Читать книгу Могутніше за меч - Джеффри Арчер - Страница 4

– Її королівська величність, – пробурмотів Гаррі, виходячи зі сонної дрімоти.

Він сів, засвітив нічник, а потім вислизнув із ліжка й швидко підійшов до вази з ліліями. Вдруге перечитав привітання від королеви-матері. «Дякую за незабутній день у Бристолі. Сподіваюся, що мій другий дім вдало здійснить своє прем’єрне плавання». Він був підписаний «Її королівська величність Єлизавета, королева-мати».

– Це розповсюджена помилка, – сказав Гаррі. – Як я міг її пропустити?

Він схопив халат й увімкнув горішнє світло.

– Уже час вставати? – запитав сонний голос.

– Атож, – сказав Гаррі. – У нас проблема.

Емма, примружившись, поглянула на свій годинник біля ліжка.

– Але всього лише третя, – запротестувала вона, видивляючись на свого чоловіка, який пильно розглядав лілії. – То в чому проблема?

– Королеву-матір не називають її королівською величністю.

– Усі це знають, – не здавалася Емма, все ще перебуваючи у полоні сну.

– Усі, окрім тих, хто надіслав ці квіти. Вони не знали, що правильно звертатися до королеви-матері не її королівська величність, а її королівська високість. Так звертаються до принцеси.

Емма неохоче піднялася з ліжка, підійшла до свого чоловіка й сама оглянула картку.

– Попроси капітана негайно прийти до нас, – звелів Гаррі. – Необхідно з’ясувати, що у вазі, – додав він, перш ніж опуститися на коліна.

– Там, мабуть, лише вода, – припустила Емма, простягаючи руку.

Гаррі схопив її за зап’ясток.

– Поглянь уважніше, люба. Ця ваза завелика для чогось такого делікатного, як десяток лілій. Поклич капітана, – повторив він, цього разу з більшою наполегливістю.

– Але квітникар міг просто помилитися.

– Будемо на це сподіватися, – сказав Гаррі, підштовхуючи її до дверей. – Але ми не можемо брати на себе такий ризик.

– А куди ти йдеш? – запитала Емма, підіймаючи слухавку.

– Треба розбудити Джайлза. Він має більше досвіду роботи з вибухівкою, ніж я. Два роки свого життя він витратив на закладання вибухівки під ноги атакуючим німцям.

Коли Гаррі вийшов у коридор, його увагу відволік якийсь літній чоловік, котрий хутко крокував у напрямку головних сходів. Чоловік занадто швидко рухався як для старого, подумав Гаррі. Він рішуче постукав у двері каюти Джайлза, але знадобився тривалий вимогливий грюкіт п’ястуком, перш ніж за дверима озвався сонний голос:

– Хто там?

– Це Гаррі.

Серйозність у голосі шваґра змусила Джайлза схопитися з ліжка й негайно відчинити двері.

– Щось сталося?

– Ходімо зі мною, – сказав Гаррі без пояснень.

Джайлз натягнув халат і пішов за своїм шваґром коридором до його каюти.

– Доброго ранку, сестричко, – привітався він із Еммою, а Гаррі вручив йому листівку, сказавши:

– Її королівська величність.

– Зрозумів, – сказав Джайлз після того, як вивчив картку. – Королева-мати не могла прислати квіти. Але якщо вона цього не зробила, тоді хто?

Він нахилився й уважніше оглянув вазу.

– Хто б це не був, він міг би туди напакувати дуже багато семтексу[1].

– Або кілька пінт води, – не хотіла вірити Емма. – Ви впевнені, що є про що турбуватися?

– Якщо це вода, то чому квіти вже зів’яли? – спитав Джайлз, коли у двері постукав капітан Тернбулл та увійшов до каюти.

– Ви хотіли мене бачити, пані голово?

Емма взялася пояснювати, чому її чоловік і брат стоять на колінах.

– На борту є чотири офіцери SAS, – повідомив капітан, зупиняючи тираду жінки. – Хтось із них обов’язково зможе відповісти на будь-які запитання пана Кліфтона.

– Припускаю, що вони опинилися на борту не випадково, – сказав Джайлз. – Не можу повірити, що всі вони вирішили провести відпустку в Нью-Йорку водночас.

– Вони тут на прохання секретаря Кабінету Міністрів, – пояснив капітан. – Але сер Алан Редмейн мене запевнив, що це лише запобіжний захід.

– Як завжди, цей чоловік знає щось, чого не знаємо ми, – зауважив Гаррі.

