Читать книгу Солодка печаль - Дэвид Николс - Страница 14

Уперше за кілька тижнів я завів будильник.

Але з якоїсь причини сон уникав мене (форма носа, відтінок синього, великий вигин, точне розташування), і в ці неспокійні години я склав собі план: прийду туди о дев’ятій тридцять, долучуся до всього, що вони в біса там роблять, у перерві на чай, щонайпізніше – в обідній перерві буденно підійду до Френ, попрошу в неї телефон, а потім, щойно він буде у мене, утечу, як Індіана Джонс із кургану.

Я репетирував те, що міг сказати: «класно ми вчора з тобою поговорили», «як твоя нога», «слухай, гей, я хотів спитати»… Можливо, я навіть бурмотів ці слова вголос, експериментуючи з: «Може, нам випити кави?» – намагався розтягувати слова на американський манір. «Випити кави»? «Піти на каву»? «Як щодо кави»? «По каві»? Якщо «кава» спричиняла стільки тривоги, може, мені запросити її на чай, але «випити чаю» – це щось із лексикону людей у дамських капелюшках. Чай позбавлений смаку й сексуальності, а кава – темніший, п’янкіший напій. У чайній «Сільський коровай» були кавові апарати, і я уявив Френ із філіжанкою в руці – як вона грається з кубиком цукру, доки я розповідаю ту саму історію, а тоді відкидає голову з раптовим сміхом, коли я натискаю кавовий прес, немов детонатор. «Гей, може, нам піти в інше місце, випити чогось справжнього?»

Але куди ми підемо? Точно не сюди, до дитячих ліжок і пожильця з нервовим зривом на дивані. Але ж Френ Фішер не з тих дівчат, кого можна водити на гойдалки в Парку Собачого Лайна, із сидром чи без. Чи буде не по-джентльменськи запропонувати їй сидру? Може, якогось закордонного світлого пива, шикарного, не в бляшанці? Чи варто додати трохи горілки в пляшку з відкручуваною кришкою? Чай чи кава, світле чи горілка, пляшка чи бляшанка? Я заснув о шостій і прокинувся за будильником о восьмій, устав і пішов у душ, щосили намагаючись не розбудити батька, благаючи воду литися тихіше, а потім поголився з уважністю хірурга. Взяв дезодорант Lynx, модель під назвою «Ацтек» («то ось що їх викосило», казав батько, нюхаючи повітря), і розбризкав на себе мало не всю пляшку, чого вистачило б, щоб укрити кожну пахву шаром завтовшки із глазур на весільному торті. Він навіть хрускотів, коли я опустив руку.

Заклинивши ноги під краєм койки на тюремний манір, я вирішив зробити п’ятдесят підйомів на прес у надії на миттєві результати, а зумів зробити лише двадцять, щоразу ялозячи головою об плінтус. Закинув до рота два тости й написав квапливу записку про те, що мене не буде цілий день, але без подальшого пояснення – як я міг пояснити? – а тоді осідлав велосипед і повторив свою подорож із Текерей-Кресент, через вулицю Форстера, а потім – Кіплінг-роуд, уздовж вулиці Вульф, потім Ґаскелл, Бронте, а далі – Томас-Гарді-авеню, кільцевою дорогою та крізь рев естакади в годину-пік. У передмісті муніципальний білий знак позначав межі міста поряд із його щирим гаслом «Добре місто» (латиною, «Bonum Oppidum») – певно, єдиним, чим вони могли відбутися.

Я їхав тихими дорогами, повз тунельні парники й крізь житні поля, уже не такий упевнений щодо напрямку. Занадто рано звернув, відтак повернувся тим самим шляхом, зупинився навпроти бетонної автобусної зупинки на вуличці, затіненій низькими гілками. Перетнув дорогу й почав дертися вгору.

День був уже спекотний, сонце прорізало крони дерев. Підіймаючись стежкою, задихаючись і хекаючи, я завважив сліди, але захотів з’явитися більш урочисто, тому дерся далі, аж доки не побачив маленької сторожки, стилізованої під епоху Тюдорів. За дерев’яними воротами у п’ять поперечин під’їзна доріжка звертала крізь лісовий масив, що відокремлював будинок від вулички. «Маєток Фолі», стверджувала табличка. Я наліг на педалі, але рінь під колесами ковзала, тож я здався і пішов пішки. Під’їзна дорога вела до краю лісу, а тоді розширювалася, виводячи на галявину між старовинними тисами.

