Читать книгу Місячна долина - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 7

Вони попрощалися біля хвіртки. Біллі стояв зніяковілий, і це сподобалося Сексон. Він не був такий самовпевнений та зарозумілий, як інші хлопці. Обоє мовчали. Вона вдавала, що квапиться додому, а в глибині душі ревно чекала на ті слова, що їй так хотілось від нього почути.

– Коли ж я вас побачу знову? – спитав він, тримаючи її за руку.

Вона радісно засміялася.

– Я живу далеченько. У Східному Окленді, – пояснив він. – Знаєте, коло стаєнь. Ми працюємо переважно там, тому я рідко буваю у ваших краях. Проте, – його рука стиснула дужче її долоню, – ми з вами обов’язково ще колись потанцюємо разом… Ось в Оріндорському клубі у середу танці, якщо ви вільні… Чи, може, ні?

– Вільна, – сказала вона.

– Тоді до середи. О котрій зайти по вас?

І коли вони обговорили всі деталі, й він погодився, що їй слід таки протанцювати кілька танців з іншими кавалерами, по тому, як вони ще раз побажали одне одному на добраніч, його рука стиснула ще міцніше її долоню, і він притягнув її до себе. Вона злегка опиналася, – більше задля годиться, бо так уже заведено. А проте їй хотілося поцілувати його, як ще зроду не хотілося цілувати жодного хлопця. І коли вона підставила йому своє обличчя, вона зрозуміла, що поцілунок його чесний. У ньому не було будь-якого прихованого наміру. Безпосередній і лагідний, майже цнотливий, як він сам, поцілунок той свідчив, що Біллі не вельми досвідчений у прощаннях з дівчатами. Зрештою, не всі ж чоловіки брутальні, – промайнуло у неї в думці.

– На добраніч, – прошепотіла Сексон; хвіртка рипнула під її рукою, і Сексон хутко дійшла додому вузькою стежкою, що завертала за ріг будинку.

– До середи, – тихо гукнув він їй навздогін.

– До середи, – відповіла вона.

Але в сутінку вузького проходу між двох будинків Сексон спинилася, радісно прислухаючись до відгуку його ходи по асфальтованому тротуарі. Ввійшла вона в дім аж тоді, коли хода зовсім стихла вдалині. Затильними сходами вона піднялася вгору й через кухню прошмигнула до своєї кімнати, дякуючи небу, що Сара спить.

Сексон запалила газ і, скидаючи свого оксамитового капелюшка, відчула, що губи її ще тремтять від Біллиного поцілунку. Але ж такий поцілунок ще нічого не означає. То вже так у юнаків заведено. Всі вони це роблять. Проте їхні прощальні поцілунки ніколи не бриніли, а ось оцей – бринить у неї не тільки на губах, а й у голові. Що сталося? Що це таке? Під впливом якогось раптового імпульсу Сексон глянула на себе у свічадо. Очі її сяяли від щастя, її ніжно-рум’яні щоки зашарілися й немов пашіли полум’ям. Свічадо відбивало наймиліше личко, – тож Сексон мимоволі всміхнулася з радощів та вдоволення, і усмішка її стала ще ширша, коли в тому свічаді відбилися дві рівні смужки міцних білих зубів. Чого б таки не сподобалося Біллі це личко? – промайнула в неї несмілива думка. – Іншим чоловікам воно ж до вподоби! Навіть дівчата визнають, що вона гарненька. Чарлі Лонгові вона, мабуть, таки добре запала в око, – не дурно ж він не дає їй просвітлої хвилини.

Вона скосила очі на краєчок свічада, де стриміла за рамою його фотографія, здригнулася, і гримаса огиди пробігла в неї по обличчі. В очах Чарлі прозирало щось жорстоке й звіряче. Він таки й справді наче звір. Оце вже рік, як він напосідає на дівчину. Інші хлопці бояться тепер з нею гуляти – він усіх порозганяв. Немов раба яка, мусила вона приймати його упадання. Сексон пригадала молодого бухгалтера з їхньої пральні – то був уже не робітник, а справжній джентльмен із м’якими руками й ніжним голосом; а Чарлі побив його крадькома, десь із-за рогу, за те, що той насмілився запросити її до театру. Що могла вона вдіяти? Боячися за цілість свого джентльмена, вона не насмілилася вдруге прийняти від нього запрошення.

