Читать книгу П'ять четвертинок апельсина - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 5

А потім сталася ця халепа зі статтею. Сама я її не читала, як ви розумієте. Її опублікували в такому журналі, де про їжу пишуть як про стильний аксесуар: «Цього року, дорогенька, всі їдять кускус, це надзвичайно важливо». А для мене їжа – це просто їжа, чуттєве задоволення, дбайливо витворена ефемерність на кшталт феєрверка, хоч вона інколи й потребує значних зусиль, та все ж не сприймається серйозно, не є мистецтвом – на бога! – через одну дірку потрапило, з іншої вийшло. Хай там як, але одного дня статтю надрукували в одному з модних журналів. Називалась вона «Подорож уздовж Луари» чи якось так – відомий шеф-повар відвідував ресторани, що траплялися йому дорогою на узбережжя. Я його пам’ятаю: невисокий худий чоловічок, який приніс із собою в серветці власну сільничку й перечницю, а на коліна вмостив блокнот. Він скуштував мою паелью по-антильськи та теплий салат з артишоків, потім спробував шматок кунь-амана за материним рецептом, запив усе це домашнім сидром і чаркою фірмового малинового лікеру на додачу. Він багато запитував про мої рецепти, захотів відвідати кухню та сад і був у цілковитому захваті, коли я повела його в погріб і показала полиці з террінами[8] і консервацією, з ароматизованими маслами (горіховим, розмариновим, трюфельним) та оцтами (малиновим, лавандовим, яблучним). Він спитав мене, де я навчалась, і, здається, навіть засмутився, коли я розреготалась у відповідь. Мабуть, я тоді наговорила зайвого. Мені це, бачте, лестило. Пропонувала йому скуштувати те й се. Шматочок паштету рієт, кружальце сиров’яленої ковбаси. Ковточок лікеру з груш, тієї самої грушівки, яку мати зазвичай виготовляла в жовтні з падалиць, що починали шумувати одразу, як тільки торкалися землі, – їх обліплювали брунатні оси, тож доводилося збирати плоди дерев’яними щипцями… Я показала йому материн трюфель, що бережно зберігається в олії, мов комаха в бурштині, і всміхалася, спостерігаючи за тим, як він захоплено витріщає очі.

Чи розумієте ви, чого варта така річ?

Так, він потішив моє марнославство. Можливо, він ще й трохи самотній, а мені приємно було спілкуватися з чоловіком, який говорив зі мною однією мовою, зміг назвати трави у терріні, тільки скуштувавши його, і який сказав мені, що я надто гарна для цього місця та що це майже злочин…

Можливо, я трохи розмріялася. Треба було краще пильнувати.

Стаття вийшла через кілька місяців. Хтось приніс мені вирізку з журналу. Фотографія моєї млинцевої та пара абзаців.

«У пошуках автентичної гурманської кухні відвідувачі Анже можуть попрямувати до престижного закладу “Насолода у Дессанжів”. Якщо вони вчинять саме так, то безперечно проґавлять найзахопливіше відкриття моєї подорожі вздовж Луари…». Якщо чесно, я намагалася пригадати, чи згадувала при ньому Янніка. «За непоказним фасадом простого фермерського будинку творяться справжні кулінарні дива». Купа нісенітниць про «нове життя, яке творчий геній цієї жінки вдихнув у традиційну сільську кулінарію» – нетерпляче, зі зростаючим відчуттям паніки я пробігла очима статтю в пошуках невідворотного. Одна-єдина згадка прізвища Дартижан – і все, що я так дбайливо вибудувала, почне розсипатися…

Може здатися, що я перебільшую. Анітрохи. У Ле-Лавезі дуже добре пам’ятають війну. Тут є люди, які досі не розмовляють одне з одним. Деніз Муріак і Люсіль Дюпре, Жан-Марі Боне і Колін Брассо. А якою сенсацією стало те, що декілька років тому в Анже на зачиненому горищі будинку знайшли літню жінку! Батьки замкнули дочку в 1945 році, коли дізналися, що вона колаборантка. Дівчині тоді було шістнадцять. Випустили її, стару й божевільну, тільки через п’ятдесят років, коли батько нарешті помер.