Це був типовий для графства маєток, мішанина великих хітів архітектури за останні тисячу років – колони й портики, усіяні діамантами подвійні склопакети, кам’яний тиньк 1930-х між приклеєними балками, супутникова тарілка, що стирчала з плюща. Був би я більш обізнаним, можливо, мене б це так не вразило, але я бачив лише розміри маєтку, його ізольованість та очевидний вік. Ще ніколи я не почувався таким порушником, як зараз, і очікував, що хрускіт гравію підніме на ноги собак. Шукаючи, де б залишити велосипед, я помітив оздоблений ставок із золотими рибками, покинуті молотки для крокету, голубник, і всю цю розкіш псував лише старезний фургон «Транзит» із двома масками над барвистою стрічкою, зображеними на його боці – обидві маски сміялися зі слів «Театральний кооператив “П’ять сажнів”». Із задніх дверей вивалилася фігура, що тягла два великі пакети. Я завмер, але Айвор помітив мене й одразу кинувся назустріч.

– Приві-і-іт! Це ж наш загадковий учорашній гість! Я знав, я знав, що ти не зможеш не повернутися. Просто кинь свій велик отам, тут цілком безпечно, і візьми один із цих пакетів, добре?

Пакет був повен м’ячів із пінопластовою набивкою, крісел-мішків, булав для жонглювання і, що насторожувало, різноманітних капелюхів.

– Ненавиджу бути гівнюком, але я забув, як тебе звати.

– Чарлі.

– Знав, що щось таке. Чарлі чи Чарльз? Але не Чак, ні? Ти явно не Чакового типу.

– Чарлі.

– Гаразд, Чарлі, ходімо! – він показав дорогу, труснувши волоссям. – Багато займався драмою?

– Ні, це… Я лише… це нове для мене. Я просто пробую свої сили.

– Свіже м’ясце! Що ж, ти полюбиш театр, я це знаю. Ну ж бо, приєднуйся до нас!

Ми попрямували на звук – повільне ритмічне плескання та ляскання, перетнули двір і вийшли в широкий зелений простір, обрамлений, я так гадаю, східним і західним крилами.

– Велика галявина, на якій ми створюємо нашу прекрасну Верону. Важко повірити, знаю, але зачекай і побачиш. А ось і вони!

Компанія сиділа великим колом, схрестивши ноги, і плескала себе по стегнах у стійкому ритмі 4/4. Ритм збився, коли я наблизився. Мигцем побачив Люсі Трен, яка насупилась і щось прошепотіла Коліну Смарту – ключовій фігурі таємничого Товариства драми Мертон-Ґрейндж, який сидів, роззявивши рота від подиву. Побачив, як Гелен Бівіс усміхається і хитає головою, а у профіль, сміючись із якимось хлопцем, сидить Френсіс Фішер. Вона яскраво всміхнулася, промовила самими губами: «Прийшов!» – чи, може: «Ура!», – але я відвів очі. Такою буде моя тактика: відсторонений, безпристрасний – просто собі хлопець, якому до душі театр «Спорт», ось і все.

– Гаразд, тиша всім, заспокойтеся. Очі на мене! Очі! Я хочу бачити всі ці очі, люди!

Розчепіривши пальці літерою V, Айвор указав на свої очі.

– Гаразд, мені приємно повідомити, що ми маємо запізніле доповнення до нашої компанії. Усі привітайтеся із Чарлі, Чарлі…

– Льюїсом.

– Привіт, Чарлі Льюїсе! – хором промовили вони і, опустивши голову, я підняв руку й протиснувся між незнайомців у колі.

– Ми поки що не знаємо, кого гратиме Чарлі; поговоримо про це пізніше. Наразі поробимо деякі вправи, так? Так?

– Так!

– Тоді цього ранку Аліна поговорить із нами про рух!

Аліна поклала руки на коліна й зігнула лікті під кутом 90 градусів.

– Поговоримо про те, як ми несемо себе, про те, як ми тримаємося, незалежно та у зв’язці одне з одним, як дихаємо, як рухаємося крізь цей світ, теперішній і живий, реагуємо природно і спонтанно на інших. Адже ми говоримо одне з одним не лише словами, так? Ми можемо сказати щось, не розтуляючи рота. Спілкуємося тілами, обличчями, і навіть коли не рухаємося… – вона завмерла й прошепотіла: – Ми. Все одно. В русі.

