Читать книгу Солодка печаль - Дэвид Николс - Страница 12

Гольф-клуб був сміховинною будівлею, так само бундючний і пафосний, як і його члени. Вибілений і зубчастий, він був би чудовою локацією для знімання якого-небудь детектива Агати Крісті, якби не теплиця 1980-х, притулена збоку. Під час візитів сюди з матір’ю я потроху зненавидів це місце, запах лосьйону після гоління, джина й тоніка, регіт із бару, класичну музику, рефрен «Блакитного Дунаю», який переслідував тебе навіть у туалеті, де на рівні очей висіли незбагненні карикатури про гольф. Я ненавидів те, як поводилася мама на території клубу, той тон, який вона брала, її сміховинний жилет. «Поводься зразково», – казала вона. Я не схильний був до поганої поведінки, але від тих слів хотілося вихопити важку ключку в одного з покидьків у вестибюлі й заходитися трощити вази з ароматичними сумішами, пакетики шотландського печива, бокові дзеркала «БМВ» та «Рейндж Роверів» на автостоянці, які зараз я обсипав гравієм, зістрибнувши з велосипеда й кинувши його, не встигли колеса зупинитися, а сам метнувся у вестибюль.

– Перепрошую, я можу вам допомогти? Ви когось шукаєте? Перепрошую, юначе! Юначе, стійте! – Секретарка хряснула по дзвінку – дінь-дінь-дінь! – а я тим часом озирнувся ліворуч-праворуч і побачив, як від бару наближається мама – цок-цок-цок – тією бадьорою дрібною ходою у спідниці-олівці, усміхаючись – усміхаючись! – наче я приїхав обговорити ціни на корпоративну різдвяну вечірку з танцями.

– Дякую, Дженет, я із цим розберуся. Привіт, Чарлі…

– Тато каже, що ти пішла з дому.

– Ми маємо це тут обговорювати? – Вона взяла мене за лікоть і повела крізь вестибюль…

– Це правда?

…мов охоронець – так, ніби мене впіймали на магазинній крадіжці й тепер відчиняють двері до конференц-залів і кабінетів, шукаючи, де б мене сховати…

– Я залишила тобі листа, Чарлі. Ти читав того листа, Чарлі?

– Ні, я приїхав одразу сюди.

– Що ж, я просила його віддати тобі листа.

…і, побачивши, що всі кімнати зайняті, вона всміхалася своєю професійною усмішкою і рішуче зачиняла кожні двері.

– Мамо, це правда? – я викрутив лікоть із її захвату. – Скажи мені!

Її усмішка ослабла. Вона взяла мене за руку і, міцно тримаючи її, на мить торкнулася своїм чолом мого, а тоді різко глянула ліворуч, праворуч, відтак на двері позаду нас, важко привалившись до них плечем, і завела мене до глухої задушливої клітки-комори, звукоізольованої рулонами туалетного паперу й рушниками. Ми стояли серед швабр і відер.

– Чарлі, тобі не можна сюди приходити…

– Але це правда, що ти переїздиш від нас?

– Наразі так.

– Куди? Я не розумію.

– Це все було в листі, – цитьнула вона. – Я казала йому віддати його…

– Просто скажи! Будь ласка!

Вона зітхнула і, наче здуваючись, дозволила собі сповзти на підлогу, склавши ноги під собою.

– Із твоїм татом нелегко було жити ці останні роки…

– Справді? Бо я не помітив, що…

– …нелегко для кожного з нас. Гадаю, я робила все можливе, щоб тримати все вкупі, і я справді досі його люблю, я всіх вас люблю. Але… – вона зробила паузу, насупилася, облизала губи, а тоді стала по одному добирати слова. – Я знайшла іншого друга. Тут. На роботі.

– Кого?

– Я виклала це в листі, не знаю, чому він не віддав тобі листа…

– Добре. Піду й дістану цього славетного листа… – і я почав перелізати через неї, копаючи відра, збиваючи на підлогу швабри.

– Не треба, Чарлі. Сядь. Сядь! Я розповім тобі! Тут! – Вона схопила мене за руку й притягла на підлогу, так, що наші ноги сплуталися, впершись у гори туалетного паперу. – Його звати Джонатан.

– Він працює тут?

– Так, керує корпоративними заходами.

– Я його зустрічав?

– Ні. Біллі зустрічала, коли приходила на роботу зі мною. І – ні, він сьогодні не тут, тож нічого собі не вигадуй.

– І як давно?..

– Пару місяців.

– Ти тут лише із січня!

– Так, і відтоді ми стали дуже добрими друзями.

