Читать книгу Могутніше за меч - Джеффри Арчер - Страница 10

Себастьян прибув до американського посольства на Ґросвенор-сквер трохи раніше дев’ятої години наступного дня після призначення зустрічі з chef de mission[7].

Після того як зареєструвався, сержант морської піхоти супроводив гостя на другий поверх і постукав у двері в кінці коридора. Себ здивувався, коли двері відчинив пан Салліван.

– Приємно бачити тебе, Себе. Заходь.

Себ увійшов до кімнати з вікнами на Ґросвенор-Ґарденс, але на краєвид уваги не звернув.

– Кави вип’єш?

– Ні, дякую, сер, – відмовився Себ, який і так занадто нервував, аби думати про щось іще, окрім свого першочергового завдання.

– То що я можу для тебе зробити? – запитав пан Салліван, сідаючи за стіл.

Себ залишився стояти.

– З вашого дозволу, сер, я хотів би просити руки вашої доньки.

– Як старомодно! – вигукнув пан Салліван. – Я зворушений, що ти взяв на себе клопіт запитати про це мене, і якщо це те, чого хоче Саманта, я згоден.

– Не знаю, чи вона цього хоче, – визнав Себ, – бо я її ще не питав.

– Тоді удачі, все, що можу тобі сказати: ти нам з дружиною подобаєшся.

– Яке полегшення, – видихнув Себ.

– А своїм батькам хоч сказав?

– Учора ввечері, сер.

– І як вони до цього поставилися?

– Мати дуже зраділа, але мій батько сказав, що якщо Сем має здоровий глузд, вона мені відмовить.

Пан Салліван усміхнувся.

– Але якщо вона скаже «так», чи зможеш ти забезпечити їй те, до чого вона звикла? Адже, як тобі відомо, вона сподівається стати академіком, а за це багато не платять.

– Я над цим працюю, сер. Мене щойно підвищили в банку, і я зараз уже номер два у відділі нерухомості. І, гадаю, ви знаєте, що я нещодавно став членом правління «Судноплавної компанії Беррінґтонів».

– Усе це звучить багатообіцяюче, Себе, і, чесно кажучи, Маріон дивувалася, чого ви так довго зволікаєте.

– Це означає, що я отримав ваше благословення?

– Безумовно, так. Але ніколи не забувай, що Саманта, як і твоя мати, встановлює стандарти, за якими нам важко жити разом із іншими звичайними смертними. Й обидві керуються тим самим моральним кодексом, що й твій батько. А тепер, коли ти це сказав, може, захочеш присісти?

* * *

Коли пізніше Себастьян повернувся в Сіті, то знайшов на своєму столі записку від Едріена Слоуна, який просив його зайти до його кабінету, щойно він повернеться.

Себастьян спохмурнів. Єдиною плямою на екрані його радару впродовж кількох останніх місяців був його безпосередній керівник. Він так і не зміг догодити Слоуну відтоді, як Седрик Гардкасл призначив його своїм заступником у відділі нерухомості. Слоунові завжди вдавалося справляти враження, ніби він із великим запалом віддається своїй роботі, і, якщо чесно, щомісячні успіхи та прибутки його відділу вражали. Однак він чомусь не довіряв Себу й навіть не намагався звіритися йому – на ділі ж робив усе, щоб тримати його подалі від справ. Себ також чув від одного зі своїх колег, що щоразу, коли в розмові згадують його ім’я, Слоун не вагається, щоб насипати йому солі на хвіст.

Себ хотів повідомити про цю проблему Седрика, але мати його відрадила, сказавши, що Слоун про це обов’язково дізнається і все стане іще гірше.

– У будь-якому разі, – додала Емма, – доведеться навчитися міцно стояти на своїх ногах, а не сподіватися, що Седрик рятуватиме тебе кожного разу, коли виникнуть якісь клопоти.

– Це все дуже добре, – сказав Себ, – але що мені робити?

– Просто сумлінно виконуй свої обов’язки, – порадила Емма. – Щоб Седрика це задовольняло.

– Я так і роблю, – пручався Себ. – Але чому Слоун так ставиться до мене?