За звичайних обставин я б знайшов із ким поглузувати, але, оглядаючи коло, бачив серйозні, зачаровані обличчя. Лише Люсі Трен глянула мені в очі з телекінетичною силою, яка промовляла без слів. Тобі тут не місце, нібито казала вона, ти за ворожою лінією у краденій уніформі, і тебе буде викрито. Якби я побіг назад, до свого велика, то міг би зникнути за тридцять, може, двадцять секунд, але, озирнувшись, упіймав погляд Френ. Вона всміхнулась, і на мить мені здалося, що я бачу, як вона схрещує очі. Я розсміявся, а коли отямився, ми всі були на ногах, струшуючи напругу з рук – трусь-трусь-трусь, геть її, – а потім крісла-мішки почали по-справжньому літати.

Ми грали в «Кидай-лови» і в «Папугу». Грали в «Слідкуй за моїм носом», у «Каракатицю» та «Вазу фруктів». Грали в «Кожен, хто?» і «Оранжевого орангутанга», і в «Зіп-Зап-Зоп», і в «Ключника», а потім у «За ланцюгом» і «Панічну атаку», у «Це не мій капелюх» і «Привіт, малий песику», – і доки інші сміялися, жартували й стрибали довкола, я прагнув атмосфери пересиченого усамітнення, як старший брат на дитячому дні народження. Все, чого я хотів, – це номер телефону. Я навіть мав у кишені ручку, і раз у раз вона тикалася мені в черево, нагадуючи про себе. Номер телефону – і більше я цих людей не потурбую.

Але важко лишатися холоднокровним під час гри в «Так, ні, банан», і надто скоро ми знову щось із себе струшували – трусь-трусь-трусь, а потім розбилися на пари й стали вдавати дзеркала. Я кинув оком на Френ, яка була в парі з Коліном Смартом, і їхні долоні були складені разом, тоді як моїм дзеркалом виявився чоловік середніх років, великий, червононосий та рожевощокий – справжнісінький веселун-м’ясник біля місцевої крамниці.

– Привіт, я Кіт. Ти дзеркало.

Він підтягнув і струснув штани свого спортивного костюма, щоб упорядкувати їхній вміст, коли розпочалася вправа.

– Я граю отця Лоренцо, – краєм губ прошепотів він, прикладаючи один, а потім інший палець собі до носа. Я зробив те саме. – Через це, напевно…

Він поклав руку собі на голову, яка була лиса, але з віхтем волосся – така собі тонзура в кіношного монаха. Я повторив.

– Мене перетягнули сюди з «Лейксайдських гравців». Бачив які-небудь вистави в Лейксайді? «Скрипаль на даху»? «Свідок обвинувачення»? – він розслабив щелепу так, що та відвисла, і став вистукувати ритм по щоках. Я зробив те саме. – Сам не знаю, що думаю про цю зворушливо-чуттєву дурню. В Лейксайді ми б уже поставили перші три акти. Але що є, те є.

Зараз наші носи торкалися, і я відчував, як пахне кавою в нього з рота.

– Треба дивитися на світ ширше, адже так?

– Не розмовляти, будь ласка! Якщо говорите, ваше дзеркало має говорити теж!

Кіт поплескав по щоках, посмикав себе за вуха, приклав пальці до носа, і я подумав: «Чому моє відображення не може просто стояти спокійно? Що як вона мене побачить?»

– Гаразд, міняємося парами, будь ласка!

Але вона мене не бачила й навіть не поглядала в мій бік, натомість мене було вкинуто в черговий акт вимушеної близькості, цього разу із хлопцем на ім’я Алекс: чорним, дуже високим, кощавим, із витонченим, утомленим від життя і зрілим обличчям старшокласника. Ця вправа називалася «скульптор і модель». Алекс оглянув мене з голови до ніг.

– Гадаю, Чарлі, – сказав він, – найкращі результати тут ми отримаємо, якщо я надаватиму позу тобі.

– Гаразд.

– Не опирайся мені.

– Вибач.

– Ти опираєшся, ти маєш гнутись і лишатися так.

– Я намагаюся!

– Ти чиниш спротив.

– Ненавмисно. Я намагаюся не…

– Боже мій, ця напруга у твоїй шиї…

– Вибач.

– …наче вузлом зав’язано, – він потицяв мені шию пальцями.

– Ой!

– Я тебе напружую?

– Ні.

– Тоді розслабся!

– Я просто ніколи не робив цього в такій кількості.

