Читать книгу Безчестя - Джон Максвелл Кутзее - Страница 6

Слухання відбувається в кабінеті комісії в офісі Гакіма. Його пускають досередини й садять у кінці столу, де головує сам Манас Матабан, професор релігієзнавства, котрий очолюватиме розслідування. Ліворуч від нього сидять Гакім, його секретарка й молода панянка, мабуть, котрась зі студенток; праворуч – три члени комісії Матабана.

Девід не нервується. Навпаки – він почувається досить упевнено. Серце б’ється розмірено, він гарно виспався. «Марнославство, – думає він, – небезпечне марнославство азартного гравця; марнославство й упевненість у власній правоті». Він ставиться до цього неправильно. Та й хай йому грець.

Він киває членам комісії. З двома вони знайомі: Фародією Рассул і Десмондом Суорцом, деканом інженерного факультету. Третя жінка, що сидить напроти нього, згідно із документами, викладає у школі бізнесу.

– Комісія, що зібралася тут, професоре Лур’є, – починає Матабан, відкриваючи засідання, – не має влади. Вона може лише давати рекомендації. Більше того, ви можете відкликати будь-кого з її членів. Тож дозвольте мені запитати: чи є тут хтось із членів комісії, чия участь, на вашу думку, може заподіяти вам шкоду?

– З правової точки зору я не маю жодних сумнівів щодо членів комісії, – відповідає він. – Маю кілька філософських застережень, але, гадаю, тут вони будуть недоречними.

Усі заворушилися й зашепотілися.

– Гадаю, нам варто обмежитися рамками закону, – пропонує Матабан. – У вас немає заперечень проти членів комісії. Чи не заперечуєте ви проти присутності студентки, спостерігачки з Об’єднання проти Дискримінації?

– Я не боюся комісії. Я не боюся спостерігачки.

– Дуже добре. Тоді перейдімо до справи. Перший позивач – міс Мелані Ісаакс, студентка спеціальності «Драматургія»; вона зробила заяву, копії якої ви всі маєте. Чи потрібно мені підсумувати цю заяву? Професоре Лур’є?

– Чи правильно я розумію, пане голово, що міс Ісаакс не з’явиться тут особисто?

– Міс Ісаакс виступала перед комісією вчора. Дозвольте нагадати вам, що це не суд, а розслідування. У нас не такий регламент, як у судовій справі. Ви вбачаєте в цьому проблему?

– Ні.

– Друге звинувачення, пов’язане з першим, – продовжує Матабан, – надійшло від реєстратора з відділу обліку студентів; воно стосується правильності документів міс Ісаакс. Вас звинувачують у тому, що міс Ісаакс не відвідувала всіх занять, не складала письмових робіт і не пройшла всіх тестів, за які ви поставили їй оцінки.

– Оце все? Мене звинувачують лише в цьому?

– Так.

Він набирає повітря в груди.

– Я впевнений, що в членів комісії знайдуться важливіші заняття, ніж перекроювати справу, стосовно якої не може бути суперечок. Я визнаю себе винним в обох звинуваченнях. Оголошуйте вирок і повертаймося до наших занять.

Гакім нахиляється до Матабана, і вони щось бурмочуть.

– Професоре Лур’є, – каже врешті Гакім, – я вимушений повторити, що це засідання комісії з розслідування. Її завдання – вислухати обидві сторони в цій справі та запропонувати рекомендації. Ми не маємо повноважень приймати рішення. Я знову запитую, чи не буде краще, якщо вас представлятиме хтось знайомий із нашими процедурами?

– Мені не потрібен представник. Я сам чудово можу себе представити. Чи правильно я розумію, що, попри мою заяву, слухання продовжуватиметься?

– Ми хочемо дати вам можливість пояснити свою точку зору.

– Я вже пояснив свою точку зору. Я винен.

– Винні в чому?

– У всьому, у чому мене звинувачують.

– Ми бігаємо по колу, професоре Лур’є.

– У всьому, що стверджує міс Ісаакс, і в підробці записів.

Тепер утручається Фародія Рассул:

– Ви кажете, що погоджуєтеся із заявою міс Ісаакс, професоре Лур’є, але чи прочитали ви її хоча б?

– Я не хочу читати заяву міс Ісаакс. Я погоджуюся з нею. Не бачу причин, чому б міс Ісаакс мала брехати.

