Читать книгу Всьо ясно - Джонатан Сафран Фоєр - Страница 10

Семмі Дейвіс Младший-Младший перестав гризти свій хвіст і пробував лизнути очки героя, а вони, я вам скажу, справді вимагали фундаментального чищення. Я пишу, шо псіна тільки пробувала лизнути, бо герой постоянно був поза соціумом, він ухилявся, скручувався в пружину на сидінні й лише час від часу казав: «Перепрошую, чи не могли б ви забрати від мене свого пса? Будь ласка, я зовсім не люблю собак». «Та вона ж тільки заграє з вами, – відповів я в ту мить, коли псіна скочила йому на грудь й ляпнула героя своїми задніми лапами, – так вона дає сигнал, шо любить вас». «Ну, будь ласка, – сказав він знову, коли псіна сіла йому на лице, – мені вона справді не подобається. Що це за ігри?! Вона розіб’є мої окуляри!»

Должен сказати, шо Семмі Дейвіс Младший-Младший – це дуже активна псіна, яка інтенсивно соціалізується зі всіма нашими новими друзями, але такого, шо було тоді, я ше ніколи не бачив. Я поняв, що вона просто влюбилася в героя. «Ви вживаєте одекалон?» – запитав я. «Що?» – «Ви вживаєте одекалон?» Він зробив круговий маневр тєлом, шоб увихнуть від приставань Семмі Дейвіса Младшого-Младшого. «Хіба трішки», – сказав герой, активно захищаючи долонями зад своєї голови від приставучої псіни. «Вона любить одекалон. Він її сексуально надихає». – «О, Іcyce!» – «От вона й пробує занятися з вами сексом. Добрий знак. Дає понять, шо вона вас не вкусить». «Рятуйте!» – надривався герой, бо в той момент псіна вже розвернулася в позу 69. Увесь цей час дєд потрохи відходив від відпочинку. «Він її не любить», – сказав я дєдові. «Так полюбить», – відповів старий і обірвав діалог. «Ей, Семмі Дейвісе Младший-Младший, – гаркнув я. – Сідєть!» І знаєте шо? Вона реально сіла. Прямо на героя. У позі 69. «Семмі Дейвісе Младший-Младший! Ану бистро на своє заднє мєсто! Злазь із героя!» – я подумав, шо вона мене понімає, бо псіна точно зіскочила з героя й прилипла до вікна на другій стороні машини. Може, вона вже злизала з героя весь одекалон і сексуально він її вже не інтересував, а тільки просто як друг… «Перепрошую, ви не чуєте, як смердить?» – спитав герой, намагаючись позбутися влажності на шиї. «Нє-а», – моментально збрехав я. «Тут щось надзвичайно смердить. Так, начебто хтось здох у цій машині. Що ж це може бути?!» «Навіть не знаю», – відповів я, хотя подозрєвав, шо це може смердіти.

