Читать книгу Місячна долина - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 17

Розділ І

Увечері другого дня по весіллі Сексон зустріла Біллі на порозі. Вони поцілувалися і, взявшись за руки, пройшли через вітальню на кухню. Біллі вдоволено втягнув носом повітря.

– Диви, як у нас чудово пахне, Сексон! Не тільки кавою, а й ще чимось. Уся господа пахне… Ну, пахне чимсь добрим, та й годі.

Поки Біллі мився під краном, Сексон поставила на плиту сковороду. Він обтер руки й мовчки почав стежити за її рухами, але коли вона кинула битка на суху сковороду, схвально озвався:

– Де це ти навчилася смажити битки без масла? Це найкращий спосіб, тільки шкода, що дуже мало жінок його знають.

Сексон зняла покришку з другої сковороди і кухонним ножем почала мішати в ній якусь запахущу страву. Біллі підійшов до дружини ззаду, обняв так, що його руки зійшлися в неї на грудях і притулився щокою до її щоки, схиливши голову Сексон на плече.

– М-м-м-м!.. Смажена картопля з цибулькою, як звичайно готувала в нас мати. Що е кращого на світі? Ой, як же пахне, як пахне! М-м-м!..

Він випустив дружину на мить з обіймів і потерся щокою об її щоку. Потім його рука знову міцно стиснула Сексон. Вона відчувала його теплі губи в себе на волоссі й чула, з якою насолодою він вдихає їх запах.

– М-м-м-м-м!.. Як же ти сама чудово пахнеш! Я раніше не розумів, що то таке «солодка дівчина», а ось тепер знаю: ти найсолодша на світі жіночка!

Біллі тішився без краю. Пішовши до спальні, він зачесався, тоді повернувся, сів до невеличкого столу й узяв у руки виделку з ножем.

– Жити подружжям багато краще, ніж про це плеще язиком більшість одружених! Бігме, Сексон, ми їм покажемо. Можемо дати їм добру фору, і все-таки виграти. Одне лише мені не подобається.

Побачивши в очах у неї переляк, він засміявся:

– Те, що ми побралися так пізно. Здумай лишень, – я втратив стільки днів!

Очі Сексон засяяли вдячністю й щастям, і подумки вона поклялася все зробити, щоб ніщо й ніколи не затьмарило їхнього подружнього життя.

Після вечері Сексон прибрала стіл і почала мити посуд у зливальниці. Але коли Біллі намірився витирати тарілки, вона схопила його за поли піджака й силоміць посадовила на стілець.

– Сиди й не рипайсь, відпочинь трохи. Слухайся, що я кажу! Отак, закури цигарку – ні, ні, на мене не дивись! Ось тобі ранкова газета. Тільки читай її швидше, а то я попораюся з моїм посудом раніш, ніж ти почнеш читати.

Він читав, пускаючи дим із цигарки, а вона тим часом поглядала на нього і думала, що якби ще пару пантофлів, то родинний затишок був би повний.

Не минуло й кількох хвилин, як Біллі відклав набік газету, важко зітхнувши.

– Даремне! – сказав він. – Не можу читати.

– Що сталося? – всміхнулася вона. – Очі болять?

– Та де там!.. Немов туман їх повиває… Ось я подивлюся на тебе, і воно минеться.

– Ну, то я в одну мить скінчу, мій хлопчику.

Пополоскавши кухонного рушника та вичистивши зливальницю, Сексон скинула фартуха, підійшла до Біла й поцілувала спершу в одне око, а потім у друге.

– Ну, як? Одужали?

– Начебто трохи краще.

Вона поцілувала ще раз.

– А тепер?

– Таки краще.

– А тепер?

– Майже добре.

Але сказавши це, він знову скривився і заявив, що праве око ще й досі йому ріже.

Лікуючи те око, Сексон нараз скрикнула, наче з болю. Біллі сполохнувся.

– Що сталося? Тобі щось болить?

– Очі… Пече, мов ножем!