– Та хіба не було б розсудливим хоча б прочитати заяву перед тим, як погоджуватися з нею?

– Ні. У житті є значно важливіші речі, ніж бути розсудливим.

Фародія Рассул відкидається у своєму кріслі.

– Усе це – справжнє донкіхотство, професоре Лур’є, та чи можете ви дозволити його собі? Мені здається, що ми зобов’язані захистити вас від самого себе. – Вона дарує Гакіму застиглу посмішку.

– Ви кажете, що не зверталися по юридичну пораду. Але чи консультувалися ви з кимось – священиком, до прикладу, чи психотерапевтом? Ви готові пройти курс психотерапії?

Це запитання хвилює молоду панянку зі школи бізнесу. Він відчуває, як та наїжачується.

– Ні, я не думав про психотерапію й не збираюся проходити її. Я – дорослий чоловік. І не потребую психотерапії. Я вище за будь-яку психотерапію. – Він повертається до Матабана. – Я зробив свою заяву. Чи існують якісь причини, чому ці дебати мають продовжуватися?

Матабан і Гакім знову пошепки радяться.

– Пропонується перерва в засіданні, – оголошує Матабан, – аби комісія змогла обговорити заяву професора Лур’є.

Усі по черзі кивають.

– Професоре Лур’є, чи можу я попросити вас і міс Ван Вік почекати за дверима кілька хвилин, поки ми проведемо нараду?

Він виходить із офісу Гакіма разом зі студенткою-спостерігачкою. Вони не кажуть одне одному жодного слова; очевидно, що дівчина почувається незручно. «КАЗАНОВО, ТОБІ ВЖЕ НЕДОВГО ЗАЛИШИЛОСЯ». А що вона думає про Казанову тепер, зустрівшись із ним віч-на-віч?

Їх знову кличуть назад. Атмосфера в кімнаті кепська: кислувата, як на нього.

– Отже, – починає Матабан, – підіб’ємо підсумки: професоре Лур’є, ви кажете, що погоджуєтеся з правдивістю висунутих проти вас звинувачень?

– Я погоджуюся з усім, що стверджує міс Ісаакс.

– Докторе Рассул, ви маєте, що сказати?

– Так. Я прошу зафіксувати мій протест проти такої відповіді професора Лур’є, яку вважаю по суті своїй ухилянням. Професор Лур’є каже, що погоджується зі звинуваченнями. Коли ми намагаємося натиснути на нього, аби дізнатися, з чим він насправді погоджується, у відповідь отримуємо лише тонке глузування. На мою думку, це свідчить про те, що він тільки на словах погоджується зі звинуваченнями. У випадку, сповненому нюансів, як цей, широкий загал має право…

Цього він не може дозволити.

– У цьому випадку немає жодних нюансів, – кидає у відповідь.

– …широкий загал має право знати, – продовжує вона, досвідчено підвищуючи голос і з легкістю перекрикуючи його, – з чим саме погоджується професор Лур’є, а отже, за що йому виносять вирок.

– Якщо йому винесуть вирок, – додає Матабан.

– Якщо йому винесуть вирок. Якщо ми не підійдемо до цієї справи з кришталево чистим розумом і якщо не надамо кришталево чітких рекомендацій, у чому можна звинуватити професора Лур’є, ми знехтуємо своїм обов’язком.

– Я переконаний, докторе Рассул, що наш розум кришталево чистий. Питання в тому, чи так само кришталево чистий розум професора Лур’є.

– Саме так. Ви висловили точнісінько те, що я хотіла сказати.

Розумніше було б притримати язика, але він цього не робить.

– Що коїться в моїй голові, це моя справа, а не ваша, Фародіє, – говорить він. – Чесно кажучи, від мене вам потрібна не відповідь, а сповідь. Ну що ж, я не сповідатимусь. Я скористався своїм правом і зробив заяву. Я винен у тому, у чому мене звинувачують. Ось моя заява. І рухатися далі я не готовий.

– Пане голово, я мушу висловити протест. Тут ідеться не лише про голі формальності. Професор Лур’є визнає провину, але я запитую себе, чи справді він почувається винним, чи просто робить це для проформи й сподівається, що ми поховаємо цю справу під стосом папірців і забудемо про неї? Якщо він просто робить це для проформи, я наполягаю, щоб ми призначили йому найсуворіше покарання.