Ніхто не здивувався, шо ми потєряли дорогу на половині шляху між львівським залізничним вокзалом і виїздом на Луцьк. «Ненавиджу Львів», – сказав дєд, обертаючись до героя. «Перепрошую, що він сказав?» – спитав герой. «Він сказав, шо вже скоро», – знову відверто збрехав я. «Уже скоро що?» – наполягав герой. Я обернувся до дєда: «Можеш на мене рипіти, але не чіпай єврея». Дєд сказав: «Я буду говорити йому всьо, що захочу, бо він усе одно не пойме». Я повернув голову, шоб героєві було зручніше: «Він сказав, шо вже скоро ми виїдемо на магістраль до Луцька». «А звідти? – поцікавився герой. – Звідти ще далеко до Луцька?» Після цього питання він обережно повернув голову, але Семмі Дейвіс Младший-Младший так і сидів, утупившись у вікно. (Я вам скажу, шо то була добра сука, бо вона ж дивилася у своє вікно, хоча в машині чи ти сука, чи не сука, а можеш усе робити тільки на своїй стороні. Та й пукала вона зовсім небагато.) «Скажи йому, шоб заткнувся, – сказав дєд, – я не можу вести машину, коли хтось збирається теревені розводити». «Наш шофер каже, шо в Луцьку багато гарних будинків», – бовкнув я героєві. «Нам дали багато бабок, – нагадав я дєдові, – і тому він може балакати». «Мені ніхто бабок не давав», – буркнув дєд. «І мені теж, – сказав я, – але комусь вони вже заплатили». «Прошу?» – «Він говорить, шо звідси до Луцька дві години їзди. А там ми знайдемо жахливий готель, щоб переночувати». – «Що ви маєте на увазі, коли кажете „жахливий“?» – «Шо-шo?» – «Я… кажу… що… значить… що… готель… буде… жахливий?» – «Скажи йому, хай заткнеться». – «Дєд каже, шоб ви дивилися у вікно, якщо хочете шось побачити». – «Але що ж то за такий жахливий готель?» – «Та забудьте, шо я це сказав». – «Я ненавиджу Львів! Я ненавиджу Луцьк! Я ненавиджу єврея на задньому сидінні машини, яку я також ненавиджу!» – «Здається, ви не надто впевнені в маршруті». – «Я сліпий, мені давно вже пора на пенсію». – «Та про що ж ви там говорите? І що це за довбаний запах?» – «Шо-шо?» – «Скажи, хай він заткнеться, бо я зараз викину вас на дорогу». – «Про… що… ви… кажете?» – «Або єврей закриє рот, або я зараз усіх нас покалічу!» – «Ми говоримо, шо наш автопробіг буде трохи довшим, ніж ми думали».

Усе це тягнулося довгих п’ять годин. І знаєте чому? Бо мій дєд – це спочатку дєд, а вже потім шофер. Він сам блудив, а потім і сам же сердився. Я намагався трансформувати його гнів на корисну для героя інформацію. «От хрєн!» – казав дєд. А я перекладав: «Він каже, шо, як ви спостерігаєте, багатьох статуй тут нема. Бо то все стояли комуністичні ідоли». «Хрєнов хрєн!» – викрикував дєд. «О, – відповідав я, – він хоче, шоб ви знали, шо та, і та, і он та споруди насправді є дуже важливими». «А чому?» – вставляв запитання герой. «Хрєн!» – кричав у цю мить дєд. «Він не пам’ятає», – переклав я.

«Ви не могли б увімкнути кондиціонер?» – запитав герой за якийсь час. Я моментально відчув сильне приниження. «У цій машині немає кондиціонера», – буркнув я й продовжував пекти сотнями раків на обличчі. «А вікна ми можемо опустити? Тут справді душно, та ще й до того смердить, неначе щось здохло». – «Але тоді вистрибне Семмі Дейвіс Младший-Младший». – «Хто?!» – «Наша псіна, її звати Семмі Дейвіс Малдший-Младший». – «Це такий жарт?!» – «Нє-а, вона точно рвоне з машини». – «Ні, я мав на увазі його ім’я». «Її ім’я», – виправив я його, демонструючи своє бездоганне знання англійських займенників. «Скажи йому, хай зашнурує собі писок», – утрутився дєд. «Він говорить, що псіну назвали на згадку про його улюбленого співака Семмі Дейвіса Младшого». «Єврея», – додав герой. «Шо-шо?» – «Семмі Дейвіс Молодший був євреєм». «Та ви шо, це неможливо?!» – здивувався я. «Новонаверненим. Він навернувся до єврейського Бога. Кумедно». Я переклав його слова дєдові. «Семмі Дейвіс Младший ніколи не був жидом! – заверещав дєд. – Він був нєгром із групи „Рет пек“!» «Але наш єврей у цьому впевнений на сто відсотків». – «Музикант і єврей?! Це якась фігня!» – «Він мені видав таку інформацію». «Дін Мартін Младший! – заревів дєд, обертаючись на заднє сидіння. – Іди сюда, скоро сюда, моя дєвочка!» «Чи можемо ми відчинити врешті вікно? – ніяк не заспокоювався герой. – Я не можу більше витримувати цей сморід!» Мені довелося спекти ще одного, останнього рака на мармизі: «Ну це ж тільки Семмі Дейвіс Младший-Младший. Ця псіна починає дико пукати в машині, бо вона ж не їсть ні транквілізаторів, ні антішокерів, але якщо ми опустимо вікно, то вона точно вистрибне, а нам без неї не можна, бо вона ж сука-поводир нашого шофера, а він же мій дєд. Ну як ви не понімаєте?!»