Аж ось у середу ввечері вона піде з Біллі! Біллі! Серце їй затріпотіло. Звичайно, Чарлі наробить бешкету, але Біллі захистить її від нього. Хотіла б вона побачити, як Чарлі кинеться на Біллі і як той його огріє.

Не довго думаючи, вихопила вона фотографію з-за рямців і кинула долілиць на комод. Фотокартка впала обіч маленької скриньки, оббитої темною потертою шкірою. Неначе образившись на таке блюзнірство, Сексон знову схопила осоружну картку й пошпурила через усю кімнату в куток. Потім узяла в руки шкіряну скриньку. Натиснувши пружину й відкривши скриньку, вона вп’ялася поглядом у дагеротип маленької, стомленої жінки з розумними сірими очима й ніжно обведеними виразними губами. Всередині, на оксамитній оббивці, було вибито золотими літерами: «Карлтонові від Дезі». Сексон шанобливо прочитала той напис, – то було ім’я її батька, якого вона зовсім не знала, та ім’я її матері, яку вона знала дуже мало, хоч затямила назавше, що її мудрі, сумні очі були сірі.

Не вважаючи на те, що Сексон змалку не призвичаїлася до релігійних обрядовостей, з натури була вона глибоко релігійна. Але її думки про бога були туманні й невиразні, і це її щиро бентежило. Вона ніяк не могла уявити собі бога. А тут, на старому дагеротипі, перед її очима було щось цілком реальне; цей образ давав їй так багато і, здавалося, може дати ще безмежно більше. Сексон не ходила до церкви. Ця скринька була її небесний вівтар, її святе святих. Вона зверталася до неї – і в часи турботи, і коли її гнітила самітність, шукаючи поради, підтримки та втіхи. Сексон відчувала себе інакшою, ніж її товаришки, і, вдивляючись у материне обличчя, намагалася знайти в ньому риси духовної схожості з собою. Адже ж її мати була теж не така, як інші жінки. Мати була для неї те, що для інших є бог. Цього ідеалу дівчина силкувалася не зрадити, не занедбати й не зневажити. Вона насправді знала про свою матір надто мало, отже уявлення про неї склалося в Сексон з її власних домислів та фантазій, але того дівчина не була свідома. Протягом багатьох років плекала вона цю легенду про свою матір.

Але невже ж то була тільки легенда? Сумнів цей гостро вколов дівчину. Висунувши нижню шухляду комода, вона витягла звідти старенького портфеля. Випали пожовклі, збляклі рукописи, і від них дихнуло далеким ніжним ароматом давно минулих літ. Письмо було тонке, добірне, з вибагливими закрутками, – так звичайно писали півстоліття тому. Читаючи, вона проказала рядки:

Утисячне спитала вона себе, що то за «еолова арфа»; а проте – скільки краси й піднесення давали їй спогади про напівзабуту надзвичайну її матір! Сексон замислилася на хвилину і розгорнула другий рукопис, на якому стояло: «Присвята К. Б.». Карлтонові Брауну, її батькові, присвятила цього любовного вірша її мати. Сексон схилилася над рядками поезії:

Це теж було понад її розуміння. Але вона вдихала в себе красу тих рядків. Вакх, і Пандора, і Психея – вабливі талісмани, чарівні ймення, що ними немов заклинала мати. Та, на жаль, – розгадати цю таємницю могла тільки вона. Дивні, беззмістовні слова, хоч вони сповнені глибокого змісту! Її подиву гідна мати знала, що вони означають.

