Читать книгу Доторк - Дэниел Киз - Страница 7

Наступного ранку Карен покликала його до телевізора, бо там показували репортаж про випадок у Центрі. Барні підійшов саме вчасно й побачив Макса Праґера, який потискав руку президентові «Нешнал моторз».

«…і завдяки бистрому розуму й негайним діям містера Праґера ймовірний нещасний випадок колосальних масштабів вдалося швидко взяти під контроль. Я хочу запевнити жителів міста Елджина й наших сусідів з Детройта, що радіоактивні матеріали не вийшли за межі лабораторії. Містер Праґер поставив безпеку інших вище за свою. Опромінившись значною дозою радіації, він запобіг поширенню радіоактивних матеріалів і відвів катастрофу. Повторюємо: жодна часточка радіоактивного пилу не вийшла за межі лабораторії. Місце аварії швидко й ретельно очистили спеціалісти з Центру. Жодної загрози не…»

– Сподіваюся, вони щось зроблять для цього мужика, – озвався Барні. – Його сильно зачепило, коли тих докторів підвищили, а його – ні.

– То от чого стосувалося те геройство, про яке ти говорив телефоном. Ти нічого не сказав мені про радіацію. Завжди щось від мене приховуєш.

– Нічого я від тебе не приховую. То було неважливо. Не хотів тебе лякати.

– Це означає, що біля нього небезпечно перебувати? Він радіоактивний?

– Думаєш, якби він був радіоактивний, президент «Нешнал моторз» тиснув би йому руку?

– Барні, ти точно мусиш з ним їхати?

– Звісно, мушу. Бачиш? От про це я й кажу. Ти поняття не маєш, що навколо тебе відбувається. Уже з усім упоралися. Ці речі можна перевірити й виміряти; вони мають усі необхідні інструменти й знають вимоги безпеки. Він би не забирав мене на роботу, як завжди, якби була якась загроза.

– Не знаю. Вони не все тобі говорять. Я й поняття не мала, що десь тут таке є. Думала, що радіація лише на атомних електростанціях, де все запечатано й захищено.

– Ну, я впевнений, що тепер усе безпечно. Умілі технологи на кшталт Макса Праґера знають, що робити і яких запобіжних заходів потрібно вживати.

– Так, але навіть з усіма тими заходами аварія все одно сталася. – Тоді раптом Карен спалахнула: – Ви, мужики, тільки й умієте, що вживати запобіжних заходів, правда?

– А це взагалі до чого?

Вона відвернулася.

– Не хочу про це говорити.

– Боже, я можу хоч раз вийти з цього дому зранку без сцен? Слухай, я не розумію, що на тебе найшло, і не маю часу на те, щоб розбиратися. За кілька хвилин він уже під’їде. Якщо я зробив щось не так, вибач.

Карен знехотя дозволила йому поцілувати її в щоку, і Барні кивнув.

– Дуже тобі дякую за таку поблажку, хоча цього мені навряд чи вистачить на весь цей довгий день.

***

Праґер під’їхав до тротуару саме в мить, коли Барні вийшов, і, судячи з його обличчя, Барні запідозрив, що в телевізорі той себе вже бачив.

– І як це – бути героєм?

– Ой, та сам знаєш, як ті телевізійники все перекрутять. – Проте було очевидно, що він не проти про це поговорити.

– Ти казав, що розповіси, що сталося.

– Справді хочеш почути? – Барні кивнув, і Праґера це, здається, вдовольнило. Він завжди любив балакати за кермом. – Ну, бляха, ледве обійшлося. Ніколи ще такого в мене не було.

– Вибач, поки ти ще не почав. Хотів дещо уточнити. Відколи це «Нешнал моторз» використовує радіоактивні матеріали?

– Це ізотопи. Їх використовують як мітки. М’яке гамма-проміння застосовують для різних цілей – від відстеження потоку фарби та її густини на поверхні до перевірки лиття на дефекти – це називають радіографією.

– Ніколи про це раніше не чув. Ну, давай далі.

– Так от, я показував одному з нових техніків радіолабораторію. Це така подвійна кімната – радіокамера й дві обкладені свинцем стіни, між якими ми працюємо за приладами. Ми ніби в бутерброді, від радіокамери нас відділяє одна стіна, а від виходу – друга, і вийти можна лише вгору по драбині.

– А як ви залазите в радіокамеру?

– Та ну, ми туди не ліземо. Ми працюємо з ізотопами за допомогою окремих маніпуляторів, як ми їх називаємо, – двох здоровенних стоматологічних дрилів із затискачами на кінцях. І от, заводжу я цього хлопця, і ми дивимося, як один із наших розумах-докторів дістає капсулу зі свинцевого контейнера. Капсула завдовжки лише два дюйми, між іншим, а всередині лежать три гранули іридію-192. Три радіоактивні горошини в алюмінієвому стручку, гарно й тісно спаковані в порошку алюмінію.