А як щодо тих старих – їм зараз вісімдесят чи дев’яносто, – яких ув’язнили за військові злочини? Сліпі та хворі старигани, з пом’якшеними деменцією рисами, млявими й байдужими обличчями. Неможливо повірити, що колись вони були молоді. Неможливо уявити, що колись у цих крихких забудькуватих головах тіснилися криваві задуми. Розтрощиш посудину – і вміст витече. Спокутування такого злочину вимагає цілого життя.

«За дивним збігом обставин власниця “Малинового млинця”, мадам Франсуаза Симон, є родичкою власниці “Насолоди у Дессанжів”…».

Мені перехопило подих. Було відчуття, ніби всередині розгорівся вогонь і перекрив дихання, і я одразу опинилася на дні брунатної річки, яка стискала й втягувала мене вниз, а язики полум’я лизали горло, легені…

«…нашої доброї знайомої Лори Дессанж! Дивно, але їй не вдалося перейняти тітчині секрети. Особисто я віддаю перевагу невигадливим принадам “Малинового млинця” порівняно з елегантними (але надто примітивними!) пропозиціями Лори».

Я знову змогла дихати. Не племінник, а племінниця. Мені вдалось уникнути викриття.

Я пообіцяла собі, що надалі не допущу подібних дурощів. Ніяких більше розмов з приємними ресторанними критиками. За тиждень фотограф з якогось іншого паризького журналу приїхав брати в мене інтерв’ю, але я відмовилася з ним зустрічатись. Прохання про інтерв’ю приходили й поштою, але я їх ігнорувала. Якесь видавництво запропонувало мені випустити книгу рецептів. Уперше «Малиновий млинець» наводнили мешканці Анже, туристи, елегантні люди в нових блискучих машинах. Я завертала їх десятками. У мене були постійні клієнти й усього десять-п’ятнадцять столиків. Я не могла приймати так багато відвідувачів.

Я відчайдушно намагалася поводитись, як завжди. Відмовлялась приймати бронювання. Люди купчилися в черзі просто на тротуарі. Мені довелося найняти другу офіціантку, але загалом я не зважала на зайвий ажіотаж. Навіть коли той невисокий ресторанний критик повернувся, щоб посперечатися й переконати мене, я все одно його не послухала. Ні, я не дозволю публікувати свої рецепти в його колонці. Ні, книги не буде. Жодних фотографій. «Малиновий млинець» залишиться таким, який він є, – провінційною млинцевою.

Я розуміла: якщо опиратися й далі, вони зрештою залишать мене у спокої. Але шкоду вже було заподіяно. Тепер Лора та Яннік знали, де мене знайти.

Мабуть, їм розповів Кассі. Він оселився у квартирі неподалік від центру Парижа й, хоч ніколи не любив листуватися, час від часу писав мені. Його листи рясніли оповідками про знамениту невістку й чудового сина. Що ж, після статті та зчиненого нею галасу знайти мене стало справою їхнього життя. Вони й Кассі з собою притягнули, нібито як подарунок. Мабуть, думали, що ми розчулимося, побачивши одне одного через стільки років, але хоч його очі трохи засльозилися, мої були абсолютно сухими. У ньому мало що залишилося від старшого брата, з яким мене так багато пов’язувало. Він погладшав, риси обличчя стали безформним тістом, ніс почервонів, щоки вкрилися сіточкою порепаних судин, наче тріщинками, а усмішка була непевною. Замість тих почуттів, що я колись мала до нього – аякже, обожнювання героїчного старшого брата, який, як мені тоді здавалося, міг зробити будь-що: залізти на найвище дерево, обдурити диких бджіл і вкрасти їхній мед, перепливти Луару в найширшому місці, – була тільки ностальгія, перемішана з презирством. Та й, зрештою, усе це було так давно. Цей товстий чоловік здавався мені чужим.

