Читать книгу Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Кервуд - Страница 16

Казан і Сіра Вовчиця сиділи й чекали. Минуло п’ять хвилин, десять, п’ятнадцять, і Сіра Вовчиця почала непокоїтися. На її поклик відповіді не було. Вона знову завила. Казан тим часом сидів біля неї, слухав і тремтів. Але й тепер навколо стояла та ж мертва тиша ночі. Так у зграї не велося. Вовчиця знала, що її точно почули, тож це мовчання її спантеличувало. А тоді в одну мить вони зрозуміли, що зграя чи, може, самотній вовк, чиє виття вони чули, дуже близько до них. Запах посилювався. За хвильку чи дві Казан побачив у місячному світлі рухому постать. За нею простувала ще одна, далі ще – аж доки п’ятеро захожан зупинилися півколом за ярдів сімдесят від них. Вони розляглися на снігу й стали чогось нерухомо чекати.

Сіра Вовчиця загарчала. Коли Казан глянув на неї, то у світлі зірок побачив, як його сліпа пара позадкувала, прищулюючи вуха й погрозливо виставляючи білі зуби. Казан стояв ні в сих ні в тих. Чому вона сповіщала йому про небезпеку? Перед ними-бо були вовки, а не рись. І чому вовки не підходили й не частувалися лосятиною? Він почав повільно підходити до них, а Сіра Вовчиця, скавулячи, звала його назад. Та він не звертав на неї жодної уваги. Легкою ходою пес просувався вперед, високо закинувши голову й настовбурчивши на спині шерсть.

У запаху прибульців Казан відчув щось дивно знайоме. Він попростував ще швидше й, коли їх розділяли якихось двадцять ярдів, зупинився, злегка виляючи густим хвостом. Одна з тварин схопилася з місця й підійшла до Казана. Решта попрямувала за нею. І от вони вже біля Казана, винюхують його, виляють хвостами. Це були собаки, а зовсім не вовки.

У якійсь самотній хижці їхній господар помер, тож вони вирушили в ліси. Усі мали ошийники з лосиної шкіри, а також сліди від упряжі. Шерсть на їхніх боках постиралася, а за одним усе ще тягся трифутовий бабішевий посторонок. Їхні очі, здавалося, віддзеркалювали не сяйво місяця й зір, а сам голод. Вони були худющими, змарнілими, зголодженими, і Казан раптом розвернувся й повів їх бігцем до мертвого лося. Тоді він підійшов до Сірої Вовчиці й величаво сидів біля неї, прислухаючись до бенкетування зголоднілої зграї, клацання щелеп, звуків розірваної плоті.

Сіра Вовчиця притулилася ближче до Казана, ластячись мордою об його шию. Казан по-собачому швидко лизькав її язиком, запевняючи, що все добре. Коли собаки втамували голод, то підійшли до Сірої Вовчиці, щоб обнюхати її, як то заведено в собак, та познайомитися ближче з Казаном. Сіра Вовчиця розпласталася на снігу, а Казан, охороняючи її, стояв на ногах. Один величезний червоноокий пес, той самий, що волочив за собою бабішеві посторонки, обнюхав м’яку шию Сірої Вовчиці на частку секунди довше, ніж було слід. Казан дико остережно гаркнув. Собака відступив, і на мить усі в зграї вишкірили зуби на Сіру Вовчицю. Це був виклик породи.

Той великий гаскі був ватажком зграї, і якби один із його псів загарчав на нього так, як це зробив Казан, він уже вчепився б зухвальцю в горло. Але в напівдикому лютому Казанові, що навис над Сірою Вовчицею, він не розпізнав кріпака упряжі. Казан був більше, ніж просто пара Сірої Вовчиці. Віч-на-віч із ватажком їздових собак стояв такий самий господар, як і він сам. Ще мить – і він стрибнув би вперед, борючись не так за лідерство, як за Сіру Вовчицю. Але великий гаскі раптом розвернувся й, невдоволено гарчачи, вилив свій гнів на одному зі своїх товаришів, укусивши того за бік.

Сіра Вовчиця, хоч нічого не бачила, та все зрозуміла й усе ближче пригорталась до Казана. Вона знала, що означає цей виклик на бій: під місяцем і зорями хтось має померти, а переможець здобуде її як нагороду. Поскиглюючи й несміливо підштовхуючи Казана в плече і шию, вона заохотливо намагалася відвести його подалі. У відповідь Казан лише видавив із себе глухий лиховісний рев. Він ліг поряд із нею, швидко лизнув її сліпу морду й уп’явся очима в чужинців.

