Читать книгу Могутніше за меч - Джеффри Арчер - Страница 3

Бренден не постукав у двері, просто повернув клямку й просунувся досередини, озираючись назад, аби бути певним, що його ніхто не бачив. Зовсім не хотілося пояснювати, що о цій нічній порі молодик із каютного класу робить у каюті літнього лорда. Не те щоб хтось став це коментувати, але…

– Нас ніхто не потурбує? – запитав Бренден, щойно зачинивши двері.

– Ніхто не заважатиме нам до сьомої години завтрашнього ранку, а пізніше не буде кого турбувати.

– Добре, – схвалив Бренден.

Він опустився на коліна, розблокував замки великої валізи, відкинув віко й узявся перевіряти пристрій, на створення якого йому знадобилося більше місяця. Наступні пів години він провів, вивчаючи, чи не порушені з’єднання дротів, чи кожен механізм налаштований правильно і чи годинник почне відлік при натисканні вмикача. Тільки коли переконався, що все перебуває в ідеальному робочому стані, піднявся з колін.

– Усе готово, – відрапортував бойовик. – Коли накажете його активувати?

– О третій годині. Мені знадобиться тридцять хвилин, аби прибрати все це, й має залишитися достатньо часу, щоб дістатися до моєї другої каюти.

Бренден повернувся до валізи і встановив таймер на третю годину.

– Все, що вам треба буде зробити, це натиснути на вмикач перед тим, як вийти, й перевірити, чи ожила секундна стрілка.

– А що може піти не так?

– Якщо лілії залишаться в її салоні, нічого. Ніхто в цьому коридорі й, мабуть, і на нижній палубі не матиме шансів вижити. В ґрунті під цими квітами лежить шість фунтів динаміту, набагато більше, ніж потрібно, але таким чином ми можемо бути певні, що заробимо свої гроші.

– Ключ є?

– Авжеж, – підтвердив Бренден. – Каюта сімсот шість. Там знайдете новий паспорт і квиток під подушкою.

– Про щось іще треба хвилюватися?

– Ні. Просто переконайтеся, що секунда стрілка ожила – перед тим як вийти.

Ґленартур усміхнувся.

– Побачимося в Белфасті.

* * *

Гаррі відчинив двері каюти й відступив, пропускаючи дружину.

– Я цілком виснажена, – сказала Емма й схилилася понюхати лілії. – Не знаю, як королеві-матері вдається пам’ятати про всіх.

– Вона тільки це й робить, і їй це добре вдається, але, гадаю, й вона була б виснажена, якби кілька днів спробувала попрацювати головою ради директорів компанії Беррінґтонів.

– Я все ж не проміняла б свою роботу на її, – визнала Емма, звільняючись зі своєї сукні та вішаючи її в гардероб. По тому вона зникла у лазничці.

Гаррі ще раз перечитав листа від Її величності королеви-матері. Таке особисте послання. Емма вже вирішила поставити цю вазу в свій кабінет, коли вони повернуться до Бристоля, і наповнювати її ліліями кожного понеділкового ранку. Гаррі всміхнувся. А чом би й ні?

Коли Емма вийшла з лазнички, Гаррі зайняв її місце та зачинив за собою двері. Вона вислизнула з халата й лягла у ліжко, занадто втомившись, щоб прочитати хоч кілька сторінок «Шпигуна, який прийшов із холоду» нового автора, рекомендованого Гаррі. Вона вимкнула світло біля свого ліжка й побажала: «На добраніч, любий», хоча й знала, що Гаррі не може її почути.

До того часу, коли Гаррі вийшов із лазнички, його дружина вже міцно спала. Він пригорнув дружину так, ніби вона була дитиною, поцілував її в чоло і прошепотів: «На добраніч, кохана», а потім ліг у ліжко, звеселившись від її ніжного муркотіння. Він ніколи навіть уявити собі не міг, що вона може хропіти.

Чоловік не міг заснути, настільки пишався нею. Спуск корабля на воду не міг би відбутися краще. Він перевернувся на бік, сподіваючись, що сон не забариться, і хоча його очі налилися свинцем, він почувався виснаженим, та все одно ніяк не міг заснути. Щось було не так.

* * *

Інший чоловік, який зараз благополучно повернувся до каюти другого класу, також не спав. Хоча була третя ранку і його робота була вже виконана, заснути навіть не намагався. Він саме готувався до роботи.

