Читать книгу Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Кервуд - Страница 26

А за шістдесят миль далі на північ Казан лежав на землі, прив’язаний тонким сталевим ланцюгом, і спостерігав, як маленький професор Мак-Гіл перемішував у відрі сало з висівками. За десять ярдів від нього лежав великий доґ, з чиєї величезної морди капала слина. Він уже наперед смакував незвичайно щедрим обідом, що його готував Мак-Гіл. Доґ був неймовірно задоволений, коли йому принесли порцію. У той час, як величезний пес дуже швидко ковтав смакоту своїми величезними щелепами, маленький чоловічок із холодними синіми очима й світло-сірим волоссям безстрашно гладив його по спині. Зовсім по-іншому він почав поводитися, коли підійшов до Казана. Його рухи стали обережними, хоч очима й губами він усміхався. Якщо він і боявся цього покруча, то жодним чином свого страху не показував.

Малий професор, що перебував на Півночі як представник Смітсонівського інституту, провів серед собак третину свого життя. Він любив та розумів їх і написав не одну журнальну статтю про собачий інтелект, через що в колах природничників до нього була прикута особлива увага. Саме тому, що любив собак і розумів їх краще, ніж людей, він і викупив Казана й великого доґа тієї ночі, коли Сенді Мак-Тріґер і його партнер намагалися примусити їх боротися до смерті в одному з шинків Ред-Ґолд-Сіті. Йому дуже сподобалося те, що двоє величних звірів відмовилися вбивати один одного на потіху трьохсот чоловіків, що зібралися для перегляду бійки. Він уже готував статтю про інцидент. Сенді розповів йому дивовижну історію захоплення Казана та про його дику пару Сіру Вовчицю, професор поставив йому тоді безліч запитань. Але сам Казан щодня дивував його все більше й більше. Хай би як по-доброму не виявляв професор до собаки свого ставлення, Казан уперто не бажав відповісти тим самим. За цей час не було й натяку, що вовкопес хоче потоваришувати з чоловіком. Щоправда, він і не гарчав на Мак-Гіла, не намагався вкусити його за руку, навіть коли міг би до неї дотягнутися. Досить часто Сенді Мак-Тріґер приходив до хижки, де жив Мак-Гіл, і щонайменше тричі Казан стрибав на нього на довжину витягнутого ланцюга, а своїх білих зубів не ховав зовсім, доки Сенді був поруч. А от коли він був наодинці з Мак-Гілом, то ставав геть тихим. Щось підказувало йому, що тієї ночі, коли він і великий доґ стояли пліч-о-пліч у клітці, збудованій для вбивства, Мак-Гіл з’явився як друг. Глибоко в своєму звіриному серці він відділяв Мак-Гіла від інших чоловіків і завдавати йому шкоди жодного бажання не мав. Він терпів професора, але, на відміну від великого доґа, симпатії не виявляв. Саме цей факт і спантеличував Мак-Гіла, бо не було ще такої собаки, що б його не полюбила.

Сьогодні Мак-Гіл поклав перед Казаном миску сала з висівками, і враз усмішка на його обличчі змінилася виразом глибокого здивування. Казан вишкірив зуби й загарчав самою серединою. Шерсть у нього на спині наїжачилась, м’язи напружилися. Професор мимоволі розвернувся. Позаду нього тихо стояв і дивився на Казана Сенді Мак-Тріґер, що насмішкувато кривив губи у брутальній посмішці.

– Даром тратите час, сьо’о вже не приручити, – прорік він, а тоді допитливо блиснув очима на професора й додав: – Коли їдете звідси?

– З першим морозом, – відповів Мак-Гіл. – Уже скоро. Хочу приєднатися до загону сержанта Конроя у Фон-дю-Лаці до початку жовтня.

– А ви до Фон-дю-Лака – сам? – поцікавився Сенді. – Чо’о б вам не взяти ше провідника?

Маленький професор розсміявся.

– Навіщо? – спитав він. – По річках Атабаски я плив із добрий десяток разів і знаю цей шлях не гірше, ніж Бродвей. До того ж люблю побути на самоті. Та й плисти нескладно: усі струмки течуть на північний схід.

Сенді дивився на доґа, стоячи спиною до Мак-Гіла. Радісний блиск на мить спалахнув у його очах.

– Псів берете?

– Так.

Сенді затягнув люльку й заговорив з очевидною зацікавленістю.

– Либонь, купу грошей вартують сі ваші поїздки, так?

– Моя остання подорож обійшлася в сім тисяч доларів. Ця коштуватиме п’ять, – сказав Мак-Гіл.