Тепер уже Біллі став за лікаря, а Сексон за пацієнтку. Коли процес лікування закінчився, вона повела його до вітальні; там вони разом угніздилися у великому кріслі біля відкритого вікна. То була найкоштовніша річ у хаті. За крісло заплачено сім з половиною доларів, і Сексон до самого вечора відчувала докори сумління, хоч крісло було таке вигідне та м’яке, що годі й мріяти.

Солонуватий вітер, після денної спеки такий благословенний для всіх приморських міст, дихнув на них вечірньою прохолодою. До них долітали свист паротягів, чахкання приміських потягів із Сьомої вулиці, які сповільнювали швидкість межи молом і Західно-Оклендським вокзалом; долинав гомін дітей, що бавилися літніми вечорами на вулиці, а зі східців сусіднього ґанку чулося цокотіння говорливих господинь.

– Ну, хто б повірив! – тихо промовив Біллі. – Коли згадаю свою мебльовану шестидоларову кімнату, просто жаль бере!.. І нащо я змарнував стільки часу? Мене потішає тільки те, що якби я раніше був виїхав звідти, то не здобув би тебе. Адже ж я ще кілька тижнів тому й гадки не мав про твоє існування.

Він провів пальцями по її голій руці і аж під рукав.

– Твоя шкіра така свіжа-свіжа, – сказав він. – Не холодна, а саме свіжа. Так приємно торкатися до неї рукою.

– Незабаром ти назвеш мене своїм холодильником, – засміялася вона.

– І голос твій свіжий – він дихає прохолодою, – провадив він. – Коли ти говориш, у мене таке відчуття, немов твоя рука торкається мого чола. Дуже дивне відчуття! Не знаю, як його пояснити. Твій голос проймає мене всього з голови до ніг, – такий він свіжий і чистий. Він зовсім як вечірній вітерець… Він схожий на морський бриз, що зривається часом після пекучого паркого дня. А коли ти говориш тихо, він бринить так м’яко й солодко, як віолончель в оркестрі театру Макдане. Ніколи він не ріже, не шарпає вуха, не лящить, як у багатьох жінок. Коли вони злостяться або збуджені, то верещать, мов несамовиті, нагадуючи мені заграну платівку. А твій голос проймає мене так, що я ввесь починаю тремтіти, наче від прохолоди. Це така розкіш! Мабуть, такі голоси у небесних янголів, якщо вони тільки живуть на небі.

Сексон була така безмежно щаслива, що не мала слів, а тільки голубила волосся Біллі й притискалася до нього ближче. Минуло кілька хвилин; тоді він почав ізнову.

– Знаєш, що ти мені нагадуєш? Чи бачила ти коли чистокровну кобилу, – знаєш, бувають такі нервові, гарячі кобили? На сонці шерсть їхня вилискує, як шовк, а шкіра така ніжна, що найлегший дотик батога залишає на ній слід. Є такі кобили: найміцнішому коневі не мірятися з ними силою, а проте як легко вони можуть порвати собі сухожилки або на смерть застудитися, переночувавши бодай одну ніч без попони! Нема нічого кращого за таку тварину. Які ж бо вони стрункі, сильні, шляхетні! Доглядати їх треба дуже дбайливо, – шанувати як шкляний посуд. Знаєш, ти нагадуєш мені отаку конячку. Я мушу подбати, щоб коло тебе все було як слід. Ти так відрізняєшся від інших жінок, як расова кобила від биндюжних шкап. Ти чистокровка. Ти й струнка, і запальна, а що вже статурна… Знаєш, у тебе чудова постать, а стан який!.. Візьмім хоча б Анету Келерман. Та можеш їй навіть фори дати, і однак вона за тобою не потягне. Вона австралійка, а ти американка – тільки фігура твоя не американська. Ти зовсім не така, ну, зовсім інакша – я тільки не вмію цього пояснити… Інших жінок збудовано не так, як тебе. Ти наче не з нашої країни. Чисто, як француженка. Постава в тебе цілком французька, і навіть хода. Чи сідаєш, чи підводишся, чи нічого не робиш – усе в тебе виходить інакше, ніж у наших жінок.