Читать книгу Безчестя - Джон Максвелл Кутзее - Страница 5

У понеділок вона не прийшла писати тест. Натомість у поштовій скриньці він знаходить офіційний бланк з відмовою: «Студентка 7710 414SAM міс М. Ісаакс відмовляється від курсу КОМ 312. Відмова набуває чинності одразу».

Не минає й години, як до його кабінету телефонують.

– Професоре Лур’є? Маєте вільну хвилинку для розмови? Моє прізвище Ісаакс, я телефоную із Джорджа. Моя донька відвідує ваші заняття, ви знаєте її, Мелані.

– Так.

– Професоре, я хотів поцікавитися, чи не могли б ви нам допомогти. Мелані була такою гарною студенткою, а тепер каже, що хоче покинути навчання. Це стало для нас неабияким потрясіння.

– Не впевнений, що розумію вас.

– Вона хоче покинути навчання та знайти роботу. Хіба це не марнування часу – витратити три роки на навчання в університеті, так добре вчитися, а потім кинути все перед самим кінцем? Чи можу я попросити вас, професоре, побалакати з нею й привести її до тями?

– А ви вже розмовляли з Мелані? Ви знаєте, що спонукало її до такого рішення?

– Ми цілі вихідні розмовляли з нею по телефону – я та її мати, – але нам так і не вдалося привести її до тями. Вона дуже захопилася п’єсою, у якій грає, і, можливо, ну, знаєте, перепрацювала, перенапружилась. Вона завжди бере все дуже близько до серця, професоре, такий у неї характер, вона дуже захоплюється. Але, якщо ви поговорите з нею, можливо, вам вдасться переконати її ще раз подумати. Вона так вас поважає. Нам не хочеться, аби вона викинула три роки коту під хвіст.

То, виявляється, Мелані-Меланж з її брязкальцями із супермаркету «Орієнтал Плаза» й нерозумінням Вордсворта бере все близько до серця? Ніколи б не здогадався. Про що ще стосовно неї він не здогадується?

– Не знаю, містере Ісаакс, чи підходжу я для такої розмови з Мелані.

– Підходите, професоре, ще б пак! Як я вже казав, Мелані вас так поважає.

«Поважає? У вас застаріла інформація, містере Ісаакс. Ваша донька втратила до мене повагу кілька тижнів тому й мала на це поважні причини». Йому слід було так сказати, але натомість він відповів:

– Я подивлюся, що можна зробити.

«Тобі з цього не виплутатися, – каже він собі після розмови. – Батько Ісаакс у далекому Джорджі не забуде цієї розмови, коли ти брехав і ухилявся. «Я подивлюся, що можна зробити». Чому б йому не зізнатися. «Я той черв’як із яблучка», – ось що йому слід було сказати. Як я можу допомогти вам, коли сам став джерелом ваших неприємностей?

Він набирає номер квартири Мелані, і слухавку бере кузина Пауліна.

– Мелані недоступна, – крижаним голосом повідомляє вона.

– Що ви хочете сказати оцим «недоступна»?

– Я маю на увазі, що вона не хоче розмовляти з вами.

– Скажіть їй, – просить він, – що це стосується її рішення покинути навчання. Скажіть, що вона вчиняє необачно.

У середу заняття минає погано, у п’ятницю – ще гірше. Відвідуваність низька, приходять лише пасивні посередності, котрі слухняно погоджуються з усім. Тут може бути лише одне пояснення. Мабуть, уся історія випливла на поверхню.

Він саме перебуває в деканаті, коли чує позаду себе голос:

– Де я можу знайти професора Лур’є?

– Це я, – озивається він, не подумавши.

Чоловік, що звертається до нього, виявляється невисоким, худорлявим, зі згорбленими плечима.

Він одягнений у занадто великий синій костюм, і від нього навкруги шириться запах цигаркового диму.

– Професоре Лур’є. Ми розмовляли по телефону. Я – Ісаакс.

– Так. Як поживаєте? Може, зайдемо до мого кабінету?