Коли доводиться чекати, тривога завжди однакова. Чи не залишили якісь підказки, що можуть привести прямо до вас? Чи не припустилися якихось помилок, які можуть призвести до того, що операцію спіткає невдача і змусить вас повернутися додому, спіймавши облизня? Він не зможе розслабитися, поки не опиниться в рятувальному човні, а ще краще, на борту іншого корабля, що прямуватиме до іншого порту.

П’ять хвилин і чотирнадцять секунд…

Бойовик знав, що його співвітчизники, котрі борються за ту ж справу, нервуватимуть так само, як і він. Чекати завжди найгірше, коли ви вже нічого не контролюєте й більше нічого не можна зробити.

Чотири хвилини й одинадцять секунд…

Гірше, ніж на футбольному матчі, коли рахунок рівний і ти не знаєш, хто виявиться наполегливішим і здатним забити гол у додатковий час. Він пригадав настанови командира свого підрозділу: коли сигнал спрацює, необхідно одним із перших опинитися на палубі й першим біля рятувальних шлюпок, адже до цього часу наступного дня вони вже шукатимуть когось віком до тридцяти п’яти років із ірландським акцентом, тож стуліть пельки, хлопці.

Три хвилини і сорок секунд… тридцять дев’ять…

Він глянув на двері каюти, уявляючи найгірше, що могло би статися. Бомба не вибухне, двері виб’ють, і дюжина дебелих поліціянтів, а може, й більше, увірвуться всередину, махаючи кийками навсібіч, не піклуючись про те, скільки разів вони по вас поцілять. Але все, що він міг чути, це ритмічне гуркотіння двигуна – «Бекінґем» продовжував свій спокійний рейс через Атлантику на шляху до Нью-Йорка. Місто, до якого він так і не дістанеться.

Дві хвилини тридцять чотири секунди… тридцять три…

Чоловік почав собі уявляти, як це буде, коли він повернеться на Фоллс-роуд. Підлітки в коротких штанцях витріщатимуться з благоговінням, коли зустрічатимуть його на вулиці, їхнім єдиним прагненням стане бути схожим на нього, коли виростуть. Герой, який підірвав «Бекінґем» лише за кілька тижнів після того, як його охрестила королева-мати. Жодної згадки про невинні втрачені життя; немає невинних життів, якщо віриш у свою справу. Насправді він навіть не зустрів нікого з пасажирів у каютах на горішніх палубах. Він прочитає все про них у завтрашніх газетах, і якщо зробив свою роботу належним чином, його імені там не буде.

Хвилина і двадцять дві секунди… двадцять одна…

Що іще може піти не так? Невже пристрій, споруджений у спальні на горішньому поверсі садиби Данґеннон, може підвести його останньої миті? Невже йому доведеться пережити тишу, що означатиме невдачу?

Шістдесят секунд…

Він пошепки почав рахувати секунди.

– П’ятдесят дев’ять, п’ятдесят вісім, п’ятдесят сім, п’ятдесят шість…

Чи п’яничка, який дрімав у кріслі вітальні, чекав часом не на нього? Чи міг би він зараз перебувати на шляху до його каюти?

– Сорок дев’ять, сорок вісім, сорок сім, сорок шість…

Чи могли замінити лілії, викинути, прибрати? Може, у пані Кліфтон алергія на пилок?

– Тридцять дев’ять, тридцять вісім, тридцять сім, тридцять шість…

Може, вдерлися до каюти лорда Ґленартура і знайшли там відчинену валізу?

– Двадцять дев’ять, двадцять вісім, двадцять сім, двадцять шість…

А може, вже повсюди шукають чоловіка, який вислизнув із туалету в салоні першого класу?

– Дев’ятнадцять, вісімнадцять, сімнадцять, шістнадцять…

Якщо вони… він вчепився в краї двоярусного ліжка, заплющив очі й почав рахувати вголос:

– Дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один…

Він перестав рахувати й розклепив повіки. Нічого. Лише моторошна тиша, яка завжди означає невдачу. Він схилив голову й помолився Богові, в якого не вірив. І тієї миті пролунав вибух такої потужності, що його кинуло об стіну каюти, як листок у шторм. Він ледве звівся на ноги й усміхнувся, коли почув людські зойки. І міг лише гадати, скільком пасажирам на горішній палубі вдалося вижити.