Читать книгу Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Кервуд - Страница 23

Мак-Тріґґер опустився на коліна прямо на пісок. Його погляд уже не був такий високорадісний. Він крутив ошийника, що висів на нерухомій собачій шиї, аж доки дістався зношеної пластини. На ній заледве можна було розібрати викарбувані літери K-а-з-а-н. Він прочитав букви одну за другою і ще якийсь час здивованим поглядом зміряв їх, немов не вірячи своєму слуху й зору.

– Пес! – знову вигукнув він. – Пес, Сенді Мак-Тріґґер і… ох, славний пес!

Він знявся на ноги й глянув на свою жертву. Біля Казанового носа розтеклася по білому піску калюжа крові. Тоді Сенді нахилився подивитися, куди влучила його куля. Новий огляд собачої голови виявив цікаві й несподівані результати: важкий дріб із шомпольної рушниці поцілив Казанові у верхню її частину. Це був ковзний удар, що навіть не зачепив черепа. І тут Мак-Тріґґерові, немов спалах, сяйнула думка: тремтіння й посмикування Казанових лап – зовсім не останні м’язові передсмертні судоми, як він гадав. Казан і не думав умирати. Він був тільки оглушений. Ба більше, за кілька хвилин він уже стоятиме на ногах. Сенді цінував їздових собак і багато знав про них. Між ними він прожив дві третини свого життя. З першого погляду чоловік міг назвати вік, вартість і дещо з їхнього минулого. За слідом на снігу він міг легко відрізнити слід гончака з Маккензі від маламута, а ескімоського шпіца від юконського гаскі. Він подивився на Казанові лапи. Це були лапи вовка, і Мак-Тріґер посміхнувся. Казан був покручем дикого вовка й собаки. З усього було видно, що це сильна тварина. Сенді міркував про майбутню зиму і про те, що за пса в Ред-Ґолд-Сіті можна буде заправити гарну ціну. Тоді він сходив до каное й повернувся зі згортком товстого бабішу. Мак-Тріґер сів біля Казана, підібгавши ноги, і почав майструвати намордника. За десять хвилин він уже одягнув намордника на тварину, надійно закріпивши його на шиї. До ошийника прив’язав десять футів бабішевої мотузки. Після цього сів і став чекав, коли Казан отямиться.

Коли Казан нарешті підняв голову, то нічого не міг бачити: його очі накрила червона полуда. Та досить швидко вона спала, і він побачив людину. Першим інстинктивним бажанням було піднятися на ноги. Тричі він це намагався зробити і щоразу падав. Сенді сидів навпочіпки на відстані шести футів від нього, тримав кінець мотузки й увесь час скалозубив. У відповідь Казан і собі вишкірився, блиснувши іклами. Він загарчав і грізно наїжачив шерсть уздовж хребта. Сенді скочив на ноги.

– Я знаю, про шо ти думаєш, – сказав він. – Я мав таких, як ти. Бісові вовки погано впливають на вас, і вам тре’ давати гарного чосу, шоб ви стали слухняними. А зара’ слухай.

Сенді завбачливо приніс разом із бабішем товстого кийка. Тепер він тримав його, піднявши з піску. Казанова сила знову повернулася до нього. Йому більше не паморочилось у голові. Полуда спала з очей. Перед собою собака побачив старого ворога – чоловіка, чоловіка з кийком. Уся дика лють його природи прокинулася в одну мить. Поряд не було Сірої Вовчиці, і Казан добре знав, що саме цей чоловік винен у тому; знав він також, що цей чоловік заподіяв йому біль. До кийка, що тримала в руках людина, було таке ж ставлення: у своєму новому світосприйнятті, яке народилося на свободі під впливом Сірої Вовчиці, Чоловік і Кийок були чимось єдиним і неподільним. З гарчанням пес кинувся на Сенді. Чоловік не чекав прямого нападу, і перш ніж той замахнувся кийком чи відскочив убік, Казан навалився йому на груди. Мак-Тріґґера врятувало тільки те, що на Казанові був надітий намордник. Ікла, що могли б розірвати чоловікові горло, не завдали шкоди. Під вагою собаки, він упав, наче збитий катапультою.

