Читать книгу Безчестя - Джон Максвелл Кутзее - Страница 3

Саме тоді йому й варто було зупинитися. Але він не зупинився. У неділю зранку він їде до спорожнілого кампусу й заходить до канцелярії. З шафки з папками дістає реєстраційну картку Мелані Ісаакс і переписує її особисті дані: домашню адресу, адресу в Кейптауні, номер телефону.

Він набирає цифри. Відповідає жіночий голос.

– Мелані?

– Я покличу її. А хто це?

– Скажіть їй, що це Девід Лур’є.

Мелані – мелодія: удавана рима. Це ім’я не для неї. Можна змінити наголос: меланж – темна, як кава.

– Алло?

В одному слові він чує всю її нерішучість. Занадто молода. Вона не знатиме, як обходитися з ним; йому варто одразу відпустити її. Але він і сам перебуває в якихось лещатах. Троянда краси: вірш влучає точнісінько в ціль, мов стріла. Вона не належить собі; напевно, і він собі не належить.

– Я подумав, що ви не відмовитеся пообідати зі мною, – каже він. – Я можу заїхати за вами, скажімо, о дванадцятій.

Вона ще має час, щоб збрехати, викрутитися, але дівчина така збентежена, що не встигає скористатися моментом.

Коли він під’їжджає, вона чекає на нього на хіднику біля багатоквартирного будинку. Вона в чорних колготках і чорному светрі. Стегна вузенькі, як у дванадцятирічної.

Він везе її до Гат-бей, у гавань. Дорогою намагається збадьорити її, розпитує про інші предмети. Вона каже, що грає в п’єсі. Це одна із вимог для захисту диплома. Репетиції забирають багато часу.

У ресторані Мелані не може похвалитися апетитом і лише похмуро витріщається на море.

– Щось трапилося? Ви хочете мені щось розповісти?

Вона хитає головою.

– Ви стурбовані через наші стосунки?

– Можливо, – озивається вона.

– Не варто. Я про все подбаю. Не дозволю їм зайти занадто далеко.

Занадто далеко. Що таке «далеко», а що таке «занадто далеко» у таких речах? Чи її «занадто далеко» таке ж, як і його?

Починає накрапати дощик, у гавані смугами здригається вода.

– Може, підемо? – пропонує він.

І знову привозить дівчину до свого будинку, і на підлозі вітальні, під звуки дощу, що стукотить у шибку, кохається з нею. Її тіло чисте й просте, по-своєму досконале; попри її пасивність, він отримує від цієї близькості задоволення, таке задоволення, що в кульмінаційну мить провалюється в чорне забуття.

Коли приходить до тями, дощ уже вщух. Дівчина лежить під ним, заплющивши очі й злегка насупившись, руки закинуті за голову. Його долоні лежать у неї на грудях під грубо сплетеним светром. Її колготки і трусики, сплутавшись вузлом, лежать поруч; його штани закрутилися навколо щиколоток. «Після бурі, – думає він, – точно як у Ґеорґа Ґросса».[20]

Відвертаючи обличчя, вона вивільняється, збирає свої речі й виходить із кімнати. За кілька хвилин повертається вже вдягнена.

– Я мушу йти, – шепоче дівчина. Він не намагається затримати її.

Наступного ранку він прокидається з ґрунтовною впевненістю, що все гаразд, і це відчуття не покидає його. Мелані не приходить на заняття. Зі свого кабінету він телефонує у квіткову крамничку. Троянди? Напевно, не троянди. Він замовляє гвоздики.

– Червоні чи білі? – питає жінка.

Червоні? Білі?

– Надішліть дванадцять рожевих, – вирішує він.

– У мене немає дванадцятьох рожевих. Можна надіслати букет з різних?

– Надсилайте, – погоджується.

Цілий вівторок з важких хмар, що наповзли на місто із заходу, періщить дощ. Наприкінці дня, перетинаючи вестибюль будівлі факультету комунікації, він помічає Мелані біля дверей, де вона разом із кількома студентами чекає, поки припиниться дощ. Він підходить до неї ззаду й кладе руку на плече.

– Зачекайте на мене тут, – каже. – Я відвезу вас додому.