Той мужик мусив просто розрізати капсулу по чітко позначеній лінії, дістати гранули й запхати їх у спеціальний відділ у стіні з іншого боку – наш маленький «радіобанк», так ми його називаємо. Усе просто, правда? Отже, стоїмо ми поруч, дивимося, як він працює маніпуляторами в радіокамері. Нічого такого. Хлоп має дві руки, може ними туди дотягнутися; у голові він собі зважає, що відстань більша й що його нічого не обмежує. Я пояснюю новенькому, як треба різати. Так, ніби робиш кесарів розтин (а цього разу в нас трійня).

Ми дивимося, як він опускає високоточне дискове лезо, і, як я вже пояснював відповідальному за радіаційну безпеку, я на власні очі бачив, що ніж був точно на лінії. Без сумніву. Я б того малого не звинувачував. Мабуть, одна з гранул була бракована, і це винні в «Трейсер контрол» – то вони нам постачають ізотопи. Лезо врізається в капсулу, звідти висипаються алюмінієвий пил і три гранули, а тоді зненацька новачок кричить: «Дивіться на вимірювач Джордана!» І я кажу тобі: голка там до п’ятисот підскочила. Мужик за панеллю керування завмирає. «Що мені робити?!» – кричить. Я кажу йому, що тепер не час для повчань, беру керування на себе, швидко переводжу маніпулятори, щоб запхати гранули в сховище в стіні. Одну я поклав, дві лишилося, а тоді чую, як новенький знову кричить, повертаюся й бачу червоне аварійне світло, що горить на дозиметрі повітря. А це значить, що пил проникає крізь першу стіну прямо в наш рів.

– Господи Ісусе! – вигукнув Барні. – І що ти зробив?

– Кричу їм, щоб зайшли за стіну безпеки й врубили душі, а сам думаю, що маю ще кілька секунд, щоб заховати ті гранули. Не міг же я ті херні отак просто лишити. Але скажу тобі таке, Барні: дуже дивне відчуття, коли та радіоактивна штука проходить через стіну, а ти не можеш її ні побачити, ні відчути. Я сховав решту гранул, тоді вилетів по драбині й виліз з іншого боку, перескакував по п’ять-шість щаблів. Здер респіратор з обличчя, скинув робу, зайшов у душ за хлопцями в самій лише білизні й так узявся терти шкіру, як ніколи в житті, аж рубці полишалися. Я тільки й думав, що весь у радіоактивному пилу. Мужик! Ніколи в житті не забуду тої картини, коли голка скочила догори. Там, у лабораторії, все фонило! Але ти собі уяви: того мудака, відповідального з питань безпеки, турбувало лише те, щоб ми провели чистку й не повідомляли «Трейсер контрол». Знав би ти, як то мене схарило. Нє, я його не звинувачую в тому, що він хотів уникнути паніки. Блін, ми ж усе взяли під контроль, ніхто не дістав якоїсь великої дози. Але хотілося, щоб він насамперед за нас турбувався.

– А звідки ти знаєш, яку дозу дістав, якщо це неможливо побачити?

– Плівкові дозиметри. А ще маю кишеньковий. Лікар тримав нас в ізоляторі п’ять хвилин, перевіряв. Роба й респіратори зупинили опромінення, і ніхто нічим не надихався. Іншим залишилося тільки очистити все, що ми винесли з лабораторії. Ну а що, це ж звична процедура. Компанії таке щодня роблять.

– То їм не довелося дзвонити в той «Трейсер…»?

– «Трейсер контрол»? Через такий невеликий витік – ні. От коли аварія виходить з-під контролю, як, наприклад, коли щось із реактором або коли це виходить за межі лабораторії й виникає загроза зараження всього міста. А в такому випадку – ні. На щастя, нам вдалося все втримати в лабораторії. Бляха, за годину після аварії відповідальний за радіаційну безпеку перевірив кожен дюйм того місця: камеру безпеки, кімнати знезаражування, які ми проминали дорогою в душ; навіть мій невеликий кабінет біля лабораторії. І це ж вони ще раз ретельно все перевірятимуть – усю територію, просто щоб бути точно впевненими. Але скажу тобі таке, Барні. До трагедії було дуже близько.

Барні вийшов перед будівлею відділу моделювання ще під враженням від думки про те, що, як Карен і зазначала, навіть з усіма їхніми знаннями й запобіжними заходами, усім плануванням та обережністю щось усе одно може непередбачувано витекти не в тому місці не в той час і вплинути на їхні життя.

А найгірше, блін, те, що воно завжди там було, завжди так близько, а він і гадки не мав.