Усі п’ять годин нашої їзди від львівського вокзалу до Луцька герой пояснював мені, нашо він приїхав в Україну. Він витягнув зі свого чемодана пару речей. Спочатку він показав мені фото. Воно було жовте, пом’яте й трималося купи тільки завдяки скотчу. «Поглянь, – сказав герой, – це мій дід Сафран». Він тицьнув на молодого чоловіка, який, правду сказати, був дуже схожим на героя, так шо можна було подумати, шо це і є він сам. «Цю фотографію відібрали в часи війни». – «У кого відібрали?» – «Ні, не в цей спосіб, вона була тоді зроблена». – «А, понімаю». – «Ці люди, з якими він сфотографований, урятували його від нацистів». – «Шо-шо?» – «Вони… врятували… його… від… на… цис… тів». – «Це було в Трохимброді?» – «Ні, десь поза Трохимбродом. Він якраз уникнув нацистського рейду на Трохимбрід. Там усіх було винищено. Він утратив там своїх жінку й дитину». – «Утратив?» – «Їх убили нацисти». – «Ну, а якшо то було не в Трохимброді, то нашо нам їхати в той Трохимбрід? І як нам знайти цю сім’ю?» Він пояснив, шо ми не шукаємо сім’ї, а тільки цю дівчину з фото. Може, вона ше тут живе.

Коли він говорив про дівчину, то ніжно гладив пальцем по її лиці на фото. Вона стояла коло його діда справа. Далі стояв чоловік, шо, як на мене, був її батьком, а жінка, шо, напевне, була її матір’ю, стала позаду. Її батьки нагадували руських, а вона – ні. Вона була схожа на американку. Їй було, певно, рочків із п’ятнадцять. Але цілком може бути, шо вона й старша. Їй могло бути й стільки, по скільки було нам із героєм, чи скільки було тоді героєвому дідові. Я довгенько роздивлявся дівчину. Вона була дуже-дуже симпатична. Її каштанове волосся вільно спадало на плечі. В її очах просвічували печаль і глибокий розум.

«Я хочу побачити Трохимбрід, – сказав герой, – побачити, який він, де виростав мій дідусь і де б я був зараз, якби не війна». «Ти зараз був би українцем». – «Саме так». – «Як-от я». – «Напевне, що так». – «Нє-а, ти не був би як я, ти був би зараз фермером у цьому малопримітному райцентрі, а я ж з Одеси, а вона, брат, дуже нагадує Маямі». – «Так, але я хочу побачити, яким є це містечко тепер. Не думаю, що там зосталося бодай кілька євреїв, але, може, ще хтось і живе. У штетлі й колись жили не лише євреї, то, можливо, хтось щось пам’ятає». – «Де жили?» – «Штетль – це громада, поселення». – «То чого ж просто не назвати його селом?» – «Я вживаю єврейське слово». – «Єврейське слово?» – «Так, це ідиш. Наприклад, іще шмук». – «Шо за шмук?» – «Якщо хтось робить щось таке, з чим ти не погоджуєшся, то він і є шмук». – «Ну, ок, а скажи ше шось». – «Пуц». – «А це що означає?» – «То хтось такий самий, як і шмук». – «Давай ше». – «Шмендрик». – «А це шо таке?» – «Це також такий, як шмук». – «А ти не знаєш слів, шо не як шмук?» Герой на мить задумався. «Шалом, – нарешті сказав він, – тільки це три слова, і це не ідиш, а справжня гебрейська мова. Але все, що я можу ще пригадати, – то „шмук“. В ескімоському краю є чотири сотні слів на позначення снігу, а в євреїв стільки ж, щоб сказати „шмук“». Я був шокований, до чого тут ескімоси?!

