Читать книгу Могутніше за меч - Джеффри Арчер - Страница 9

– Як гарно, що ви знайшли час побачитися зі мною, пане Кліфтон, – сказав секретар Кабінету Міністрів, вказуючи Гаррі на крісло біля маленького овального столика в центрі кімнати, – особливо якщо пам’ятати, наскільки ви зайнятий.

Гаррі на це засміявся б, якби не сидів у будинку номер десять на Давнінґ-стрит навпроти одного з найвпливовіших людей у країні. З’явилася секретарка й поставила перед ним горнятко чаю, наче вона була офіціанткою у місцевому кафетерії.

– Сподіваюся, що у вас із дружиною та сином усе гаразд.

– Так і є, дякую, сер Алан.

Гаррі мусив би поцікавитися сім’єю секретаря Кабінету Міністрів, хоча й уявлення не мав, чи є вона у нього взагалі. Тож вирішив скоротити цей невеличкий вступ.

– Припускаю, що за тією атакою стояв Мартінес? – сьорбнув чаю гість.

– Насправді так, але позаяк він уже повернувся до Буенос-Айреса й занадто добре усвідомлює, що якщо він чи хтось із його синів колись ступить на англійську землю, то їх негайно заарештують, і не думаю, що він іще колись вас потурбує.

– А його ірландські друзі?

– Вони ніколи не були його друзями. Їх цікавили лише його гроші, і щойно джерело висохло, вони були готові його позбутися. А позаяк їхній керівник ланки та двоє його товаришів зараз нейтралізовані за ґратами, сподіваюся, що ми ще довго нічого про них не почуємо.

– Ви дізналися, чи були на борту корабля інші оперативники ІРА?

– Двоє. Але відтоді їх не бачили. Розвідка повідомляє, що вони десь ховаються у Нью-Йорку, й ніхто не очікує, що вони в найближчому майбутньому повернуться до Белфаста.

– Я вдячний вам, сер Алан, – мовив Гаррі, вирішивши, що зустріч завершено.

Секретар Кабінету Міністрів кивнув, але коли Гаррі вже підводився, сказав:

– Маю зізнатися, пане Кліфтон, це була не єдина причина, чому я хотів вас бачити.

Гаррі знову сів і зосередився. Якщо цей чоловік чогось хоче, краще змиритися.

– Ваш шваґер якось мені сказав щось таке, у що мені важко було повірити. Можливо, ви будете настільки люб’язні, аби заспокоїти мене і переконати, що він не перебільшував.

– Політики до цього схильні.

Сер Алан не відповів, а просто розгорнув теку перед собою, дістав звідти один аркуш паперу, посунув його по столу і сказав:

– Чи будете такі добрі повільно прочитати це?

Гаррі поглянув на текст довжиною близько трьохсот слів, що містив кілька географічних назв і деталі пересування військ по графствах з указівкою звань усіх задіяних старших офіцерів. Він прочитав ці сім абзаців, відповідно до інструкцій, а коли закінчив, то підвів голову і кивнув. Секретар Кабінету Міністрів дістав чистий аркуш паперу і поклав на стіл разом із авто- ручкою.

– Прошу вас написати зараз те, що ви тільки-но прочитали.

Гаррі вирішив пограти в цю гру. Він узяв авторучку і став писати. Коли закінчив, то передав аркуш секретареві Кабінету Міністрів, й той порівняв його з оригіналом.

– То це правда, – сказав він за кілька секунд. – Ви один із тих рідкісних людей, котрі мають фотографічну пам’ять. Хоча однієї помилки ви таки припустилися.

– Ґодалмінґ замість Ґодманчестер? – мовив Гаррі. – Просто хотілося привернути вашу увагу.

Чоловік, якого не так легко було вразити, цього разу здався.

– Тож ви вирішили запросити мене пограти у вікторину? – запитав Гаррі.

Сер Алан не всміхнувся.

– Ні, боюся, все набагато серйозніше, пане Кліфтон. У травні ви поїдете до Москви як президент англійського ПЕН-клубу. Наш тамтешній посол, сер Гамфрі Тревелян, отримав документ настільки секретний, що він не ризикує переслати його навіть дипломатичною поштою.

– Чи можу я запитати про його зміст?

– Це вичерпний перелік імен і місце перебування всіх російських шпигунів, які працюють у Великій Британії. Сер Гамфрі навіть не показував його своєму заступнику. Якщо ви його запам’ятаєте, ми зможемо знешкодити всю радянську шпигунську мережу в нашій країні, й оскільки паперових копій не існуватиме, вам нічого не загрожуватиме.

– Я зроблю це, – без вагань погодився Гаррі. – Але я чекаю чогось взамін.

– Зроблю все, що в моїх силах.

– Я хочу, щоб міністр закордонних справ виступив з офіційним протестом проти ув’язнення Анатолія Бабакова.

– Тлумач Сталіна? Хіба не він написав заборонену книгу, як вона називається…

– «Дядько Джо», – підказав Гаррі.

– Так, звісно. Постараюся посприяти цій справі, але нічого не можу гарантувати.

– Він також повинен зробити офіційну заяву для всіх національних і закордонних прес-аґенцій за день до того, як я полечу до Росії.

– І цього не можу пообіцяти, але будьте певні, я порекомендую міністрові закордонних справ підтримати вашу кампанію зі звільнення пана Бабакова.

– Я впевнений, що ви це зробите, сер Алан. Але якщо ви не в змозі покращити становище Бабакова, – Гаррі зробив паузу, – то можете знайти собі когось іншого, хто стане вашим посланцем.

