Читать книгу Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Кервуд - Страница 9

Скелі, гірські хребти й долини вбирали весняне сонячне тепло. Тополині бруньки забубнявіли вкрай. Із кожним днем запах ялиць і смерек усе більше насичував повітря. По всіх усюдах, на рівнині й у лісі, чувся журкіт водоток, що шукали свій шлях до Гудзонової затоки. А в найбільшій затоці оглушливо тріщали крижані поля, лід із гуркотом нісся в бік протоки Рос-Велком, що веде до Арктики. Саме тому квітневий вітер часом приносив на сушу суворий подих зими.

Від цього вітру Казан знайшов собі прихисток – сонячний куточок, куди не долітало ні найменшого подмуху. Тепер йому було так добре, як ще ніколи упродовж останніх шести місяців страшної зими. Він спав і бачив сни.

Поруч із Казаном, виставивши передні лапи, лежала плазом на животі Сіра Вовчиця. Її очі й ніздрі були насторожі, бо, крім запаху ялиць і смерек, у теплому весняному повітрі чувся запах людини. Казан спав, і вона пильно, з тривогою стежила за ним. Коли пес бачив у сні видіння і його рудувате хутро вздовж хребта наїжачувалось, вовчиця й собі настовбурчувала на спині сизу шерсть. Вона тихо скавуліла, коли його верхня губа піднімалася вгору, оголяючи білі довгі ікла. Але здебільшого Казан лежав тихо, хіба час від часу, коли він бачив черговий сон, у нього смикалися м’язи лап і морди. У той час, як пес спав, із дверей хижки вийшла синьоока молода жінка з довгою темною косою через плече й, приклавши до рота руки трубкою, гукнула:

– Казане! Казане! Казане-е!

Голос дівчини ледь досяг верхівки скелі Сонця, та Сіра Вовчиця учула його й нашорошила вуха. Казан поворухнувся, а вже за мить прокинувся й схопився на рівні. Він добіг до прискалка й, нюшкуючи, почав удивлятися в далеку широку рівнину, що лежала перед ним.

З рівнини ще раз почувся жіночий голос, і Казан, ступивши на самісінький край скелі, завив. Сіра Вовчиця тихо підійшла до нього й притулила морду до його плеча. Вона вже добре знала, що означав цей Голос. І вдень і вночі вона боялася його більше, ніж людського запаху.

Відтоді, як вона покинула зграю й змінила своє життя заради Казана, Голос став для Сірої Вовчиця найлютішим ворогом. Вона ненавиділа його, адже він забирав у неї Казана. І звідки б цей Голос не лунав, Казан неодмінно мчав до нього.

Щовечора він крав у неї її пару, лишавши саму бродити під зорями та місяцем. Вона зберігала вірність своїй самотності й жодного разу не відповіла своїм диким братам і сестрам, що кликали її на полювання. Зачувши Голос, вона, зазвичай, гарчала, а іноді, щоб показати своє невдоволення, злегка й кусала Казана. Але того дня, коли Голос почувся втретє, вона лише прошмигнула в темну розколину між двома скелями й стала дивитися на Казана жаркими очима.

Пес рвучко побіг стежиною, що вела зі скелі Сонця до рівнини, згодом зупинився ні в сих ні в тих: іти далі чи ні? Уже другий день його щось неабияк турбувало. Це було щось у повітрі, чого він ні побачити, ні почути, ані винюхати не міг. Він міг це лише відчути. Казан повернувся назад, підійшов до розколини й обнюхав Сіру Вовчицю. Зазвичай, на такі пестощі вона ніжно поскиглювала. Та цього разу лише невдоволено вишкірила у відповідь білі зуби.