Спочатку вони поводилися розумно. Ні про що не питали. Вони непокоїлися, що я живу тут сама, дарували подарунки, наприклад кухонний комбайн – їх шокувало, що у мене його не було, – а ще зимове пальто та радіоприймач, також пропонували звозити мене кудись… Одного разу навіть запросили до свого ресторану – величезного закладу зі столами зі штучного мармуру й картатими скатертинами, неоновими знаками та висушеними морськими зірками й пластиковими крабами, загорнутими в розвішену на стіні рибальську сітку. Я досить стримано відгукнулася про інтер’єр.

«Ну, тітонько, це те, що називають кітч, – люб’язно пояснила Лора, поплескуючи мене по руці. – Не думаю, що ви цікавитесь такими речами, але повірте мені – у Парижі це останній писк моди». Вона вишкірилася до мене. У неї дуже білі, дуже великі зуби та волосся кольору стиглої паприки. Вони з Янніком часто торкалися одне одного і цілувалися на людях. Мушу визнати, мене це помітно бентежило. А їжа була… мабуть, сучасна. Я в такому погано розуміюся. Спочатку подали щось на кшталт салату з такою-сякою заправкою – купа нарізаних квіточками овочів. Десь у ньому мав бути цикорій, але здебільшого він складався з салатного листя, редиски та моркви. Потім подали шматочок хека (мушу визнати, доволі непоганий, але занадто маленький) у соусі з білого вина та цибулі-шалот, прикрашений листочком м’яти – не питайте мене навіщо. Після цього принесли окрайчик грушевого пирога, на який покрапали шоколадним соусом і притрусили цукровою пудрою з шоколадними кучериками. Крадькома зазирнувши до меню, я побачила такі пафосні пропозиції, як «…грильяж-асорті на апетитній подушці з тонкого тіста, полите густим чорним шоколадом, подається з пікантним абрикосовим кулі». Судячи з опису, це ніщо інше, як звичайне флорентійське печиво, яке, коли його принесли, виявилось розміром із п’ятифранкову монету. Але ж як про нього написали! Ніби сам Мойсей приніс його з гори Синай. А ціни які! У п’ять разів вищі, ніж найдорожчі страви з мого меню, і це без урахування вина. Звичайно, я ні за що не платила. Але почала думати, що, так чи інакше, у цієї несподіваної уваги має бути прихований цінник.

І я не помилилась.

Через два місяці мені зробили першу пропозицію. Тисяча франків, якщо я поділюся з ними рецептом паельї по-антильськи і дозволю внести цю страву в їхнє меню. «Паелья по-антильськи від тітоньки Фрамбуаз», як її назвали у статті Жуля Лемаршана в липневому номері журналу «Гостинність і кухня» 1992 року. Спочатку я вирішила, що це жарт. «Витончене поєднання щойно виловлених морепродуктів із зеленими бананами, шматочками ананаса, родзинками та рисом із шафраном…» Я розсміялася. Невже їм мало власних рецептів?

– Не смійтеся, тітонько, – грубувато перервав Яннік, дивлячись на мене блискучими чорними очима. – Тобто Лора і я, ми будемо вам дуже вдячні…

Він широко та щиро усміхнувся.

– Ну, не соромтеся, тітонько.

Та годі вже так мене називати!

Лора обвила мене оголеною прохолодною рукою: «Ми попіклуємося про те, щоб усі знали, що це – ваш рецепт».

Тут я і зм’якла. Взагалі-то я була не проти ділитися рецептами, зрештою, досить багато я вже розповіла мешканцям Ле-Лавеза. Я віддала б їм паелью по-антильськи задурно, як і будь-що інше, що упало б їм в око, але тільки за умови, що вони викинуть оту «тітоньку Фрамбуаз» із меню. Я дивом уникла смертельної небезпеки. І не хотіла привертати зайву увагу.