Повертається з парасолькою. Перетинаючи площу в напрямку парковки, притискає її міцніше до себе, аби заховати від дощу. Несподіваний порив вітру вивертає парасольку, і вони вдвох незграбно біжать до машини.

На ній блискучий жовтий дощовик, і в машині вона знімає каптур. Обличчя Мелані зашарілося; він помічає, як напинаються і падають її груди. Вона злизує з верхньої губи дощову крапельку. «Дитина! – думає він: – Просто дитина! Що я роблю?» Але його серце заходиться від бажання.

Вони їдуть у щільному післяобідньому потоці автівок.

– Учора я скучав за тобою, – зізнається він. – У тебе все гаразд?

Вона не відповідає, утупившись поглядом у «двірники».

Зупинившись на світлофорі, він бере її холодну руку у свою.

– Мелані, – каже, намагаючись додати голосу легкості. Проте він уже давно забув, як залицятися. Голос, який він чує, належить не закоханому, а вкрадливому батькові.

Він під’їжджає до її багатоквартирного будинку.

– Дякую, – каже дівчина, відчиняючи двері автівки.

– Ти мене не запросиш?

– Гадаю, моя сусідка зараз удома.

– А як щодо вечора?

– У мене сьогодні ввечері репетиція.

– То коли ми знову побачимося?

Вона не відповідає, потім повторює:

– Дякую. – І вислизає з машини.

У середу вона приходить на заняття й сідає на звичне місце. Вони й досі розглядають Вордсворта, шосту книгу «Прелюдії» – поет в Альпах. Він читає вголос:

– Отже. Велична біла гора, Монблан, як виявилося, розчарувала його. Чому? Розпочнімо з незвичного слова «посягнув». Хтось шукав його в словнику?

Тиша.

– Якби ви туди зазирнули, дізналися б, що «посягнути» означає «намагатися привласнити, зазіхати». Доконана форма «посягнути» – «посягнув»; посягання – це дія, коли хтось посягає.

Хмари розійшлися, каже Вордсворт, вершина неприхована, і ми засмучуємося, побачивши її. Дивна реакція для людини, котра мандрує Альпами. Чому він засмучується? Тому що, пояснює поет, бездушний образ, простий відбиток на сітківці ока зазіхає на щось, що дотепер було живою думкою. Але про що була ця жива думка?

Знову тиша. Навіть повітря, у яке він вимовляє свої слова, висить, мов опущене вітрило. «Чоловік дивиться на гору, навіщо потрібно так заплутувати все», – жаліються вони подумки. Що він може відповісти їм? Що він сказав Мелані того першого вечора? Що без спалаху відвертості немає нічого. Але де ж у цій кімнаті спалах відвертості?

Він кидає на неї швидкий погляд. Мелані нахилила голову, занурившись у текст, принаймні так здається глядачеві.

– Те саме слово «посягати» з’являється кількома рядками нижче. Посягання – один із найглибших мотивів альпійської серії. На видатні архетипи розуму, чисті ідеї посягають буденні чуттєві образи.

Утім ми не можемо проживати кожен день свого життя в царстві чистих ідей, відгородившись коконом від чуттєвого досвіду. Питання не в тому, як зберегти свою уяву чистою, як захистити її від стрімкого натиску реальності. Питання в тому, чи можемо ми знайти для них спосіб співіснування. Погляньте на 599-й рядок. Вордсворт пише про межі чуттєвого сприйняття. Цієї теми ми вже торкалися раніше. Коли наші органи чуття досягають межі своїх можливостей, їхнє сприйняття починає згасати. Та все ж у мить зникнення сприйняття востаннє спалахує знову, наче вогник свічки, дозволяючи нам побачити невидиме. Це складний уривок; напевно, тут навіть є суперечність із рядками про Монблан. Утім, схоже, що Вордсворт навпомацки прокладає собі шлях до рівноваги: не чиста ідея, що в’ється серед хмар, не візуальний образ, випалений на сітківці, який спантеличує і засмучує нас своєю буденною ясністю, а чуттєвий образ, котрий зникає так швидко, як тільки може, як засіб для збудження чи активації ідеї, що захована значно глибше в надрах нашої пам’яті.

