Читать книгу Безчестя - Джон Максвелл Кутзее - Страница 4

Він ще раз кохається з нею на ліжку в кімнаті його дочки. Йому добре з нею, так само добре, як уперше; він вивчає, як рухається її тіло. Вона рвучка, спрагла до нових вражень. Якщо він не відчуває в ній цілковитої сексуальної жаги, то лише через те, що вона ще занадто юна. Одна мить застигає в його спогадах: вона стискає ноги на його сідницях, аби притягнути його ближче, і, коли напружуються сухожилля на внутрішньому боці її стегон, він відчуває сплеск радості й бажання. «Хтозна, – думає він, – може, попри все в нас є майбутнє».

– Ви часто таке робите? – питає вона згодом.

– Роблю що?

– Спите зі своїми студентками. І з Амандою теж спали?

Він не відповідає. Аманда – тоненька білявка – теж відвідує його курс. Але вона його не цікавить.

– Чому ви розлучилися? – питає Мелані.

– Я розлучався двічі. Двічі одружувався і двічі розлучався.

– А що сталося з першою дружиною?

– Це довга історія. Розповім тобі її якось іншим разом.

– У вас є фотографії?

– Я не колекціоную фотографії. Я не колекціоную жінок.

– А хіба я не просто експонат в колекції?

– Ні, звичайно, ні.

Вона встає, обходить кімнату, збираючи свій одяг, анітрохи не соромлячись, наче залишилася сама. Він звик до жінок, котрі одягаються і роздягаються значно сором’язливіше. Але жінки, до яких він звик, не такі юні та не мають таких досконалих форм.

Того ж дня пообіді, постукавши у двері його кабінету, досередини заходить молодик, котрого він раніше не бачив. Не чекаючи на запрошення, гість сідає, оглядає кімнату і з виглядом поціновувача киває вбік книжкових полиць.

Він високий і жилястий, з тонкою еспаньйолкою і сережкою у вусі; у чорній шкіряній куртці та чорних шкіряних штанях. Здається старшим за більшість студентів, здається живою проблемою.

– То ви професор, – каже він, – професор Девід. Мелані розповідала мені про вас.

– Саме так. І що вона вам казала?

– Що ви її дрючите.

Западає довга тиша. «Ага, – думає він собі, – ось я й опинився в ямі, яку сам собі вирив. Можна було здогадатися: такі дівчата на дорозі не валяються».

– Ви хто? – питає.

Гість не зважає на його запитання.

– Уважаєте себе розумником, – веде він далі. – Справжнім дамським улесником. Гадаєте, матимете такий зарозумілий вигляд, коли ваша дружина про все дізнається?

– Годі. Чого вам треба?

– Не розказуйте мені, чого годі. – Тепер слова сипляться швидше, складаються в загрозливу скоромовку. – І не думайте, що можете просто увірватися в людські життя, а потім піти собі геть, коли вам заманеться. – У його чорних очах танцює вогник. Хлопець нахиляється нижче й махає руками – праворуч-ліворуч. Зі столу летять папірці.

Він підводиться.

– Досить! Вам час іти!

– Вам час іти! – перекривлює його хлопець. – Гаразд. – Устає й неквапливо суне до дверей. – Бувайте, професоре Нікчемо! Та зачекайте, ви ще докумекаєте мої слова! – Потім гість зникає.

«Головоріз, – думає він. – Вона сплуталася з головорізом, а тепер ще і я з ним сплутався». У шлунку щось стискається.

Він довго не лягає спати, чекаючи на неї, але Мелані не приходить. До того ж якісь вандали попсували його автівку, залишену на вулиці: прокололи шини, залили у замки клей, наклеїли на лобове скло газети та подряпали фарбу. Замки доводиться змінити; у рахунку шістсот рандів.

– Здогадуєтеся, хто це зробив? – цікавиться слюсар.

– І гадки не маю, – кидає він уривчасто.

