Читать книгу Солодка печаль - Дэвид Николс - Страница 9

В останні тижні завершального семестру нас усіх проводили в зал на дуже важливі збори з дуже особливими гостями. Зазвичай це означало щось мертвотне, можливо – лекцію з безпеки на дорогах, із кривавими ілюстраціями. У минулому семестрі поліціянт розплющив молотом цвітну капусту, щоб проілюструвати вплив екстазі на мозок, а незабаром прийшла мила нервозна пані – поговорити про секс поза контекстом здорових люблячих стосунків. Двері були урочисто зачинені, світло пригашене.

– Можна тихо, будь ласка? – благала вона, перемикаючи яскраво-рожеві й пурпурові слайди під сміх, вереск і обурені крики. Я багато думав про роботу й гадав, яка дивна, кручена кар’єрна стежка привела сюди цю жінку, котра неспокійно мандрувала від школи до школи з коробкою слайдів, що демонструють якісь різновиди пеніса.

– Найгірші фото з відпочинку всіх часів, – сказав Гарпер, і ми розреготалися, наче все це ніяк нас не обходило. Клац, клац – змінювалися слайди.

– Як і серед сніжинок, – казала мила пані, – серед пенісів ви не знайдете двох однакових, – і я питав себе: «Звідки вони знають?»

– Звідки вони знають?

– Мікроскопом користуються, – сказав Ллойд і тицьнув мене кулаком між ніг.

Тож із явним відчуттям розчарування ми розсілися перед рум’яним усміхненим молодиком із великим пасмом волосся на очах і худорлявою жінкою того ж віку із чорним волоссям, міцно стягнутим на потилиці. Перед ними загрозливо темнів касетний плеєр.

Містер Паско двічі плеснув у долоні.

– Заспокойтеся всі. Ллойде, термін «усі» тебе стосується. Чи ти володієш унікальними якостями, досі не розкритими? Ні? Тоді вгамуйся. Негайно. Сьогодні я хотів би представити вас нашим особливим гостям – особливим своїми досягненнями, особливим своїми амбіціями…

– Особливим своїми потребами, – вставив Гарпер, і я пирснув.

– Льюїсе! Чарльзе Льюїсе, що з тобою?

– Вибачте, сер! – я втупився в підлогу, а тоді знову підняв очі й помітив, що молодик на сцені усміхається безпосередньо мені. Він змовницьки підморгнув. Я ненавидів цю манеру.

– Наші гості – випускники Оксфордського університету! Вони тут, щоб розповісти вам про дуже захопливий проєкт, тож, будь ласка, привітайте у Мертон-Ґрейндж… хвилинку… – він звірився зі своїми записами. – Айвора та Аліну з… – ще одна перевірка. – Театрального кооперативу «П’ять сажнів»!

Айвор з Аліною так рвучко стрибнули вперед, що їхні стільці від’їхали назад по паркеті.

– Як справи, діти? Все добре? – крикнув Айвор, опецькуватий і лупатий, схожий на розбещеного королівського спанієля. «Добре», – пробурмотіли ми, але Айвор поводився в зухвалій і лестивій манері, знайомій нам із дитячих телешоу. Він приклав руку до вуха.

– Я вас не чую!

– Ще й як у біса чує, – сказав Фокс. – Це трюк.

– Хитрість, – уточнив Ллойд. – Підступна хитрість.

– Спробуймо ще раз! Як справи?

Ми мовчали.

– О, як сумно! – сказала Аліна, опускаючи кутики рота й схиляючи голову набік.

– Господи Ісусе, їх двоє, – мовив Ллойд. Однак Аліна мала європейський акцент, напевно, чеський або угорський, що надавало їй інтриги в наших очах – така собі вамп.

– Ми тут, щоб розповісти вам про дивовижну можливість, – сказав Айвор, – яка відкривається перед вами цього літа – величезний проєкт, від якого ми у захваті. Скажіть мені, хто з присутніх чув про пана Вільяма Шекспіра? Оце й усе? Треба ж, які сором’язливі. Гаразд, спробуймо так: хто з присутніх ніколи не чув про пана Вільяма Шекспіра? Лебідь із берегів Ейвона[3]! Бард! Ворона-вискочка[4]! Бачите – ви всі про нього чули!

– А хто з присутніх може процитувати нам що-небудь із Шекспіра? – спитала Аліна.

Одна рука злетіла дороги. Сукі Джуелл, помічниця старости.

– Бути чи не бути, – прошепотів Гарпер.

– Бути чи не бути! – вигукнула Сукі.