Він змовкає. Порожнє нерозуміння. Він занадто швидко зайшов занадто далеко. Як повернути їх до себе? Як повернути Мелані?

– Це як бути закоханим, – продовжує він. – По-перше, якби ви осліпли, вам навряд чи вдалося б закохатися. Але чи справді ви хочете бачити свою кохану з усією холодною чіткістю, на яку спроможний ваш зоровий апарат? Для вас буде краще накинути на погляд серпанок, нехай кохана й далі існує у своїй архетипній, божественній формі.

Навряд чи це Вордсворт, але принаймні ці слова трохи розворушили студентів.

«Архетипи? – дивуються вони подумки. – Богині? Про що він говорить? Що цей стариган знає про кохання?»

Наринули спогади: та мить на підлозі, коли він задер її светр і оголив невеликі досконало акуратні груденята. Мелані вперше підводить погляд, зустрічається очима з викладачем і миттєво все розуміє. Знічено знову опускає очі.

– Вордсворт пише про Альпи, – каже він. – У нас у країні немає Альп, але є Драконові гори, є, нехай навіть не така велика, Столова гора, куди ми видряпуємося слідом за поетами, сподіваючись на осяяння, на вордсвортську мить, про яку всі ми чули. – Тепер він просто говорить, приховуючи власні почуття. – Але така мить не настане, поки ми не подивимося краєм ока на величні архетипи уяви, котрі носимо в собі.

Досить! Його вже нудить від власного голосу, а ще шкода, що Мелані доводиться слухати ці завуальовані інтимні зізнання. Він відпускає свою групу й затримується, сподіваючись перекинутися з дівчиною кількома словами. Але вона вислизає геть, заховавшись у натовпі.

Ще минулого тижня вона була просто симпатичним личком у класі, а тепер увійшла в його життя чимось неземним, схожим на живу богиню.

У залі студентського товариства панує темрява. Залишаючись непоміченим, обирає місце в задньому ряді. Він – єдиний глядач, якщо не зважати на лисіючого чоловіка у формі двірника за кілька рядів попереду.

Вони репетирують п’єсу «Захід сонця в салоні “Глобус”» – комедію, яка розгортається в декораціях нової Південної Африки, у перукарні в йоганнесбурзькому районі Гіллброу. На сцені розчепурений перукар обслуговує двох відвідувачів: чорного і білого. Усі троє теревенять, жартують і допікають одне одному. Катарсис, схоже, ґрунтується на основному принципі: усі старі вульгарні упереджені думки витягаються на світло й тануть у нападах реготу.

На сцені з’являється четвертий персонаж – дівчина в черевиках на високій платформі з водоспадом накрученого волосся.

– Сідайте, дорогенька, за секунду я вами займуся, – каже перукар.

– Я з приводу роботи, – відповідає дівчина. – Ви давали оголошення. – У неї помітний капський акцент; це Мелані.

– Гаразд, я принесу мітлу, а ти покажеш, на що здатна, – вирішує перукар.

Дівчина бере мітлу й шкандибає між декораціями, штовхаючи її перед собою. Мітла заплутується в електричному дроті. Тут мали б бути спалах, зойки й метушня, але щось не так із синхронізацією. На сцену стрімкими кроками виходить режисерка, а за нею з’являється молодик у чорному шкіряному одязі й одразу починає копирсатися в розетці.

– Усе повинно бути жвавіше, – пояснює режисерка. – Атмосфера повинна бути, як у братів Марксів.[22] – Вона повертається до Мелані. – Гаразд? – Мелані киває.

Двірник, що сидів попереду, підводиться і, важко зітхнувши, виходить із зали. Йому теж краще піти. Нечувана дурниця – сидіти в темряві та шпигувати за дівчиною (на думку спадає непрохане слово «хтиво»). Однак старигани, до чийого товариства йому, схоже, незабаром доведеться приєднатися, убогі волоцюги у вкритих плямами пальтах, із тріщинами у вставних зубах і волоссям у вухах – усі вони колись теж були дітьми Божими, зі стрункими тілами та ясними очима. Хіба можна звинувачувати їх у тому, що вони до останнього чіпляються за свої місця на солодкому бенкеті відчуттів?

На сцені триває вистава. Мелані штовхає свою мітлу. Тріск, спалах, стривожені зойки.

