Читать книгу Доторк - Дэниел Киз - Страница 8

Через два дні після барбекю четвертого липня Барні зрозумів, що з’їв щось не те: його нудило. Уже другий ранок він прокидався з головним болем, а на руці з’явився висип, який поширювався. Йому спало на думку звернутися до лікаря, але він вирішив подивитися, чи не стане краще протягом дня. Тихо вдягнувся, щоб не розбудити Карен, і спустився вниз поснідати. Кухня була чиста, більшість тарілок вимиті. Вона старається змінитися.

Щоразу, як він думав сказати їй, що хоче пожити окремо, щось втручалося. Спочатку похорон його діда, – довелося знову побачитися з батьками, – тоді її репетиції, тепер це. І за останні кілька тижнів здавалося, наче вона відчуває його наміри й намагається змінитися. Усе стало легше, відколи Барні перестав працювати над Венерою. З часу похорону він навіть не спускався в підвал.

Барні наніс на шкіру мазь і вкрив марлею розчервонілу руку, обережно натягнув сорочку, одягнувся й більше про це не думав, а тоді вийшов з дому, де його мав би підібрати Праґер. Поки вони їхали, Барні відчував, що старий якось незвично замислений.

– Щось не так?

Праґер похитав головою, і тоді Барні побачив його руки на кермі.

– Обпікся чимсь?

– Почало напухати пару днів тому, – відповів Праґер.

– Схоже на серйозний опік. – Барні дивився на руки Праґера з довгими кістлявими пальцями, які, здавалося, мали б бути короткі й міцні. Досить делікатні долоні на противагу Праґеровій присадкуватій фігурі. Над кісточками виднілися струпи.

– Мабуть, алергія якась, – буркнув Праґер. – До лікаря треба сходити.

– Цікаво, – згадав Барні. – У мене от висип на руці. Свербить пекельно. Теж думав сходити перевіритися.

Праґер спохмурнів.

– Ти це коли побачив?

– Пару днів тому. Гадав, що десь обпікся й не помітив. А тоді подумав, що то я, мабуть, щось не те з’їв на пікніку.

Праґер кивнув, але його обличчя обвисло, він згорбився над кермом, ніби збирався з останніми силами, щоб керувати машиною.

– З тобою все добре?

– Та, лише нудить трохи. Слухай, я, напевно, не піду на роботу. Підвезу тебе до Центру, а сам до лікаря сходжу. Повідомлю тебе, як тільки дізнаюся, що це. Може, то ми щось обоє з’їли в їдальні компанії, тоді нафіг їх засудимо. – Він слабенько всміхнувся, а за кілька хвилин Барні вже проводжав авто поглядом.

Протягом дня Барні нудило, але він це ігнорував. Лише ввечері помітив, що з висипом усе стає ще гірше, тоді й згадав, що Праґер пішов до лікаря й може знати, у чому там річ. О сьомій тридцять він задзвонив Праґерові додому, але якийсь чоловік, що назвався Елом Бендіксом, сказав, що Праґера забрали в Меморіальну лікарню Елджина менш ніж годину тому.

– Що з ним?

– Вибачте, я не маю права ділитися будь-якою інформацією з газетами чи ще кимсь.

– Я не з газети. Що діється? Він мав мені подзвонити після того, як відвідав лікаря. У мене те саме…

Але чоловік повісив слухавку зі словами:

– Слухайте, ми тут зайняті. Подзвоніть у лікарню.

– Та якого хера! – викрикнув Барні, коли на кінець розмови в кімнату ввійшла Карен. – У нього такі ж опіки, як у мене.

– Які опіки?

– На руках, червоні плями на тильній стороні долонь, і пальці розпухлі. У мене теж висип на руці – свербить, зараза. Спочатку думав, що обпікся, але не пам’ятаю такого. – Барні побачив, як дивно дружина витріщається на його руку, на якій закотив рукав, щоб показати. Стало ще гірше: рука вкрилася струпами, як і в Праґера.

– Я не знала, що в тебе теж, – налякано прошепотіла Карен. – Глянь. – Вона розстебнула блузку й опустила ліву бретельку ліфчика, демонструючи червоні плями на грудях. – І тут… – Підняла спідницю, показуючи такі ж плями на правому стегні.