– Ось питання! Дуже добре! «Гамлет»! Хтось іще?

Із передніх рядів залу діти з купонами на книжки вигукували:

– О бідолашний Йорик!

– Що бачу я! Кинджал!

– Зима наших звад!

– Краще мати кохання і втратити, – вигукнула Сукі Джуелл, – ніж ніколи не мати його.

Айвор втішно насупився.

– Власне, це Теннісон.

– Так, це Теннісон, курво, – буркнув Ллойд.

Тепер утрутилась Аліна:

– Ось у чому річ: ви знали, що всі ми розмовляємо шекспірівською мовою, навіть коли не усвідомлюємо цього!

Темноока, з різкими рисами, із жорстко зачесаним назад волоссям, Аліна явно почувалась не дуже зручно у своїх толстовці й спортивному костюмі – така собі балерина, що здійснює втечу з відкритої в’язниці.

– Ви мене слухаєте? Бо я просто не говоритиму, якщо не слухаєте. Дуже добре, скажіть мені: хто-небудь із присутніх чув фразу «дивний новий світ»? Кілька з вас. Добре, а якщо розтопити лід, як-от «гей, розтопімо лід на цьому святі»?

– Як щодо «слабкодухий»? – спитав Айвор. – Або «передречений»?

– Ви знали… – почала Аліна.

– Ні, – бовкнув Фокс.

– …що коли ви вживаєте фразу «послідовний у своєму безумстві», ви цитуєте Вілла?

– Хто в біса каже «послідовний у своєму безумстві»? – спитав Ллойд.

– А коли розповідаєте жарти про «тук-тук», ви цитуєте… «Шотландську п’єсу»!

Айвор підморгнув і прошепотів із-під руки:

– Вона має на увазі «Макбета»! – і Малюк Колін Смарт із Товариства драми розсміявся.

– Ой! Смарте, – прошипів Ллойд. – Не смійся із цього, козел!

– Легковажна гра! – сказала Аліна.

– Внутрішнім оком! – вигукнув Айвор.

– Посміховисько!

– Любов сліпа!

– Молоко людської доброти!

– До біса, – буркнув Гарпер, – ви донесли свою позицію.

Але вони ще не закінчили, адже тепер Айвор схрестив руки й став у позу, а Аліна тим часом натиснула «пуск» на програвачі. Вони присіли, склавши руки на колінах, зблизивши обличчя. Пауза, незручно довга – і далі залунав тонкий ритм хіп-хопу. Як ми й боялися, це була ще одна спроба переконати нас, що Шекспір був найпершим репером.

– Ти мертвіший за мертвого!

– До судного дня!

– Ти не лишив мені ні кола, ні двора!

– Це була страва, гідна богів!

– Нам навіть не подобається реп, – зітхнув Ллойд. – Чому вони вирішили, що ми любимо реп?

– Ти граєш легковажно!

– Це вже було, – сказав Гарпер.

– Ти набиваєш мені оскому!

– Ні, це від вас у мене оскома, – кинув Ллойд.

– Ти бачив кращі дні!

– Я вб’ю тебе своєю добротою!

– Убийте мене чимось, – заблагав Фокс. – Будь ласка!

– Ти диявол у плоті!

– Ха! Ревність – зеленоокий монстр!

– Це реально найгірші люди у світі…

І раптом містер Паско підхопився на ноги.

– Гарпере! Фоксе! Ллойде! Що ви в біса робите?

– Цитуємо Шекспіра, сер, – відповів Фокс.

– Ми послідовні в нашому безумстві, сер, – додав Ллойд.

– За двері. Негайно!

– Це передречено, – прошепотів Гарпер.

– Ми стали посміховиськом, – сказав Ллойд.

– Одним махом, – додав Фокс, коли вони втрьох протиснулися повз мене, шаркаючи стільцями. Щойно двостулкові двері зачинилися, Аліна натиснула «стоп» і Айвор знову виступив уперед.

– Отже. Річ у тім, що…

– Є одна п’єса…

– Вона про банди, про насильство, про приналежність, упередженість, любов і… – Айвор зупинився, перш ніж виголосити ключову фразу: – про секс!

Він вичекав, схиливши голову, доки залом розходився шепіт.

– Це п’єса Вільяма Шекспіра. І вона називається…

– «Ромео. І. Джульєтта». Якщо ви гадаєте, що знаєте про неї все, повірте мені, це не так. ТКПС ставитиме її тут, цього літа, на захопливому новому майданчику.