«Отже, ми проведемо екскурсію в штетль?» – запитав я в героя. «Так, я вважаю, що це оптимальна точка, аби розпочати наші пошуки». – «Пошуки?!» – «Шукатимемо Августину». – «А хто така Августина?» – «Ця дівчинка з фотографії. Вона єдина, хто ще, може, живе тут». – «А, зрозумів, ми будемо шукати Августину, шо, як ти думаєш, врятувала твого діда від нацистів?» – «Так». На хвильку зависла тиша. «Я теж хотів би її знайти», – витиснув я із себе.

Я прикинув, шо це може сподобатися героєві, але сказав це не для того, шоб йому сподобатися. Я висловився щиросердно. «А далі? – спитав я. – Якщо ми її знайдемо?» Герой задумався. «Я не знаю, що далі, я хотів би їй якось подякувати». – «За спасіння свого діда?» – «Звичайно». – «Це буде офігенно, правда?» – «Прошу?» – «Ну, коли ми її знайдемо». – «Якщо ми її знайдемо». – «Та знайдемо ми її!» «Навряд чи», – сказав герой. «Так нашо ж тоді шукати?!» – знову спитав я, але він не встиг відповісти, бо я знову запитав: «А звідки ти знаєш, шо її звати Августина?» «Я так думаю, хоча напевне не знаю. Отут на звороті, бачите, є кілька слів, написаних рукою мого діда, так мені здається. А можливо, і ні. Це на ідиш. Тут написано: „Ми з Августиною, 21 лютого 1943 року“». – «Майже неможливо розібрати». – «Так і є». – «А звідки ти знаєш, шо це про дєвочку, а не про двох інших на цьому фото?» – «Я не знаю напевне». – «Це дивно, так? Дивно, шо він згадує тільки про неї. Ти думаєш, він влюбився в неї?» – «Прошу?» – «Ну, він же згадує тільки її». – «Ну то й що?» – «Так він же, певно, влюбився в неї?!» – «Дивно, що ви про це подумали. Напевно, ми думаємо подібно. (От, дякую, Джонатан!) Я також доволі багато думав про це, хоча жодних підстав думати так у мене не було. Йому було вісімнадцять, а їй, напевне, з п’ятнадцять. І він щойно втратив жінку й доньку, коли нацисти прочісували штетль». – «Трохимбрід?» – «Так. До того ж я не знаю, чи напис стосується саме цієї фотографії. Це може бути якась чернетка». – «Чернетка?» – «Ну так, непотрібний шматок паперу, на якому пишуть будь-що». – «Ага». – «Тобто я насправді не маю жодних підстав так думати. Це настільки неправдоподібно, що він міг бути в неї закоханим. Але хіба на цій фотокартці немає нічого дивного? Хіба між ними не проглядає жодної близькості, попри те що вони не дивляться одне на одного? Уся річ у тім, як вони намагаються не дивитися одне на одного. Тримаються на відстані. Це справляє враження, хіба ж ні? А його слова на звороті фото». – «Та-а-а». – «І те, що ми обоє подумали, що він міг бути в неї закоханий, це також дивно». «Та-а-а», – знову сказав я. «Якась частина мого єства прагне, аби він кохав її, а інша ненавидить саму думку про це». – «А шо це у вас за частина така, яка ненавидить, щоб він її любив?» – «Ну що ж, про деякі речі краще думати, як про щось таке, чого не можна змінити». – «Я не можу доглупати. Він же оженився на твоїй бабушці – значить, шось мало помінятися?» – «Але це зовсім інше. Тому, що це моя бабця». – «Але твоєю бабушкою могла б бути й Августина». – «Ні, але вона могла б бути бабцею когось іншого. І, наскільки я знаю, вона таки нею стала. Вона могла мати дітей і від нього». – «Не говори так про свого діда». – «Ну, але ж я знаю, що в нього й раніше були діти, то чому я не можу цього припустити!» – «А шо, як ми знайдемо твого брата?» – «Ні, не знайдемо». «А як ти взагалі дістав цю фотку?» – спитав я, притискаючи картку до скла машини. «Моя бабуся передала її моїй мамі два роки тому й сказала, що це сім’я, яка врятувала діда від нацистів». – «А чого тільки два роки тому?» – «Що ви маєте на увазі?» – «Шо таке сталося, що вона рішила віддати фотку мамі?» – «А, тепер розумію, про що ви. На те в неї були власні причини». – «І шо за причини?» – «Я не знаю». – «А про помітку на звороті ти її питав?» – «Ні, ми нічого не могли її про це розпитати». – «А чого?» – «Вона зберігала це фото понад п’ятдесят років і, якби хотіла нам щось про це сказати, то вже б давно сказала». – «Ясно». – «Я навіть не сказав їй, що їду в Україну. Вона думає, що я все ще в Празі». – «А це нашо?» – «Її спогади про Україну не найкращі. Її штетль, Колки, розташований лише за кілька кілометрів від Трохимброду. Думаю, що ми й туди повинні поїхати. Але вся її родина була винищена, усі: мати, батько, сестри, дід і бабця». – «А її так само українці врятували?» – «Ні, вона виїхала ще перед війною. Вона була молода й зоставила сім’ю». Вона покинула сім’ю. Я записав це у своєму мозку. «Дивно, – сказав я, – шо ніхто не врятував її сім’ю». – «Нічого дивного в цьому немає. Українці на той час до євреїв ставилися дуже зле. Майже так само, як нацисти. То був зовсім інший світ. На початку війни багато євреїв хотіли стати нацистами, щоб порятуватися від українців». – «Та ну, це неправда». – «Ні, це правда». – «Я не можу повірити в те, шо ти говориш». – «Почитай книжки з історії». – «Про це не пишуть». – «Ну, звісно, але так усе й було. Українці завжди ставилися до євреїв жахливо. Так само, як і поляки. Послухай, я не хочу тебе образити. Тебе всі ці речі зовсім не стосуються. Ми говоримо про події п’ятдесятирічної давнини». «Я все-таки думаю, – сказав я героєві, – шо ти помиляєшся». «Ну, я тоді просто не знаю, що сказати». – «Скажи, шо ти помиляєшся». – «Не можу». – «Ти мусиш».