– Ні, це я зрозумів, – сказав він, щипаючи мене за литки.

– Може, я міг би бути одним із тих манекенів, які просто… лежать на підлозі.

– І де в цьому розвага? До того ж я тут скульптор. Ну ж бо! Роби як я кажу!

– Гаразд, – мовив Айвор, плескаючи в долоні. – Скульптори, подивимось на вашу роботу! Алекс і Чарлі перші.

Вони зібралися навколо. Я був Ерос, який балансує на одній нозі, з луком і стрілою в руці, і краєм ока бачив, як Френ і Гелен Бівіс підіймають підборіддя і оцінювально кивають.

– Десять хвилин, народ! Десять хвилин, будь ласка!

На подвір’ї компанія зі сміхом і жартами зібралася навколо бака кип’яченої води. У тій версії, в якій я уявляв собі цей день, я міг спокійно поблукати довкола, привітатись і влитися в групу, однак упевненість у собі – не важіль, за який можна смикнути, і в реальності ця подорож здавалася надто віроломною і обтяжливою, а відстань – величезною. Може, мене приймуть, а може, я відскочу від краю і гвинтом полечу у прірву. Найкраще стояти тут, не зводячи очей із пластикової чашечки води в руці.

Стояти нерухомо теж було небезпечно, тож я почав прогулюватися краєм подвір’я зі своєю чашечкою, роздивляючись архітектуру, немов турист, який обходить собор. Периферичним зором я бачив, як хтось відділився від групи й швидко наближається – старша жінка, що цитькала на мене вчора. Зараз її рука була в мене на плечі, і вона широко й загрозливо всміхалася рівними білими зубами, на вигляд молодшими за рот, у якому вони були, своїми яскравими широкими очима зі зморшками, що нагадували тріщини в картині олійними фарбами – слідами глибокої засмаги та екскурсій на яхті.

– Привіт, загадковий незнайомцю, – прошепотіла вона низьким та прокуреним голосом. Вона мала, напевно, років сімдесят, дуже мініатюрна, із сивим волоссям, підколотим і зачесаним уперед, у білому трико з довгим рукавом, що виднілося з-під якогось просторого білого муслінового халата, – такий собі привид інструктора з йоги. – Коли йдеться про ранкове печиво, боюся, тут у нас безжальна конкуренція. Вам краще поквапитись.

– Обійдуся, дякую.

– Що ж, вигляд у вас достобіса похмурий та харизматичний, стоїте тут сам-один, ніби чеховський герой. Упевнена, що то і є ваш намір, та чи не краще вам приєднатися?

– Ні, я лише дивився на… – і вказав на вікно, на водостік.

– Будинок. Так, він трохи схожий на монстра Франкенштейна. Головна частина в яковіанському стилі, але все решта просто… приклеєне.

– Я бачив його з міста. Завжди вважав, що це психлікарня чи щось таке.

Вона розсміялася.

– Що ж, гадаю, у певному сенсі так і є. Бачте, ми тут живемо.

– О. Вибачте.

– Усе гаразд, ви й не могли знати. Я Поллі, он там мій чоловік Бернард… – високий чоловік, військовий, судячи зі вбрання, із пластикового відра наливав воду в бак для кип’ятіння. – Не хочете екскурсію?

Ніхто ніколи не відмовлявся від екскурсії, тож вона обвила мою руку своєю.

– Ми мешкали тут усе життя, хоча тепер лишилися тільки вдвох. Без дітей цей дім почав здаватися справді великим, ось чому так приємно бачити тут усіх вас, молодих людей. Айвор – наш племінник. Це наш другий рік. Торік ми ставили «Сон», ви бачили? Коли ми почули, що він організовує цю свою маленьку компанію, то подумали – чом би й ні? Лише одна умова, сказала я: вимагаю для себе ролі! Бачите, я колись грала, коли була молодшою. Айвор сполотнів – гадаю, він уявив собі, що я можу попросити роль Титанії, але ні – я була Іпполітою – дуже жахливою, – та цього року я Мамка. Це роль, яку я народжена зіграти. Я граю її зі східно-лондонським акцентом. «Так ци інак, а само уночі під Пе́тра спувнить си їй четирнадцять»[6]. Я гралася із цим, зображала ґлазґівську вимову, а це страшенно важкий акцент – навіть деякі ґлазґівці не можуть промовляти його як слід, – тож наразі я хоча б роблю це отако́. Звісно, Айвор і Аліна мають дуже езотеричні плани на цю постановку. «Концепції» – так це називається? Упевнена, дія відбуватиметься у відкритому космосі, або на венесуельському автовокзалі, або ще де-небудь, і я справді турбуюся, що в ній буде забагато руху. Не лише звичайної ходи – іншого типу. Я маю особливу недовіру до пантоміми, бо нащо зображати пантомімою глек, коли в тебе повна шафа речей? Моє головне сподівання – що ми не поріжемо тексту, бо що таке Шекспір, якщо не мова?