– Можу пояснити це одним словом, – сказала Емма. – Заздрість. І тобі краще звикнути до цього, якщо сподіваєшся й надалі дертися нагору кар’єрною драбиною.

– Але я зроду не мав таких проблем, коли працював у пана Гардкасла.

– Звісно, не мав, адже Седрик ніколи не бачив у тобі загрозу.

– Слоун думає, що я йому загрожую?

– Атож. Він припускає, що ти цілиш на його місце, і це змушує його ще більше таїтися, він нервує, стає параноїком, називай це як заманеться. Тож скористайся однією з улюблених порад Деса Меллора: просто подбай про свій тил.

* * *

Коли Себ того дня з’явився у кабінеті Слоуна, його начальник одразу ж перейшов до справи, й здавалося, що йому не заважає, що секретарка прислухається до кожного його слова.

– Оскільки вас не було на місці, коли я прийшов сьогодні вранці, припускаю, що ви, мабуть, відвідували клієнта.

– Ні, я був у американському посольстві в особистій справі.

Це змусило Слоуна на мить замовкнути.

– В майбутньому, коли будете займатися особистими справами, робіть це у вільний від роботи час. У нас тут банк, а не якийсь клуб.

Себ стиснув зуби.

– Я пам’ятатиму про це, Едріене.

– Мені б хотілося, щоб у робочий час мене називали паном Слоуном.

– Іще щось… пане Слоун? – поцікавився Себ.

– Ні, поки що ні, але прагну побачити ваш щомісячний звіт на моєму столі до кінця дня.

Себ повернувся до свого кабінету, радіючи, що випередив забаганки Слоуна, підготувавши свій щомісячний звіт ще у вихідні. Показники знову покращуються, вже десятий місяць поспіль, хоча нещодавно Себ зрозумів, що Слоун привласнює собі його результати.

Якщо Слоун сподівався, що його тактика врешті-решт виведе Себа із рівноваги, навіть змусить його звільнитися – не вийде. Поки Седрик був головою банку, Себ знав, що міцно закріпився на своїй посаді, й, поки він виконує свою роботу добре, можна не боятися Слоуна, позаяк голова добре вміє читати між рядками.

Якось Себ купив собі канапку з шинкою в сусідньому кафе і з’їв її дорогою, що його мати безперечно не схвалила б.

Шукаючи таксі, він згадав ті уроки, які отримав від Седрика, коли справа стосувалася укладання угод, більшість яких опиралися на добрий старий здоровий глузд.

– Знай, скільки відсотків скинути, ніколи себе не перевантажуй і намагайся не забувати, що інша сторона також сподівається отримати прибуток. Налагоджуй надійні контакти, адже вони стануть у пригоді у важкі часи, оскільки в банківській справі певне лише одне – погані часи ви переживете. І до речі, – додавав він, – ніколи не купуй уроздріб.

– Хто вас цього навчив? – запитав Себ.

– Джек Бенні.

Озброївшись слушними порадами Седрика Гардкасла і Джека Бенні, Себ подався на пошуки обручки. Давній шкільний приятель Віктор Кауфман, який нині працював у відділі іноземних валют у банку свого батька, за кілька кварталів від «Фартинґса», порадив Себу навідатися до пана Алана Ґарда у Гаттон-Ґардені.

– Він тобі продасть великий камінчик за половину ціни, яку запросить будь-який ювелір на головній вулиці.

Себ їв на ходу й викликав таксі, оскільки знав, що йому треба повернутися на роботу упродовж години, якщо не хоче знову отримати прочуханку від Едріена Слоуна. Таксі зупинилося перед зеленими дверима, повз які Себ пройшов би, навіть не помітивши, якби на них не був акуратно намальований номер сорок сім. Нічого не натякало на скарби, що знаходилися усередині. Себ втямив, що доведеться мати справу із замкнутим і дуже обережним чоловіком.

Він натиснув на ґудзик дзвінка, й за мить його привітав герой Діккенса в ярмулці на голові й з довгими чорними пейсами. Коли Себ повідомив, що він приятель Віктора Кауфмана, його швидко відвели у внутрішню святиню пана Ґарда.

