Читать книгу Безчестя - Джон Максвелл Кутзее - Страница 2

Без четвергових інтерлюдій тиждень безбарвний, як пустеля. Трапляються дні, коли він не знає, куди подітися.

Більшість часу він проводить в університетській бібліотеці, читаючи все, що вдається знайти про широке коло Байронових знайомств, додаючи нотатки до тих, що вже заповнили дві товстих папки. Насолоджується пізньою пообідньою тишею читальної зали, зворотною прогулянкою додому: свіжим зимовим повітрям, вологими мерехтливими вулицями.

У п’ятницю ввечері, повертаючись додому довгим кружним шляхом через старий парк коледжу, він помічає попереду одну зі своїх студенток. Її звуть Мелані Ісаакс, вона відвідує його курс, присвячений романтикам. Не найкраща студентка, але й не найгірша: достатньо розумна, але без жодної власної думки.

Вона не поспішає, тож незабаром він наздоганяє її та вітається:

– Привіт.

У відповідь Мелані всміхається радше хитрою, ніж сором’язливою усмішкою, і киває. Вона маленька й худенька, має коротко підстрижене чорне волосся, широкі, майже китайські, вилиці та великі темні очі. Її вбрання завжди вражає. Сьогодні це темно-бордова міні-спідниця, светр гірчичного кольору та чорні колготки; золоті брязкальця на поясі пасують до золотих кульчиків.

Він злегка закоханий у неї. Невелика дивина: рідко минає семестр, коли він не закохується в котрусь із дівчат зі своєї групи. Кейптаун – місто рясної краси і красунь.

Чи відомо їй, що він поклав на неї око? Напевно. Жінки відчувають такі речі, вагу сповнених бажанням поглядів.

Дощ щойно вщух; у канавах обабіч доріжки тихо дзюркотить вода.

– Моя улюблена пора року, моя улюблена пора дня, – зауважує він. – Ви живете десь тут?

– За парком. Винаймаю кімнату.

– Кейптаун ваше рідне місто?

– Ні, я виросла в Джорджі.[11]

– Я живу неподалік. Можна запропонувати вам випити чогось?

Обережна пауза.

– Гаразд. Але мені потрібно повернутися до пів на восьму.

Із парку вони виходять до спокійного житлового кварталу, де він прожив останні дванадцять років, спочатку з Розалінд, а потім, після розлучення, сам.

Він відчиняє внутрішні ворота, відчиняє двері та пускає дівчину досередини. Вмикає світло, бере в неї ташечку. У її волоссі мерехтять краплі дощу. Він роздивляється її з відвертим зачаруванням. Вона опускає погляд і знову всміхається тією ж невловимою і, напевно, кокетливою посмішкою, що й раніше.

На кухні він відкорковує пляшку «Мірласта» й викладає на тарілки печиво й сир. Коли повертається до кімнати, вона стоїть біля книжкових полиць, нахиливши голову, і читає написи на корінцях. Він вмикає музику: Моцарт, кларнетний квінтет.

Вино і музика – ритуал, який розігрують одне перед одним чоловіки й жінки. У ритуалах немає нічого поганого, їх вигадали, аби пом’якшувати ніяковість. Але дівчина, котру він привів додому, не лише молодша за нього на тридцять років, – вона студентка, його студентка, студентка, якою він опікується. Не має значення, що промайне зараз між ними, їм доведеться знову зустрітися як учителю та учениці. Чи готовий він до цього?

– Вам подобається мій курс? – цікавиться він.

– Мені подобається Блейк. А ще «Wonderhorn».

– «Wunderhorn».[12]

– А ось від Вордсворта я не в захваті.

– Вам не варто було мені цього казати. Вордсворт – один із моїх учителів.

Це правда. Скільки він себе пам’ятає, гармонії «Прелюдії» завжди відлунювали в ньому.

– Можливо, наприкінці курсу я більше цінуватиму його. Можливо, він сподобається мені більше.