Вони дуже швидко, майже без суперечок погодилися на мої умови. Через три тижні рецепт «паельї по-антильськи від тітоньки Фрамбуаз» з’явився на шпальтах «Гостинності і кухні», а поряд притулилася пишномовна стаття Лори Дессанж. «Сподіваюся, що зможу поділитися з вами ще багатьма традиційними рецептами тітоньки Фрамбуаз, – обіцяла вона. – До того часу ви можете самі скуштувати ці страви в ресторані “Насолода у Дессанжів”, що на Розмариновій вулиці в Анже».

Я так розумію, вони не очікували, що я прочитаю цю статтю. Можливо, подумали, що я не те мала на увазі. Коли я поговорила з ними про це, вони винувато перепросили, ніби спіймані на гарячому діти. Страва виявилась надзвичайно успішною, і вони вже спланували виділити окремий розділ тітоньки Фрамбуаз у меню, з моїми «кускусом по-провансальськи», «бобами у горщику» та «фірмовими тітчиними млинцями».

– Бачите, тітонько, – тріумфально заявив Яннік, – штука в тому, що ми не вимагаємо від вас жодної роботи. Просто будьте собою. Будьте природною.

– А я могла б вести колонку в журналі, – додала Лора. – «Поради тітоньки Фрамбуаз» чи якось так. Звичайно, вам не треба буде нічого писати самій. Усе робитиму я.

І вона всміхнулася мені, ніби дитині, що чекає на заохочення.

Вони знову притаскали з собою Кассі, і він теж сяяв усмішкою, хоча й мав збентежений вигляд, ніби все це для нього надто важкий тягар.

– Але ж я казала, – я намагалася говорити жорстко, щоб голос не тремтів. – Я ж вас попередила. Мені все це непотрібно. Я не хочу мати до цього жодного стосунку.

Кассі кинув на мене очманілий погляд. «Але ж це така чудова можливість для мого сина, – заблагав він. – Тільки подумай, як йому допоможе публічність».

Яннік відкашлявся.

– Батько має на увазі, – поспіхом виправив він старого, – що ми всі могли б мати з цього зиск. Якщо швидко зреагувати, перед нами відкриються необмежені можливості. Ми вийшли б на ринок з варенням тітоньки Фрамбуаз, печивом тітоньки Фрамбуаз… Певна річ, тітонько, ви б отримували непоганий відсоток.

Я похитала головою.

– Ви не чуєте мене, – сказала я, підвищивши голос. – Я не хочу публічності. Я не хочу відсотків. Мені це нецікаво.

Яннік і Лора перезирнулись.

– А якщо ви думаєте про те, що й я, – відказала я різко, – що ви можете провернути це й без моєї згоди – врешті, вам потрібні лише ім’я та фотографія, – то слухайте сюди. Якщо я дізнаюсь, що хоч один з так званих рецептів тітоньки Фрамбуаз з’явився в цьому журналі – у будь-якому журналі, – я одразу ж зателефоную редакторові. Я продам йому права на всі свої рецепти. Ні, я віддам їх задурно!

У мене збилося дихання, а серце калатало від люті та страху. Ніхто не перейде дорогу дочці Мірабель Дартижан. Вони розуміли, що я дійсно зроблю те, про що кажу. Я прочитала це в них на обличчях.

Та вони ще спробували щось там заперечити: «Тітонько…»

– І припиніть називати мене тітонькою!

– Я з нею поговорю, – Кассі важко підвівся зі стільця. Я помітила, що роки не помилували його, він весь подався всередину, ніби опале суфле. Навіть це невеличке зусилля змусило його тяжко хрипіти.

– Ходімо до саду.

Я сиділа на поваленому стовбурі біля покинутого колодязя, переповнюючись дивним відчуттям роздвоєння. Здавалося, старий добрий Кассі зараз зніме маску цього товстуна й постане переді мною такий, як раніше – напористий, азартний і дикий.

