Читать книгу Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Кервуд - Страница 11

Після того нічного жахливого двобою з великою сірою риссю на вершині скелі Сонця Казан усе менше й менше згадував своє колишнє життя, коли був їздовим собакою, а згодом і вожаком вовчої зграї. Він ніколи не забуде свого минулого зовсім, певні спогади завжди вирізнятимуться з-поміж інших, так само, як язики полум’я зоріють на тлі нічного неба. Як людина нові етапи свого життя відраховує від визначальних подій, як-от народження, одруження, звільнення з неволі чи якогось вирішального кроку в кар’єрі, так і для Казана все життя наче почалося з двох трагедій, що швидко сталися одна за одною після народження цуценят Сірої Вовчиці.

Перша трагедія скоїлася на скелі Сонця, коли велика сіра рись назавжди позбавила здатності бачити його прекрасну подругу й розірвала її щенят на шматки. Він убив рись. Але Сіра Вовчиця все одно незряча. Помста не повернула їй зір. Вона більше не могла з ним полювати, як-то вони колись робили разом з дикими вовчими зграями на рівнині й у темних лісах. Тож на саму згадку про ту ніч він завжди гарчав, вищирюючи пащу й показуючи довжелезні ікла.

Другою трагедією був від’їзд Жанни, її дитини та чоловіка. Щось надійніше, ніж розум, підказувало Казанові, що вони не повернуться. Найбільше запав у пам’ять йому спогад про той сонячний ранок, коли милі його серцю жінка й дитина разом із чоловіком, що його він терпів заради них, поплили геть у каное. Він часто ходив на ту луку й сумно дивився на річку, на те місце, де зістрибнув із каное, щоб повернутися до своєї сліпої вовчиці.

Тож Казанове життя тепер наче складалося головно з трьох частин: ненависті до всього, що мало запах чи слід рисі, смутку за Жанною й дитиною, а також Сірої Вовчиці. Властиво, його найсильнішою пристрастю була ненависть до рисі, бо не тільки сліпоту Сірої Вовчиці та смерть цуценят, а й навіть розлуку з жінкою й дитиною він пов’язував із тою фатальною битвою на скелі Сонця. Відтоді він став найзатятішим ворогом рисячого племені. Тільки-но десь чув запах великого сірого кота, як перетворювався на ревучого демона. Його ненависть до ворога росла щодня, у міру того, як він усе більше ставав частиною дикої природи.

Казан виявив, що тепер потребував Сірої Вовчиці ще більше, ніж тоді, коли вона залишила заради нього вовчу зграю. Як-не-як на три чверті він був собака, і його собаче єство вимагало товариських стосунків. Поруч була тільки Сіра Вовчиця, і тільки вона могла задовольнити його потребу в спілкуванні. Вони були самі. Цивілізація починалася за чотириста миль на південь. Найближче поселення на узбережжі Гудзонової затоки було розташоване за шістдесят миль на захід. Часто, ще коли в цій місцині жила жінка з дитиною, Сіра Вовчиця проводила самотні ночі в лісі, чекаючи й кличучи Казана. А тепер уже Казан, будучи далеко від своєї пари, нудився в самотині.

Через свою сліпоту Сіра Вовчиця не могла більше полювати з Казаном. Але поступово між ними встановився новий спосіб взаєморозуміння. Сліпота вовчиці навчила їх обох багатьом не знаним досі речам. Напролітку Сіра Вовчиця вже могла мандрувати з Казаном, якщо тільки він не рухався надто швидко. Вона бігла збоку, торкаючись його плечем або мордою. Казан навчився пересуватися ристю, а не тільки навстрибки. Дуже швидко він зрозумів, що для Сірої Вовчиці повинен вибирати найлегший шлях. Коли вони підходили до якоїсь видолинки, що її подолати можна було лише стрибком, він починав скавчати й обнюхувати Сіру Вовчицю, а вона, нашорошивши вуха, прислухалася. Тоді Казан стрибав, і вона розуміла, яку відстань їй потрібно подолати. Вовчиця завжди стрибала далі, ніж треба, що, зрештою, було добре.