– Дозвольте нагадати вам, докторе Рассул, – уриває її Матабан, – що суворість покарання не залежить від нас.

– Тоді ми мусимо рекомендувати найсуворіше покарання. Щоб професора Лур’є негайно звільнили й позбавили всіх матеріальних допомог і привілеїв.

– Девіде. – Це голос Десмонда Суорца, котрий досі не промовив жодного слова. – Девіде, ви впевнені, що обрали найкращий метод, аби впоратися з цією ситуацією? – Суорц повертається до голови комісії. – Пане голово, як я вже казав, коли професора Лур’є не було в кімнаті, я справді вважаю, що ми, члени університетської спільноти, не можемо ставитися до свого колеги з холодним формалізмом. Девіде, ви впевнені, що не хочете відкласти слухання, щоб мати можливість обміркувати все і, можливо, проконсультуватися?

– Для чого? Що мені обмірковувати?

– Серйозність вашої ситуації, яку ви, як на мене, несповна розумієте. Грубо кажучи, ви ось-ось утратите роботу. У наш час таким не жартують.

– То що ви порадите мені робити? Прибрати зі свого тону те, що доктор Рассул називає тонким глузуванням? Залитися слізьми щирого каяття? Чого буде достатньо, щоб урятуватися?

– Вам, можливо, нелегко в це повірити, Девіде, але ми за цим столом не ваші вороги. У нас бувають миті слабкості, у кожного з нас, усі ми прості люди. Ваш випадок не унікальний. І ми хочемо знайти для вас можливість продовжувати вашу кар’єру.

Гакім охоче втручається:

– Нам хотілося б допомогти вам, Девіде, знайти вихід із цього жахіття.

Вони – його друзі. Вони хочуть урятувати його від слабкостей, збудити, коли йому сниться жахіття. Вони не хочуть бачити, як він жебракує на вулицях. Вони хочуть, аби він повернувся в аудиторію.

– Щось у цьому доброзичливому хорі, – зауважує він, – я не чую жіночого голосу.

Западає тиша.

– Дуже добре, – каже він, – тоді дозвольте мені висповідатися. Ця історія розпочалася ввечері, я забув точну дату, але було це не так давно. Я прогулювався в старому парку коледжу, і так сталося, що там гуляла ще й панянка, про яку йде мова, міс Ісаакс. Наші стежки перетнулися. Ми перекинулися кількома словами, і тієї миті трапилося щось, що, не будучи поетом, я навіть не намагатимусь описати. Достатньо сказати, що з’явився Ерос. Після цього я вже не був таким, як раніше.

– Яким таким ви не були? – обережно питає жінка з бізнес-школи.

– Я перестав бути собою. Перестав бути нічим не зайнятим п’ятдесятидворічним розлученим чоловіком. Я перетворився на служника Ероса.

– Тобто ви нам пропонуєте таке виправдання? Неприборкуваний потяг?

– Це не виправдання. Ви хотіли сповіді, ось я вам і сповідаюся. Щодо потягу, він зовсім не був неприборкуваним. Соромно зізнатися, але в минулому я чимало разів придушував схожі пориви.

– А чи не здається вам, – уриває його Суорц, – що викладацьке життя за своєю природою вимагає деяких жертв? Що заради загального блага ми мусимо забороняти собі деякі задоволення?

– Ви маєте на увазі заборону на близькість між різними поколіннями?

– Ні, необов’язково. Але як викладачі ми маємо владу. Можливо, ідеться про заборону підміни робочих стосунків сексуальними. А у нашому випадку, як на мене, відбулося саме це. Або надзвичайна обережність.

Утручається Фародія Рассул:

– Ми знову рухаємося по колу, пане голово. Так, він визнав свою провину, але коли ми намагаємося дізнатися деталі, то раптом виявляється, що професор не сповідається у зґвалтуванні молодої жінки, а розповідає про потяг, який не зміг побороти, навіть словом не обмовившись про біль, якого завдав, чи про довгу історію зловживання своєю посадою, частиною якого є скоєне ним. Саме тому я вважаю, що продовжувати дебати з професором Лур’є – марна справа. Ми повинні оцінити його заяву згідно з її номінальною вартістю й запропонувати відповідні рекомендації.