– У цьому немає потреби. – Чоловік робить паузу, збирається з духом і глибоко вдихає повітря. – Професоре, – починає він, помітно підкреслюючи це слово, – можливо, ви страшенно освічений і всіляке таке, але те, що ви зробили, зле. – Він змовкає і хитає головою. – Це зле.

Дві секретарки навіть не намагаються приховати цікавості. У деканаті є й кілька студентів; коли голос незнайомця гучнішає, усі вони замовкають.

– Ми віддали свою дитину в руки таких, як ви, тому що думали, що можемо довіряти вам. Якщо ми не можемо довіряти університетові, тоді кому? Ми ніколи не припускали, що відправляємо нашу донечку в гадюшник. Ні, професоре Лур’є, може, ви високий і маєте владу та всілякі наукові ступені, але на вашому місці мені було б дуже соромно, тож хай допоможе мені Господь. Якщо я поставив усе з ніг на голову, тепер ви маєте можливість сказати мені це, але я сумніваюся – у вас усе на лобі написано.

Тепер він і справді має можливість сказати: «Коли хто говорить, говори».[25] Але він стоїть, наче язик проковтнув, і кров гупає у вухах. Гадюка – хіба тут можна заперечити?

– Пробачте, – шепоче він, – я маю деякі справи. – І, наче дерев’яний, повертається та йде геть.

Ісаакс йде за ним назирці людним коридором.

– Професоре! Професоре Лур’є, – кричить він. – Вам не вдасться так просто втекти. Ви мене не дослухали, зараз я вам усе скажу!

Так усе й почалося. Наступного ранку – неймовірна швидкість – він отримує з офісу проректора (з виховної роботи) записку, у якій повідомляється, що на нього подали скаргу згідно зі статтею 3.1 університетського Поведінкового кодексу. Його просять якнайшвидше зв’язатися з офісом проректора.

У конверті з позначкою «Конфіденційно» крім цього повідомлення лежить примірник кодексу. У третій статті йдеться про переслідування або домагання на ґрунті расової чи етнічної приналежності, релігії, статі, сексуальних уподобань або фізичних недоліків. Стаття 3.1 присвячена домаганням і переслідуванням студентів викладачами.

У другому документі описується структура і повноваження комісії з розслідування. Коли він читає його, серце неприємно калатає в грудях. На середині документа він більше не може зосередитися. Підводиться, зачиняє двері кабінету на ключ і сидить із аркушем у руці, намагаючись уявити, що ж сталося.

Він переконаний, що Мелані сама не наважилася б на такий крок. Вона занадто наївна для цього, непоінформована про свої права. За цим усім, напевно, стоїть той чолов’яга у недоладному костюмі, він і Пауліна, непоказна дуенья. Вони, мабуть, намовили її, вимотали всі жили, а потім нарешті випровадили до ректорату.

– Ми хочемо подати скаргу, – імовірно, сказали вони.

– Подати скаргу? Яку скаргу?

– Особисту.

– Щодо домагань, – мимохіть зауважила кузина Пауліна, а Мелані збентежено стояла осторонь, – з боку професора.

– Ідіть до такого-то кабінету.

У такому-то кабінеті він, Ісаакс, поводиться сміливіше.

– Ми хочемо поскаржитися на одного з ваших професорів.

– Ви ретельно все обдумали? Ви справді цього хочете? – запитали б його згідно із заведеним порядком.

– Так, нам відомо, чого ми хочемо, – міг відповісти він, глипаючи на доньку, дозволяючи їй заперечити.

Необхідно заповнити бланк. Його перед ними кладуть і дають ручку. Рука бере її, рука, яку він цілував, рука, яку він так добре знає. Спочатку ім’я позивача: МЕЛАНІ ІСААКС охайними друкованими літерами. Рука вагається над стовпчиком квадратиків, обираючи, котрий відмітити. «Ось!» – вказує жовтий від нікотину батьків палець. Рука сповільнюється, опускається, ставить Х – це праведний хрест: J’accuse.[26] Тепер місце для імені обвинувачуваного. ДЕВІД ЛУР’Є, – пише рука, – ПРОФЕСОР. І нарешті внизу сторінки дата і підпис: арабеска М, Е з чіткою петелькою, згори вниз розтинає папір І, а остання С вигинається закарлючкою.

