Читать книгу Місячна долина - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 4

Вони обідали на вільному повітрі, в альтанці, в оточенні зеленою стіною дерев. Сексон помітила, що Біллі заплатив по рахунку за всіх чотирьох.

Багатьох з отих хлопців та дівчат, що за іншими столиками, вони знали, і в ресторані не вщухав веселий гомін від їхніх перехресних жартів та сміху. Берт поводився з Мері дуже самовпевнено, майже грубо; він ловив і стискав її руки й затримував у своїх, а одного разу силоміць зняв їй з пальця два персні й довго не повертав назад. Часами, коли він обвивав рукою її стан, Мері враз випростувалася, а то, навпаки, вдавала, що не помічає його обіймів, але робила це досить штучно й неоковирно.

Сексон розмовляла мало – більше дивилася на Біллі Робертса і тішилася думкою, що в нього все це виходило б далеко краще… якби він спробував колись. Звичайно, він ніколи б не лапав дівчини, як Берт і всі інші хлопці. Вона кинула погляд на широкі Білові плечі.

– Чому вас звуть Здоровий Біл? – спитала вона. – Ви зовсім не такий високий на зріст.

– Еге, – згодився він. – Тільки п’ять футів, вісім і три чверті дюймів. Мабуть, мене прозвали так тому, що багато важу.

– Важить він на рингу сто вісімдесят фунтів, – докинув слово Берт.

– Ет, облиш, – перебив його Біллі, і в очах йому промайнула тінь невдоволення. – Я зовсім не боксер. Уже півроку не виступаю на рингу. З мене досить. Для такої забави шкода й світла світити.

– Але ж ти заробив дві сотні, пам’ятаєш, тоді, як добре полатав боки тому Слешерові з Фріско, – гордовито відказав Берт.

– Та годі, годі вже про це!.. А ось ви, Сексон, ви зовсім невеличка, але збудовані як на загад. Ви й кругленька і разом з тим струнка. Ладен закластися, що вгадаю, скільки ви важите.

– Ні, ні, не вгадаєте, всі дають мені більше, ніж я насправді важу, – всміхнулася Сексон, сама собі дивуючись, як їй приємно і разом з тим прикро, що він більше не виступає на рингу.

– Ну, за мене не бійтеся, – запевнив він, – у мене око певне – це мій фах. Ось побачите… – Він критично поглянув на неї, і в погляді його загорілися іскри захоплення. – Стривайте хвилину.

Він простягнув руку через стіл і помацав її біцепси. Дотик його твердих пальців був дужий та чесний, і Сексон пройняло тремтіння. Цей мужній хлопець мав якусь магічну силу. Якби Берт або хто інший з чоловіків доторкнувся так до неї, це б її тільки роздратувало. Але цей хлопець! «Невже ж це суджений?» – спитала вона себе, а Біл тим часом провадив:

– Ваше вбрання важить не більше за сім фунтів. А відняти сім від… гм-гм… даймо, від ста двадцяти трьох – це буде… сто шістнадцять, – оце й є ваша вага.

Мері скрикнула докірливо:

– Ой, Біллі Робертсе! Про такі речі не годиться розмовляти.

Він зиркнув на неї довгим, здивованим поглядом.

– Про які це речі? – спитав він нарешті.

– Ви знову своєї! Як вам не сором! Он гляньте, як через вас Сексон почервоніла!

– Вигадки! – обурено заперечила Сексон.

– Коли ви будете верзти таке, то от я таки через вас почервонію, Мері, – пробубонів Біллі. – Я й сам знаю, що гаразд і що ні. Справа не в тому, що кажеш, а в тому, що думаєш. А я нічого лихого на думці не маю, і Сексон це знає. Ні я, ані вона не думаємо про те, на що ви натякаєте.

– Ось бачите, бачите! – розхвилювалася Мері. – Який ви бридкий! Я навіть не думала про такі речі.

– Цить, Мері! Годі! – гримнув на неї Берт. – Не кажи казна-чого! Біллі ніколи нічого негожого не вчинить.

– Але він не сміє бути такий нечемний, – не вгавала Мері.

– Та годі вже, Мері, – не чіпляйтесь, – відмахнувся Біллі, обертаючись до Сексон. – А що, дуже я помилився?

– Сто двадцять два, – відповіла та, дивлячися замислено на Мері. – Сто двадцять два разом з одежею.

Біллі зареготався від щирого серця, а Берт і собі.

– Хай вам усячина! – захвилювалася Мері. – Ви мені противнющі обоє… та й ти теж, Сексон. Ніколи не сподівалася від тебе такого.

– Ось послухай, серденько, – лагідно почав був Берт, обіймаючи її за стан.

Але Мері, вдаючи ображену, різко відштовхнула його руку, хоч відразу схаменулась і, боячись уразити серце залицяльника, почала сміятися й миролюбніше жартувати, аби не псувати собі настрою. Бертовій руці було дозволено вернутись на попереднє місце, їхні голови зійшлися ближче, і вони заговорили пошепки.