– Це не я, – крикливо протестує Мелані, – Боженько, чого це, як раптом що, так завжди винна я? – Він тихенько підводиться й виходить у зовнішню темряву слідом за двірником.

Наступного дня о четвертій пополудні він з’являється біля її квартири. Мелані відчиняє двері в пожмаканій футболці, велосипедних шортах і капцях у вигляді ховрахів із коміксів, які здаються йому дурнуватим несмаком.

Він не попередив її, тож дівчина надто здивована, аби чинити опір незваному гостю, котрий з’явився як сніг на голову. Коли він обіймає її, тіло Мелані обвисає, мов у маріонетки. Важкі, наче приклад рушниці, слова глухо відлунюють у ніжній раковині її вушка.

– Ні, не зараз! – відбиваючись, просить вона. – Ось-ось повернеться кузина.

Але хіба його щось зупинить. Він несе її в спальню, скидає сміховинні капці, цілує її ступні, сам приголомшений почуттями, які вона розбурхала. Справа тут у видінні на сцені: перука, погойдування дупки, вульгарна мова. Дивна любов! Та можна не сумніватися, є у ній щось від тремкої Афродіти, богині пінявих хвиль.

Вона не противиться. Тільки ухиляється – відводить очі, відвертає уста. Вона дозволяє йому покласти себе на ліжко й роздягнути, навіть допомагає йому, підіймаючи руки, а потім стегна.

Мелані здригається від холоду і, залишившись оголеною, одразу ковзає під стьобане покривало, наче кріт, що ховається в норі, та повертається до нього спиною.

Це не зґвалтування, нічого такого, але він усе одно небажаний, небажаний до самих кісток. Вона мовби вирішила застигнути, померти всередині, поки все не закінчиться, як зайчик, на шиї якого клацнули лисячі зуби. Тож усе, що він із нею робить, могло б відбуватися десь дуже далеко від неї.

– Пауліна ось-ось повернеться, – каже вона, коли все закінчується. – Будь ласка, ви мусите піти.

Він слухається її, а вже в машині навалюється така пригніченість, така тупість, що він важко падає за кермо, не в змозі поворухнутися.

Помилка, велетенська помилка. Він не сумнівається, цієї миті Мелані намагається очиститися від цього, очиститися від нього. Він уявляє, як вона біжить до ванної і, заплющивши, як сновида, очі, залізає у воду. Йому б теж хотілося зануритися у ванну.

Жінка з короткими ногами у строгому діловому костюмі проходить повз нього й заходить до будинку. Може, це кузина Пауліна, з котрою Мелані живе разом і чиєї несхвальної думки так боїться? Стріпонувшись, він їде геть.

Наступного дня на заняттях її немає. Це дуже недоречно, оскільки саме сьогодні вони пишуть тест за половину семестру. Пізніше, заповнюючи журнал, він відмічає, що вона була, і ставить їй сімдесят балів. Унизу сторінки робить для себе позначку олівцем «Попередньо». Сімдесят – оцінка середнячка, не погана, але й не добра.

Увесь наступний тиждень її немає. Раз по раз він телефонує, але ніхто не відповідає, а потім опівночі в неділю хтось дзвонить у двері. Це Мелані, з голови до п’ят одягнена в чорне, у маленькій чорній вовняній шапочці. Обличчя в неї напружене, і він готується до розгніваних слів, до сцени.

Але вона не влаштовує сцени. Правду кажучи, з них двох саме вона спантеличена.

– Можна мені сьогодні заночувати тут? – шепоче Мелані, відводячи очі.

– Звичайно, звичайно. – Серце його сповнюється полегшенням. Він тягнеться вперед, обіймає її, притискає заціпенілу холодну постать до себе. – Заходь, я зроблю тобі чаю.

– Ні, не потрібно чаю, нічого не потрібно. Я виснажена й хочу лише десь упасти.

Він застеляє їй ліжко в колишній спальні доньки, цілує, бажаючи на добраніч, і залишає дівчину на самоті. Коли за півтори години повертається, вона міцно спить, так і не роздягнувшись. Він знімає з дівчини черевики і накриває її.