Ми погодилися, що Шекспір – це і є мова. Вона, із її слів, була «схибнута на Шекспірі». Окрім припущення, що він був першим репером, я мало що міг додати, та й не було потреби, адже Поллі майже не зупинялася перевести подих, доки ми обходили оранжерею, розарій, альпійську гірку і щось під назвою «ґрот» – порожній бетонний замок із піску завбільшки з родинне авто, нерівномірно утиканий мушлями. Своїм низьким надтріснутим голосом вона спитала: «Чи мрієте ви зіграти якусь роль із Шекспіра? До якої школи ви ходили?» Жодна відповідь не була мені на користь, та я помітив, що в мене самого голос зробився, як у приємного молодого чоловіка – чемний і добре витриманий, без жодного натяку на роздратування, при тому що мої шанси взяти телефон танули. На той час коли екскурсію було завершено, Френ розмовляла з гарним, недбало причесаним хлопцем, їхні голови були зовсім близько, а його рука лежала на її плечі…

– Ромео і Джульєтта, – зітхнула Поллі. – Хіба вони не картинка? Гадаєте, вони глибоко закохаються у справжньому житті? Я вважаю, що це традиція, принаймні на час постановки. Творчий метод і все таке.

– Так, народ! – крикнув Айвор, жонглюючи. – До роботи!

Ігри з м’ячами, ігри з бамбуковими тростинами, ігри з пов’язками на очі, носовичками й капелюхами. Ми дерлися на скелю обличчям у підлогу й кулилися, як висохле листя у багатті, вилазили на спітнілі спини одне одного й місили обличчя партнерів, мов глину, своїми брудними пальцями, і весь цей час я боровся з парадоксом: як робити все це й не робити водночас. Потім ігри з мовою, історії, побудовані на одному слові за раз:

Колись…

Давно…

За…

Океаном…

Танцювали…

Танго…

Дванадцять…

Кумкватів!

І це доводило до сказу – щоразу, коли ми наближалися до чогось осмисленого та зв’язного, хтось вкидав якесь безумство й нісенітницю і перетворював усе це на ідіотизм…

Я…

Лоскочу…

Кожного…

Від…

Кого…

Дрімотно…

Пахне…

Вомбатами!

І знову всі впадали в істерику. Артишок – Телефон – Шампунь! Дромадер – Драбина – Кошик! Боже, вони обожнювали такі розваги, і це підтверджувало мою давню підозру: в театральному оточенні люди справді сміятимуться з будь-якого застарілого лайна.

– Гаразд, народ, струсимо це! Трусь-трусь-трусь! Обід!

Цього разу не схиблю. Я ретельно зважував свою ходу, тримаючи руку на ручці в кишені. На подвір’ї Френ стояла сама біля стола, але…

– Чарльзе Льюїсе, а ти тут із якого дива? – Гелен Бівіс тримала мене за лікоть. – Наче я не знала. Господи, ти такий передбачуваний.

– Не знаю, про що ти кажеш.

– Принюхуєшся до тієї прегарної дівчини.

– Власне, вона тут ні до чого, Гелен.

– Ха! Так, ти тут через свій інтерес до театру «Спорт»!

– А що ти тут робиш?

– Я роблю декорації! Оформлення постановки. Робила це торік, було весело; я не соромлюся, мені цікаво, зміцнюю свої навички. Чого я не роблю, Льюїсе, то це не марную чужий час.

– Що ж, мабуть, ти мене не так зрозуміла.

– Я не помиляюся в людях.

– Чому я не можу зацікавитись?

– Шекспіром? Ха!

– Чом би й ні? Це краще, ніж сидіти вдома цілий день. Ходімо… ходімо, подивимося, що відбувається.

– Добре, – сказала вона й поклала обидві руки мені на плечі. – Але якщо збираєшся робити це, Льюїсе, то маєш робити на совість. Недобре сидіти тут і шкіритись, ти тепер не серед хлопців. Тут треба викладатися!