«Зґвалтування», він чекав на це слово. Промовлене голосом, що тремтить від праведного гніву. Що вона бачить, дивлячись на нього, що зберігає її гнів на тому ж рівні? Акулу серед маленьких беззахисних рибок? А може, вона бачить щось інше: кремезного чоловіка міцної статури, котрий навалюється на дівчинку, ще зовсім дитину, і придушує велетенською лапою її крики. Який абсурд! А потім він згадує: учора вони збиралися в цій самій кімнаті і перед ними стояла Мелані, котра ледве дістає йому до плеча. Нерівноправ’я: хіба можна заперечити?

– Я схиляюся до того, аби погодитися з доктором Рассул, – зізнається жінка з бізнес-школи. – Якщо професору Лур’є більше немає чого додати, гадаю, нам варто ухвалити рішення.

– Перш ніж ми зробимо це, пане голово, – каже Суорц, – мені хотілося б востаннє звернутися до професора Лур’є. Чи існує хоч якась форма заяви, яку він готовий підписати?

– Чому? Чому так важливо, щоб я підписав якусь заяву?

– Тому що це дозволило б трохи заспокоїти розбурхані пристрасті. В ідеальному випадку нам усім хотілося б вирішити цю справу, не привертаючи до неї увагу преси. Але це неможливо. Вона вже привернула до себе чималу увагу й набула нюансів, які ми не в змозі контролювати. Усі погляди прикуті до університету й прагнуть побачити, як ми впораємося з цією справою. Коли я слухав вас, Девіде, у мене склалося враження, що вам здається, наче з вами обходяться несправедливо. Ви цілковито помиляєтеся. Ми всі в цій комісії вважаємо себе людьми, котрі намагаються знайти компроміс, аби допомогти вам зберегти роботу. Саме тому я питаю: чи не існує форми публічної заяви, з якою ви могли б змиритися і яка дозволила б нам рекомендувати щось приємніше за найсуворіше покарання, а саме звільнення й осуд?

– Ви маєте на увазі, чи готовий я принизитися й просити милосердя?

Суорц зітхає.

– Девіде, знущатися над нашими зусиллями не має сенсу. Погодьтеся принаймні на відстрочку засідання й обдумайте своє становище.

– Що ви хочете почути в моїй заяві?

– Визнання, що ви були не праві.

– Я вже визнав це. Добровільно. Я винен у всьому, у чому мене звинувачують.

– Девіде, не грайтеся з нами. Між визнанням звинувачень і визнанням, що ви були не праві, є різниця, і вам це добре відомо.

– І це вас задовольнить: визнання, що я був неправий?

– Ні, – заперечує Фародія Рассул. – Це перевернуло б справу з ніг на голову. Спочатку професор Лур’є мусить зробити свою заяву. А потім ми вирішимо, чи брати її до уваги, аби пом’якшити покарання. Ми не домовлятимемося спершу про те, що повинно бути в заяві. Вона мусить виходити від нього, і сформулювати її він мусить власними словами. А тоді ми побачимо, чи щиро він це каже.

– І ви вірите, що зможете зрозуміти, наскільки я щирий, зі слів, якими я скористаюся?

– Ми побачимо ваше ставлення. Подивимося, чи справді ви щиро розкаюєтеся.

– Чудово. Я скористався перевагами свого становища стосовно міс Ісаакс. Це був неправильний вчинок, про який я шкодую. Цього вам достатньо?

– Питання не в тому, професоре Лур’є, чи мені цього достатньо. Питання в тому, чи достатньо цього вам. Чи відповідає сказане вашим справжнім почуттям?

Він хитає головою.

– Я сказав слова, які ви хотіли почути, а тепер ви хочете більшого, ви хочете, щоб я продемонстрував їхню щирість. Це суперечить здоровому глузду. Це виходить за рамки закону. З мене досить. Повернімося назад до регламенту. Я визнаю свою провину. Це все, на що я готовий.

– Гаразд, – підсумовує Матабан, не підводячись з крісла. – Якщо запитань до професора Лур’є більше немає, я хочу подякувати йому за візит і відпустити його.

Спершу вони його не впізнали. Він уже дійшов до середини сходів, коли почув крики: «Це він!» і човгання ніг.