– Тоді, можливо, саме час дізнатися, в чому справа.

Капітан вийшов із каюти і шпарко пробрався коридором, зупинившись лише тоді, коли дістався до каюти номер сто дев’ятнадцять. Полковник Скотт-Гопкінс відповів на стукіт у двері набагато швидше, ніж Джайлз кількома хвилинами раніше.

– У вашій команді є експерт із вибухівки?

– Сержант Робертс. Він служив мінером у Палестині.

– Мені він потрібен негайно в каюті голови правління.

Полковник не став питати про причини. Він побіг коридором, вибрався на великі сходи й побачив там капітана Гартлі, який саме прямував до нього.

– Я щойно бачив Лаяма Догерті, який виходив із туалету в салоні першого класу.

– Ти впевнений?

– Авжеж. Він увійшов туди, як ровесник царя Гороха, а вже за двадцять хвилин звідти вийшов Лаям Догерті. Він покрокував униз до каютного класу.

– Це все пояснює, – зронив Скотт-Гопкінс, спускаючись лише на крок позаду Гартлі. – Який номер каюти Робертса? – запитав він мимохідь.

– Сім-чотири-два, – відповів Гартлі, коли вони перелазили через червоний ланцюг, за яким починалися вужчі сходи.

Вояки не зупинялися, доки не дійшли до сьомої палуби, а там із тіні виступив капрал Кренн.

– Догерті не проходив повз тебе упродовж останніх кількох хвилин?

– Дідько! – вилаявся Кренн. – Я був певен, що бачив, як той виродок метушився іще на Фоллс-роуд. Він зайшов у каюту сім-нуль-шість.

– Гартлі, – наказав полковник, прямуючи коридором, – ви з Кренном стежте за Догерті. Переконайтесь, щоб він не вийшов із каюти. Якщо спробує зробити це, заарештуйте його.

Полковник грюкнув у двері каюти сімсот сорок два. Сержанту Робертсу двічі повторювати не треба було. Він відчинив двері за лічені секунди й привітав полковника Скотта-Гопкінса з добрим ранком, ніби командир регулярно будив його посеред ночі, одягнений у піжаму.

– Прихопи свій набір інструментів, Робертсе, і йди за мною. Важлива кожна хвилина, – сказав полковник дорогою.

Робертс наздогнав свого командира аж через три сходові клітки. Коли вони дійшли до коридора першого класу, Робертс уже знав, які саме його навички потрібні полковнику. Він зайшов до каюти голови правління, уважно оглянув вазу і покружляв навколо неї.

– Якщо це бомба, – сказав він нарешті, – то велика. Не можу навіть уявити кількість життів, які обірвуться, якщо ми не знешкодимо це дрантя.

– А ви можете це зробити? – поцікавився капітан, його голос звучав напрочуд спокійно. – Бо моя найперша відповідальність – життя моїх пасажирів. Мені не потрібно, щоб цей рейс порівнювали з іншою катастрофічною прем’єрною мандрівкою.

– Не зможу нічого вдіяти, поки не знайду пульт керування. Він має бути десь на кораблі, – сказав Робертс, – ймовірно, зовсім поруч.

– У каюті його вельможності, така моя ставка, – сказав полковник, – адже тепер ми знаємо, що її займав бойовик ІРА на ім’я Лаям Догерті.

– Хтось знає, в якій каюті він перебував? – запитав капітан.

– Номер три, – підказав Гаррі, згадуючи стариганя, який занадто швидко пересувався. – Просто по коридору.

Капітан і сержант вибігли з кімнати в коридор, за ними подалися Скотт-Гопкінс, Гаррі та Джайлз. Капітан відчинив двері каюти за допомогою універсального ключа й відступив убік, щоб пропустити Робертса. Сержант хутко підійшов до великої валізи, що стояла посеред кімнати. Він обережно підняв віко й зазирнув досередини.

– Боже, це має вибухнути за вісім хвилин і тридцять дев’ять секунд.

– А чи не можна просто висмикнути один із них? – запитав капітан Тернбулл, вказуючи на безліч різнокольорових дротів.

– Можна, але який із них, – видихнув Робертс, не дивлячись на капітана, й спробував розділити червоний, чорний, синій і жовтий дроти. – Я мав справу з такими пристроями раніше. І завжди є шанс один до чотирьох, але це не той ризик, який я готовий взяти на себе. Я міг би обміркувати все, якби опинився сам посеред пустелі, – додав він, – але не на кораблі посеред океану, на якому під загрозою опинилися сотні життів.