Справу зроблено. Два імені на папері: його і її – пліч-о-пліч. Двоє в ліжку, уже не коханці, а вороги.

Він телефонує до офіса проректора й отримує запрошення прийти о п’ятій годині, зазвичай о цій порі робочий день уже закінчено.

Рівно о п’ятій він стоїть у коридорі. З’являється елегантний молодцюватий Арам Гакім і пускає його всередину. У кімнаті на нього вже чекають двоє: Елейн Вінтер, завідувачка його кафедри, і Фародія Рассул з факультету соціології, голова університетського комітету у справах дискримінації.

– Уже пізно, Девіде, і всім нам відомо, чому ми тут зібралися, – починає Гакім, – тож перейдімо одразу до справи. Як ми можемо вирішити все найкращим чином?

– Ви можете розповісти мені про скаргу.

– Дуже добре. Ідеться про скаргу міс Мелані Ісаакс. А саме про, – він кидає швидкий погляд на Елейн Вінтер, – деякі відхилення в поведінці, які направлені на міс Ісаакс. Елейн?

Елейн Вінтер бере слово. Він ніколи їй не подобався; вона ставиться до нього як до пережитку минулого – чим раніше він зникне, тим краще.

– У нас, Девіде, є питання щодо присутності міс Ісаакс на заняттях. Згідно з її словами, – я мала з нею телефонну бесіду, – минулого місяця вона була присутня лише на двох заняттях. Якщо це правда, вам слід було повідомити про це. Вона також сказала, що не складала тест за половину семестру. Утім, – Елейн зазирає до папки, що лежить перед нею, – згідно із вашими записами, її відвідування бездоганне, а за тест Мелані отримала сімдесят балів. – Завідувачка зачудовано дивиться на нього. – Або в нас дві Мелані Ісаакс, або…

– У нас лише одна Мелані Ісаакс, – каже він. – Я не маю що сказати на свій захист.

М’яко втручається Гакім:

– Друзі, зараз не час і не місце ретельно вивчати проблему. Що нам залишається зробити, – він кидає погляди на жінок, – прояснити процедуру. Навряд чи мені варто казати, Девіде, що справа розглядатиметься строго конфіденційно, можу вас запевнити. Ми захистимо ваше ім’я так само, як ім’я міс Ісаакс. Збереться комісія. Її завдання – з’ясувати, чи існують підстави для дисциплінарних стягнень. Ви або ваша довірена особа матимете можливість відвести будь-кого з її складу. Слухання відбуватиметься за зачиненими дверима. До тієї миті, коли комісія надасть рекомендації ректорові, а він відреагує, усе залишатиметься як раніше. Міс Ісаакс офіційно відмовилася відвідувати ваш курс, і ми чекаємо від вас припинення всіх контактів із нею. Я нічого не забув? Фародіє, Елейн?

Доктор Рассул, стиснувши губи, хитає головою.

– Справи про домагання завжди складні, Девіде, складні й невдалі, але ми віримо, що маємо хороші та чесні процедури, тому дотримуватимемося їх крок за кроком, як каже книжка. Я лише можу порадити вам ознайомитися з процедурами і, можливо, поговорити з юристом.

Він збирається відповісти, але Гакім застережливо підіймає руку.

– Девіде, переспіть з цією думкою, – каже він.

З нього досить.

– Не розповідайте мені, що робити. Я вже не дитина.

Він розлючено вибігає з кімнати, але вхідні двері будівлі замкнено, а вахтер пішов додому. Задній вхід теж зачинений. Випустити його може лише Гакім.

На вулиці злива.

– Ходіть під мою парасолю, – пропонує Гакім, а потім уже біля автівки додає: – Між нами кажучи, Девіде, я вам співчуваю. Чесно. Такі речі можуть виявитися справжнім пеклом.

Він знає Гакіма багато років, вони грали разом у теніс – у дні, коли він ще грав у теніс, – але зараз він не в гуморі для дружніх чоловічих балачок. Він роздратовано знизує плечима й сідає в авто.

