Читать книгу П'ять четвертинок апельсина - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 13

Невдовзі після того я знайшла губну помаду в Рен-Клод під матрацом. Дурнувата схованка – там її хто завгодно міг знайти, навіть мати, втім, у Ренетт завжди були проблеми з вигадливістю. Була моя черга стелити постіль, тож ця штука, мабуть, вислизнула з-під нижнього простирадла, тому що я знайшла її затиснутою між краєм матраца та рамою ліжка. Спочатку я не зрозуміла, що це. Мати ніколи не фарбувалася. Невеличкий золотистий циліндр, схожий на опецькувату ручку. Я з зусиллям розкрутила туго закручений ковпачок і відкрила. Саме обережно проводила помадою по руці, коли почула за спиною хекання, а тоді Ренетт рвучко шарпнула мене. Обличчя в неї було бліде й скривлене.

– Дай сюди, – прошипіла вона. – Це моє!

Вона видряпала помаду з моїх пальців, та впала на підлогу й закотилася під ліжко. Ренетт швидко нагнулася, щоб дістати її, і тепер сестрине обличчя палало.

– Де ти це взяла? – поцікавилася я. – А мати знає, що в тебе є помада?

– Не твоє діло, – пробурмотіла Ренетт, вилізаючи з-під ліжка. – Ти не маєш права порпатися в моїх особистих речах. А якщо ти посмієш хоч комусь розпатякати…

Я осміхнулася.

– Може, і розпатякаю, – заявила я. – А може, і ні. Подивимось.

Вона зробила крок уперед, але я вже практично зрівнялася з нею зростом, тож хоч сестра й втратила голову від злості, усе ж не настільки, щоб намагатися влаштувати зі мною бійку.

– Не розказуй, – заблагала вона. – А я піду сьогодні з тобою рибалити, якщо хочеш. Можемо піти до Спостережного Пункту й читати журнали.

Я знизала плечима.

– Може, і підемо. А де ти її взяла?

Ренетт глипнула на мене.

– Пообіцяй, що нікому не скажеш.

– Обіцяю, – і я плюнула на свою долоню. Повагавшись якусь мить, вона зробила так само. Ми закріпили нашу змову, потиснувши липкі від слини руки.

– Ну, добре, – вона всілася на ліжко, підібгавши ноги. – Це було в школі. Навесні. У нас там був вчитель латини, мсьє Каро. Кассі називає його мсьє Каре, бо зачіска в нього схожа на перуку. Він завжди до нас прискіпувався. Єдиний з усіх вчителів, хто заставляв цілий клас лишатися після уроків. Усі його ненавиділи.

– То ти отримала це від учителя? – я була заінтригована.

– Ні, дурненька. Слухай. Ти ж знаєш, що боші реквізували нижній і середній поверхи та кімнати навколо внутрішнього двору. Ну, знаєш, для штабу. І для своїх тренувань.

Я вже про це чула. Розташована біля центру Анже стара школа, з її просторими класами й прилеглими спортивними майданчиками, ідеально підходила для таких цілей. Кассі розповідав нам про німців на маневрах, про їхні сірі шоломи, схожі на коров’ячі голови, і про те, що дивитися нікому не дозволялося, тож віконниці в класах, які виходили на внутрішній двір, були в цей час зачинені.

– Деякі з наших підлазили й спостерігали за ними в шпарину в одній із віконниць, – продовжила Ренетт. – Та це було справді нудно. Марширують туди-сюди й щось вигукують німецькою. Не розумію, навіщо такі таємниці, – і вона невдоволено скривилася. – Та одного дня старий Каре нас упіймав. Прочитав велику нотацію Кассі, мені й… ну, ти їх не знаєш. Забрав у нас вільний час по обіді в четвер. Дав величезне додаткове завдання з латини.

Її рот скривився від злості.

– Не розумію, навіщо він вдавав із себе святого. Він же сам ішов дивитись на бошів.

Ренетт стенула плечима.

– Так чи інакше, – тихіше продовжила вона, – та одного разу нам вдалося йому помститися. Старий Каре живе в колежі, навпроти хлопчачої спальні, і Кассі якось заглянув до нього в кімнату, коли його не було. І вгадай, що він там побачив?

Я знизала плечима.

– У нього там під ліжком стояло велике радіо, такий довгохвильовий приймач… – тут Ренетт запнулась, видно було, що їй стало ніяково.

– Ну? – я втупилась поглядом у золотавий циліндрик у її пальцях, намагаючись зрозуміти зв’язок.

Вона неприємно та якось по-дорослому всміхнулася.

– Я знаю, ми не повинні спілкуватися з бошами. Але ж не можна постійно уникати людей, – зверхньо заявила вона. – Тобто ти ж бачиш їх біля воріт або в Анже, коли йдеш у кіно…

Я страшенно заздрила цьому привілею Ренетт і Кас-сі – щочетверга їм дозволяли їздити на велосипедах у місто й ходити в кіно і кафе. Я набундючилась.

– Та розповідай уже далі.

– Я розповідаю, – закопилила губу Ренетт. – Боже, Буаз, ти така нетерпляча…

Вона поправила волосся.

– Як я вже сказала, ти вимушений бачити німців у певний час. Та й не всі вони такі вже погані, – і знову ця усмішка. – Деякі з них навіть цілком хороші. Усе ж кращі, ніж старий Каре.

Я байдуже знизала плечима.

– Тож один із них і дав тобі помаду, – пробуркотіла я. Стільки галасу навколо такої дрібниці, подумала я. Дуже схоже на Ренетт – робити сенсацію з нічого.