– Можливо. Але мій досвід підказує, що поезія або промовляє тобі щось із першого слова, або не промовляє взагалі. Це спалах відвертості і спалах взаємності. Як блискавка. Як мить, коли закохуєшся.

Як мить, коли закохуєшся. Невже молодь ще й досі закохується чи цей механізм вийшов з ужитку, став непотрібним, дивакуватим, як парові двигуни? Він не в курсі подій, відстав від часу. Судячи з того, що він знав, закоханість могла вийти з моди і знову повернутися на сцену з півдюжини разів.

– А ви пишете вірші? – запитує він.

– Писала, коли була школяркою. Вони були не надто вдалими. А тепер у мене немає на це часу.

– А як щодо пристрасті? У вас є якісь літературні пристрасті?

Вона насуплюється, зачувши незвичне слово.

– На другому курсі ми вивчали Адрієнну Річ[13] і Тоні Моррісон.[14] А ще Еліс Вокер.[15] Тоді я страшенно зацікавилася. Але не можу достеменно назвати це пристрастю.

Отже, вона – не надто пристрасне створіння. А може, обрала шлях манівцями, аби попередити його, щоб не набридав?

– Я збираюся влаштувати сяку-таку вечерю, – каже він. – Приєднаєтеся до мене? Усе буде надзвичайно скромно.

Схоже, вона вагається.

– Ну ж бо! – наполягає він. – Скажіть «так»!

– Гаразд. Але спочатку мені потрібно зателефонувати.

Телефонна розмова триває довше, ніж він очікував. Він чує, як долинає з кухні бурмотіння, помережане паузами.

– Які у вас плани щодо кар’єри? – питає він згодом.

– Драматургія та дизайн. Я пишу свою дипломну роботу в театрі.

– А чому ж тоді обрали курс романтичної поезії?

Мелані замислюється, наморщивши носа.

– Здебільшого я обрала його через атмосферу, – озивається вона врешті. – Я не хотіла знову братися за Шекспіра. Його вже вчила торік.

Приготована ним вечеря справді скромна: тальятеле[16] з анчоусами під грибним соусом. Він дозволяє їй порізати гриби. Решту часу вона сидить на ослінчику й спостерігає, як він готує. Вони вечеряють у вітальні, відкривши другу пляшку вина. Мелані їсть без упину. Здоровий апетит для такої стрункої дівчини.

– Ви завжди готуєте самі? – запитує вона.

– Я живу один. Якщо сам не приготую, ніхто не приготує.

– Ненавиджу готувати. Гадаю, мені варто навчитися.

– Чому? Якщо ви справді ненавидите це, поберіться з тим, хто вміє готувати.

Удвох вони уявляють собі цю картину: юна дружина в незугарному одязі та крикливих прикрасах уривається до вхідних дверей і нетерпляче принюхується; чоловік, безбарвний містер Праведник у фартуху, помішує щось у каструльці серед клубів пари. Ролі змінюються: матеріал для буржуазної комедії.

– Це все, – каже він, коли в тарілці не залишається нічого. – Десерту немає, хіба, якщо хочете, можете з’їсти яблуко або йогурт. Пробачте, я не знав, що в мене буде гостя.

– Усе було чудово, – каже Мелані, допиваючи вино й підводячись. – Дякую.

– Не йдіть ще. – Він бере дівчину за руку й веде до канапи. – Я хочу вам дещо показати. Ви любите танці? Не танцювати, а танці? – Він вставляє касету до відеомагнітофона. – Це фільм, знятий чоловіком на ім’я Норман Макларен.[17] Досить старий. Я натрапив на нього в бібліотеці. Цікаво, як він вам сподобається.

Вони сідають пліч-о-пліч і дивляться фільм. Двоє танцюристів виконують свої па на голій сцені. Їхні зображення, зняті за допомогою стробоскопу, перетворюються на привидів, розпускаються позаду них віялами, змахами крил. Чоловік уперше побачив цей фільм чверть століття тому, але він і досі захоплює: мить теперішнього і минуле цієї миті ненадовго застигають в одному й тому ж просторі.