Справа мала бути конфіденційною, але, звісно ж, вийшло інакше, звісно ж, поповзли чутки. А чому б іще стихали розмови, коли він заходить до викладацької, чому б іще молода співробітниця, з якою він раніше був у прекрасних привітних взаєминах, ставила чашку на стіл і йшла геть, дивлячись просто крізь нього? Чому на перше заняття з Бодлера приходить лише двоє студентів?

Вітряк пліток, думає він, цілодобово крутиться й перемелює репутації. Товариство праведників, котрі радяться по кутках, по телефону, за зачиненими дверима. Радісні перешіптування. Schadenfreude.[27] Спершу страта, потім суд.[28]

Ідучи коридорами факультету комунікації, він намагається тримати голову вище.

Він радиться з адвокатом, котрий займався його розлученням.

– Дізнаймося спершу, – пропонує адвокат, – наскільки правдиві звинувачення.

– Достатньо правдиві. У мене був роман із цією дівчиною.

– Серйозний?

– А хіба його серйозність може покращити щось чи погіршити? У певному віці всі романи видаються серйозними. Як і серцеві напади.

– Ну, із суто стратегічних міркувань я б порадив вам обрати своєю довіреною особою жінку, – він називає два імені. – І спробувати владнати все приватним чином. Ви візьмете на себе якісь зобов’язання, приміром, підете на деякий час у відпустку, а в обмін на це університет умовить дівчину чи її родину забрати звинувачення. Це найкраще, на що можна сподіватися. Погодьтеся на жовту картку. Мінімізуйте шкоду й зачекайте, поки вщухне скандал.

– Які зобов’язання?

– Групова психотерапія. Громадські роботи. Консультації в психоаналітика. Це вже як вам вдасться домовитися.

– Консультації в психоаналітика? Мені потрібні консультації?

– Зрозумійте мене правильно. Я кажу лише, що однією із запропонованих вам можливостей можуть бути консультації в психолога.

– Щоб мене вилікували? Щоб мене зцілили? Щоб мене зцілили від неприйнятних бажань?

Адвокат знизує плечима.

– Що завгодно.

В університетському містечку триває Тиждень обізнаності щодо насилля. Організація «Жінки проти насилля» (WAR)[29] оголошує двадцятичотирьохгодинну демонстрацію протесту на знак солідарності з «нещодавніми жертвами». Йому під двері просувають памфлет «Жінки кажуть чітко». Унизу хтось нашкрябав олівцем повідомлення: «КАЗАНОВО, ТОБІ ВЖЕ НЕДОВГО ЗАЛИШИЛОСЯ».

Він повечеряв із Розалінд, своєю колишньою дружиною. Вони розлучилися вісім років тому; і повільно, обачливо знову змогли стати якоюсь мірою друзями. Як ветерани війни. Його тішить, що вона досі живе неподалік, можливо, Розалінд відчуває те саме стосовно нього. Принаймні є хтось, на кого можна розраховувати, якщо станеться найгірше: упадеш у ванні, побачиш кров у випорожненнях.

Вони розмовляють про Люсі, його єдину дитину від першого шлюбу, котра тепер живе на фермі в Східній Капській провінції.

– Можливо, я скоро її побачу, – повідомляє він. – Я думаю, чому б не помандрувати.

– Під час семестру?

– Семестр майже закінчився. Залишилося пережити два тижні, і він залишиться позаду.

– Це якось пов’язано з твоїми проблемами? Я чула, що ти маєш проблеми.

– Де ти про це чула?

– Люди, Девіде, не мовчать. Усім відомо про твій останній роман із найсоковитішими подробицями. І нікому не хочеться заткати їм пельку, нікому, крім тебе самого. Можна мені сказати, як дурнувато все це виглядає?

– Ні, не можна.

– А я однаково скажу. Дурнувато, а ще й огидно. Не знаю, як ти даєш собі раду з сексом, і не хочу знати, але цей метод точно не підходить. Тобі скільки… п’ятдесят два? Гадаєш, молодим дівчаткам може подобатися лягати в ліжко з чоловіком такого віку? Гадаєш, їй приємно спостерігати за тобою під час твого?… Ти хоча б думав про це?

Він мовчить.