– Це коли в тебе з’явилося?

Вона дивилася на висип на грудях так, ніби там у неї звивалася змія.

– Не пам’ятаю. Кілька днів тому. Воно трохи почервоніло, і я подумала, що то реакція на ті гормони, які почала пити минулого тижня. Але вчора помітила те саме на стегні, подзвонила лікареві Лірою, він сказав, що то може бути побічний ефект і щоб я перестала їх уживати. Але, Барні, у мене теж тут стає все гірше.

Вони дивилися одне на одного, а тоді Карен прошепотіла те, про що він уже подумав:

– Подзвони в лікарню, запитай, що з ним.

Медсестра сказала лише, що з Максом Праґером усе гаразд, але з ним не можна ні поговорити, ні до нього навідатися. Барні наполягав, щоб йому дали поговорити з лікарями. Коли лікар нарешті взяв телефон, Барні сказав йому:

– Слухайте, я не просто так тут розпинаюся. У мене з дружиною, здається, такий самий висип, як у Праґера на руках.

– Містер Праґер заходив до вас додому протягом останніх кількох тижнів?

– Ні, він ніколи не був у мене вдома, але…

– Хтось із вас працює у відділі досліджень?

– Ні, я в моделюванні.

– Тоді я б цим не переймався.

– Але чому ви не можете сказати мені, що з ним не так? До чого ця загадковість? Якщо це раптом щось заразне, я мушу знати. Ми з ним на роботу разом їздимо. По черзі підвозимо один одного.

Запала тиша, і Барні був певен, що лікар прикрив мікрофон слухавки, щоб з кимсь поговорити.

– Слухайте, нічого заразного, – зрештою озвався лікар. – Це не хвороба. Назвіть своє прізвище й адресу, люди приїдуть і вас обстежать. Не впускайте більше нікого, доки наші люди туди не прибудуть.

Барні продиктував потрібну інформацію, але не встиг поставити жодного іншого запитання, як лікар повісив слухавку.

Через десять хвилин хтось із санітарного відділу компанії подзвонив і сказав, що з ними зв’язалися з лікарні й що якийсь містер Ґерсон зі своїми людьми вже їде для проведення звичної перевірки.

Але прибули вони аж за годину. Карен була на кухні, коли Барні почув, як на під’їзну доріжку заїжджає машина, і крізь відчинене вікно побачив, як друге авто паркується біля тротуару перед будинком. Було надто темно, щоб розібрати хоч щось, окрім двох пар передніх фар, але коли вони згасли, під світлом ліхтарів на ґанку він побачив білий вантажний автофургон, а зі свого кута зору зміг прочитати червоний на білому напис: «Трейсер контрол».

Двоє чоловіків у білих комбінезонах із каптурами та масками вийшли з фургона й повільно пішли доріжкою. Один тримав ліхтарика, другий ніс невелику валізу. Барні підійшов до дверей, щоб привітатися, але за вікном почув застережний тріск і якось здогадався, що то лічильник Ґайґера. Але що тут робить цей «Трейсер контрол» і чому ці двоє в білих комбінезонах користуються лічильником Ґайґера в нього на газоні? Барні гукнув їм:

– Що діється?

– Зачекайте, містере Старк. Краще стійте на місці. За хвилину все пояснимо.

Коли вони нарешті дісталися до дверей, він подумав, що зараз подзвонять у дзвінок, але той, що з коробкою, тримав у руках коротку паличку й водив нею над сходами, перилами ґанку, дверними ручками й багетами вздовж дверей. Клацання сповільнилося, тоді знову заторохтіло й знову стихло. Барні пізніше зрозумів, що це було дивно; він знав, що то лічильник Ґайґера, та разом з тим відчував, що все це якось неправильно. Не впевнений, як чи чому, але знав, що в цьому впорядкованому науковому світі радіоактивність має бути обмежена лабораторією, рентґенівським кабінетом, радіоактивними випадами на місцях ядерних випробувань ворогів (чи кількох друзів), але жоден здоровий глузд і логіка не пояснювали, що ті двоє в білому й з масками роблять у нього перед дверима з тріскучим лічильником Ґайґера. Він навіть не намагатиметься думати, що це означає. А як інакше, якщо він нічого не знає про радіоактивність і обладнання, що її створює й вимірює? Раптом йому захотілося знати про це більше.