А Біллі чемно завів розмову з Сексон.

– Знаєте, ваше ім’я якесь чудернацьке. Я такого зроду не чув. Але дарма – мені воно подобається.

– Мене так назвала мати. Вона була освічена й знала багато розмаїтих слів. Вона ввесь час, мало не до самої смерті, читала книжки. А скільки вона писала!.. В мене є її вірші, надруковані колись давно в газеті, що виходила у Сан-Хозе. Сакси – це був такий народ, – мама мені про них багато розповідала, як я була ще маленька. Вони були такі самі дикуни, як і індіяни, – одне тільки, що білі. Очі вони мали сині, а волосся жовте. А які завзяті були з них вояки!

Біллі уважно стежив за словами Сексон, не зводячи з неї очей.

– Зроду про них не чув, – признався він. – А вони жили десь у наших краях?

Вона засміялась.

– Ні. Вони жили в Англії. То були перші англійці, а ви ж знаєте, що американці походять від англійців. Ми всі сакси, – ви, і я, і Мері, й Берт – і всі американці, тобто справжні американці – всі ми сакси, а не якісь там даго чи японці.

– Мої кревні жили в Америці з давніх-давен, – помалу промовив Біллі, обмірковуючи те, що вона йому щойно сказала. – В кожному разі – кревні з материного боку. Вони переселилися до Мейну сотні років тому.

– Мій батько теж був родом зі штату Мейн, – зраділа Сексон. – А мати з Огайо, чи то пак з того місця, де тепер Огайо. Вона називала його Великою Західною Резервацією. А хто був ваш батько?

– Не знаю, – Біллі знизав плечима. – Він і сам того не знав. Ніхто того не знав, хоч батько й був справжній-справжнісінький американець.

– У нього добре, суто американське ім’я, – промовила Сексон. – Тепер в Англії є видатний генерал – його теж звуть Робертс. Я читала про нього в газетах.

– Але Робертс – не справжнє батькове ім’я. Він не знав свого правдивого прізвища. Робертсом звали одного шукача золота, що взяв його в прийми. То було так. Бачте, багато шукачів золота й переселенців брали участь у боротьбі з індіянським плем’ям модоків. Робертс був за командира в одному з таких загонів. Якось раз після бою вони взяли силу бранців – жінок, немовлят і дітваків. Серед них був і мій батько. Він видавав років на п’ять і белькотів тільки по-індіянському.

Сексон сплеснула в долоні й очі їй загорілися.

– Його вкрали індіяни під час наскоку!

– Так гадали, – підтвердив Біллі. – Потім багато хто пригадав, що чотири роки тому на валку орегонських переселенців напали модоки і всіх перебили дощенту. Робертс узяв мого батька собі за сина, – ось чому я не знаю, яке батькове правдиве ймення. Але ж він, безперечно, родом звідтіля, з-за прерій.

– І мій батько теж, – гордо промовила Сексон.

– І моя мати, – сказав Біллі не менш гордовито. – Вона вродилася над річкою Плат у шарабані, якраз коли її кревні переїздили прерії.

– Моя мати теж звідти, – перебила Сексон. – їй було тоді вісім років, і вона пройшла більшу частину прерій пішки, бо наші воли саме тоді почали падати.

Біллі простягнув руку.

– Давайте сюди й свою, голубонько, – мовив він. – Ми з вами давні приятелі і з одного кореня.

Променіючи від радості очима, Сексон простягла руку, і він урочисто її стиснув.

– Хіба не дивно? – прошепотіла вона. – Ми обоє доброго американського роду. А ви правдивий сакс – усе у вас саксонське: волосся, очі, шкіра, все-все! Та ще ж ви й боксер!

– Мабуть, наші діди всі бували боксерами, коли того вимагали обставини. Мусили боротися – нічого не вдієш! Адже ж вони знали: або добути, або вдома не бути!

– Про що це ви? – озвалася раптом Мері.

– Вони в нас швидкі, – зареготався Берт. – Можна подумати, що вже цілий тиждень знайомі.

– О, ми зналися ще багато раніше, – відказала Сексон. – Навіть ще до того, як народилися: наші діди разом переходили прерії.

– А ваші діди сиділи тоді й чекали, щоб для них проклали залізницю та винищили індіян – і тільки опісля завітали до Каліфорнії, – підтримав Біллі свою нову спільницю. – Ми з Сексон – тутешні краяни, з діда-прадіда тутешні! Отак і кажіть, як хто запитає.

– Вже й не знаю… – задьористо й з прихованою досадою відказала Мері. – Мій батько залишився на сході, щоб узяти участь у Громадянській війні. Він був за барабанщика. Тому й прибув так пізно до Каліфорнії.

– А мій батько повернувся назад, щоб узяти участь у тій війні, – не здавалася Сексон.

– І мій також, – докинув Біллі.

Радісно глянули вони одне на одного: між ними знайшовся ще один новий зв’язок.

