль, скривившись на оранжеві з жовтим пластикові анатомічні крісла, розставлені на синьому килимі, та абсурдні уявні моделі машин, обрамлені й загадково завислі в повітрі. Ключовими – як і в моделюванні тіла – є сила й напір; закручені простерті лінії й натужні площини, що імітують строгий функціоналізм сорокових, заражений псевдофутуристичною химерністю. Очікуйте в майбутньому. Оригінальність не надто приваблює керівників моделювання своєю теперішністю, тож дизайнери й стилісти подають їм упізнавану минувшість. Це працює. І вони, напевно, мають рацію, сказав собі Барні, бо люди, що купують дорогі автомобілі, хочуть чогось старого й знайомого в обгортці нового й цікавого. А що може бути знайомішим, ніж футуризм Бака Роджерза4? Енергійні космічні ілюзії для приземлених мільйонів, для яких зворотний відлік, старт і гальмування відбуваються лише на швидкісних шосе.

Барні кивнув новій дівчині в приймальні, вражаючись, як відділ кадрів завжди знаходить ідеальну комбінацію миловидності й молодої сексуальності, яка одночасно збуджує й викликає почуття провини. Біляве волосся спалахнуло й гойднулося, коли вона обернулася, ніби в телерекламі. Знову ж союз протилежностей: безпека, надійність, стабільність, приправлені зухвалою насолодою. Жорсткий напір й усвідомлення провини, що ти перевищуєш швидкість і краще сповільнитися. «Обережно! Крутий узвіз», а тоді «Діти».

Нет Вінтерз перетнувся з ним біля охоронця, що перевіряв ідентифікаційні бейджі.

– Агов, Барні! Слухай, хотів запитати, що ж це я таке чув, ніби ти нічого не подаєш на виставку? Бляха, буде якось дивно, що торішній призер цього року нічого не покаже. Андерсон здивується.

– Якщо питатиме, скажи, що я віддаю компанії всю свою творчу енергію та натхнення й у мене нічого не залишається на власні творіння. Скажи, що я насамперед людина компанії, а тоді вже скульптор. Хай цінує.

– Та ну тебе. Ти ж несерйозно. Виглядатиме справді дивно.

– Не можу нічим допомогти, Нете. Не маю змоги працювати. Нічого не закінчив такого, що можна було б подати, а я ж не силуватиму себе, аби на виставці показати щось.

– Добре. Дуже поважаю тебе за таке, – відповів Вінтерз. – Серйозно. Мені б твою сміливість. Добре, забули про ту виставку. Я ще дещо хотів запитати в тебе особисто, бо знаю, що ти саме така людина, чесна. З мистецького погляду – як скульптор – що насправді думаєш про той молдинг на крилах? Як гадаєш, нормально? Ну, ти ж знаєш, як я ціную твою думку.

– Перестань хвилюватися через це, – відповів Барні. – Завдяки тій смузі кузов виглядає нижчим, ніж насправді. Як тільки її вивезуть на платформу виставкового залу чи на випробувальний полігон, усе виглядатиме нормально. Особливо коли ми похромуємо бампери. Досить тим перейматися. Чудовий кузов.

– Добре, Барні. Я тобі вірю. Забудьмо про це, щоб я міг сьогодні зосередитися на бриджі. У тебе, так?

– Звісно.

– Добре. Ми з Гелен усе чекали, коли випаде нагода відбити трохи грошей. Твоїй дружині не щаститиме вічно.

Решту дня Барні працював під керівництвом Нета Вінтерза – закінчував модель для першого показу керівництву в кінці тижня в залі із золотою банею. Вони працювали над нею майже два з половиною місяці, але тепер, коли настав час вивезти її зі студії й причепурити для оцінення, Вінтерз літав над нею на межі істерики.

– Може, зняти ще трохи? Зробити глибші зубці під задніми фарами?

Барні вже досить довго працював з моделями Вінтерза, щоб знати, що з нього можна підсміюватися. Він кілька разів удав, що провів рукою по коричневій пластиліновій глині під лінією заднього вікна, відійшов і насолоджувався результатом. Коли Вінтерз нарешті погодився, що робота готова, Барні швидко покликав одного з молодших моделювальників, щоб той накрив її тканиною. Та через кілька хвилин Вінтерз уже знову бурчав:

– Бляха, через ту накривку вона виглядає, наче мертвий слон. Дай я знову подивлюся. Може, варто над нею ще трішки попрацювати.