– Чому ти чиниш так, Буаз? – запитав він. – Це через мене?

Я повільно похитала головою.

– Тебе це аж ніяк не стосується, – відповіла я. – Як і Янніка.

Я сіпнулась у бік ферми.

– Ти ж помітив, що я привела до ладу старий будинок.

Він знизав плечима.

– Ніколи не міг збагнути, навіщо воно тобі, – визнав він. – Я б до нього і не доторкнувся. Мене сироти хапають від самої думки про те, що ти тут живеш.

Потім він подивився на мене дивним довгим поглядом, різкуватим, проникливим.

– Це дуже на тебе схоже, – усміхнувся він. – Ти завжди була її улюбленицею, Буаз. Ти зараз навіть схожа на неї.

Я смикнулася.

– Не заговорюй мені зуби! – сухо відказала я.

– Тепер ти ще й розмовляєш, як вона, – у його голосі звучала любов, провина, ненависть. – Буаз…

Я глипнула на нього.

– Хтось мусив зберегти пам’ять про неї, – сказала я. – І я знала, що це будеш не ти.

Він безпорадно простягнув руки.

– Але тут, у Ле-Лавезі…

– Ніхто не знає, хто я. Нікому й на думку не спадає провести паралель.

Я раптом усміхнулась.

– Знаєш, Кассі, для багатьох людей усі літні жінки більш-менш однакові на вигляд.

Він кивнув.

– І ти гадаєш, що «тітонька Фрамбуаз» тебе викриє.

– Впевнена, що так.

Настала тиша.

– Ти завжди була вправною брехухою, – чомусь згадав він. – Це ще одна річ, яку ти успадкувала від неї. Здатність приховувати. Я от, навпаки, цілком відвертий.

Кассі широко розкинув руки, щоб продемонструвати свою відкритість.

– Добре тобі, – байдуже промовила я. Навіть він у це повірив.

– Ти вправно готуєш, я це визнаю.

Він дивився повз моє плече на сад і дерева, що згинались під тягарем плодів.

– Їй би це сподобалось. Знати, що ти все це зберігаєш. Ти так на неї схожа… – повільно повторив брат. Без захоплення, просто констатуючи факт, частково з відразою, частково з подивом.

– Вона залишила мені свою книгу, – пояснила я. – Ту саму, з рецептами. Той альбом.

Кассі витріщив очі.

– Справді? Ту саму? Ну, ти точно була її улюбленицею.

– Не знаю, чому ти постійно це повторюєш, – роздратувалась я. – Навіть якщо в матері й була фаворитка, то це точно Ренетт, а не я. Ти ж пам’ятаєш…

– Вона сама мені говорила, – перебив він. – Казала, що з нас трьох тільки в тебе в голові є клепка і хоч якийсь характер. «Це хитрюще маленьке стерво більше схоже на мене, ніж ви разом, помножені на десять». Це її слова.

Схоже, так і було. У ньому бринів її голос, гострий і ясний, наче скло. Мабуть, вона тоді на нього сердилася, то був один з її нападів люті. Вона рідко нас била, але – Божечки! – попастися їй на язик…

Кассі скривився.

– Так вона це й сказала – холодно та сухо. І ще дивилась із цікавістю, ніби влаштувала мені якусь перевірку. Хотіла подивитися, що я зроблю.

– А що ти зробив?

Він знизав плечима.

– Розплакався, ясна річ. Мені ж було всього дев’ять.

«Звісно, так і було», – подумала я. Він завжди так поводився. Під шкіркою дикунства ховалась надмірна чутливість. Він, бувало, тікав з дому, ночував у лісі чи в будиночку на дереві, знаючи, що мати не відшмагає його. Потай вона навіть заохочувала його неслухняність, бо та скидалася на непокору, силу. Я б на його місці плюнула їй у вічі.