Слова Гаррі справили саме той ефект, на який він і сподівався. Секретареві Кабінету Міністрів відібрало мову.

* * *

Емма підвела голову, коли її секретарка увійшла до кабінету в супроводі якогось чоловіка. Вона ще тільки тиснула прибульцю руку, а вже знала, що він їй не подобається. Господиня вказала пану Меллору на два зручних крісла біля коминка.

– Дуже радий нарешті познайомитися з вами, пані Кліфтон, – почав він. – Я багато чув і читав про вас за всі ці роки.

– І я багато читала про вас, пане Меллор, – відказала Емма, сідаючи й уважніше придивляючись до чоловіка, який сидів навпроти неї.

З нещодавно розміщеної у «Файненшел таймс» біографії вона дізналася, що Десмонд Меллор закінчив школу в шістнадцять років і розпочав свій трудовий шлях касиром у «Кукс Тревел». До 23 років створив власну компанію, яку нещодавно продав за майже два мільйони фунтів стерлінґів, маючи на своєму шляху кілька випадкових досягнень. Але Емма визнала, що таке можна сказати й про більшість успішних підприємців. Вона підготувалася до його чарівності, але з подивом виявила, що гість виглядає набагато молодшим своїх сорока восьми років. Він був у хорошій фізичній формі, без зайвої ваги, і їй довелося погодитися зі своєю секретаркою, що це пристойний чоловік, навіть якщо його смаки щодо одягу не йшли в ногу з його фінансовими успіхами.

– Сподіваюся, не все так погано, – сказав він із іронічним сміхом.

– Ну, якщо вірити вашій нещодавній битві з поглинанням, пане Меллор, ви у полон не берете.

– Зараз усе складно, пані Кліфтон, як ви могли збагнути, тож іноді комусь доводиться прикривати спину, якщо можна так сказати.

Емма замислилася, чи зможе вигадати причину скоротити цю зустріч, незважаючи на те, що дала вказівку секретарці, щоб її не турбували принаймні тридцять хвилин.

– Я стежу за діяльністю вашого чоловіка щодо Бабакова, – зронив Меллор. – Здається, йому також не завадило б прикрити спину, – додав він із усмішкою.

– Гаррі дуже переймається важким становищем пана Бабакова.

– Як і всі ми, я впевнений у цьому. Але змушений запитати, чи гра вартує свічок? Ці росіяни нехтують правами людини.

– Це не зупинить Гаррі боротися за те, у що він вірить.

– Він часто виїздить?

– Не надто, – Емма намагалася не показати, що її здивувала раптова зміна теми. – Книжкове турне або конференція. Але коли ви очолюєте акціонерну компанію, іноді невідомість може бути благом.

– Знаю, як ви почуваєтесь, – Меллор нахилився вперед. – Моя дружина вважає за краще залишатися вдома, тому я і вештаюсь у Бристолі упродовж тижня.

– У вас є діти? – запитала Емма.

– Одна дівчинка від мого першого шлюбу. Вона секретарює в Лондоні. І ще одна від другого шлюбу.

– А скільки їй років?

– Келлі чотири, і, звісно, я знаю, що ваш син Себастьян нещодавно увійшов до правління компанії Беррінґтонів.

Емма посміхнулася.

– Тоді, можливо, я можу запитати, пане Меллор, чого ви прагнете у раді директорів?

– Дес, прошу. Всі мої друзі називають мене Десом. Як ви знаєте, свій досвід роботи я здобув переважно в туристичному бізнесі, але позаяк продав компанію, то почав торгувати нерухомістю. У мене багацько вільного часу, і я вважаю, що працювати при жінці-голові може бути весело.

Емма це проігнорувала.

– Якби ви стали членом правління, як би поставилися до ворожого поглинання підприємства?

– Попервах я зробив би вигляд, що мене це не цікавить, і намагався з’ясувати, наскільки зможу їх подоїти. Весь секрет у тому, щоб бути терплячим.

– Чи не виникло б якихось обставин, за яких ви стали б триматися за компанію?

– Ні, якби ціна мене задовольнила.

– А коли «Національні автобуси» викупили вашу компанію, вас не турбувало, що буде з вашим персоналом?

– Якби вони були уважнішими, то змогли б задовго до цього це передбачити, і в будь-якому разі такий шанс удруге міг би й не випасти.

– Але якщо вірити «Файненшел таймс», уже упродовж місяця після зміни власника звільнили половину ваших робітників, а дехто з них працював із вами більше двадцяти років.

– З виплатою зарплати за шість місяців. І дехто з них не мав жодних труднощів із працевлаштуванням в іншому місці, а один чи двоє – навіть у Беррінґтонів.

– Але впродовж наступного місяця «Національні автобуси» усунули ваше ім’я з логотипу компанії, а з ним позбулися й репутації, яку ви вибудовували протягом багатьох років.

– Ви відмовилися від свого прізвища, коли вийшли заміж за Гаррі Кліфтона, – зауважив Меллор, – але це не завадило вам очолити компанію Беррінґтонів.

– Мені не залишили вибору, але підозрюю, що це може змінитися в майбутньому.

– Погляньмо правді в вічі, коли йдеться про фінансовий результат, ви не можете дозволити собі сентиментальності.

– Не важко второпати, як вам вдалося стати таким успішним бізнесменом, Десе, і чому для правильної фірми ви стали б ідеальним директором.

– Радий, що ви так це бачите.

– Але мені все одно доведеться порадитися з колегами на випадок, якщо вони зі мною не погодяться. Коли буде результат, я вийду з вами на зв’язок.

– Із нетерпінням чекатиму цього, Еммо.