Читать книгу Місячна долина - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 14

– На той час наша худоба почала падати, – розповідала Сексон, – а зима вже ось-ось мала настати, тому ми й не наважувалися рушати в дорогу через Велику американську пустелю. Отже, наша валка розташувалася на ту зиму в Солт-Лейк-Сіті. Мормонам тоді ще не зле велося, і вони ставилися до нас добре.

– Ви розповідаєте так, начебто самі були там, – зауважив Берт.

– Там була моя мати, – гордо відповіла Сексон. – Тієї зими їй минуло дев’ять років.

Вони сиділи навколо столу в кухні маленького котеджу на Пайн-стріті, снідаючи сендвічами й запиваючи пивом. Була неділя; вони мали вільний день і прийшли сюди зрання працювати, багато тяжче, ніж на роботі: треба було обмести стіни, помити вікна й двері, вишарувати підлогу, розкласти килимки та лінолеум, розвішати фіранки, наладнати плиту, розставити кухонний посуд по поличках та порозміщувати меблі.

– Далі, далі, Сексон, – прохала Мері. – Це так цікаво послухати. А ти, Берте, прикуси язика й помовч.

– Отож тієї зими з’явився тут Дел Генкок. Він родом з Кентуккі, але жив здавна на Заході. Він був розвідач, як і Малюк Карсон, і вони добре знали один одного. Не раз доводилося їм спати під одним укривалом. Вони бували разом у Каліфорнії та в Орегоні з генералом Фремонтом. Ну, то Дел Генкок проходив через Солт-Лейк, набираючи гурт мисливців, щоб повести їх зі Скелястих гір ловити бобрів у якомусь новому місці. То був вродливий хлопець. Волосся мав довге, як на малюнках, і носив шовкового пояса – перейняв ту моду від каліфорнійських іспанців, а за поясом у нього стирчали два пістолети. Жінки закохувались у Генкока з першого погляду. Трапилося так, що він побачив Седі, мамину найстаршу сестру; вона, мабуть, припала йому до серця, бо він отаборився в Солт-Лейку, і ні кроку звідти. Він уславився в боротьбі з індіянами, і я, ще маленьким дівчатком, чула від тітки Вілли, що в нього були найчорніші, найблискучіші у світі очі та орлиний зір. Він не раз бився на дуелях, як велося за тих часів, і нічогісінько не боявся.

Седі була красуня, вона кокетувала з ним, а він гинув за нею. Може, вона сама не була певна свого кохання, – не знаю; знаю тільки, що вона скорилась йому не так швидко, як я Білові. Кінець кінцем, він не міг уже далі терпіти: однієї ночі скочив на коня й прилетів до неї, мов навіжений. «Седі, – каже він, – коли ти не даси мені слова завтра взяти зі мною шлюб, я пущу собі кулю в лоб цієї ж ночі – отут за оборою». Він був би так і зробив, і Седі це знала, тому вона, врешті, й дала згоду. В них тоді з коханням не барилися, правда?

– Ну, не знаю, – пирснула Мері. – За тиждень від того дня, як ти вперше побачила Біллі, ти вже з ним заручилася. А хіба ж Біллі казав, що пустить собі кулю в лоб позад нашої пральні, якщо ти не даси згоди?

– Біллі не встиг, я не дала йому часу на це, – призналася Сексон. – У кожному разі, Дел Генкок і тітка Седі побралися на другий день. І вони були дуже щасливі вкупі, тільки вона скоро померла. А по тому його разом із генералом Кастером і багатьма іншими вбили індіяни. Тоді він уже був старий, але індіян чимало винищив на своєму віку і дорого продав власне життя. Такі люди, як він, завжди вмирали в борні і забирали з собою на той світ своїх убивців. За дитячих років я знала одного чоловіка, Ела Стенлі. Він був картяр, але такий зайдиголова! Один залізничник стрельнув йому в спину, коли він сидів за столом і грав у карти. Та куля забила його на смерть. Він помер за дві секунди. Але, перше ніж померти, схопив рушницю й загнав три кулі у свого вбивцю.

– Я не люблю бійок, – здригнулася Мері. – Самий від них неспокій! Берт страх як дратує мене – завжди-бо лізе з кулаками. Ні до чого це.

– А я так гадаю, що чоловік, котрий не має бойового завзяття, нічого не вартий, – відповіла Сексон. – Якби не завзятість нашого народу, ми б з вами тут не сиділи.

– Ви дістали природженого бійця, Сексон, – запевнив її Берт. – Біллі – першорядний хлопець, куди не глянь, він справжній могіканин зі скальпом біля пояса. А коли наш могіканин розлютується, – то тільки держися!

– Ай справді, – докинула слово Мері.

Біллі не брав участі в розмові, він підвівся й почав снуватися по кімнатах: з кухні до маленької кімнати за нею, а звідти до вітальні, потім до спальні, вернувся, зазирнув до тієї затильної кімнати і зупинився, насупивши брови.

– Що тебе гризе, друзяко? – спитав Берт. – У тебе такий вигляд, немов ти шукаєш учорашнього дня. Що тобі застрягло в горлянці? Викашляй його.

– Та я ніяк не можу дібрати, де це в чорта ліжко й усяка всячина для затильної спальні…

– Нема, – відповіла Сексон. – Ми ж для неї меблів не замовляли.

– То доведеться завтра подбати.

– Нащо тобі ще й друге ліжко? – спитав Берт. – Обійдетеся й одним на двох.

– Цить, Берте! – скрикнула Мері. – Поводься як слід!

– Тпру, Мері! – всміхнувся Берт. – Подай назад. Ти, як завжди, пальцем у небо.