О сьомій ранку, коли починають щебетати перші пташки, він стукає у двері. Мелані вже прокинулася й лежить, підтягнувши ковдру до підборіддя. Вигляд у неї змучений.

– Як почуваєшся? – цікавиться чоловік.

Дівчина знизує плечима.

– Щось сталося? Хочеш поговорити?

Вона хитає головою, не кажучи жодного слова.

Він сідає на ліжко й притискає Мелані до себе. У його обіймах вона починає жалісно схлипувати. Попри все він відчуває, що збуджується.

– Ну-ну, – шепоче чоловік, намагаючись заспокоїти її. – Розкажи мені, що сталося. – Він ледь не зронив: «Розкажи таткові, що сталося».

Мелані бере себе в руки й намагається щось сказати, але в неї заклало ніс. Він знаходить для неї хустинку.

– Можна мені трохи пожити тут? – питає дівчина.

– Пожити тут? – обережно перепитує він. Вона вже не плаче, але досі здригається від горя. – Тобі здається, що це гарна думка?

Чи гарна це думка, вона не відповідає, натомість притискається до нього міцніше й притуляється теплим обличчям до його живота. Ковдра зіслизає; Мелані вбрана лише в майку й трусики.

Чи розуміє вона сама в цю мить, що збирається зробити?

Коли в парку коледжу він зробив перший крок, він думав про це як про швидкий романчик – швидко почав, швидко закінчив. А тепер вона з’явилася в нього вдома й притягла за собою труднощі. У яку гру вона грає? Йому, безумовно, потрібно залишатися обачним, але він від початку поводився необачно.

Він витягається поруч на ліжку. Останнє, що йому потрібно, – аби Мелані Ісаакс оселилася в його будинку. Але зараз ця думка п’янить його. Вона щоночі буде тут: щоночі він зможе отак прослизати до її ліжка, прослизати в неї. Люди здогадаються, вони завжди здогадуються; усі шепотітимуться, можливо, усе завершиться скандалом. Але яке це матиме значення? Останній спалах чуттєвого полум’я перед тим, як згаснути. Він відкидає ковдру вбік, тягнеться нижче і гладить її груди та сідниці.

– Звичайно, ти можеш пожити тут, – бурмоче він, – звичайно.

У його спальні за дві кімнати звідси дзвенить будильник. Вона відвертається від нього і натягає на плечі покривало.

– Зараз я мушу йти, – каже він. – Маю зустрітися зі своїми студентами. Спробуй ще трохи поспати. Я повернуся опівдні, тоді й поговоримо. – Він гладить її волосся й цілує в чоло. Коханка? Донька? Ким у глибині душі вона намагається стати? Що вона пропонує йому?

Коли опівдні він повертається, Мелані сидить на кухні за столом, їсть тост із медом і запиває його чаєм. Схоже, вона почувається зовсім як удома.

– Ну, – зауважує він, – тепер ти виглядаєш значно краще.

– Я поспала після того, як ви пішли.

– Тепер ти мені розкажеш про все, що трапилося?

Вона відводить погляд.

– Не зараз, – каже. – Я мушу йти, уже спізнююся. Поясню іншим разом.

– І коли буде цей інший раз?

– Увечері, після репетиції. Гаразд?

– Так.

Вона підводиться, кладе своє горнятко й тарілку в умивальник (але не миє їх) і повертається до нього обличчям.

– Ви впевнені, що це добре? – перепитує.

– Так, усе гаразд.

– Я ще хотіла сказати, що знаю, що пропустила багато занять, але постановка не залишає мені часу.

– Розумію. Ти хочеш сказати, що гра в театрі важливіша для тебе. Було б добре, якби ти пояснила це раніше. А завтра ти прийдеш на заняття?

– Так. Обіцяю.

Вона обіцяє, але це ще не означає, що вона втілить у життя свою обіцянку. Він сердиться й дратується. Мелані погано поводиться, занадто багато минається їй просто так; вона вчиться користуватися ним і, мабуть, користуватиметься і надалі. Але якщо їй минається занадто багато, йому минається ще більше; якщо вона поводиться погано, він поводиться гірше. Якоюсь мірою в їхньому союзі, якщо вони й справді союзники, він веде, а вона йде назирці. Хай він про це не забуває.