– Тоді треба притягнути Догерті сюди, – запропонував капітан Тарнбулл. – Він має знати, який дріт різати.

– Сумніваюсь, – сказав Робертс, – підозрюю, що Догерті – не мінер. У них є іще хтось для такої роботи, і лише Бог знає, де він зараз.

– У нас обмаль часу, – нагадав полковник, спостерігаючи за невпинним рухом секундної стрілки. – Сім хвилин, три, дві, одна…

– Отже, Робертсе, що порадите? – спокійно запитав капітан.

– Вам це не сподобається, сер, але, враховуючи обставини, можемо зробити лише одне. І навіть тоді залишиться певний ризик, пам’ятаючи, що в нас менше семи хвилин.

– Та кажи вже, чоловіче, – вимагав полковник.

– Треба взяти цю машинку, викинути її за борт і молитися.

Гаррі та Джайлз кинулися до каюти голови правління й зупинилися обабіч вази. Було кілька запитань, які Емма, тепер уже одягнена, хотіла поставити, але, як і будь-який розумний керівник, вона знала, коли краще помовчати.

– Акуратно підніміть її, – порадив Робертс. – Ставтеся до неї, як до миски, наповненої окропом.

Гаррі з Джайлзом присіли, наче якісь два важкоатлети, повільно підняли важку вазу зі столу й підхопили її. Коли вже були певні й добре все усвідомили, повільно почали просуватися до відчинених дверей. Скотт-Гопкінс і Робертс швидко усували будь-які перешкоди на їхньому шляху.

– Йдіть за мною! – закликав капітан, коли двоє чоловіків вийшли в коридор і повільно рушили до великих сходів.

Гаррі не міг повірити, що ваза може виявитися такою важкою. Потім згадав велетня, який заніс її до каюти. Недарма ж він не чекав на чайові. Зараз, мабуть, уже повертається до Белфаста або сидить біля радіоприймача, щоб почути новини про долю «Бекінґема» і скільки пасажирів загинуло.

Щойно вони досягли парадних сходів, Гаррі узявся рахувати вголос кожну сходинку, яку вони минали. Через шістнадцять кроків він перестав тамувати подих, а капітан та полковник розчахнули перед ними двері, що виходили на сонячну терасу, гордість і радість Емми.

– Треба пройти якнайдалі на корму, – сказав капітан. – Це дасть нам більше шансів уникнути якихось ушкоджень корпусу.

Гаррі це не переконало.

– Не хвилюйтеся, вже недалеко.

«Чи недалеко не означає задалеко?» – подумав Гаррі, який з превеликим задоволенням жбурнув би вазу за борт. Але вголос він нічого не сказав, просуваючись дюйм за дюймом до корми.

– Я знаю, що ти відчуваєш, – підтримав його Джайлз, наче читаючи думки свого шваґра.

Вони продовжили свій черепашачий рух повз басейн, тенісний корт на палубі та шезлонги, акуратно вишикувані для поснулих гостей, котрі з’являться пізніше того ранку. Гаррі намагався не думати, скільки часу їм іще лишилося…

– Дві хвилини, – безпомічно оголосив сержант Робертс, зиркаючи на годинник.

Куточком ока Гаррі міг бачити поруччя на кормі корабля. До нього залишалося усього кілька кроків, але він знав, що це немов підкорення Евересту: останні кілька футів – найповільніші.

– П’ятдесят секунд, – промовив Робертс, коли вони зупинилися біля поруччя.

– Пригадуєш, як ми кинули Фішера в річку наприкінці триместра? – озвався Джайлз.

– Таке неможливо забути.

– Тож на рахунок три кидаймо цю гидоту в океан і позбудемося її раз і назавжди, – сказав Джайлз.

– Один… – обоє чоловіків спробували розмахнулися, але це вдалося лише на кілька дюймів, – два… – іще на кілька, – три… – як зуміли, а потім що було сили, яка ще лишилася в їхніх тілах, вони підкинули вазу в повітря, і вона пролетіла над поруччям.

Коли вантаж падав, Гаррі був упевнений, що той приземлиться на палубу або у кращому разі натрапить на поруччя, але він минув їх за кілька дюймів і впав у море зі слабким плюскотом. Джайлз переможно звів руки вгору і вигукнув:

– Алілуя!

За кілька секунд бомба вибухнула, жбурнувши їх обох на палубу.