– І ви… – Айвор простягнув руки, двома пальцями кожної вказуючи вбік, у гангстерському стилі, – будете зірками! П’ять тижнів репетицій, чотири вистави. Ми навчимося танцювати, навчимося битися…

– Навчимося бути, – сказала Аліна, обводячи ряди своїми темними очима, і вперше ми сиділи цілковито мовчки та спокійно. – Бути на сцені й поза нею. Усі ми трохи навчимося того, як рухатися крізь цей світ, водночас сучасний і живий.

– Пам’ятайте, – сказав Айвор. – «П’ять сажнів» – це не ми, це ви.

Він стиснув долоні, сплівши разом пальці, і затрусив руками, мов шкільним дзвоником.

– Ви потрібні нам. Ми просто не впораємося із цим без вас.

– Будь ласка, – сказала Аліна. – Приходьте. Приєднуйтеся до нас.

– Я прийшов не для того, щоб узяти участь, – сказав я. Може, навіть викрикнув.

– Гаразд, – мовив Айвор. – Але ти не знаєш, що…

– Що б це не було, я в цьому участі не беру, я лише допомагав їй, – і подивився на дівчину, яка стояла біля стола, накладаючи їжу ложкою на паперову тарілку. – Мені вже треба йти.

– Гаразд. Ти впевнений? Бо нам конче потрібні молоді чоловіки.

– Еге, та тільки не я. Я маю йти. Вибачте. Бувайте, Люсі, Коліне. Бувай, Гелен. – І, перш ніж вони встигли відповісти, я вже хутко йшов із двора, через галявину і повз лабіринт…

– Стривай!

…зістрибнувши за ха-ха, щоб сховатися, став пробиватись далі…

– Перепрошую! Можеш зачекати хвилинку? Ой, заради всього святого…

…і я обернувся вчасно, щоб побачити, як вона шкутильгає до мене, із погнутою паперовою тарілкою, з якої сипалася їжа, лишаючи слід. Я зачекав біля воріт.

– Послухай, – сказала вона, сміючись, – через тебе я розсипала свій кус-кус.

Вона струснула залишки чогось розсипчастого на траву.

– Кус-кус на ха-ха. Чорт забирай, це, мабуть, найбуржуазніша річ – хай там як, я лише хотіла подякувати тобі. За те, що виручив мене.

– Все добре.

– Упевнений, що не хочеш лишитися?

– Я не актор.

– Повір мені, я тут тиждень, і тут ніхто не актор, включно зі мною. Це лише… розвага, розумієш? Почнімо з того, що це лише театр «Спорт» та імпровізація. Розумію, назва не надто виграшна …

– Я справді не можу…

– Тобто «театр» і «спорт» – це не ті слова, які хочеш бачити разом.

– Вибач, мені треба…

– Але наступного тижня ми починаємо ставити п’єсу. «Ромео і Джульєтта».

– Це не для мене.

– Бо це Шекспір?

– Усе це – не мій…

«Тільки не кажи знову “стиль”».

…

…

– Стиль.

– Гаразд. Добре. Шкода. Приємно було познайомитися.

– З тобою теж. Може, якось побачимось?

– Так, якщо прийдеш завтра! Ні? Гаразд, – вона почала обтрушувати свою босу ногу. – Чортів кус-кус. Я навіть не люблю кус-кус. Дев’ята тридцять, якщо передумаєш. Ти не пошкодуєш. Хоча хтозна. Я маю на увазі, що ти, напевно, пошкодуєш про це, та принаймні…

– Що ж, я краще буду…

– Не спитала, як тебе звати.

– Чарлі. Льюїс. Чарлі Льюїс.

– Приємно познайомитися, Чарлі Льюїсе.

– З тобою теж. Отже.

…

…

– Не спитаєш, як звати мене?

– Вибач, ти?..

– Френ. Як Френсіс. Тобто Френ Фішер. Що я можу вдіяти – мої батьки ідіоти; тобто ні, але все ж таки. Ну, як я вже казала. Дякую тобі. Бувай.

Вона розвернулася і пішла геть, а я дивився, як вона згортає паперову тарілку в клинець, а тоді засовує її до кишені своєї джинсової спідниці. Потім дівчина озирнулася, пересвідчуючись у тому, що, мабуть, знала наперед – що я стежитиму за нею.

– Бувай, Чарлі Льюїсе!

Я підніс руку, і вона зробила те саме. Але я так ніколи й не повернувся, і це було востаннє в житті, коли я бачив Френ Фішер.

Цікаво, де вона зараз?