– Трясця його! – здихнув Сенді. – Тримаєте стільки грошви при собі? Не боїтесь? Хтозна, шо може статися…

Маленький професор у той час дивився в інший бік. Безтурботність на його лиці як рукою зняло. Сині очі стали на тон темнішими. На мить на вустах заграла тверда посмішка, та Сенді її бачити не міг. Однак, розвернувшись, він знову весело сміявся.

– Та я дуже чутко сплю, – сказав Мак-Гіл. – Уночі мене можуть розбудити навіть тихесенькі кроки. Я прокидаюся від людського подиху, коли знаю, що треба бути напоготові. А крім того… – і він вийняв із кишені синьо-сталевий самозарядний севедж, – умію користуватися цим.

Тоді він показав на сучок у дерев’яній стіні хижки.

– От дивіться, – сказав він.

П’ять разів він вистрілив з відстані двадцяти кроків, і коли Сенді підійшов до стіни, то якусь хвильку чи дві не міг вийти з дива. Там, де був сучок, тепер зяяла зубчаста дірка.

– Непогано, – посміхнувся він. – Більшість не змогла б такого зробити і з ружжом.

Коли Сенді йшов, Мак-Гіл провів його підозрілим блиском в очах, зацікавлено посміхаючись. Тоді повернувся до Казана.

– Думаю, у тебе про нього склалося правильне враження, друже, – м’яко засміявся він. – Не можу тобі дорікнути за бажання схопити його за горло. Хоча…

Він засунув руки глибоко в кишені й зайшов до хижки. Казан поклав голову між передніми лапами й тихо лежав, широко розплющивши очі. Уже починало сутеніти. На календарі був початок вересня, і ночі ставали доволі прохолодними. Пес спостерігав за останніми променями сонця, а тоді воно сіло за південним небом, і дуже швидко стало темно. З настанням темряви Казан ще відчайдушніше прагнув свободи. Щоночі він з несамовитістю гриз свій сталевий ланцюг. Щоночі, доки великий доґ мирно спав, він дивився на зорі, місяць, прислухався, чи не кличе його Сіра Вовчиця. Сьогодні було холодніше, ніж зазвичай, і подих свіжого західного вітру якось дивно зворохобив Казана. Він розпалив у його крові те, що індіанці називають лісовим голодом. Уже минув літопровід, сонна пора року скінчилася, й от-от мали настати дні й ночі напруженого полювання. Казан хотів гайнути на свободу й бігти до знемоги поряд із Сірою Вовчицею. Він знав, що його пара була десь там, де на чистому небі низько світили зорі, знав, що вона чекала на нього. Казан потягся на ланцюзі й завив. Усю ту ніч він був особливо неспокійним. Одного разу, десь далеко-далеко, пес почув чиєсь виття, сприйнявши його за поклик Сірої Вовчиці. Голосно відповівши протяжним скавулінням, він розбудив Мак-Гіла з глибокого сну. Була переддосвітня пора, маленький професор одягнувся й вийшов із хижки. Прохолодне повітря приємно його бадьорило. Він зволожив пальці, потримав їх над головою й, дізнавшись, що вітер дув із півночі, усміхнувся. Тоді підійшов до Казана й почав із ним говорити:

– Тепер комашня посне, Казане. Ще день чи два – і в дорогу.

Минуло п’ять днів. Мак-Гіл повів спочатку доґа, а потім і Казана в навантажене каное. Їх проводжав Сенді Мак-Тріґер, і Казан увесь час пильнував хвилі стрибнути на нього. Сенді тримався на відстані, а Мак-Гіл стежив за ними обома. Професор лише безжурно усміхався, хоча насправді це була маска, що ховала внутрішнє вирування. Вони пропливли з милю вниз за течією, коли він нахилився й безстрашно поклав руку Казанові на голову. Щось у цьому торканні руки, у професоровому голосі відохотило Казана вкусити його. Тож він лише нерухомо сидів, дивився померклим поглядом і терпів усі ці прояви дружби.

– Я вже почав боятися, що й зовсім не спатиму, друже, – посміхнувся непевно Мак-Гіл, – але з тобою, гадаю, зможу коли-не-коли дрімнути!

Цієї ночі Мак-Гіл став табором, пропливши п’ятнадцять миль уздовж берега озера. Великого доґа він прив’язав до деревця за ярдів двадцять від свого маленького шовкового намету, а от Казанового ланцюга закріпив до низької берези біля самісінького входу. Перш ніж іти в намет, Мак-Гіл вийняв самозарядного пістолета й ретельно його оглянув.