Я розсміявся по-злому, як тільки міг.

– Ти не дуже зріло це сприймаєш, Чарлі.

– «Дуже добрими друзями». Так кажеш, наче тобі дев’ять років…

– Гаразд, коханцями. Так краще?

– Заради всього святого, мамо…

– Бо я можу поводитися з тобою, як із дитиною, якщо хочеш, чи тобі краще так?

– Ні, я лише хочу…

– …щоб я пояснила тобі, що відбувається, і саме це я і намагаюся зробити. Я не проти, що ти сердишся, я очікую, що ти злитимешся, але я також очікую, що ти виявиш повагу й вислухаєш. Гаразд? – Вона пхнула відро пальцем ноги. – Господи, мені б зараз цигарку!

Я погладив свої кишені.

– І це теж не смішно. Ти куриш?

– Ні!

– Бо якщо куриш, я тебе вб’ю…

– Не курю. Просто розкажи мені.

– Я познайомилася із Джонатаном тут. Він удівець, дві доньки, близнючки. Гарний чоловік, дуже гарний, і ми трохи розмовляли. Я розповідала йому про тата, і він ставився з великим розумінням, адже й сам трохи пригнічений, і тому знав, як воно, і ми стали друзями, а потім… більше ніж друзями. Не дивися так. Таке трапляється, Чарлі, колись сам дізнаєшся. Бути у шлюбі – не так просто, як кохати одну людину за все життя…

– Але ж це і є шлюб! Він і має бути таким. Слухай… – я схопив її за руку й відвів палець, щоб показати, що обручка й досі на місці, а вона схопила мене за руки й міцно стиснула їх.

– Так, так, має бути, так, але це складно, Чарлі, це заплутано й боляче, і можна мати сильні почуття до різних людей, абсолютно щирі та сильні. Ти зрозумієш, коли подорослішаєш…

Не встигла ця фраза зірватися з її губ – і я буквально побачив, як вона намагається забрати її назад, проковтнути, але було вже пізно. Вона розізлила мене дужче, ніж «зразкова поведінка», і я копняком відчинив двері, але мама притиснула руку до мого коліна, заспокоюючи мене.

– Припини це! Припини! Чарлі! Послухай, я не маю сумніву, що твій батько – кохання мого життя, і ти теж не повинен у цьому сумніватися. Але зараз я – його доглядальниця, а не дружина або партнерка, лише доглядальниця, і часом – часом можна по-справжньому зненавидіти людей, про яких маєш піклуватися, зненавидіти їх за те, що маєш про них піклуватися…

– Ти його ненавидиш?

– Ні! Я його не ненавиджу, я кохаю його – хіба ти мене не чув? Я набагато краще виклала все це в листі…

– Просто скажи мені!

– О господи! Я…

Але її голос перечепився за щось. Якийсь масний блиск промайнув у її очах, вона заплющила їх і міцно притиснула кінчики пальців до очниць.

– Я втомилася, Чарлі. Я просто дуже, дуже втомилася. Ніякої користі для нього від мого перебування там немає, а я не можу провести все життя, доглядаючи за ним. Знаю, для тебе я стара, але я почуваюся надто молодою, щоб на все життя просто… зав’язнути.

– Отже, ти йдеш.

– На якийсь час – так, я переїжджаю.

– Ти тікаєш.

– Він і сам не хоче, щоб я там була! Він знає про Джонатана, ми багато всього наговорили, це неможливо… – Вона застогнала, розсерджена. – Я робила все, що могла! Все, ти це знаєш, хіба що хочеш від нас із твоїм татом більшого: щоб ми роками й роками волали, кричали, сичали одне на одного серед ночі…

– Коли я повернувся додому, він лежав скулившись…

– О господи… я не з легким серцем на це пішла, Чарлі, тут не до жартів. Я роблю це, бо вважаю, що так буде найкраще!

– Найкраще для тебе, напевно.

– Ні, для всіх!

– Бути жорстоким, щоб бути добрим?

– Є певний елемент…

– Бо це точно достобіса жорстоко…

– А цього вже досить! – різко сказала вона, а тоді застогнала й запустила пальці у волосся й смикнула за нього, наче хотіла витягти себе нагору. – Господи, Чарлі, ти не полегшуєш справи.

– Хочеш, щоб я тобі справу полегшив?

– Ну так, правду кажучи, так, я була б не проти, – гримнула вона, а тоді видихнула, взявши миттєву паузу, щоб виправитися. – Ні. Кажи те, що хочеш сказати.

Вона приклала руки до очей козирком.

– Що ти хочеш знати?

– Ти переїздиш до…

– Джонатана. Наразі так.