«От мої мапи», – сказав він, дістаючи з портфеля якісь листи. Він указав на один із них, намочений Семмі Дейвісом Младшим-Младшим. Я надіюсь, шо псіна здєлала це язиком. «Оце Трохимбрід, – сказав герой, – на деяких інших мапах він іще називається Соф’ювкою. А це Луцьк. Це от Колки. Це стара мапа. Більшість населених пунктів, за якими ми шукаємо, на нових мапах не позначено. От, – сказав він, передаючи мені мапу, – тепер ви маєте уявлення, куди нам треба їхати. Це все, що в мене є, оці мапи й світлина. Це, звісно ж, небагато». «Можу тобі пообіцяти, шо Августину ми знайдемо», – сказав я. Я помислив, шо такий поворот трохи вгамує героя. Мене це тоже успокоювало. «Дєд», – я знову перевів увагу на переднє сидіння й пояснив дєдові все, шо почув від героя. Розказав йому про Августину, мапи й героєву бабушку. «Колки?» – перепитав дєд. «Так, Колки», – сказав я. Я дуже точно переказав усі подробиці, а ше придумав пару від себе, шоб дєд лучше просік усю цю історію. Я міг собі уявити, шо вона затягне дєда в глибоку меланхолію. «Августина», – промимрив дєд, перекинувши Семмі Дейвіса Младшого-Младшого на моє місце. Він дуже вніматєльно вдивлявся у фото, поки я держав руль. Дєд притулив фотку до самого лиця, ніби хотів її понюхати чи помацати очима. «Августина». «Це дама, яку ми шукаємо», – вставив я. Він похитав головою туди-сюди і сказав: «Ми її знайдемо». «Та я знаю». Але не знали ні дєд, ні я, сказав я.