Йому хочеться, щоб дівчина теж захопилася фільмом, але він відчуває, що їй байдуже.

Коли плівка закінчується, вона встає й обходить кімнату. Підіймає кришку фортепіано й натискає на середнє до.

– Ви граєте? – цікавиться Мелані.

– Трохи.

– Класику чи джаз?

– Боюся, нічого схожого на джаз.

– Зіграєте мені щось?

– Не зараз. Я давно не практикувався. Іншим разом, коли ми знатимемо одне одного краще.

Вона зазирає до його кабінету.

– Можна подивитися? – питає дозволу.

– Увімкніть світло.

Він вмикає іншу музику: сонати Скарлатті,[18] музику-кішку.

– У вас тут чимало книжок Байрона, – каже вона, повертаючись із кабінету. – Він ваш улюблений поет?

– Я пишу про нього. Про його італійський період.

– Хіба він не помер молодим?

– У тридцять шість. Вони всі помирали молодими. Або втрачали хист. Або божеволіли, і їх замикали десь. Але Байрон помер не в Італії. Він помер у Греції. До Італії він утік, аби уникнути скандалу, і оселився там. Осів. Зустрів останнє в житті велике кохання. У ті часи Італія була популярним місцем серед англійців. Вони вірили, що італійці зберегли зв’язок із природою, менше піддаються умовностям, залишаються пристраснішими.

Мелані знову обходить кімнату.

– Це ваша дружина? – питає вона, зупинившись перед фотографією в рамці на кавовому столику.

– Моя мама. Клацнули, коли вона була молодою.

– А ви одружений?

– Був. Двічі. Але зараз – ні. – Він не каже: «Ні, тепер я задовольняюся тим, що підвернеться». Не каже: «Тепер я вдовольняюся шльондрами». – Можна запропонувати вам лікер?

Вона не хоче лікер, але погоджується додати до кави віскі. Коли вона сьорбає свій напій, він нахиляється до неї й торкається її щоки.

– Ви дуже гарна, – каже він. – Я збираюся схилити вас до чогось необачного. – Знову торкається її. – Залишайтеся. Проведіть ніч зі мною.

Вона пильно дивиться над нього над вінцями чашки.

– Чому?

– Тому що вам варто так учинити.

– Чому мені варто так учинити?

– Чому? Тому що жіноча краса належить не одній тільки жінці. Це частина дарунка, який вона приносить із собою на землю. Її обов’язок – ділитися красою.

Його рука так і лежить на її щоці. Вона не відхиляється, але й не відповідає на його ніжність.

– А що як я вже нею ділюся? – Їй ледь помітно перехоплює подих. Коли за тобою впадають, це завжди збуджує; приємно збуджує.

– Тоді вам варто ділитися нею щедріше.

Улесливі слова, старі, як саме зваблення. Хоча цієї миті він вірить у них. Вона не належить собі. Краса собі не належить.

– Ми прагнем, щоб краса потомство мала, – каже він, – щоб цвіт її ніколи не зачах.[19]

Погана ідея. Її усмішка втрачає свою грайливість і жвавість. Пентаметр, чий ритм раніше так добре підмаслював слова змія-спокусника, тепер лише відлякує. Він знову перетворився на вчителя, на книжкового чоловіка, охоронця культурних скарбів. Вона ставить горнятко на стіл.

– Я мушу йти, на мене чекають.

Хмари розійшлися, зорі знову сяють.

– Чудова ніч, – каже він, відмикаючи ворота садка. Мелані не дивиться на нього. – Провести вас додому?

– Ні.

– Дуже добре. На добраніч. – Він тягнеться вперед і обіймає її. На мить відчуває, як притискаються до нього її маленькі груденята, а потім вона вислизає з обіймів і йде.