Після такого coup de main[23] Мелані тримається віддалік. Його це не дивує: якщо він почувається присоромленим, то й вона теж. Але в понеділок дівчина знову з’являється на заняттях, а поруч із нею, відкинувшись на стільці і запхавши руки до кишень, із виразом нахабної невимушеності вмостився хлопець у чорному, її хлопець.

Зазвичай в аудиторії гудуть студентські балачки, але сьогодні – тиша. Хоча йому не віриться, що всім відомо, що відбувається, студенти, вочевидь, чекають, що він зробить із незваним гостем.

А й справді, що він зробить? Вочевидь, того, що сталося з його машиною недостатньо. Вочевидь, на нього чекають нові вибрики. Що він може зробити? Він мусить зчепити зуби й розплатитися, який іще є вибір?

– Продовжмо знайомитися з Байроном, – каже він, зазирнувши у свої нотатки. – Як ми побачили минулого тижня, погана слава й скандал вплинули не лише на Байронове життя, а й на те, як публіка сприймала його вірші. Людина, котрою був Байрон, раптом виявилася переплетеною із його власними поетичними створіннями – Гарольдом, Манфредом, навіть Дон Жуаном.

Скандал. Шкода, що саме така сьогодні тема, але він зараз не в змозі імпровізувати.

Він зиркає на Мелані. Зазвичай вона щось ретельно записує.

Але сьогодні вона, худенька й виснажена, горбиться над книжкою. Його серце мимохіть тягнеться до неї. «Бідолашне пташеня, – думає він, – котре я притискав до грудей!»

Він задавав їм прочитати «Лару», і в його записах ідеться про «Лару». Уникнути цієї поеми йому не вдасться, тож він читає вголос:

– Хто розтлумачить мені ці рядки? Хто такий «дух грішника»? Чому він називає себе «витвором»? З якого світу він прийшов?

Він уже давно припинив дивуватися неосвіченості своїх студентів. Діти постхристиянства, постісторичної, постлітературної епохи, вони наче вчора вилупилися з яйця. Тож він і не сподівається, що вони знатимуть щось про провинних янголів чи про те, де про них міг читати Байрон. Розраховує лише на серію доброзичливих припущень, які, якщо пощастить, зможе скерувати в правильному напрямку. Але сьогодні на нього чекає мовчання, похмуре мовчання, що відчутно згущується навколо незнайомця, котрий сидить серед студентів. Доки незнайомець сидітиме тут, слухатиме, засуджуватиме їх і кепкуватиме, вони не розмовлятимуть, вони не гратимуть у його гру.

– Люцифер, – каже він, – це провинний янгол, вигнаний з небес. Про те, як живуть янголи, нам відомо мало, але можемо припустити, що кисень їм не потрібен. Удома Люциферу, темному янголові, не потрібно дихати. Аж раптом він опиняється у нашому дивному «світі тих, хто дихає». «Грішний» – той, хто обрав власний шлях, хто живе небезпечно, навіть сам для себе становить небезпеку. Читаймо далі.

Хлопець жодного разу не подивився у текст. Натомість він з легкою посмішкою на вустах – посмішкою, яка, можливо, дещо приголомшена, – слухає його слова.

– То що ж це за створіння таке, Люцифер?

Тепер студенти вже напевно відчули між ними електричний струм, між ним і хлопцем. Питання призначалося лише хлопцеві, та раптом, наче людина, що спала й умить прокинулася, той озивається:

– Він робить те, що йому заманеться. І не переймається, добре це чи погано. Він просто робить, що хоче.

– Точно. Хороше чи погане, він просто це робить. Він діє, керуючись не принципами, а імпульсом, а джерело імпульсів залишається темним навіть для нього самого. Кількома рядками нижче читаємо: «У нього божевільне серце, а не голова». Божевільне серце. Що таке «божевільне серце»?