Знову, уже вчетверте, ледь-ледь долинув Голос, і вовчиця, усе ще сидячи в темному закутку міжскелля, люто клацнула зубами й загарчала. Казан, і досі вагаючись, знову пішов до стежини. Потім усе ж таки почав спускатися вниз. Стежка була вузькою, крученою, витоптаною кігтями й лапами тварин, бо тільки вони могли забратися на величезний, заввишки в кількасот футів, майже прямовисний стрімчак, що височів над верховіттям смерек і ялиць. Безліса маківка скелі ловила перші промінчики ранкового сонця; вона ж, проводжаючи спати велике світило ввечері, відбивала останні відблиски дня. Саме Сіра Вовчиця знайшла на верхівці скелі безпечний сховок і привела сюди Казана.

Коли пес досяг підніжжя скелі, то більше не вагався, без роздумів кинувшись до хижки. Дикий інстинкт змушував його підходити обережно, тож він завжди наближався беззвучно. І цього разу Жанна сполошилася, коли, відірвавши погляд від дитини, побачила в прочинених дверях кудлату Казанову постать. Маля щосили із захвату зачеберяло ручками й ніжками й, щось задоволено лепечучи, обіруч потягнулося до Казана. Жанна й собі простягнула руку.

– Казане! – лагідно вигукнула вона. – Ходи сюди, Казане!

Поступово дикий червоний вогник у Казанових очах почав гаснути. Він ступив передніми лапами на поріг і став там нерухомо. Дівчина й далі закликала його зайти в хижку. Раптом його ноги стали немов ватяні, він підібгав хвоста й почав повільно повзти, як це роблять собаки, що відчувають за собою грішок. Він дуже любив людей, що жили в хижці, але саму хижку люто ненавидів. Власне, він ненавидів усі хижки, бо ті йому пахли кийками, батогами й неволею. Як і будь-який їздовий собака, він мав за краще спати на снігу й віддавав перевагу ялицевому гіллю замість укриття.

Жанна погладила Казана по голові, і від цього дотику радісна дрож пройшла по всьому його тілу. Це була його відплата за розставання із Сірою Вовчицею й дикою волею. Він повільно підвів голову, аж доки його чорна морда не спинилася на жіночих колінах. Пес заплющив очі, а тим часом дитина – оте дивовижне маленьке створіння, що й досі його спантеличувало, – легенько штурхала його крихітними ніжками й висмикувала рученятами рудувату шерсть. Він любив ці дитячі товченики й поскубеньки навіть більше, ніж торкання Жанниних рук.

Казан стояв нерухомий, немов сфінкс, ледь дихаючи, жодним порухом тіла не показуючи своєї прив’язаності до людей. Така беземоційність непокоїла Жанниного чоловіка, і він не раз застерігав її бути обачною через це. Але Казанове вовче єство, його дика замкненість, навіть те, що він попарувався із Сірою Вовчицею, спонукало жінку любити його ще більше. Вона розуміла його й довіряла йому.

В один з останніх снігових днів Казан неабияк себе проявив. Тоді до хижки саньми з собачою упряжжю приїхав сусід-звіролов. І от маленька Жануся безжурно почалапала до великого гаскі. Почулося страшне клацання щелеп, а за ним – несамовите голосіння Жанни й крик чоловіка. Вони зразу ж кинулися до собак. Але всіх їх випередив Казан. Він кулею долетів до великого гаскі й уп’явся йому в горло. Коли Казана відтягли, гаскі був мертвий. Жанна все думала про ту історію, дивлячись, як мала копає ногами Казана і скуйовджує його голову.

– Казане, хороший ти мій, – борючись із плачем, промовила жінка й пригорнулася до нього обличчям. – Ми такі раді, що ти прийшов, бо цієї ночі ми з Жанусею маємо лишитися самі. Наш тато пішов у селище, і, поки він у від’їзді, ти повинен про нас піклуватися.

Вона полоскотала ніс собаки кінчиком своєї довгої блискучої коси. Це завжди тішило дитину, бо, попри свою стійкість, Казан не міг не пирхнути, а іноді ще й чхав і ворушив вухами. Але і йому це подобалось: він любив цей солодкий запах Жанниного волосся.