Коли ми підкотили до готелю, уже стало темно. «Ти мусиш лишитися в машині», – сказав я героєві, бо власник готелю зразу пойме, шо гість – американець. А батя казав, шо вони деруть з іностранців із надбавкою. «Чому?» – спитав герой. Я пояснив йому чому. «Але ж як вони дізнаються, що я американець?» «Скажи йому, хай сидить у машині, – вставив дєд, – а то вони вирахують із нього вдвоє». «Та я от намагаюся йому втовкмачити це», – відповів я дєдові. «Я хотів би вийти разом із вами, – знову вставив своїх п’ять копійок герой, – щоб оглянути це місце». «Це ше нашо?» – «Просто щоб побачити, що до чого і як воно все тут». – «А зроби це після того, як ми вселимося в номери». «Ні, я хотів би зробити це зараз», – ніяк не міг заспокоїтися герой, і якшо чесно, то мене це вже починало діставати. «Що за херню він увесь час поре?!» – вибухнув дєд. «Та він хоче йти зі мною». – «Нафіга?!» – «Бо він американець». «Так мені можна увійти туди?» – знову вставив герой. Дєд обернувся до нього й сказав: «Він дає бабки. Якщо він хоче платити більше, хай платить більше». Тоді я взяв його із собою, шоб він заплатив за два номери. Якшо ви хочете знати, нашо дві кімнати, то я поясню – одна для мене й для дєда, а друга – для героя. Батя говорив, шо так буде.

Як тільки ми зайшли до готелю, я сказав героєві, шоб він мовчав. «Помовч трохи», – попросив я його. «Чому?» – запитав він. «Ну, не говори», – повторив я йому вже пошепки. «Чому?» – знову спитав він. «Я проінструктую тебе пізніше. Тссс!» Але він усе допитувався, чого не може говорити і, як я зрозумів, власник готелю його почув. «Покажіть ваші документи», – сказав він. «Йому треба твої документи», – переклав я героєві. «Навіщо?» – «Дайте їх мені». – «Навіщо це?» – «Якшо ми хочемо получити комнати, він має глянути твої документи». – «Я цього не розумію». – «А тут нема шо розуміти». «Що у вас за проблеми? – спитав мене господар готелю. – У цю пору це єдиний готель, де ще є вільні кімнати. Чи ви збираєтеся спати на вулиці?»

Нарешті я переконав героя, і він дав власникові документи. Він ховав їх у спеціальній штуці собі на поясі. Пізніше він сказав, шо ця штука називається «сідалищна сумка» й шо в Америці ці сідалищниці вже не модні, а взяв він її тільки тому, шо його путівник пише, шо це треба мати, шоб документи були ближче до тіла. Я був переконаний на сто процентів, шо господар готелю обрахував героя за спеціальним тарифом для іноземців. Я не просвіщав героя в цій проблемі, бо знав, шо він буде допитуватися, доки з нього не здеруть у чотири рази більше, а не вдвічі, або нам узагалі доведеться спати в машині, як до того пристрастився мій дєд.

Коли ми повернулися до машини, Семмі Дейвіс Младший-Младший гриз свій хвіст на задньому сидінні, а дєд знову дрихнув. «Дєд, – сказав я, смикаючи його за руку, – ми маємо номер». Мені довелося трохи поморочитися, шоб розбудити його. Коли він розкрив глаза то не поняв, де він. «Анна?» – спитав дєд. «Нє-а, дєд, – сказав я, – то я, Саша». Він зразу понік і сховав від мене своє лице. «Ми маємо номер», – повторив я. «З ним усе гаразд?» – спитав герой. «Та він просто змучений». – «А до завтра йому стане краще?» – «Та мови нема!» Хоча, правду кажучи, дєд не був схожий на себе. А може, якраз і був. Я не міг точно сказати, яким дєд був у нормальній формі. Помню один жарт, який мені розповідав батя. Коли я був іше малим пацаном, то дєд говорив, шо я – це комбінація баті, мами, Брежнєва й себе самого. Я постоянно думав, шо це прикольна історія, аж до цієї мінути, коли в Луцьку ми спинилися перед готелем.