Сексон з протягом вимовила вголос ці три слова, літеру по літері, бо не наважилася прочитати їх швидко, – не знала-бо, як їх вимовляти; і в її свідомості сяйнуло їхнє величне значення, глибоке й неосяжне. Думка Сексон завмерла й зупинилася на сліпучих гранях недосяжного для неї світу, – гранях, що сяяли, мов зорі, – де її мати почувалася так вільно. Задумано, знову й знову, перечитувала вона ці чотири рядки. То був блискучий промінь в її світі, сповненому привидами горя й турботи, що серед них снувалося її життя. Тут, у цих таємничих, співучих рядках, крився ключ. Якби тільки схопити його – все враз стало б зрозуміле. Цього вона була цілком певна. Вона б зрозуміла тоді, чому в Сари такий гострий язик, чому брат її такий нещасний, чому Чарлі Лонг такий жорстокий, чому він побив бухгалтера, чому днями, місяцями, роками мусить вона працювати над прасувальною дошкою.

Вона пропустила строфу, якої зовсім не змогла зрозуміти. Очі її безнадійно перебігли на інші рядки:

– Гарно, гарно як, – зітхнула Сексон. А тоді, приголомшена тим, що вірш такий довгий, згорнула рукопис і вклала його у портфель. І знову схилилася над шухлядою, шукаючи серед зібраних там реліквій ключа до нерозгаданої материної душі.

Цим разом вона витягла перев’язаний стьожкою невеличкий пакунок у тонкому папері. Вона обережно розгорнула його, з глибокою побожністю священика перед вівтарем. З пакунка визирнув червоний єдвабний іспанський корсаж, який своїми планшетками з китової рогівки скидався на маленький корсет; такими оздобами звичайно прикрашали себе жінки піонерів, що пройшли від краю до краю простори прерій. То був ручний виріб, – типовий каліфорнійсько-іспанський взірець забутих часів. Навіть китову рогівку вистругано з сирового матеріалу, купленого, мабуть, безпосередньо на китобійній шхуні, що торгувала шкурою та китовим лоєм. Чорним мереживом облямувала того корсажа її мати. Ці три чорні оксамитні стрічки пришила вона до нього своїми власними руками.

Сексон схилилася над цими речами, вдавшись у задуму. Це було щось реальне. Це вона розуміла. Вона поклонялася цим речам так, як поклонялися люди на землі богам, власними руками зробленим, хоча віра їхня й стояла на доказах зовсім невпійманних.

Пасок був двадцять два дюйми завдовжки. Сексон у цьому пересвідчилася не раз. Вона встала й обвила його круг свого стану. Це була частина звичного ритуалу. Корсаж їй майже впору. В деяких місцях він навіть зовсім сходився. Без сукні він прийшовся б їй до міри, – акурат, як приходився матусі. Цей спогад про давні піонерські мандри в Каліфорнійській Вентурі найбільше зворушував Сексон. Червоний корсаж немов зберігав відслід постаті її матері. Виходить, зовні вона вся в матір; її вправність і спритність у праці, що так дивували інших, то був дар теж від матері. Так само всі колись зчудовано дивилися на її матір, тендітну, як лялечка, – найменше й наймолодше створіння в кремезній піонерській родині, – а проте всі шанували її надзвичайний розум, завжди питали її поради, – навіть брати й сестри, що були на який десяток років старші за неї. Це вона, Дезі, тупнула своєю маленькою ніжкою й довела, що конче треба переїхати з Колузької низовини, пойнятої лихоманкою, до здорових гористих просторів Вентури; хто як не вона не зморгнула перед батьком – завзятим старим вояком, загартованим у борні з індіянами, – і змагалася з цілою родиною за те, щоб Віла віддалася за свого обранця; хто як не вона повстала проти своєї сім’ї та узвичаєної моралі, вимагаючи для Лаури права на шлюбне розлучення зі своїм чоловіком, що його хистка вдача межувала зі злочином; а з другого боку – хто ж як не Дезі стримувала, об’єднувала рідних і родичів, коли якесь непорозуміння або чиясь лиха воля загрожувала розколоти сім’ю.