– Ми розповіли їм, тобто натякнули одному з них про Каре і його радіо, – промовила вона. Ренетт чомусь сильно почервоніла, її щоки стали схожі на півонії. – Він дав мені цю помаду, а Кассі декілька сигарет, ну і всяке таке… – вона говорила дуже швидко, очі її блищали. – А потім Івонн Крессоне сказала, що бачила, як вони зайшли до кімнати старого Каре й винесли звідти радіо, і він сам також пішов із ними, і тепер замість латини в нас ще один урок географії з мадам Лямбер, і ніхто не знає, що сталося з Каре!

Вона подивилася просто мені у вічі. Я пам’ятаю її золотаві очі кольору гарячого цукрового сиропу під час карамелізації.

Я знову стенула плечима.

– Не думаю, що з ним щось таке сталося, – розсудливо сказала я. – Тобто не відправлять же вони таку стару людину на фронт тільки за те, що в неї є радіо.

– Ні. Звісно, ні, – її відповідь була аж занадто поспішною. – Та й зрештою, йому однаково не можна було його тримати, чи не так?

Я погодилася, що не можна. Це ж проти правил. Кому як не вчителю це знати. Ренетт роздивлялася губну помаду, любовно та пестливо граючись нею.

– Ти ж нікому не скажеш? – вона дружньо поплескала мене по руці. – Не скажеш, еге ж, Буаз?

Я одразу ж відсіла від неї, машинально потираючи руку в тому місці, до якого вона торкнулась. Я ніколи не любила всі ці ніжності.

– Ви з Кассі часто бачитеся з німцями? – спитала я.

– Іноді, – знизала вона плечима.

– Ви розповідаєте їм щось іще?

– Ні, – вона знову зачастила. – Ми просто говоримо. Слухай, Буаз, ти ж нікому не розповіси, так?

Я вишкірилася.

– Може, і не розповім. Якщо ти дещо для мене зробиш.

Вона подивилася на мене зіщуленими очима.

– Що ти маєш на увазі?

– Я хочу якось поїхати до Анже разом з тобою і Кас-сі, – хитро заявила я. – У кіно, кафе й усяке таке…

Я зробила паузу, милуючись ефектом, а вона дивилась на мене примруженими очима, що блищали, мов ножі.

– Бо інакше, – знову повела я удавано єлейним голосом, – я можу розповісти матері, що ви говорили з людьми, які вбили нашого батька. Спілкувалися з ними й шпигували на них. На ворогів Франції. Подивимося, що вона на це скаже.

Ренетт мала збентежений вигляд.

– Буаз, ти ж пообіцяла!

Я урочисто похитала головою.

– То не рахується. А це – мій обов’язок патріотки.

Я, мабуть, мала переконливий вигляд. Ренетт зблідла. Та для мене ці слова нічого не значили. Насправді я не відчувала ворожості до німців. Навіть коли я говорила собі, що вони вбили мого батька, що, можливо, чоловік, який зробив це, може бути тут, просто тут, в Анже, і мене відділяє від нього година їзди на велосипеді, а він п’є ґроплян[11] у якомусь барі й курить «Голуаз». У моїй голові цей образ був дуже яскравим, але беземоційним. Можливо, тому, що обличчя батька вже вицвіло в моїй пам’яті. Може, саме через це діти рідко втручаються в суперечки дорослих, а дорослі нечасто розуміють раптові ворожнечі, які без жодних видимих причин спалахують між дітьми. Я розмовляла з Ренетт натягнуто й несхвально, але те, чого мені насправді хотілося, не мало жодного стосунку до батька, Франції чи війни: я хотіла знову стати причетною, щоб до мене ставилися як до дорослої, втаємниченої в їхні справи. А ще я хотіла в кіно – побачити Лорела й Гарді,[12] або Белу Лугоші,[13] або Гамфрі Богарта,[14] сидіти в мерехтливій темряві по один бік із Кассі, а по інший – з Рен-Клод, тримаючи пачку чіпсів або паличку лакриці…

Ренетт похитала головою.

– Ти збожеволіла, – нарешті промовила вона. – Ти ж знаєш, мати ніколи не дозволить тобі піти самій до міста. Ти надто мала. До того ж…

– Я буду не сама. Ти або Кассі повезете мене на багажнику велосипеда, – вперлася я.

Ренетт їздила на материному велосипеді, а Кассі забрав із собою до школи батьків – незручне чорне одоробло з рамою. Ходити пішки було надто далеко, без велосипедів їм би довелося жити в школі, як багатьом сільським дітям.

– Семестр уже майже завершився. Ми всі разом могли б поїхати до Анже. Подивитися кіно. Погуляти.

Але сестра не здавалася.

– Вона залишить нас удома й накаже працювати на фермі. Ти ж знаєш. Вона не хоче, щоб інші розважалися.

– Останнім часом вона часто марить апельсинами, – розсудливо відказала я. – Тож навряд чи помітить. Ми могли б утекти. У її стані вона точно про це не дізнається.

То було нескладно. Ренетт завжди легко було розворушити. Уже в дорослому віці вона стала пасивною, набула милого лукавства, за яким ховала лінь і байдужість. А тоді вона стояла переді мною, й останні її слабкі виправдання нічим не відрізнялися від піску в кулаку.

– Ти божевільна!

У ті часи майже все, що я робила, було для Ренетт божевільним. Божевільним було плавати під водою, гойдатися на одній нозі на верхівці Спостережного Пункту, пащекувати, їсти недозрілий інжир чи кислі яблука.

Я похитала головою.

– Це буде легко, – твердо заявила я. – Можеш на мене покластися.