Зі швидкістю кішки Мак-Тріґґер знову був на ногах, скинувши з себе Казана. Кінець міцної мотузки кілька разів був обмотаний навколо руки чоловіка. Казан стрибнув ще раз, та цього разу його зустрів кийок. Оглушливий удар, що припав Казанові на плече, відкинув його на пісок. Не встиг пес отямитись, а осатанілий Сенді вже накинувся на нього. Він тягнув бабішеву мотузку, намотуючи її все більше й більше навколо руки, і немилосердно орудував кийком з такою силою й майстерністю, що з усього було видно: він давно навчився з ним управлятися. Перші удари тільки підохочували Казана атакувати чоловіка ще і ще, люто й безстрашно. І щоразу кийок опускався з такою силою, що, здавалося, скоро не лишиться жодної незламаної кістки. Сенді скривив тонку рисочку огидливих уст. Ще ніколи не стрічав він такого собаки, тож злегка схвилювався, хоч той і був у намордникові. Щонайменше тричі Казан міг би вп’ястися в його тіло, якби не міцний мотузок. А що, як ремінці спадуть із його щелеп чи порвуться?..

Тільки-но ця думка влетіла Сенді в голову, як кийок у його руках полетів на голову псові з такою силою, що той знову безрушно впав на пісок. Засапаний Мак-Тріґґер дихав тяжко й нерівно. Він випустив палицю з рук і лише тепер зрозумів, якою відчайдушною була боротьба. Перед тим, як Казан оговтався від останнього удару, Сенді оглянув намордника й зміцнив його більше, додавши ще один ремінь із бабішу. Потім він проволік Казана кілька ярдів до колоди, залишеної на березі повінню, і міцно прив’язав кінець мотузки до однієї з гілляк. Після цього витягнув каное далі на піщаний берег і почав розбивати табір.

Казан отямився, але якийсь час лежав нерухомо, спостерігаючи за Сенді Мак-Тріґґером. Кожна його кісточка боліла, щелепи віддавали вогнем і кровоточили, верхня губа була розбита, а одне око заплило майже повністю. Двічі Сенді підходив до нього, украй задоволений блискучими, на його думку, результатами биття, щоразу беручи із собою кийка. Коли він підійшов утретє, то тицьнув ним Казана в бік. Той загарчав і люто клацнув зубами, намагаючись учепитися за кінець палиці. Саме цього й домагався Сенді. Це був старий трюк торговця собаками. Тепер Мак-Тріґґер заходився знову лупити Казана, доки той, жалібно завиваючи, не намагався сховатися за колодою, до якої був прив’язаний. Він ледь-ледь рухався. Його передня права лапа була геть розбита, задні насилу волочилися. Після повторного побиття Казан не зміг би втекти, навіть якби опинився на волі.

Сенді був у незвично гарному гуморі.

– Я виб’ю з тя д’явольський норов, – сказав він удвадцяте. – Нема нічо’о луччо’о, як гарна прочуханка, як хо’, шоб пес був покірний. Через місяць заправлю за тя двіста доларів, а як нє, то здеру шкуру живцем!

Ще три чи чотири рази до заходу сонця дражнив Сенді Казана. Але в тому вже не лишилося ніякого бажання боротися. Жорстокі побої й кульове поранення в голову геть його знесилили. Він лежав, заплющивши очі й поклавши морду між передніми лапами, не звертав жодної уваги ні на Мак-Тріґґера, ні на м’ясо, що той був кинув йому просто під носа. Не бачив він, як сідає на заході за лісом сонце, як обступає його вечірня темрява. Та, зрештою, щось вивело його з байдужного заціпеніння. Затуманений мозок пса сприйняв це як поклик з далекого минулого, і Казан підняв голову й прислухався. На піщаному березі Мак-Тріґґер розпалив вогнище, і тепер чоловік стояв у червоній заграві, видивляючись щось у темені, і також уважно слухав. Те, що пробудило Казана, почулося знову – це було загублене сумне виття Сірої Вовчиці, що лунало з далекої рівнини.

Заскавулівши, пес звівся на ноги й потягнув бабішеве мотуззя. Сенді схопив свою палицю й підскочив до нього.

– Лежати, скотина! – скомандував він.

І знову кийок у світлі багаття почав підніматися й опускатися з лютою швидкістю. Повернувшись до вогню, захеканий Мак-Тріґер кинув палицю неподалік розкладених на ніч ковдр. На ній виднілися сліди крові й шерсті.

– Нічо’о, я виб’ю з тя норов, – посміхнувся він. – Бо як нє, то торба тобі!