Він просить занадто багато. І бачить, що хлопцеві хотілося б ще більше напружити інтуїцію. Хотілося б продемонструвати, що він розуміється не лише на мотоциклах і крикливому одязі. Можливо, так і є. Можливо, він навіть має деякі здогадки стосовно того, що таке божевільне серце. Але тут, в аудиторії перед незнайомцями, йому не вдається висловити це словами. Він хитає головою.

– Байдуже. Зверніть увагу, що нас не просять засуджувати цю істоту з божевільним серцем, нас просять зрозуміти її й поспівчувати. Але співчуття має свої межі. Хай він навіть живе серед нас, він – не один із нас. Він саме той, ким себе називає: витвір чорних думок, так і є, він – чудовисько. Урешті-решт Байрон наведе нас на думку, що любити його в глибокому, людському сенсі цього слова неможливо. Він приречений на самотність.

Голови схилилися, студенти записують його слова. Байрон, Люцифер, Каїн – усі вони здаються їм однаковими.

Вони завершують читати поему. Він задає їм додому кілька перших пісень із «Дон Жуана» й закінчує заняття трохи раніше. Звертаючись поверх голів, він каже: «Мелані, можна вас на кілька слів?»

Вона стоїть перед ним виснажена, зі змученим обличчям. Його серце знову тягнеться до неї. Якби вони були самі, він би обійняв її, спробував розрадити. «Голубонько моя», – сказав би він їй.

– Може, зайдемо до мого кабінету? – каже натомість.

Вони підіймаються сходами до його кабінету, а її хлопець тягнеться позаду.

– Почекай тут, – каже йому чоловік і зачиняє двері просто перед носом.

Мелані похнюплено сидить перед ним.

– Голубонько моя, – каже він, – у тебе зараз складний період. Мені це відомо, і я не хочу ускладнювати ще більше. Але я мушу поговорити з тобою як учитель. У мене є моральні зобов’язання перед моїми студентами, перед кожним із них. Те, чим твій друг займається в університетському містечку, – це його власні справи. Але я не можу дозволити йому зривати мені заняття. Перекажи йому це від мене.

Щодо тебе самої: тобі слід приділяти більше часу своїй роботі. Тобі варто частіше навідуватися на заняття. А ще ти мусиш скласти тест, який пропустила.

Вона дивиться на нього зі зніяковінням і навіть потрясінням. «Ви самі ізолювали мене від решти, – здається, хоче сказати Мелані. – Ви змусили мене приховувати вашу таємницю. Я більше не просто студентка. Як ви можете так зі мною розмовляти?»

Коли вона озивається, голос такий приглушений, що він ледве чує її слова.

– Я не можу скласти тест, бо не прочитала того, що ви задавали.

Те, що йому хочеться сказати, не можна сказати, дотримуючись пристойності. Він може лише подати їй знак і сподіватися, що вона зрозуміє.

– Просто напиши тест, Мелані, як зробили всі інші. Неважливо, що ти не готувалася, головне – залишити його позаду. Призначмо дату. Як щодо наступного понеділка в обідню перерву? Ти матимеш можливість почитати на вихідних.

Мелані підіймає голову й кидає на нього зухвалий погляд. Вона або не зрозуміла, або відмовляється від запропонованої нагоди.

– У понеділок тут, у моєму кабінеті, – повторює він.

Вона підводиться й закидає ташечку на плече.

– Мелані, у мене є обов’язки. Хоча б зроби те, що я тобі пропоную. Не потрібно ускладнювати все ще більше.

Обов’язки: вона не вважає це слово гідним відповіді.

Увечері він повертається додому з концерту й зупиняється на світлофорі. Повз нього тарахкотить мотоцикл – срібний «Дукаті» з двома пасажирами в чорному одязі. Обоє в шоломах, проте він упізнає їх. Мелані на задньому сидінні широко розчепірює ноги й вигинає поперек. Він хтиво здригається. «Я був там!» – думає він. А потім мотоцикл зривається вперед і відносить її геть.