І так продовжувалося до кінця дня. Двічі Вінтерз змушував їх відкривати «Пантеру ІІ» і вносити незначні зміни. Барні намагався стримуватися, коли бачив, як робота потрохи псується. Лінії були чіткі, а молдинг на крилах створював ілюзію напору – саме те, чого віце-президент відділу продажів вимагав від автомобілів для юного серцем ринку за два чи три роки. Щось молоде, сміливе, напористе й усі інші прикметники, які забезпечують обіцяну «могутність» за кермом. Молодий начальник запевнив їх на зібранні моделювальників, що таке поняття розробили мотиваційні спеціалісти, які знають, що людей можна змусити чогось захотіти. Ця серійна модель за планом має вийти через два роки, і в тому році «голий напір» знову буде в моді. Зважаючи на це, Вінтерз придумав сміливий дизайн, але тепер від страху підрізав декорації, послаблюючи пряму виділену лінію, якої йому вдалося досягти. Коли він закінчив, модель стала менш ризикованою й ближчою до тих, на які давали добро протягом останніх двох років.

Барні намагався не засмучуватися через цей компроміс. Намагався переконати себе, що тут він не митець, а майстер, який формує й моделює замовлення, змінює лінії, форму, текстуру на бажання дизайнерів. Та він усе одно не міг заспокоїтися, бо вбачав у такому Неті Вінтерзі себе через десять-п’ятнадцять років. Невпевненість стає чимраз ближчою, і він усвідомлював, що дуже вразливий перед такою хворобою.

***

Після роботи Барні їхав до будівлі відділу досліджень, щоб забрати Макса Праґера, але бічна вулиця, де той вийшов цього ранку, була заблокована барикадою, а перед самою будівлею стояли кілька автомобілів приватної поліції. Він вийшов з машини й підійшов ближче, але, як тільки ступив на сходи, якийсь літній охоронець – Барні частенько бачив його на території – підійшов до нього, розмахуючи рукою.

– Нікому туди не можна!

– Але я маю тут з деким зустрітися.

– Зона заблокована.

– Що сталося?

– Питання безпеки. Нещасний випадок в одній лабораторії. Мені нікого не можна впускати й випускати.

– Ну, я маю забрати одного чоловіка, що тут працює, – Макса Праґера, – ми їздимо разом.

– Праґера? Здається, він іще нескоро звідти вийде. Його хтось інший повезе або на таксі поїде.

Барні постояв ще трохи, охоронець запалив люльку й сказав:

– Та він тут іще надовго затримається й муситиме пройти перевірку. Не можна недооцінювати заходи безпеки, коли маєш справу з радіацією. Дуже-дуже обережним треба бути.

– Радіація? – Барні тупо глипнув на нього, тоді на будівлю відділу досліджень. – То нещасний випадок був пов’язаний з радіацією?

Охоронець обережно роззирнувся навколо й прошепотів:

– Раз ти працюєш на компанію, думаю, тобі можна розповісти. Один із внутрішніх охоронців, друг мій, чув, як диспетчер викликав відповідального за радіаційну безпеку. Здається – так, це між тобою й мною, ясно? – здається, у них щось там розлилося в радіолабораторії, кількох працівників опромінило. Казали, що цей Праґер вчинив як герой: якби не він, та штука вийшла б за межі будівлі й усе місто було б заражене до чорта. Так, сер, тому, думаю, йому зараз не в голові те, як він додому доїде. Але я тобі цього не казав. І нікому іншому не розказуй.

Барні подякував йому й повернувся до машини, дещо очамрілий від таких новин. Він і не уявляв, що Праґер працює з таким небезпечним матеріалом. Той ніколи про це не розповідав, скільки Барні пам’ятав. Він тільки й говорив про «мітки» і «технологію мічених атомів». Тоді Барні пригадав слово «ізотоп», що пролунало в кількох розмовах між Праґером і Коллінзом. «Радіоактивні ізотопи». Це він уже чув раніше, але поняття не мав, що це. Треба буде попитати Праґера.

Коли він проїхав повз будинок Макса Праґера, такий же, як і решта в ряду чепурних будинків молодших керівників, йому спало на думку, що всі в Елджині якось пов’язані з автомобільною промисловістю або залежать від когось, хто з нею пов’язаний. Він часто роздумував, спостерігаючи, як після роботи Праґер виходить з машини й бреде до будинку, як це дивно – жити на самоті в такому великому будинку стільки років, після того як дружина померла. І тепер його хвилювало, що Праґер ніколи не погоджувався завітати до них на вечерю чи піти кудись випити. У машині він поводився цілком приязно, але ніколи про це не згадував, дав зрозуміти, що його краще лишати на самоті. Остання людина на землі, про яку можна було б подумати, що він герой.

4

Вигаданий персонаж науково-фантастичної новели Філіпа Френсіса Новлана «Армагеддон 2419 н. е.» (1928).

Доторк

Подняться наверх