– Нам ця кімната зовсім не потрібна, – звернулася Сексон до Біллі. – Тому я й не збиралася купувати для неї меблі. Ці гроші пішли на те, щоб купити кращі килимки та поставити кращу грубку.

Біллі підійшов до неї, підняв зі стільця й посадовив собі на коліна.

– Чудово, моя крихітко! Я дуже радий, що ти так зробила, – в нас має бути все найкраще. Але завтра ввечері ми однаково забіжимо з тобою до Селінгера й купимо добрі меблі для цієї спальні, та ще й килим. Все має бути добротне, – мотлоху нам не треба.

– Але ж це коштуватиме п’ятдесят доларів! – заперечила Сексон.

– Ну й хай, – кивнув він головою. – Хай коштує собі п’ятдесят доларів, і ні цента менше. Ми мусимо мати все добряче. А нащо нам здалася порожня кімната? Вся господа здаватиметься злидняцькою. Ось я ходжу й дивлюся, як поволі кращає наше гніздечко, яке воно затишне, як поступово заквітчується, відколи ми внесли завдаток і повісили на двері замка. І ввесь час, доки я роблю коло коней, мені так кортить глянути на наше гніздечко, що аж жижки трусяться. А коли ми поберемося, мене звідси нічим не виманиш. Тож мені й хочеться, щоб воно було зовсім, зовсім тепле й затишне. Якщо ця кімната стоятиме порожня, з непокритою підлогою, мені все наше гніздечко ввижатиметься цілий день і порожнім, і незатишним. І вийде облуда. І наша хата буде брехлива. Глянь, Сексон, на ці фіранки, що ти в ній повісила. Ти зробила так, аби сусідам здавалося, наче її опоряджено. Ці фіранки брешуть, брешуть кожному, що в цій кімнаті є меблі! Це сором для нас. Ні, я хочу, щоб фіранки казали правду.

– Але ж ви можете винаймати її комусь, – порадив Берт, – Ви житимете недалеко від залізничних майстерень, та й до ресторану два кроки.

– Нізащо у світі! Я одружуюсь із Сексон не для того, аби набирати пожильців. Якщо я не зможу заробити на свою жінку, то знаєте, що я зроблю? Піду на Довгу набережну, прив’яжу собі каменюку на шию, скажу: «Пропадай, моя голівонько!»– та й шубовсну в воду. Так, Сексон?

Це трохи не відповідало тверезим поглядам Сексон, але імпонувало її гордощам. Вона обхопила руками шию коханого і, перш ніж поцілувати його, сказала:

– Ти господар, Біллі. Як ти зажадаєш, так і буде. І завжди буде по-твоєму!

– Слухай, слухай! – осміхнувся Берт до Мері. – Оце так і має бути! Сексон знає, як до справи братися.

– А я гадаю, що ніколи нічого не робитиму, не порадившись із тобою, – мовив Біллі до Сексон.

– Слухай і ти! – зраділа Мері. – Запам’ятай, що той, хто візьме мене, теж повинен буде про все радитися зі мною.

– Біллі тільки влещує її, – не вгавав Берт. – Усі так кажуть, доки не поберуться.

Мері презирливо пирхнула:

– Ручуся, що Сексон обкрутить його круг пальця. А щодо мене, то я не криюся: я таки водитиму за носа того, хто зі мною побереться.

– Якщо покохаєш, то не водитимеш, – заперечила Сексон.

– Тим паче водитиму, – наполягала Мері.

Берт удав, що страшенно цим вразився.

– Ось бачите, чого ми з Мері й досі не побралися, – мовив він. – Я, мов отой упертий індіянин, – нехай мене дідько вхопить, коли я не хазяйнуватиму сам у своєму власному вігвамі так, як мені заманеться.

– Але я не індіянка, – огризнулася Мері, – і не пішла б за такого впертого індіянина навіть і тоді, коли б усі чоловіки на світі повмирали.

– Не квапся, бо ж оцей упертий індіянин, здається, ще тебе не сватав.

– Знає-бо, що на нього чекає, як посватає.

– Після цього він, мабуть, ще сім разів приміряє, заки відріже.

Сексон, аби повернути розмову на приємнішу тему, заплескала в долоні, немовби раптом щось надумала.

– О, я зовсім забула. Я хотіла вам показати щось цікаве. – Вона добула з гаманця тоненьку золоту обручку й передала її присутнім. – Це шлюбна обручка моєї мами. Я завжди носила її на шиї, як медальйон. У притулку мені не дозволили цієї обручки носити, але я так плакала, що вихователька врешті віддала мені її. Здумайте тільки! – з наступного вівторка я носитиму її на пальці! Біллі, глянь-но, що там усередині вирізьблено?

– «Д. від К. 1879», – прочитав той.

– Дезі від Карлтона, – Карлтоном звали мого батька. А тепер, Біллі, там треба вирізьбити і наші ініціали.

Мері аж умлівала від захвату.

– Ах, як хороше! – тішилася вона. – «С. від Б. 1907».

Біллі на хвилю замислився.

– Ні, це була б неправда, бо ж не я дарую його Сексон.

– А я знаю, як треба, – сказала Сексон. – Просто «Б. і С.».

– Ні, – похитав головою Біллі, – «С. і Б.», бо ти для мене перша.

– Якщо я перша для тебе, то й ти ж перший для мене. Біллі, любий, хай буде «Б. і С.».

– От, бачиш, – озвалася до Берта Мері, – вона вже й зараз водить його за носа.

Сексон відчула шпильку.

– Хай буде по-твоєму, Біллі, – згодилася вона.

Він пригорнув її до себе.

– Ми ще про це порадимось.