Перші три дні подорожі вздовж берега озера Атабаски минули без жодних неприємностей. На четверту ніч Мак-Гіл нап’яв намет біля сосни Банкса, за сто ярдів від води. Увесь той день вітер дув їм у спину, і приблизно півдня професор уважно стежив за поведінкою Казана. Із заходу долітав запах, що, очевидно, непокоїв останнього. З самого полудня він нюшив вітер. Двічі Мак-Гіл почув глибокий рев, що долинав із його горла, а одного разу, коли запах став сильнішим, ніж звичайно, Казан навіть оголив ікла й настовбурчив на спині шерсть. Ставши табором, маленький професор не розпалив багаття. Натомість він з добру годину сидів і роздивлявся крізь мисливський бінокль берег озера. Лише коли почало сутеніти, подорожній повернувся до місця, де став табором, і прив’язав собак. Кілька хвилин поглядав на вовкопса. Казан, лежачи мордою на захід, усе ще був збентежений. Мак-Гіл помітив це, бо великий доґ лежав позаду, повернувшись на схід. Зазвичай Казан лягав, повернувшись головою до нього. Тепер професор повністю впевнився, що західний вітер несе щось загрозливе. На саму думку про це він навіть стрепенувся.

За великим каменем він розпалив дуже маленький вогонь і підготував собі вечерю. Після цього пішов у намет і тут-таки вийшов, тримаючи під пахвою ковдру. Усміхаючись, на мить зупинився біля Казана.

– Цієї ночі нам буде не до сну, друже, – сказав він. – Не подобається мені, що ти щось винюхав у західному вітрі. А що, як це… гроза!

Професор, засміявшись зі свого жарту, попрямував у густі зарослі сосни Банкса, що росли за тридцять кроків від намету, загорнувся там у ковдру й за якийсь час заснув.

Була тиха яснозора ніч. Ще не одну годину Казан не спав, а тоді, зрештою, поклав свою голову на лапи й задрімав. Розбудив його звук зламаної гілки. Доґ і далі спав собі міцним сном, а от Казанові сон як рукою зняло, він підвів голову й став нюшити повітря. Тепер повсюди навколо себе він чітко відчував той запах, що цілий день долинав нечіткими уривками із західним вітром. Казан тихо лежав, затіпавшись у дрожі. Повільно з-за чагарів з’явилася чиясь постать. Це був не малий професор. Опустивши голову, постать пробиралася крадькома в тиші далі, аж от у світлі зірок з’явилося хиже обличчя Сенді Мак-Тріґера. Казан ніби зрісся з землею, низько опустивши голову на лапи. Він вишкірив свої довгі ікла, утім жодним звуком, жодним рухом не видавав свою схованку під товстою сосною. Ступінь по ступеню Сенді йшов до намету – і от він уже біля входу. З ним не було ні палиці, ні батога. Натомість у його руках блищала сталь. Мак-Тріґер зупинився й заглянув усередину, стоячи до Казана спиною.

Тихесенько, але дуже швидко, як справжній вовк, Казан підвівся на ноги. Він забув про ланцюг, що тримав його. Десь на відстані десяти футів стояв найненависніший у світі ворог. Тепер кожна частиночка його величного тіла збирала сили для стрибка. І він стрибнув. Цього разу ланцюг не потяг його назад, не стис до болю шию. Час і стихії ослабили шкіряний ошийник, який Казан носив ще з днів свого рабства, і той із гучним тріском розірвався. Сенді обернувся – і тут Казан уп’явся тому в руку. Закричавши від болю й переляку, чоловік упав, і вони покотилися по землі. Почувся гримкий тривожний гавкіт великого доґа, що й собі почав рватися на ланцюгу. Падаючи, Казан ослабив хватку, але зараз же стояв на ногах, готуючись до нового стрибка. І раптово зрозумів: він вільний. Нашийника на ньому більше не було. Ліс, зорі, шепіт вітру – усе було навколо нього. Тут були люди, а десь далеко чекала Сіра Вовчиця! Казан прищулив вуха, розвернувся і, наче тінь, зник у темряві, полетівши назустріч жаданій свободі.

Він пробіг сотню ярдів, і раптом щось лише на мить змусило його зупинитися. Це було не через гавкання великого доґа. Казан почув трикратне різке «клац-клац-клац» від самозарядного пістолета малого професора. Ще голосніше пролунав страшний крик Сенді Мак-Тріґера.