Теленькнув дзвінок. Карен зайшла в кімнату, коли він відчинив двері. Вона не бачила, як ті чоловіки підійшли, як Барні, через вікно, тож коли помітила двох у каптурах і з масками, то закричала.

– Треба було попередити тебе, – сказав Барні, намагаючись її заспокоїти. – То про цих чоловіків говорили в санітарному відділі.

– Господи! – вигукнула вона. – Я б і не подумала.

– А що, ти думала, що вони з Марсу?

– Не знаю, що думала. – Вона засміялася. – Та я не збиралася їх впускати.

Барні відчинив двері-ширму.

– Ну, заходьте, – звернувся він до чоловіків. – Містер Ґерсон?

Тип із лічильником Ґайґера показав трубкою на машину біля тротуару.

– Мене звати Ел Бендікс. Це Ґас Макнайт. Але ви з місіс Старк поки стійте на місці, ми вас перевіримо. Тоді повільно зайдемо в будинок.

Барні намагався придумати, що запитати, але не міг, бо раптом та маленька чорна коробочка, що шепотіла про радіацію незрозумілою йому мовою, стала найважливішим інструментом на світі.

Карен, що стояла у вітальні, охнула.

– Що таке, Барні? – Він знав, що вона вдосталь чула про радіацію, зараження й протирадіаційні укриття, щоб здогадатися, що таке лічильник Ґайґера. Тоді вона спробувала пояснити їм: – Тут ні. У будинку не мало б бути ніякої радіоактивності. Його побудували лише два роки тому, а ми прожили всього рік.

Чоловік із ліхтариком заговорив так, ніби виправдовувався:

– У вас фонять ворота гаража, передня доріжка, сходи, перила й дверна ручка. Ми спочатку перевіримо вас обох, а тоді весь будинок.

– Нас? – Вони вимовили це слово в унісон, Карен зиркнула на Барні й подалася назад, ніби очікувала, що він її підтримає й заперечить ті слова.

– Але як? – здавленим голосом запитав Барні. – То через аварію в лабораторії? Але ж усі сказали…

Тип із лічильником Ґайґера – Бендікс – показав трубкою на машину біля тротуару.

– Дайте ми вас перевіримо, і містер Ґерсон усе пояснить. У вас машина страшно фонить. Уся в радіоактивному пилу. Тому ви обоє, найпевніше, також заражені. Не хочу вас тривожити, але цінна кожна хвилина. Тому краще дайте нам зробити все швидко.

Радіоактивний пил. Слова, що полетіли йому в обличчя, ніби здушили його, забили горло й ніздрі. Карен позадкувала. Це абсурд, завила вона. Не може бути ніякої радіоактивності ні на ній, ні в будинку. Коли Барні після їхніх наполягань нарешті ступив уперед, щоб його перевірили, вона люто блимнула на нього очима, визнаючи, що він її зрадив.

Бендікс повільно водив трубкою над ними, тріск посилився, коли вона підібралася до піджака. Барні скинув його. А тоді сорочку й майку, які раптом ніби запекли йому шкіру. Коли Макнайт побачив, що штани також доведеться зняти й що шкіра в Барні на передпліччях і плечах також має ознаки радіаційного зараження, він спробував підбадьорити його:

– Не хвилюйтеся, містере Старк. Ми знаємо, як із цим упоратися. – Бендікс пішов до фургона, дістав звідти компресор і два пластикові пакети. Коли повернувся, то спинився на мить і, побачивши, що сусіди спостерігають зі своїх вікон, сказав: – Краще зайти в гараж, бо нам потрібно полити вас зі шланга. У вас там є світло?

Барні отупіло кивнув, і вони обоє пішли. Карен автоматично ввімкнула світло, поки Макнайт розкручував тонкий пластиковий шланг і запускав помпу, терпляче пояснюючи (дуже м’яко, як здавалося Барні):

– Ця хімічна речовина змиє часточки з вашої шкіри, якщо вони ще не проникли надто глибоко. Ні, не торкайтеся! Ви можете втерти їх глибше. Просто поверніться, щоб я полив нею вам спину. Отак. А тепер обережно зітріть розчин. Добре. А тепер іще раз.