Миротворець і бунтар водночас! Усі давні перекази, мов тіні, проходили перед очима Сексон. Вона їх добре знала, бо відживляла не раз; вони гостро врізалися їй у пам’ять із найдрібнішими деталями, дарма що на власні очі вона тих подій і не бачила. Щодо деталей, то вони були витвором її власної фантазії: вона ж бо зроду не бачила ні вола, ні дикого індіянина, ані степового шарабана. А проте перед очима їй пропливала яскрава картина: сонцем напоєна блискуча курява, що її збили сотні сотень копит; через увесь континент зі сходу на захід повагом сунуть обози виголоднілих за землею англосаксів. Цей образ був частиною її істоти. Вона зросла на цих традиціях і чула оповідки з уст тих, що брали колись участь у славному переході. Вона виразно бачила у своїй уяві довгу валку шарабанів, змарнілих засмаглих чоловіків попереду, парубків, що підганяють знесилених волів, бачила, як ті падають з утоми, як їх зводять батогами на ноги, як вони падають знову. А над тим усім летюче марево пряде золоті ниточки, вони сплітаються в блискуче прядиво, і з нього виринав постать її маленької непокірливої матері, що їй поминув восьмий рік, а тоді дев’ятий, доки великий перехід закінчився, – виринає образ чарівниці й законодавиці, що в кожній справі знала тільки свою власну волю, а справа і воля її завжди були добрі й слушні.

Сексон бачила Панча – маленького цупкошерстого скайтер’єра з чесними очима, що плентався за людьми протягом довгих місяців і, врешті, скривів на ногу, – його хотіли покинути в прерії напризволяще; вона бачила, як крихітка Дезі сховала того Панча в шарабані; бачила, як Дезин здичавілий, знеможений старий батько знайшов у шарабані той кількафунтовий баласт, – додаток до вантажу, що його ледве волокли знесилені воли. Сексон бачила його лють, як він схопив Панча за загривок. І бачила Дезі між цівкою довгої рушниці й маленьким собачам. І бачила Дезі, котра відтоді багато днів натужно йшла солончаками слідом за шарабаном, знемагаючи з шаленої спеки, спотикаючись у куряві із хворим цуциком, якого вона несла на руках, мов немовля.

Але найяскравіше ввижалася Сексон сутичка під Літл-Медоу… Дезі у святковому білому вбранні, оперезаному биндою, зі стрічками й круглим гребінцем у волоссі виходить з-під захисту шарабанів, поставлених півколом і зчеплених колесами, – де стогнуть поранені й марять у гарячці про чисті джерела; вона йде з маленькими відерцями в руках через залитий сонцем, покритий квітами луг, минаючи озброєних індіян, що з подиву аж заціпли, до водойми за сто ярдів і… повертається цілою назад.

Сексон палко поцілувала червоний іспанський корсаж і похапцем згорнула його, з вогкими ще очима повертаючись від своєї чарами обвіяної матері, від дивних загадок буття – до дійсності.

Лежачи в ліжку, Сексон, одначе, знову силкувалася воскресити ті кілька сцен з матір’ю, що врізалися в її дитячу пам’ять. Вона любила так засинати. Приємно було поринати в подібну до смерті прірву сну, коли образ матері до кінця не зникав із затуманеної уяви. Але ця мати не була ні степова Дезі, ані Дезі з дагеротипу. Ті Дезі існували до Сексон. Мати, яку вона бачила засинаючи, була набагато старша, знесилена безсонними ночами, але не зламана горем; бліда, худа, привітна; жила вона тільки силою своєї волі і тільки силою волі не попускала себе збожеволіти, хоч усе-таки не могла заснути бодай на хвилину, і ніякі лікарі не спроможні були дати їй жаданого сну. Вона снувала, завжди снувала по хаті, від ліжка до крісла, і знову до ліжка, протягом довгих нестерпних днів та тижнів, і ніколи не скаржилась, дарма що її усміхнені уста кривилися з болю, а мудрі сірі очі, – все ще мудрі й сірі, – стали надзвичайно великі й незміряно глибокі.

Цієї ночі Сексон довго не могла заснути: неспокійна її мати з’являлася й зникала, а в проміжках поставало обличчя Біллі з його немов затуманеними сумовитими й гарними очима і пекло її склеплені повіки. І ще раз, уже майже поринувши у хвилі сну, вона запитала себе: «Невже це суджений?»