– А ти б за нас бився, якби довелося, правда ж? – вела далі Жанна. Потім вона спокійно піднялась і додала: – Я мушу зачинити двері. Не хочу, щоб ти сьогодні пішов, Казане. Ти мусиш лишитися з нами.

Казан почимчикував у свій куточок і ліг там. У хижці, так само, як і на верхівці скелі Сонця, щось дивне, незвичне не давало йому спокою, звихрюючи серце. Він нюшкував повітря, намагаючись у ньому знайти відповідь на цю таємничу загадку. Хай би що то було, воно змінило і його господарку також. Вона постійно ходила по хижці, збирала всяку всячину, пакувала її по різних пакетах. Пізно ввечері, перш ніж лягти спати, Жанна підійшла до Казана й попестила собаку по голові.

– Ми їдемо звідси, – прошепотіла вона, і в голосі її забриніли сльози. – Ми їдемо додому, Казане. Ми їдемо туди, де живуть люди… Де храми, міста, музика й усі принади світу. І ми збираємось узяти тебе, Казане!

Казан не розумів ні слова. Але він був щасливий, що жінка так близько від нього, що вона говорить із ним. У такі хвилини він забував про Сіру Вовчицю. Те, що в ньому було від собаки, брало гору над його дикою чвертю, а жінка й дитина заповнювали його світ. Та коли Жанна лягла спати й у хижці стало геть тихо, його давнішнє хвилювання повернулося.

Він підвівся й нечутно почав ходити по хижці, обнюхуючи стіни, двері та господарчині речі, що були складені в пакунки. Пес неголосно заскавчав. Жанна спросонку почула це й пробурмотіла:

– Тихше, Казане, чш-ш-ш… Ходи спати… спати…

Ще довго після цього Казан нерухомо стояв посеред кімнати, прислухаючись і трусячись. Аж от він уловив вухом далеке, ледь чутне жалібне виття Сірої Вовчиці. Утім, цієї ночі це не був крик самотності. Цей поклик кинув його в дрож. Казан підбіг до дверей і заскиглив, та Жанна, що міцно спала, не могла його почути. Ще раз йому вчулося виття, тільки один раз, а тоді запала тиша глупої ночі, і він улігся біля самісіньких дверей.

Отут, біля порогу, і знайшла його Жанна рано-вранці. Він лежав і, як і раніше, насторожено вслухався. Вона підійшла, відчинила двері – і за мить він зник. Його ноги, здавалося, ледь торкалися землі, коли мчали в напрямку скелі Сонця. На тому боці рівнини він бачив, як золотим сяйвом виблискувала вершина.

Казан добіг до вузької звивистої стежки й швидко піднявся нею вгору.

Сіра Вовчиця не зустрічала його на вершині. Але він відчував її запах, а заразом і сильний запах ще якогось створіння. Його м’язи напружились, лапи випрямились. Із грудей почав підніматися хриплий гаркіт. Тепер він знав: те дивне відчуття, що переслідувало його відучора, було через живу істоту. Хтось живий, хто годен був дихати, удерся в їхній із Сірою Вовчицею дім. Його губи невдоволено засмикались, оголивши довгі ікла. Приготувавшись до стрибка, Казан витягнув шию й голову і став підходити до двох велетенських каменів, де вчора ввечері знайшла притулок на ніч Сіра Вовчиця. Вона й досі була там, а з нею був хтось іще. Та вже за мить Казан розслабив м’язи. Його наїжачена шерсть на спині вляглася. Він нащулив вуха, просунув голову між двома каменями й тихо заскавулів. Сіра Вовчиця відповіла йому тим самим. Повільно Казан відступив назад і повернувся до сонячного сходу. Потім він ліг, затуливши своїм тілом вхід до лігва між скелями.

Сіра Вовчиця стала матір’ю.