Барні обмивав руки під теплим потоком, підставляв руки й ноги, і щоразу, як Бендікс водив біля нього трубкою й вона тріскотіла швидше, шкіра на шиї в Барні напружувалася й поколювала, наче по ній щось повзало. Зрештою, коли, здавалося, минуло вже багато часу, Бендіксова трубка втішилась і показала, що він більше не заражений.

– Як ця фігня взагалі сюди потрапила? – запитав Барні.

Бендікс знизав плечима, надто зайнятий, щоб відповісти, але Макнайт пояснив, що Праґер виніс радіоактивний пил зі свого маленького кабінету в дослідницькій лабораторії на взутті та одязі після аварії.

– Але як? Господи, він же казав мені, що все відчистили. На радіо й телебаченні сказали, що загрози більше немає.

– Слухайте, – нетерпляче повів Бендікс, – ми з містером Ґерсоном усе пояснимо, коли…

– Був витік, – пояснив Макнайт, – через вентиляційний канал. Коли вони десь три тижні тому запустили вентиляцію, пил полетів Максові в кабінет. Він розніс його в кілька місць, зокрема у свою й вашу машини.

Слова зависли в теплому повітрі, перед тим як розрослися своїм значенням. Карен здригнулася, і Барні, відчуваючи прохолоду в грудях, зрозумів чому. Макнайт обережно здер смужку з одного пластикового пакета й витягнув звідти лікарняне кімоно, щоб Барні одягнувся.

– А тепер, місіс Старк, будь ласка… – звернувся до неї Макнайт досі теплим і вибачливим голосом.

Карен була налякана, проте Барні не знав, як полегшити для неї цю ситуацію. Бендікс трубкою лічильника Ґайґера показав їй, щоб вона підійшла.

– Сукню, – сказав він, указуючи на шкалу.

– Але я щойно купила її, – видихнула Карен. – Така гарна! Як воно могло?..

– Через ваші або його руки чи від іншого одягу в шафі.

– Але я ще ж навіть не вішала її в шафу. Щойно витягла з коробки.

Бендікс знизав плечима, але знову підійшов Макнайт.

– Вибачте, місіс Старк. Мусимо це зробити. Знаю, як ви почуваєтеся, але це для вашої ж безпеки. Будь ласка.

Карен піддалася його голосу, скинула сукню, а за нею й нічну сорочку. Барні збирався протестувати, але Макнайт, побачивши, як фонить її ліфчик, знову вибачився.

– У нас немає жінки для цієї роботи. То був терміновий дзвінок.

– У нас усі такі дзвінки термінові, – буркнув Бендікс.

– Не звертайте на нього уваги. У нас уже майже тридцять шість годин роботи без перерви. З іншої роботи в Клівленді до будинку містера Праґера сьогодні, а тоді сюди. Зробімо так, містере Старк. Ви тримайте лічильник Ґайґера – доведеться зняти решту одягу також – і просто водіть своїй дружині по тілу.

– Нема потреби. – Карен озвалася таким крихким голосом, що всі до неї обернулися. Вона взялася за застібку ліфчика, скинула його, зухвало стояла й тремтіла під жовтим світлом. Лічильник показав сліди на грудях і стегнах. Попри її зухвалу невимушеність, обоє чоловіків відвернулися, коли вона себе омивала. Барні підійшов, хотів допомогти, але Карен відсторонилася.

– Облиш мене. Не підходь.

Коли Карен закінчила, її знову перевірили. Інструмент цокотів звичайним сумним пульсом фонової радіації. Усе забруднення зійшло, нічого не в’їлося глибоко в шкіру. Тоді Бендікс показав трубкою на її голову.

– Краще перевірте волосся.

Карен подалася назад.

– Не може там нічого бути. Я його вичісую щоранку й ввечері.

– Часточки такі мікроскопічні, що не факт, що ви їх вичесали, – заперечив Макнайт. – Не можна ризикувати, місіс Старк. Ви ж розумієте: ми б не наполягали, якби не були цілком упевнені.