– От маєш! Вони ж однаково всі померли! – похмуро зауважив Берт. – Хіба не байдуже, де померти – в бою чи в жебрацькому притулку? Вони ж усі мертві. А мені начхати – хоч би мій батько й на шибениці помер. Все те дурниці перед вічністю. Осточортіла мені ця балаканина про предків! А до того мій батько і не міг тоді воювати, бо ще й на світі його не було. Він народився за два роки по війні. Зате двох моїх дядьків убито під Гетісбергом – гадаю, що цього досить!

– Звісно, досить! – запевнила Мері.

Бертова рука обвила її стан.

– А ми живі, – і це найголовніше, – сказав він. – Хто мертвий – той мертвий, і хоч ти тут землю гризи, він повік не воскресне.

Мері затулила йому рота рукою, сварячись на нього за такі бридкі слова. А він на це поцілував її в долоню й ближче прихилився до дівчини.

Веселий брязкіт посуду все голоснішав – публіки в ресторані прибувало. Подекуди лунали уривки пісень, зростали розпалений сміх та вереск дівчат, а за ними потужні вибухи чоловічого сміху, в міру того як розгоралася вічна гра – боротьба між жінкою й чоловіком. Декотрі хлопці були вже напідпитку. З-за сусіднього столика якісь дівчата задьористо гукнули на Біллі. За короткий час почуття власності пустило вже міцні корінці в серці Сексон, і вона ревнивим оком глянула на Біллі, переконавшись, що він для всіх цікавий та привабливий.

– Ну й жахіття! – голосно висловила Мері своє обурення. – Які настирливі! Я їх добре знаю. Жодна порядна дівчина не водиться з ними. Послухайте-но!

– Ой Біле! – вигукнула одна з них, жвава чорнявка. – Сподіваюся, ти мене ще не забув, – ге, Біле?

– Забути таку куріпочку! – галантно озвався Біл. Сексон втішилася тим, що по його обличчі наче промайнуло невдоволення, і ту ж мить її охопила гостра відраза до чорнявої дівчини.

– Підеш танцювати? – не вгавала та.

– Можливо, – коротко відповів Біл і рішуче повернувся до Сексон. – Нам, давнім американцям, треба триматися купи, – правда? Нас уже й так небагато зосталось. У нас у країні аж комашиться від чужинців.

Біл розмовляв із Сексон тихо й довірливо, схиливши до неї голову і показуючи цим чорнявій, що він не вільний.

Якийсь юнак, що сидів за столиком напроти, націлився на Сексон. Він був неохайно вбраний і брутальний з вигляду. Чоловік і жінка поряд нього виглядали не краще. Щоки йому палали, тупий погляд дико блукав.

– Агов, ти! – гукнув він. – Ти, ти, – ота, що в оксамитових черевичках!.. Здоровенька була!

Дівчина, що сиділа з ним поруч, обняла хлопця за шию, марно пробуючи вгамувати його. Чути було, як він бубонів з-під її руки:

– Ох і гарна ж бестія, бігме!. – Стривай лишень, ось зараз відіб’ю її від отих бовдурів!

– Різницький нахаба! – обурено пирснула Мері.

Погляд Сексон зустрівся з поглядом ображеної дівчини, що ненависно дивилася на неї. А в очах у Біла вона побачила іскрини гніву. Були ті очі похмурі, але гарні, як ніколи: наче затьмарювала їх імла, набігали тіні, а то враз спалахували вогники, і від цього глибшала й іскрилася їхня блакить; кінець кінцем вони почали справляти враження чогось бездонно-глибокого. Біл змовк і не намагався навіть заводити розмови.

– Плюнь, не заводься з ними, Біле, – заспокоював його Берт. – Вони з того берега, з-за бухти. Не знають тебе, тому й в’язнуть.

Раптом Берт схопився, підступив до сусіднього столика, сказав там щось пошепки й повернувся назад. Усі погляди ворожого табору відразу ж спинилися на Біллі. Образник підвівся, недбало скинув з плеча руку дівчини і, похитуючись, підійшов до Біла. Це був кремезний чоловік зі злим, жорстким обличчям та прикрими очима. Зухвальства в ньому, одначе, вже не стало.

– То це ви – Здоровий Біл Робертс? – промурмотів він, хапаючись за стіл, щоб не впасти. – Чолом вам! Вибачайте на слові. Ви на спідницях розумієтесь, – віддаю вам пошану. Я не знав, хто ви такий. Коли б знаття, що ви Біл Робертс, – я б ані рипнувся. Ви ж не злоститесь? Пробачте… Ну, то як, – даєте руку?

– Гаразд, годі про це, – похмуро буркнув Біл, стискуючи йому руку; а потім повільним, дужим рухом штовхнув гультяя назад до його столика.

Сексон палала. Оце чоловік, оце справжній оборонець, на його руку можна спертись!.. Адже ж самого імені його було досить, щоб затремтіли навіть найзухваліші заводіяки з різницької околиці.