Читать книгу П'ять четвертинок апельсина - Джоанн Харрис, Joanne Harris - Страница 7

Коли батько загинув, я по-справжньому майже не горювала. Шукаючи в собі скорботу, я наткнулася лише на якусь затверділість усередині, як кісточку в плоді. Казала собі, що більше ніколи не побачу його обличчя, але на той час я й так майже забула, яке воно. Для мене він став як ікона, гіпсовий святий із закоченими очима та ґудзиками на уніформі, які м’яко поблискували. Я спробувала уявити, як він лежить мертвий на полі битви або як його останки скинули до братської могили, бо його розірвало міною, що влучила просто в обличчя… Я уявляла різні жахи, але всі вони справляли на мене не більше враження, ніж нічні кошмари. Кассі сприйняв цю новину з усіх нас найгірше. Почувши про смерть батька, він втік з дому на два дні й повернувся виснажений, голодний і вкритий слідами від комариних укусів. Він ночував на іншому березі Луари, там, де ліси переходять у болото. Гадаю, він захопився божевільною ідеєю піти в армію, але натомість заблукав і багато годин кружляв, доки знову не вийшов до Луари. Він намагався випинати груди й вдавати, що пережив надзвичайні пригоди, але цього разу я йому не повірила.

Після того він взяв за звичку битися з іншими хлопцями й часто приходив додому в порваному одязі та з кров’ю під нігтями. Він годинами самотою стирчав у лісі. Кассі ніколи не плакав за батьком і пишався цим, навіть клявся в цьому Філіппові Ур’я, коли той спробував його розрадити. Ренетт, навпаки, насолоджувалась увагою, яка звалилася на неї після батькової загибелі. Люди заходили до нас із подарунками або гладили її по голові, коли зустрічали в селі. Наше майбутнє – і майбутнє нашої матері – було предметом тихих і серйозних дискусій у кафе. Моя сестра навчилася сльозити, коли треба, і по-сирітськи всміхатися, завдяки чому отримувала солодкі подарунки й репутацію найчутливішої з нашого сімейства.

Мати ніколи не говорила про батька після його смерті. Наче той ніколи з нами не жив. Ферма продовжила працювати без нього – і чи не з більшим успіхом. Ми викопали весь топінамбур, який любив лише він, і посадили натомість спаржу та фіолетову броколі, що коливалася й шелестіла на вітрі. Мені почали снитися страшні сни, у яких я лежала під землею і гнила у хмарі смороду, спричиненого моїм розпадом. Я тонула в Луарі, відчуваючи, як мул річкового дна розтікається по мертвій плоті. А коли я намагалася дістатися поверхні води й покликати на допомогу, то відчувала, що там, поряд зі мною, сотні інших тіл, вони повільно хитаються разом із підводною течією, щільно напхані плече до плеча; деякі з них були цілі, деякі вже розклалися. Безликі, вони усміхалися вивернутими щелепами й привітно крутили мертвими очима… Від цих снів я прокидалася спітніла і з криком, але мати ніколи не приходила до мене. Натомість приходили Кассі та Ренетт – з роздратуванням або співчуттям. Часом вони щипали мене й шепотіли погрози. А часом пригортали до себе й заколисували. Інколи Кассі розповідав історії, а ми з Ренетт слухали, виблискуючи в місячному сяйві виряченими очима. Історії були про велетнів і відьом, про троянд-людоїдів, про гори й драконів, що перевдягались людьми… О, в ті часи Кассі був хорошим оповідачем, і хоча іноді він ставав недобрим і глузував з моїх страхів, саме його історії та сяючі очі я найчастіше згадую тепер.