Радіоактивні сліди були у двох місцях. Одне – внизу посередині, друге – спереду її скальпу. Зачувши тріск, вона захотіла торкнутися волосся, але Макнайт зупинив її.

– Краще не треба. Можете розповсюдити.

– Доведеться відрізати, місіс Старк. – Бендікс дістав ножиці з кишені комбінезона.

– Я вимию. Якщо не можна вичесати, то я все вимию, так не можна?

Макнайт похитав головою.

– Ви не зможете вимити все. І ще в нас немає часу. Краще відрізати.

– Ну, вам можна розказати й найгірше, – сказав Бендікс. – Решта все одно скоро повипадає.

Макнайт повернувся до нього, маска до маски.

– Це зараз було зайве.

– Вона все одно дізнається рано чи пізно. Краще приготуватися до того, що це далеко не мед.

Карен здригнулася, ніби від ляпаса, від напруження її трусило. Барні хотів заспокоїти її, але зараз не дозволяв собі підходити надто близько. Вона могла б втратити все, але волосся…

– Мені дуже шкода, – заговорив Макнайт, забравши ножиці в Бендікса, – але це вже кінець.

Він схилив її голову вперед і, перевіряючи лічильником, обережно стриг.

– Я намагаюся не зрізати більше, ніж треба.

Але це було складним завданням, і коли лічильник почав показувати норму, майже чверть її волосся лежала на папері, який він спеціально підстелив. Кілька волосин упало їй на плечі та груди, і Макнайт мусив перевірити, чи вони не радіоактивні. Тоді відступив, витягнув друге кімоно з пліофільмової обгортки, обережно здер зовнішню плівку й подав їй одяг.

Карен натягнула кімоно й щільно запнулася. Лише тоді поглянула на Барні.

– Добре, – сказав Бендікс, – тепер ходімо в машину – ступайте обережно по траві, де ми позначили білим порошком.

Карен подивилася на Барні, не рухаючись, і він бачив, що вона починає важко дихати, ніби хоче блювати, але насправді просто не могла стримати схлипування. Барні обійняв її однією рукою, дружина притулилася до нього, поки він вів її до машини, а сама відкрито плакала й занурювала пальці у рвані кінці волосся.

– Що ти з нами зробив, Барні? Що ти зробив?

Карен ридала в нього на плечі, поки вони залізали в бордовий седан, припаркований біля тротуару. Містер Ґерсон представився, але вона навіть не намагалася підняти голову. Барні кивнув на знак привітання й прослизнув на заднє сидіння машини біля неї.

Барні почув лише половину пояснень містера Ґерсона про те, що вони зараз поїдуть у лікарню для обстеження, і, поки повернуться, будинок буде повністю знезаражений. Він відчув, як Карен напружилася біля нього й сіла рівно.

– Будинок?

Містер Ґерсон, що сидів спереду біля водія, повернувся до неї й кивнув. Він виглядав чепурно, трохи сивий, з акуратною армійською зачіскою. Непривітність, яку Барні відчув під час телефонної розмови, лише посилилася в машині, бо в тьмяному світлі виднівся лише його профіль.

– Боюся, що так, місіс Старк. Приїдуть зезисти – загін знезараження – і чотири-п’ять днів перевірятимуть та очищуватимуть усе.

– Усі мої речі?!

– Звісно, вам відшкодують усі збитки. Містер Енґстром попросив мене запевнити вас, що «Нешнал моторз» також покриє всі витрати, поки ви будете в лікарні, і під час усіх процедур знезараження.

Барні усвідомлював, що так мусить бути. Усе, чим вони користувалися, чого торкалися навіть ледь-ледь, стало забрудненим. Разом із пилюкою, яку Карен не прибрала, буде радіоактивний пил, він кружлятиме у вихорі й приземлиться на дивані, кавовому столику, абажурі чи на килимах.

– Що сталося? – запитав Барні. – Макс Праґер сказав, що радіоактивність ізольована в лабораторії. Сказав, що все почистили. Як воно проникло в його кабінет?