Кілька разів за ту ніч Казан чув поклик Сірої Вовчиці й тихо-тихо скавулів у відповідь, побоюючись кийка. Він стежив за вогнем, доки погасли останні його вуглинки, а потім обережно виліз із-за колоди. Двічі-тричі він намагався встати на ноги. Зламані вони не були, але знесилений, витіпаний болем, він щоразу падав додолу. Його розбирала гарячка, середина аж палала. Усю ніч він жадав випити води. Коли Сенді на світанку виліз із-під ковдр і дав Казанові м’яса й води, той кинувся пити, утамовуючи й не можучи втамувати спрагу, а до м’яса й не торкнувся. Сенді задоволено відзначив про себе зміни в Казановій поведінці. До того часу, як розвиднілося, він уже поснідав і був готовий вирушати в дорогу. Цього разу Мак-Тріґер безстрашно підійшов до Казана без кийка. Розв’язавши бабішевий мотузок, він потяг собаку до каное. Казан повільно плентався по піску. Тоді його викрадач прив’язав кінець мотузки до корми каное. Сенді в’їдливо посміхався, передчуваючи солодку забаву. Як приборкувати собак, він добре навчився ще на Юконі.

Штовхнувши каное від берега носом уперед, Мак-Тріґер, тримаючись за весло, почав тягти Казана до води. Уже за кілька секунд Казан стояв передніми ногами на самісінькому краю потоку. Якусь мить Сенді дав мотузці вільно провиснути, а тоді раптово сильно смикнув і потягнув Казана у воду. Дуже швидко він почав виводити каное до середини річки, направляючись униз за течією. Мак-Тріґґер гріб так, щоб тримати мотузку натягнутою. Казан, хоч йому й досі все боліло, був змушений пливти, щоб тримати голову над водою. Хвилі від руху човна, що ставали все більшими в міру того, як Сенді все швидше гріб, робили просування Казана справжньою мукою. Часом його кудлата голова повністю опинялася під водою. Інколи Сенді чекав трохи й знову брався за весло. Казан слабшав. Пропливши з півмилі, він почав тонути. Тільки тоді Сенді витягнув його й запхав у каное. Там Казан, знесилений, упав на дно. Метод Сенді був жорстоким, та він спрацював. Казан більше не мав жодного бажання битися. Він уже не боровся за свою свободу. Тепер він знав, що цей чоловік – його господар, що вибив з нього духа непокори. Усе, чого пес тепер прагнув, – щоб йому дозволили лягти на дні каное, подалі від кийка й води. Кийок лежав між ним і чоловіком, і його кінець, що пах Казановою кров’ю, був за два фути від собачого носа.

П’ять днів і п’ять ночей тривала подорож униз за течією. За цей час ще тричі Мак-Тріґґер приборкував Казана биттям кийком, довелося псові зазнати ще одних тортур водою. Уранці шостого дня вони досягли Ред-Ґолд-Сіті, і Мак-Тріґґер нап’яв свій намет поруч із річкою. Невідь-де для Казана роздобув він ланцюг і після того, як надійно закріпив собаку позаду намету, зняв бабішевого намордника.

– У наморднику м’яса не поїси, – сказав він своєму в’язневі. – А мені тре’, шоб ти знову став сильним і злющим. Слухай, яку штуку я придумав. Набереш вагу на диких котах. Зробимо з тобою їден трюк, набгаєш мені капшука. Я вже не раз таке робив. Вовк і пес – трясця мене – та се ж безпрограшно!

Відтоді двічі на день приносив він Казанові свіжого сирого м’яса. Великий біль і втома духу більше скволили собаче тіло. Лапи вже не боліли, розбиті щелепи загоїлись. Уже на четвертий день Казан щоразу зустрічав Сенді гарчанням і вишкіреними іклами. Одначе Мак-Тріґґер більше його не бив. Чоловік не кормив його ні рибою, ні салом, ніякою іншою їжею, крім сирого м’яса. Він ходив за п’ять миль угору за течією річки, щоб принести йому свіжі тельбухи карібу. А якось Сенді привів із собою ще одного чоловіка, і коли незнайомець підійшов занадто близько до Казана, той несподівано кинувся на нього. Чоловік здивовано відскочив назад, і з його вуст почулася добірна лайка.

– Підійде, – прогарчав незнайомець. – Він на десять чи п’ятнадцять фунтів легший за мого доґа, але зубиська має, і проворний. Так що перед тим, як здохнути, гарно поб’ється.

– Б’юся об заклад на двадцять п’ять відсотків своєї частки, шо він не програє, – запропонував Сенді.

– Згода! – сказав інший чоловік. – Коли він буде готовий битися?

Сенді хвильку подумав.

– Ше тиждень, – сказав він. – Він ше не набрав своєї ваги. Най буде тиждень від сьо’одні. У вівторок увечері. Годиться, Гаркере?

Гаркер кивнув.

– У вівторок увечері, – погодився він, а тоді додав: – Ставлю половину моєї частки, що доґ убиває твого вовкодава.

Сенді довго дивився на Казана.

– Приймаю, – сказав він і потис Гаркерові руку. – Не думаю, шо звідси й до Юкону є пес, котрий може вбити вовка!