З іншого боку, нюх і слух, що повністю заступили їй зір, щодня ставали тоншими, і це в майбутньому не раз їм прислужилося. Між ними виникла беззвучна мова, і так вовчиця могла оповіщати Казана про те, що вона виявила за допомогою запаху чи звуку. У нього з’явилася цікава звичка завжди дивитися на Сіру Вовчицю, коли вони зупинялися, щоб прислухатися чи понюшкувати повітря.

Після бою на скелі Сонця Казан відвів свою сліпу подругу до густих заростей шпилькового лісу в річковій заплаві, де вони залишалися до початку літа. Щодня протягом кількох тижнів Казан повертався до хижки, де мешкала Жанна з сім’єю, із надією відшукати там хоч якісь ознаки життя. Але двері завжди були зачиненими, вікна лишалися наглухо забитими, а з глиняного димаря ні разу не піднялися завитки диму. Стежка почала заростати травою та сланкими рослинами. Усе менш виразним для Казана ставав запах чоловіка, жінки і їхньої дитини.

Якось під одним із закритих вікон пес знайшов дитячий мокасин, старий, зношений, почорнілий від дощу і снігу, і ліг поряд із ним. А в той же час маленька Жануся за тисячі миль звідси гралася дивними іграшками цивілізації. По довгому часі Казан устав і попрямував у зарослі смерек і ялиць до Сірої Вовчиці.

Хижка була єдиним місцем, куди Сіра Вовчиця з Казаном не ходила. В усіх інших випадках вони були разом. Тепер, звикнувши до сліпоти, вона навіть супроводжувала його на полюваннях, аж доки він не натрапляв на здобич і не починав за нею гнатися. Тоді самиця сумирно його чекала. Казан здебільшого полював на великих зайців-біляків. Та однієї ночі він здобув на ловах молоду лань. Здобич була надто важка, щоб перетягти її до Сірої Вовчиці, тому він повернувся до того місця, де вона його чекала, і відвів на трапезу. З кожним днем вони ставали ще нерозлучнішими, аж поки, зрештою, на всіх диких стежках лишалися їхні сліди тільки в парі й ніколи окремо.

А тоді сталася велика пожежа.

Сіра Вовчиця ще за два дні вловила її запах із заходу. Того вечора сонце зайшло в брудну жовто-брунатну хмару. Місяць, повільно рухаючись на захід, ставав криваво-червоним. Індіанці про такий місяць казали, що він стікає кров’ю, і це завжди віщувало біду.

Увесь наступний день Сіра Вовчиця була неспокійною, а під полудень Казан і собі вловив у повітрі ті ознаки, що вона була відчула багатьма годинами раніше. Запах усе посилювався, і після обіду сонце оповило покривало диму.

Дикі звірі могли втекти з лісистого кута, що його утворювали річки Пайпстоун і Крі, ще тоді. Але вітер змінив напрямок, і це мало фатальні наслідки. Вогонь вирував на заході й півдні. Потім вітер подув прямо на схід, забираючи з собою дим, і весь цей час дикі звірі, що перебували в куті двох річок, просто чекали. Тоді вогонь повністю поширився від берега однієї річки до берега другої, утворивши разом із двома руслами трикутник і відрізавши таким чином останній шлях для втечі.

Потім вітер знову змінив напрям, і вогонь став поширюватися на північ. Верхівка трикутника стала смертельною пасткою. Усю ніч південний обрій пашів лиховісною загравою, а до ранку жар, дим та попіл стали вже задушливо-нестерпними.

Казана огорнув сліпий жах. Він марно шукав порятунку. Увесь цей час він ні на мить не залишав Сіру Вовчицю. Він був на три чверті собакою, тож міг би легко переплисти через одну з річок. Але Сіра Вовчиця, заледве вперше торкнувшись води, відразу ж відскочила назад. Як і вся її порода, вона воліла за краще зустрітися з вогнем і смертю, ніж кинутись у воду. Казан намагався змусити її, десятки разів стрибаючи у річку й щоразу випливаючи з неї. Але Сіра Вовчиця у воді просувалася не далі того місця, де могла торкатися дна.