– Як надовго?

– Не знаю. Побачимо.

– А ми з Біллі залишаємося з татом.

– Ну… – вона прикусила губу, глянула у стіну і з якимись точністю і обачністю заговорила: – Наразі ми думаємо, що Біллі піде жити зі мною, а ти залишишся з батьком.

Минула мить, на яку я затамував подих, перш ніж зміг заговорити знову:

– Можна мені теж?

– Що?

– Можна мені з тобою?

– Я не…

– …з тобою та Біллі.

– О Чарлі…

– Я серйозно! Забери мене.

– Не можу!

– Бо я схибнуся, якщо залишуся там.

– Джонатан має родину, у нього доньки-близнючки.

– Мені байдуже.

– Немає спальні.

– Мені буде добре й на дивані.

– Чарлі, мені потрібно, щоб ти лишився з батьком!

– Чому я?

– Тому що… ти найстарший…

– Ні, ти найстарша!

– Ти завжди був близький із батьком…

– Ні, ми не близькі, тобі подобається думати, що ми близькі, бо тобі так легше.

– Коли ти був маленький, ви були близькі…

– Я не маленький!

– Ні, але ви можете повернути це, зблизитися знову.

– Я ближчий до тебе і хочу поїхати з тобою та Біллі!

Я старанно намагався не панікувати, прибрати з голосу страх, але, на свій сором, зрозумів, що плачу…

– Чарлі, я ж не емігрую, лише переїжджаю трохи далі по дорозі, я буду поряд! Ти щодня бачитимеш Біллі у школі!

…плачу так, ніби мені чотири чи п’ять років, смикано й захлинаючись.

– Тебе не буде, коли ми прокидаємося, тебе не буде вночі…

– Усе у вас буде добре, у вас обох. Твій тато обожнює бути з тобою…

– Це буде жахливо! Я хочу до тебе!

Тепер вона теж плакала, намагаючись обійняти мене, коли я намагався її відштовхнути.

– Але що я можу зробити, Чарлі? Я люблю тебе, але я така нещасна, ти й гадки не маєш. Гадаєш, якщо ми дорослі… Я знаю, що поводжуся егоїстично, і знаю, що зараз ти зненавидиш мене за це, але маю спробувати хоч щось. Маю зробити це й подивитися, що станеться…

Раптом її жбурнуло до мене від чийогось поштовху у двері комірчини.

– Хто там? – крикнув чоловічий голос.

– Ґреґу, йди геть! – сказала мама, силкуючись утримати двері зачиненими.

– Емі? Мені потрібен рулон паперових рушників для скриньки!

– Іди звідси. Геть!

– Там із тобою хтось є? Слизька баба…

Вона важко ляснула долонею по дверях.

– Ґреґу, благаю тебе, будь ласка, просто… йди нахрін! – а тоді самими губами промовила мені: – Пробач!

Ми вичекали мить, переплівшись на підлозі, наче маленька кімнатка була ліфтом, що занурився на нижній поверх. Я не міг точно сказати, котра рука або нога моя, а котра – моєї матері, але десь у цій плутанині вона знайшла мою руку, стиснула кінчики пальців і спробувала всміхнутися. Ми зіп’ялися на ноги. Грудки пуху, наче жирні гусені, липнули до її спідниці-олівця, і вона почала струшувати їх тильним боком долоні.

– Господи, глянь-но на мене. Як моя?.. – вона показала на свої очі.

– Як у панди, – сказав я, і вона схопила цілий рулон туалетного паперу з пачки й промокнула одне око, а потім друге.

– Я даватиму тобі гроші, і можеш телефонувати в будь-який час, а я зазиратиму раз на тиждень або десь так, переконатися, що ви живі. І не просто живі – переконатися, що ви щасливі, що ви їсте, – вона закинула рулон, наче м’яч у сітку, на верхівку металевої полиці. – Я справді не думаю, що все аж настільки зміниться. Можливо, для тебе буде навіть краще. Хлопці разом! Можеш робити всю свою шкільну роботу, перевіряти її у спокої. Або я допомагатиму тобі! Час обраний жахливо, знаю, та принаймні ти не житимеш на полі бою.

– Я житиму у психлікар…

– Припини це! – гримнула вона. – Припини негайно!

І, швидко відвернувшись від мене, мама потяглася нагору по циліндр із паперовими рушниками й, уже швидко, наче я провалив співбесіду, сунула циліндр під пахву.

– Ти достатньо дорослий для всього цього, Чарлі, – вона притримала двері відчиненими. – А якщо ні – що ж. Час дорослішати.