Читать книгу Солодка печаль - Дэвид Николс - Страница 16

Усю дорогу ми йшли мовчки, і це була довга прогулянка. Потім вийшли на стежку під куполом дерев, яка вела вниз до автомагістралі, і досі єдиний голос лунав у мене в голові – голос, що наказував мені: «Зосередься, це важливо, зосередься».

– Мені шкода, що нам не вдалося поговорити сьогодні, – сказала вона.

– Так, дуже щільна програма була.

Ми пройшлися далі.

– Я подумав, може, ти уникаєш мене, – сказав я.

– Зовсім ні! Я робила спроби, але щоразу, коли не гляну, ти вдаєш із себе кота, тож… – тут вона розсміялася, надто гучно, як на мене, і заклала волосся за вухо.

– Так, пробач за це.

– Якщо вже на те пішло, я гадала, що це ти уникаєш мене.

– Боже, ні! – Мені навіть на думку не спало, що моя відсторонена поведінка може бути сприйнята як відчуженість. – Я просто не звик до таких речей.

– Не думаю, що хтось до них звикає.

Ми йшли далі. Денна спека досі трималася під куполом дерев, нерухоме повітря раз у раз розмивалося хмарками мошок, схожих на відбитки пальців на світлині. Трохи далі чути було низький гул автотраси, і я чув також балаканину інших учасників компанії позаду нас, які кралися, тримаючи відстань.

– Отже, скажи чесно, – мовила вона, – ти ненавидів усе це кожну секунду?

– Такий це мало вигляд?

– Іноді. Коли ти був статуєю, я гадала, що ти раптом, ну, зірвешся з ланцюга.

– Я погано знаюся на цих справах.

– У тебе добре виходило! Я подумала, що твоя людина – паровий двигун чудова, а мені непросто таке казати. Навіть тоді ти здавався… розлюченим! – і вона знову розсміялася, приклавши руку до рота.

– Ну, як я вже казав, це не моє…

– То чому ти прийшов?

Я невідривно дивився перед собою.

– Спробувати щось нове. Це мене відвертає.

– Від вештання вулицями.

– Від проблем.

– У тебе проблеми?

– Не зовсім. Просто нудьгую вдома.

– А сьогодні нудьгував?

– Не нудьгував…

– Ну а як же тоді?

– Соромився.

– Ну так, із цього кожен починає. Це як коли вступаєш до Іноземного легіону чи САС і мусиш тягати холодильник на спині й пити власну сечу чи ще щось. Тут ти мусиш грати в гру з капелюхом. Це робить нас усіх пов’язаними й розкутими. Почуваєшся пов’язаним?

– Не з усім загалом.

– Розкутим?

– Скутим.

– Ну, може, коли ми почнемо працювати над п’єсою… Яка в тебе роль?

– Не знаю, Сам… щось таке.

– Самсон. Що ж, уперед. Купа образ, купа брудних жартів. Він ду-у-уже зухвалий хлопець.

– О господи.

– Тільки не роби тієї штуки, коли виставляєш стегна. Залиш це Джульєтті.

– Тобто тобі?

– Так, – вона зробила гримасу. – Так.

– Заголовна роль.

Вона розсміялася.

– Хоча заголовна роль – не завжди найкраща роль.

– В ідеалі, ти б краще грала Самсона.

– Це моя мрія.

Ми всміхнулися одне одному й рушили далі крізь м’яке, кольору морської хвилі, сяйво, що пістрявіло й мерехтіло, мов вода у природному басейні. Такі спостереження періодично спадали на думку – речі, що могли зійти за поезію, і я подумав озвучити цю метафору із природним басейном, не впевнений, чи здамся від цього поетичним, чи трохи йолопом. Ці два стани якось перетиналися між собою, тож я вирішив притримати свої спостереження при собі. Натомість заговорила Френ.

– Це літо – це щось, правда? Сонце сходить, небо блакитне, якщо пощастить, і раптом – усі ці упереджені думки про те, що ти маєш робити – лежати на пляжі чи стрибати з тарзанки в ріку, чи влаштовувати пікнік з усіма твоїми класними друзями, сидіти в лузі на ковдрі, їсти полуницю і божевільно реготати, як у рекламі. Так ніколи не буває, є лише шість тижнів відчуття, наче ти не в тому місці не з тими людьми і щось утрачаєш. Ось чому літо таке сумне – бо ти нібито маєш бути дуже щасливим. Особисто я не можу дочекатися, коли знову вдягну колготки й увімкну центральне опалення. Принаймні взимку тобі дозволено бути нещасним, ти не маєш носитися в полі соняхів. І це просто триває, триває і триває, адже так? Нескінченно й завжди не так, як ти того хочеш.

– Гадаю, це точнісінько так, – сказав я, і раптом вона схопила мене під руку.

– Ось чому ти маєш грати в цій п’єсі! Нові враження, нові люди… – вона озирнулася, стишивши голос. – Знаю, вони здаються трохи… – вона скривила гримасу, – але насправді вони в порядку, коли заспокояться.

– Не можу.

– Чому ні?

– Я маю роботу.

– Це круто. Де?

– Оператором на автозаправці.

– А, і що насамперед привело тебе до того світу?

– Запах форкорту. Мені подобається, як він проникає у твій одяг і волосся.

– І ще кондитерська.

– Саме так: хрустики, солодощі, порнографія…

– Трапляється пригоститись? Не порно, солодощами.

– Ну, порно вони тримають у целофанових обгортках…

– Мов якийсь прекрасний дарунок.

– Але солодощі – ні. Іноді «Твікс», а так ні.