– Скажи-но, Кассі, – раптом дещо спало мені на думку, і від збудження перехопило подих. – Чи мати колись… Ти пам’ятаєш, щоб вона говорила італійською? Або португальською? Якоюсь іноземною мовою…

Кассі здивовано похитав головою.

– Ти впевнений? У її альбомі… – і я розповіла йому про сторінки, списані незнайомим письмом, яке мені так і не вдалося розшифрувати.

– Дай подивитися.

Ми разом погортали альбом. Кассі торкався жорстких жовтих аркушів з вимушеною цікавістю. Я помітила, що він навмисне не торкається написаного, хоча погладжує пальцями інші речі – фотографії, висушені квіти, крильця метеликів, клаптики тканини, приклеєні до паперу.

– Божечки, – стиха пробурмотів він. – Я й не знав, що вона таке витворила, – він поглянув на мене. – А ти ще кажеш, що не була її улюбленицею.

Рецепти одразу зацікавили його більше за все інше. Пальці, що гортали альбом, ніби повернули собі колишню спритність.

– Тарт зі сливами і мигдалем, – шепотів він. – Сирний клафуті з вишнями. Я їх пам’ятаю!

Раптом, захопившись, він ніби помолодшав, став колишнім Кассі.

– Тут усе, – промовив він. – Усе.

Я тицьнула в один із написаних не по-нашому абзаців.

Кассі розглядав його якийсь час, а потім розреготався.

– Це не італійська, – пояснив він мені. – Невже ти не пам’ятаєш?

Йому все це видавалося дуже кумедним і веселим. У нього навіть вуха затрусилися, схожі на голубінки.

– Це ж мова, яку вигадав батько. Він ще називав її «біліні-енверліні». Хіба не пам’ятаєш? Він же повсякчас так балакав…

Я спробувала пригадати. Мені було сім років, коли він помер. «Має ж бодай щось зберегтися в пам’яті», – сказала я собі. Але збереглося надто мало. Усе поглинула темна жадібна прірва. Я пригадую батька, але уривками. Запах молі й тютюну від його масивного пальта. Він один любив топінамбур, тож ми всі змушені були його їсти хоча б раз на тиждень. Одного разу я загнала рибальський гачок між великим пальцем і долонею, а його руки тримали мене, поки голос наказував бути хороброю… Його обличчя я пам’ятаю за фотографіями, і всі вони сепією. А в закапелку пам’яті міститься щось далеке, те, що темрява з неохотою виплюнула. Батько щось белькоче нісенітною мовою та широко всміхається, Кассі сміється, я теж сміюся, хоч і не розумію жарту, а мати єдиний раз десь далеко, їй нас не чути, можливо, у неї напад мігрені, наше несподіване свято…

– Я щось пам’ятаю, – нарешті промовила я.

Кассі терпляче пояснив. Мова переставлених складів, слів задом наперед, безглуздих префіксів і суфіксів. Ini tnawini inoti plainexini. Я хочу пояснити. Minini toni nierus niohwni inoti. Я не знаю, кому.

Дивно, але Кассі, здавалося, було байдуже до таємних записів матері. Він впився поглядом у рецепти. Усе інше було для нього мертвим. А от рецепти він міг зрозуміти, помацати, скуштувати. Я відчувала, як незручно йому було стояти надто близько до мене, наче моя схожість із матір’ю могла заразити і його.

– Якби мій син побачив усі ці рецепти… – стиха мовив він.

– Не кажи йому, – різко відповіла я. Я вже почала розуміти, що Яннік за людина. Що менше він знатимете про нас, то краще.

Кассі знизав плечима.

– Звісно, не скажу.

І я повірила йому. Це означало, що я не так схожа на матір, як йому здавалось. Господи Боже, я довірилась йому, і на якусь мить мені здалося, що він дотримає обіцянки. Яннік і Лора тримались на відстані, тітонька Фрамбуаз зникла з горизонту, а літо перетекло в осінь, тягнучи за собою шлейф опалого листя.