Вони вже чули далекий тріскучий шум вогню. Дикі звірі бігли від нього. Лось, карібу й лань кинулись у воду й поплили на протилежний безпечний берег річки. На піщану обмілину, вайлувато переступаючи з ноги на ногу, вийшла велика чорна ведмедиця з двома ведмежатами, і навіть дитинчата пішли у воду й легко перепливли потік. Казан стежив за ними, скавулячи до Сірої Вовчиці.

А згодом до цієї піщаної обмілини підійшли й інші звірі, що боялися води, як і Сіра Вовчиця: великий гладкий їжатець, мала лискуча куниця, íлька[10], що нюшкувала повітря й по-дитячому скиглила. Тих звірів, що не могли чи не хотіли плавати, було втричі більше, ніж інших. Сотні маленьких пискливих горностаїв снували вздовж берега, мов щури, і їхні голоси з’єднались у нескінченному потоці; лисиці хутко бігали вздовж берега, шукаючи повалених дерев, що могли б стати їм містком через річку; рись гарчала, стоячи обличчям до вогню; вовки – однокрівці Сірої Вовчиці – наважувалися заходити у воду не далі, ніж вона.

Мокрий як хлющ Казан, часто й важко дихаючи від жару й диму, підбіг до Сірої Вовчиці. Поруч із ними лишався тільки один притулок, де б вони могли врятуватися – піщана обмілина, що футів на п’ятдесят виступала в річку. Він спішно повів туди свою сліпу подругу. Коли вони просувалися через низькі чагарі до русла річки, щось обох їх зупинило. До їхніх ніздрів дійшов ворожий дух, смертельніший, ніж вогонь. Піщаною обмілиною, причаївшися на її краю, заволоділа рись. Три їжатці, що прокралися до самісінької води, скрутились у кулі й лежали там, гойдаючи голками, будучи напоготові постояти за себе. Була там й ілька, що шипіла на рись. А сама рись, прищуливши вуха, дивилася на Казана й Сіру Вовчицю, що ступили на піщану обмілину.

Вірна Сіра Вовчиця була повна рішучості битися. Вона стала опліч Казана, оголивши свої ікла. Казан, гнівно клацнувши зубами, наказав їй триматись осторонь. І вона, послухавшись, лише стояла, тремтіла і скавчала. Тим часом пес легкою ходою просувався вперед. Він настовбурчив вуха, та вигляд мав зовсім не загрозливий. Насправді ж це був наступ гаскі, готового до смертельного бою. Людина з цивілізованого світу могла б навіть, побачивши таке, сказати, що собака підступає до рисі цілком із дружніми намірами. Але рись усе добре зрозуміла. Ця давня ворожнеча, що тривала багато поколінь, стала тепер для Казана непримиренною, адже він завжди тримав у пам’яті ту ніч на вершині скелі Сонця.

Інстинкт підказував ільці, що має зараз відбутися, тож вона пригнулася до самої землі й затаїлася. Їжатці в присутності ворогів лаялись, як маленькі діти, бувши невдоволеними ще й щільними клубами диму, і дужче виставляли насторч свої голки. Рись лежала на животі, як кішка, посмикуючи задніми лапами й готуючись до стрибка. Казанові лапи, здавалося, заледве торкалися піску. Пес тихенько кружляв навколо ворога. Рись, своєю чергою, крутилася круг своєї осі, а тоді стрибнула гаркучою кулею на вісім футів, що віддаляли їх одне від одного.

Казан не відстрибнув убік. Він не доклав ніяких зусиль, щоб уникнути нападу, навпаки – зібравши докупи всі свої сили, зустрів ворога, як під час битви одна їздова собака зустрічає другу. Він важив на десять фунтів більше, ніж рись, і на якусь мить велика гнучка кішка з двадцятьма пазурами-ножами була відкинута набік. Казан, скориставшись моментом, блискавично потягся до котячої шиї.