– Не чекай на співчуття від мене, Девіде, та й від будь-кого іншого теж не чекай. Ані співчуття, ані жалості – не в наші дні, не в нашу епоху. Усі згуртуються проти тебе, а чому б і ні? Направду, як ти міг?

Повертається старий знайомий тон, тон останніх років їхнього шлюбу: пристрасних взаємних докорів. Мабуть, навіть сама Розалінд помітила це. А може, вона має рацію. Можливо, молоді мають право захиститися від видовища стариганів, що звиваються в судомах пристрасті. Зрештою саме для цього існують шльондри: аби миритися з екстазами потвор.

– Як би там не було, – веде далі Розалінд, – ти кажеш, що збираєшся зустрітися з Люсі?

– Так, я думаю поїхати, коли закінчиться розслідування, і побути якийсь час із нею.

– Розслідування?

– Комісія з розслідування збереться наступного тижня.

– Оце так швидкість. А що робитимеш після того, як побачишся з Люсі?

– Не знаю. Я не певен, чи дозволять мені повернутися в університет. І не певен, що захочу повертатися.

Розалінд хитає головою.

– Яке ганебне закінчення твоєї кар’єри, тобі так не здається? Я не питатиму, чи вартувала цього та дівчина. Чим ти збираєшся зайняти вільний час? Як щодо пенсії?

– Мені доведеться домовитися з ними про щось. Вони ж не можуть викинути мене геть без копійки.

– Не можуть? Я б не була така впевнена. А скільки їй років – твоїй коханці?

– Двадцять. Вона повнолітня. Достатньо доросла, аби знати, чого хоче.

– Кажуть, що вона наковталася снодійних пігулок. Це правда?

– Про снодійні пігулки мені нічого невідомо. Але, як на мене, схоже на вигадки. Хто тобі сказав про снодійне?

Розалінд не зважає на його запитання.

– Вона була закохана в тебе? Ти зраджував їй?

– Ні. Ніколи.

– Тоді чому вона подала скаргу?

– Хтозна. Вона мені не сповідалася. За лаштунками відбувалися якісь баталії, подробиці яких мені не повідомили. Там був ревнивий хлопець. Були обурені батьки. Мабуть, вона врешті-решт здалася. Для мене це був грім серед ясного неба.

– Девіде, ти мусив це передбачити. Ти занадто старий, аби плутатися з дітьми інших людей. Тобі слід було чекати найгіршого. У всякому разі, усе це надзвичайно принизливо. Правда.

– Ти не запитала, чи я кохаю її. Хіба не варто поцікавитися і цим також?

– Ну, гаразд. Чи кохаєш ти цю молоду жінку, котра змішала твоє ім’я з болотом?

– Вона не відповідає за це. Не варто її звинувачувати.

– Не звинувачувати її! Ти на чиєму боці? Звичайно, я звинувачую її! Я звинувачую тебе і звинувачую її. Усе це було безчесним від початку до самого кінця. Безчесним і вульгарним. І я не вибачатимуся за ці слова.

У старі часи він вибухнув би цієї ж миті. Але не сьогодні. Вони з Розалінд відростили собі товсті шкури, аби захиститися одне від одного.

Наступного дня Розалінд телефонує.

– Девіде, ти вже бачив сьогоднішній «Арґус»?

– Ні.

– Гаразд, тримайся. Там є стаття про тебе.

– І що там?

– Прочитай її сам.

Чутки надрукували на третій сторінці під заголовком «Професора звинувачують у сексі». Він ковзає поглядом першими рядками: «…зобов’язаний з’явитися перед дисциплінарною комісією через звинувачення в сексуальних домаганнях. Кейптаунський університет ані словом не прохопився про останній із низки скандалів, що вибухнули навколо шахрайств із виплатами стипендій та мережі сексуальних послуг, що, як стверджується, діє в студентських гуртожитках. Отримати коментар від самого Лур’є (53 роки), автора книжки про англійського співця природи Вільяма Вордсворта, нам не вдалося».

Вільям Вордсворт (1770–1850) – співець природи. Девід Лур’є (1945 – ?) – безчесний послідовник і тлумач Вільяма Вордсворта. Благословенним буде немовля. Він не вигнанець. Хай дитя благословенним буде.[30]