Читать книгу П'ять четвертинок апельсина - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 3

Щоб ви розуміли, окупацію ми сприймали зовсім інакше, ніж містяни. Відтоді Ле-Лавез практично не змінився. Подивіться на нього нині: кілька вулиць, деякі з них —

і досі лише брудні дороги, що розходяться від головних перехресть. Там ось, позаду – церква, а там – пам’ятник на площі Мучеників, сквер і фонтан за ним, потім на вулиці Мартіна і Жана-Марі Дюпре – поштове відділення, м’ясна крамниця Петі, кафе «Погана репутація», бар-тютюн, на сходах якого, поряд із підставкою, повною листівок із зображенням військового меморіалу, сидить у кріслі-гойдалці старий Брассо. Навпроти розташовані крамничка «Квіти – Ритуальні послуги» (похорон і поминки, завжди пристойні ціни для мешканців Ле-Лавеза), жовта поштова скринька й універмаг – досі у володінні сім’ї Трюріан, на щастя, тільки нещодавно повернувся молодший онук.

За головною вулицею бринить Луара, темна й тиха, як змія на сонечку, і широка, як пшеничне поле. Її поверхню перерізають островки й перемілі, що здаються туристам, які під’їжджають з боку Анже, такими ж міцними, як і дорога під колесами їхніх авто. Звичайно, усе зовсім навпаки. Мандрівні острівки постійно пересуваються. Під поштовхом бистрих темних вод вони занурюються і виринають, ніби повільні жовті кити, залишаючи в кільватері маленькі коловертні. Із човна вони здаються безпечними, але для плавця становлять смертельну небезпеку: зворотний прибійний потік безжально тягне під спокійну воду, затягує необережного, щоб там тихенько, непомітно поглинути… У старій Луарі досі водиться риба. Лині, щуки та вугрі розрослися до гігантських розмірів на каналізаційних відходах і всілякій гнилизні з верхоріччя. Мало не щодня тут побачиш човни, хоча рибалки викидають за борт половину того, що впіймають.

Біля старої греблі стоїть сарайчик Поля Ур’я, де він гендлює рибальською снастю та блешнями, буквально на відстані плювка від того місця, де ми з Кассі раніше рибалили, а Жаннет Ґодін вкусила водяна змія. Біля ніг Поля лежить його старий пес, жахливо схожий на того брунатного дворнягу, що всюди таскався за ним у минулі часи, а сам Поль теліпає у воді шматком мотузки, ніби сподіваючись щось там упіймати.

Цікаво, чи він пам’ятає? Інколи я ловлю на собі його погляд – він один із тих, хто часто дивиться на мене, – і в цей момент я майже впевнена, що так, пам’ятає. Він, ясна річ, постарішав, як і ми всі. Його кругле бліде обличчя потемніло, стало мішкуватим і понурим. Кривулясті вуса кольору пережованого тютюну. Кінчик цигарки між зубами. Темно-синій берет, натягнений на череп. Він переважно мовчить, бо ніколи не був балакучим, але дивиться поглядом побитого пса. Він любить мої млинці та сидр. Можливо, саме тому він ніколи нічого не казав. Ніколи не здіймав галасу.