Тієї ж хвильки сліпа Сіра Вовчиця з гарчанням кинулась у бій. Опинившись під Казановим животом, вона вчепилася зубами в задню котячу лапу. Хруснула кістка. Рись, бувши тепер у чисельній меншості, стрибнула назад, тягнучи Казана й Сіру Вовчицю. Вона завалилася на одного з їжатців – і сто голок проштрикнули її тіло. Ще один стрибок – і вона звільнилася, рятуючись утечею в димовій хмарі. Казан не став її переслідувати. Сіра Вовчиця підійшла й лизнула його в шию, там, де на рудуватій шкурі багряніла свіжа кров. Ілька лежала, наче мертва, спостерігаючи за всім маленькими лютими чорними очима. Їжатці й досі щось цокотіли, ніби просячи змилуватися над ними. А потім чорна густа задушлива завіса диму низько спустилася на обмілину. Повітря стало нещадно гарячим, так, наче війнуло з розпашілого горна.

Казан і Сіра Вовчиця, скрутившись щільними клубками, полягали на самісінькому краєчку обмілини. Тепер вогонь був дуже близько. Він ревів, немов великий водоспад. Раз по раз чулося, як із гучним тріском падають дерева. Повітря було наповнене сірим попелом і яскравими іскрами. Казан двічі витягував голову й огризався на жаркі вуглини, що падали на нього й обпалювали тіло, як розпечене залізо.

Біля річки росли густі зелені зарослі, і коли вогонь дістався до них, то став горіти не так сильно, і жар зменшився. Однак минуло ще багато часу, перш ніж Казан і Сіра Вовчиця змогли витягнути голови й дихнути вільніше. Згодом вони зрозуміли, що піщана обмілина врятувала їх. У куті між двома річками геть усе стало чорним, а лапам було нестерпно гаряче від жару.

Дим розсіявся. Вітер знову змінив напрямок, несучи з північного заходу прохолоду й свіжість. Ілька першою обережно почала рухатися туди, де ще не так давно стояв ліс. А от їжатці все ще були скручені в клубочки, коли Сіра Вовчиця й Казан покинули піщану обмілину й попрямували проти течії. Ще й не настала ніч, а ноги їхні пашіли від гарячого попелу й жаристих вуглин.

Цієї ночі на небі зійшов дивний лиховісний місяць, схожий на велику криваву пляму. Усе навколо на довгі години стало німим. Там, де ще вчора був рай для диких звірів, тепер не чулося жодного звуку, навіть пугукання сови, жодної ознаки, що могла б засвідчити про існування в цій місцині життя. Казан знав, що тут не було на кого полювати, тож вони йшли і йшли всю ніч. У зорях натрапили на вузьку ділянку болота, що тяглась уздовж течії річки. Тут бобри загатили гатку, і саме по ній пара перебралася на другий бік річки, у зелену країну. Увесь наступний день і ще одну ніч вони подорожували на захід, дійшовши, зрештою, до багнистого, порослого лісом краю вздовж річки Вотерфаунд.

А поки Казан із Сірою Вовчицею прямували на захід, із поселення на Гудзоновій затоці в напрямку сходу вийшов худорлявий темнолиций французький мішанець за походженням на ім’я Анрі Лоті. На все узбережжя Гудзонової затоки він славився як найвідоміший мисливець на рисей. Він вишукував сліди й інші ознаки наявності тварин і вздовж Вотерфаунду знайшов їх удосталь. Тут був мисливський рай, де тисячами рясніли сліди зайців-біляків, а отже, і рисей тут було чимало. Анрі збудував собі в цій місцині мисливський курінь, а сам повернувся в поселення. Там він дожидався, доки випаде перший сніг, а тоді повертався зі своїми собаками, припасом і пастками.

У цей час із півдня то на каное, то на своїх двох повільно рухався молодий університетський зоолог, що збирав матеріал для своєї книжки «Мислення диких тварин». Звали його Пол Вейман. Він був домовився, що проведе частину зими з Анрі Лоті. Із собою він привіз багато паперу, фотокамеру й світлину дівчини. Його єдиною зброєю був складаний ніж.

Тим часом Казан і Сіра Вовчиця влаштували собі пристановище на мочарах, десь за п’ять-шість миль від хижки, що її збудував Анрі Лоті.