– Вони провели очистку після інциденту, – пояснив Ґерсон. – Не дзвонили нам, зробили все самі, – і це цілком нормально, запевняю вас, – але ніхто не подумав перевірити вентиляційну систему, яка мала вихід між безпечною зоною радіаційної лабораторії й маленьким кабінетом містера Праґера поруч. Через тиждень після інциденту надворі потеплішало, вони запустили кондиціювання повітря, вентилятор послужив трубопроводом для часточок пилу, які поширив від вентиляційного каналу в безпечній зоні до кабінету містера Праґера. Він виніс їх звідти – через тиждень, коли ніхто вже нічого не перевіряв, – собі в машину й дім, і у вашу машину також. Щоразу, як він сідав у вашу машину, то приносив нові часточки із собою, а щоразу, як ви сідали в його, то забирали трохи. Звісно, він подзвонив нам одразу, як дізнався про це, – пояснив Ґерсон. – Боюся, що йому досить зле. Вам обом пощастило. Своїм вторинним зараженням ви дістали набагато меншу дозу, ніж він. І, звісно, доза опромінення в нього почала накопичуватися швидше.

– Барні, ми вже ніколи не будемо такими, як раніше.

І Барні усвідомив, що Карен бачила газетні шпальти й статті, але дотепер ядерні випробування, радіоактивні випади, стронцій-90, йод у дитячому молоці, телевізори з дефектами кольору, загублені радієві голки, навіть приголомшливі історії про вроджені мутації жертв опромінення – усе це було десь далеко. Експерти були завжди на місці й запевняли їх, що все в безпечних межах.

Проте вони ніколи не згадували про ймовірність помилок, аж доки не ставало надто пізно.

Він мало знав про вплив радіації на людей.

Історії про нещасні випадки з радіацією рідко потрапляли на перші шпальти, і тепер Барні розумів чому. Деталі триматимуть у таємниці, аж доки все не очистять і «Нешнал моторз» із Комісією з питань ядерної енергії не вирішать, що можна повідомити громадськість. Тоді з’явиться півколонки в «Детройт таймз», де скажуть, що щось трапилося на промислових околицях Детройта, але все очистили, та й було це п’ять-шість місяців тому. Хвилюватимуться про це лише мешканці Елджина. Для решти світу це будуть (як і завжди) уже несвіжі новини.

Барні слабко пам’ятав симптоми променевої хвороби, відколи читав про Хіросіму, але, скільки міг згадати, спочатку виникають опіки, випадає волосся, тоді загострюються симптоми, які вже почались, але які він перед тим нерозумно недооцінив (нудота, слабкість і втома, опіки), а потім, за кілька місяців, можливо, катаракта, а з роками лейкемія чи рак. На якийсь час, можливо, безпліддя або мутації та викидні. Доза, мабуть, недостатньо велика, щоб убити їх, але назавжди залишаться ця слабкість, порожнеча. І тут йому спало на думку: якщо його чекає таке майбутнє, для чого тоді взагалі жити?

– Звісно, вам доведеться нас орієнтувати, – заговорив Ґерсон. – Сподіваюся лише, що ви не дуже багато часу провели в натовпах. – Він знов обернувся профілем, ніби в нього нормально чуло лише праве вухо й він хотів, щоб відповідь пролунала саме в нього. – Ні?

– Натовп? Ви про що?

– Ваше пересування з часу аварії. Нам потрібно буде відновити ваші маршрути. Усюди, де ви ходили, усі, з ким бачилися за останній місяць. Ви, напевно, поширили зараження на багатьох людей у багатьох місцях. У нас попереду багато роботи, і я б хотів, щоб ви нам допомагали скільки змоги, тобто поки можете. Як я й казав, «Трейсер контрол» залишатиметься в «Нешнал моторз» і перевірятиме всі можливі витоки; нам знадобиться ваша допомога. Ви, звісно ж, і надалі отримуватимете зарплату компанії.

– Звісно. – Але розум його метався останніми кількома тижнями, слідом забруднення, який він залишив. Тепер усе це доведеться пройти заново. Барні звеселила короткочасна думка, що він не може навіть учинити самогубство – принаймні доки не пройде заново всіма стежками й не погляне в кожне обличчя. Усіх й усе, чого він торкнувся, доведеться очистити, як їх із Карен очистили цього вечора. Це було зовсім несмішно, і він знав, що їм, мабуть, цікаво, чому він сміється.