Жвавий чоловічок, зростом не більше п’яти футів, недбало одягнений у сорочку з відкритим коміром і добряче поношені джинси, підвівся з-за столу й подарував своєму потенційному клієнту теплу посмішку. Коли почув прізвище Кауфман, посмішка поширшала, і чоловічок потер долоні так, ніби збирався кинути кості для гри.

– Якщо ви товариш Саула Кауфмана, то, мабуть, розраховуєте придбати «Кохінур»[8] за п’ять фунтів.

– За чотири, – уточнив Себ.

– І ви навіть не єврей.

– Ні, – сказав Себ, – але мене навчав йоркширець.

– Це все пояснює. Тож як я можу вам допомогти, юначе?

– Я шукаю обручку.

– І хто ця щаслива дівчина?

– Американка, її звуть Сем.

– Тоді нам доведеться знайти для Сем щось особливе, чи не так?

Пан Ґард відсунув шухляду свого письмового столу, вийняв із неї в’язку з ключами і вибрав один із них. Підійшов до великого сейфа, вбудованого в стіну, відімкнув важкі двері й відсторонився, щоб продемонструвати десяток акуратно складених таць. Трохи повагавшись, він вибрав третю знизу, витягнув її і поставив на стіл.

Кілька маленьких діамантів підморгнули Себові. Він вивчав їх кілька хвилин, перш ніж заперечно похитати головою. Ювелір промовчав. Він повернув тацю в сейф і витягнув ту, що стояла вище.

Себу знадобилося трохи більше часу на розгляд більших камінців, які виблискували на сонці, але він відхилив і їх.

– Ви впевнені, що можете дозволити собі цю дівчину? – поцікавився господар, знімаючи третю тацю зверху.

Очі Себа спалахнули, коли він побачив сапфір в оточенні крихітних діамантів, які виблискували на чорній оксамитовій тканині.

– Той, – сказав він, не вагаючись.

Ґард підхопив лупу зі свого столу й уважніше вивчив перстень.

– Цей прекрасний сапфір родом із Цейлону і має п’ять каратів. Усі вісім алмазів мають по пів карата, їх нещодавно придбали в Індії.

– Скільки?

Ґард якийсь час не відповідав.

– Маю відчуття, що ви станете постійним клієнтом, – нарешті сказав він, – тож віддам вам цей чудовий перстень за гідною ціною. Скажімо, за сто фунтів?

– Ви можете казати все що завгодно, але в мене немає сотні фунтів.

– Погляньте на це як на інвестицію.

– Для кого?

– Я вам скажу, що буду робити, – мовив Ґард, повертаючись до свого столу й відкриваючи велику бухгалтерську книгу.

Він погортав кілька сторінок, потім провів вказівним пальцем по списку прізвищ.

– Щоб бути впевненим у тому, що ви станете моїм майбутнім клієнтом, я дозволю вам отримати цей перстень за ціну, яку заплатив за нього сам. Шістдесят фунтів.

– Нам доведеться повернутися до нижньої полиці, – неохоче визнав Себ.

Ґард здійняв руки вгору.

– Як бідний чоловік може сподіватися на зиск, якщо йому доводиться торгуватися з таким упертюхом, як ви? Моя остання пропозиція, – він зробив паузу, – п’ятдесят фунтів.

– Але на моєму рахунку в банку лежить лише близько тридцяти фунтів.

Ґард якийсь час мізкував.

– Тоді пропоную десять фунтів завдатку та п’ять фунтів щомісяця упродовж року.

– Але ж це складе сімдесят фунтів!

– Одинадцять місяців.

– Десять.

– Згода, молодий чоловіче. Сподіваюся, що це перша угода з багатьох, – додав він, тиснучи руку Себу.

Себ виписав чек на десять фунтів, тоді як пан Ґард вибрав невелике червоне пуделко, в яке поклав перстень.

– Приємно мати з вами справу, пане Кліфтон.

– Одне запитання, пане Ґард. Коли я зможу побачити горішню полицю?

– Коли станете головою правління банку.