Місяць опускався все нижче й нижче, доки не щез за лісистим обрієм на заході. Уже зовсім поблідлі зорі одна за одною зникли з небосхилу. А за малу часину настав холодний сірий північний ранок. Тоді великий гаскі піднявся з ями, яку був вирив у снігу, і повернувся до лося. Казан за якусь мить звівся на ноги й також підійшов до здобичі. Двійко собак почали зловороже кружляти навколо туші, поопускавши голови й наїжачивши шерсть. Гаскі відійшов убік, а Казан примостився біля шиї лося й почав рвати замерзлу плоть. Голодним він не був, але так вирішив показати своє виняткове право на цю здобич.

На якусь хвильку він забув про Сіру Вовчицю. А гаскі тим часом тінню шмигнув убік, знову став над Сірою Вовчицею й почав її обнюхувати. І от він завив. У цьому витті були пристрасть, запрошення, дике завзяття. Швидко, у кліп ока, вірна Сіра Вовчиця встромила свої блискучі ікла в плече гаскі.

Сірою блискавкою, тихою й грізною, полетів Казан крізь ранкову півсутінь. Мить – і він налетів на вожака, почавши запеклий бій.

Четверо інших гаскі швидко підбігли до бойовища й усілися за кроків десять від протиборців. Сіра Вовчиця лежала на животі. Величезний гаскі й покруч собаки та вовка билися не як їздові собаки чи вовки. За кілька хвилин лють і ненависть захлиснула їх, змусивши битися, як дворняг. Обидва бійці мали добру хватку. Вони перекидались у перевертах, на землі почергово опинявся то один, то інший. І все це відбувалося так швидко, що четвірка їздових собак, спантеличених і нерухомих, заледве встигала стежити за ними очима. За інших обставин вони б кинулися на першого ж бійця, що опинився горічерева, і розірвали б його на шматки. Так було заведено у вовків і їздових собак. Та тепер вони сиділи ні в сих ні в тих, лячно дивлячись на протиборців.

Великий гаскі ще ніколи не зазнавав гіркоти поразки. Від своїх предків, німецьких доґів, йому в спадок дістався великий зріст і така сильна масивна щелепа, що він міг би розчавити нею голову звичайного собаки. Але Казан був не просто їздовий собака чи вовк, у ньому було все найкраще від обох порід. До того ж Казан мав перевагу: він на кілька годин раніше за суперника наситився й добре відпочив. Окрім того, він боровся за Сіру Вовчицю. Казан міцно вп’явся іклами в плече гаскі, але й довгі зуби гаскі, проштрикнувши шкуру суперника, міцно закріпилися на його шиї. Цаль глибше – і вони зачепили б яремну вену. Казан чув хрускіт кісток свого суперника, знав він і те, що противник захоче ще раз дістатися до його шиї. І той таки спробував це зробити, але Казан виявився спритнішим, відскочивши вбік.

З рани на його грудях капала кров, але болю він не відчував. Протиборці почали повільно ходити колом. Їздові собаки, що до того нерухомо дивилися на бій, ступили на крок чи два вперед. Вони пороззявлювали пащеки, пускаючи слину, знервовано чекали фатального моменту бою і пильно дивилися на великого гаскі червоними очима. Тепер їхній ватажок був віссю широкого кола, що його робив, кружляючи навколо гаскі, Казан. Гаскі, через зламане плече накульгуючи, постійно повертався обличчям до суперника й дивився на нього, прищуливши вуха.

Казан натомість тримав вуха настовбурченими. Його ноги легко торкалися снігу. До нього повернувся весь бойовий досвід, уся обережність. Сліпа лють зникла. Тепер він бився так, наче перед ним був смертельний ворог – пазуриста рись. П’ять разів він обійшов навколо гаскі, а тоді кулею метнувся всередину кола, навалившись усією вагою на його пошкоджене плече. Цього разу він не намагався вчепитись у ворога, він хотів завдати удару в щелепу. Це був убивчий удар, якщо зважити на немилосердних суддів, що вже винесли смертельний вирок переможеному, ким мав стати перший, хто впаде. Величезний пес був збитий з ніг. Той момент, коли він перекинувся на бік, став фатальним. Тієї ж миті четверо його товаришів з упряжі вчепилися зубами в тіло свого вожака. Уся їхня ненависть, що була накопичилась упродовж довгих місяців, вилізла назовні. Вони пригадали, як під час подорожей ікластий ватажок ображав їх, тож тепер сповна мстилися за це, рвучи його буквально на шматки.

Казан погарцював до Сірої Вовчиці. З радісним виттям вона поклала свою голову на його шию. Двічі вже він ставав до смертельного бою за неї. Двічі перемагав. Душа сліпої Сірої Вовчиці – якщо, звісно, уявити, що вона мала душу, – здійняла в холодне сіре небо сповнене радості виття. Вона лежала біля Казана, збуджено й часто дихала, слухаючи, як клацали ікла об плоть і кістки ворога, що його здолав її пан і господар.