Я сказав героєві, шо ліпше сумок у машині не лишати. В Україні в людей є така погана привичка брати чужі вєщі без спросу. Я читав, шо НьюЙорк – це дуже опасне місто, але думаю, що в Україні куда опасніше. Якшо хочете знати, хто вас береже від людей, які беруть чужі вєщі без спросу, то це, канєшно, поліція. А якшо хочете знати, хто вас захищає від поліції, то це якраз люди, які беруть всьо без спросу. І дуже часто це одні й ті самі люди.

«Поїмо», – сказав дєд, порпаючись десь біля руля. «Ти голодний?» – спитав я в героя, який знову став сексуальним об’єктом для Семмі Дейвіса Младшого-Младшого. «Заберіть її від мене!» – просив він. «Ти голодний?» «Будь ласка!» – повторив він. Я покликав псіну, а коли вона не послухалася, то ляпнув її по морді. Тоді вона кинулася на свою частину заднього сидіння, бо поняла, що по-дурному поводилася, і почала скавуліти. Чи було мені її шкода? «Я просто помираю від голоду», – сказав герой, відриваючи голову від колін. «Шо-шo?» – «Так, я голодний». – «Ага, значить ти голодний». – «Так». – «Супер. Наш шофер…» – «Ви можете називати його своїм дідом, це мене не зачіпає». – «А хто тебе чіпає?» – «Не зачіпає. Я сказав „не зачіпає“». – «Шо значить „зачіпати“?» – «Ну, іритувати». – «Шо таке іритувати?» – «Дратувати, засмучувати». – «А… так… засмучувати, я розумію». – «Тобто я хотів сказати, що ви можете називати його своїм дідом». Ми дуже захопилися розмовою. Коли я повернув голову до дєда, то побачив, шо він знову нирнув в екзаменацію фотки Августини. Між ним і фотокарткою чувствувалася така меланхолія, шо мене в цьому світі шось більше за це вже не могло налякати. «Зараз будемо їсти», – сказав я. «Нормально», – відповів дєд, який у цю мить тримав фотку дуже близько до лиця. Псіна настойчиво скавуліла. «Я б хотів тільки зауважити…» – почав герой. «Шо-шо?» – «Вам варто дізнатися…» – «Так?» – «Я… як би це сказати?..» – «Шо-шo?» – «Я…» – «Ти дуже голодний, так?» – «Я вегетаріанець». – «Я не понімаю!»

«Я не їм м’яса». – «А чого так?» – «Просто не їм». – «Як можна не їсти м’яса?!» – «Ну, просто не їм». «Він м’яса не їсть», – сповістив я дєдові. «А певно, що їсть», – відповів дєд. «Та будеш ти їсти м’ясо», – обернувся я до героя. «Ні, не буду!» «Ну, а чого?» – знову спитав я його. «Зрозумійте, я просто його не їм. Ніякого м’яса». – «Що, і свинину нє?» – «Ні». – «Ніякого м’яса?» – «Ні». – «А біфштекс?» – «У жодному разі». – «А курку?» – «Ні». – «Так, може, яловичину?» – «О Боже! Ні! Ніякої телятини!» – «А ковбасу чи сардельку?» – «Ні, ковбасу також ні». Я переказав усе це дєдові, і він глянув на мене тривожно. «Із ним щось не так?» – поцікавився дєд. «Шо з тобою не так?» – спитав я в героя. «Нічого. Просто я так звик», – відповів той. «А може, гамбургер?» – «Ні». – «А язик?» «Що він там сказав, що з ним сталося?» – встряв дєд. «Сказав, шо просто так звик». – «А ковбасу він їсть?» – «Нє-а». – «Не їсть ковбаси?!» – «Нє, ні ковбаси, ні сардельок». – «Що, правда?!» – «Ну, він так сказав». – «Так, але ковбаса…» – «Я знаю». – «Ти справді зовсім не їж ковбаси?» – «Без ковбаси». «Він не їсть ковбаси», – знов обернувся я до дєда. Дєд заплющив очі й спробував скласти руки на животі, шо йому не получилося, бо мішав руль. Я прикинув, шо дєдові стало погано, бо герой не хотів їсти ковбаси. «Добре, тоді запитай у нього, що він їсть узагалі, щоб ми могли знайти підходящий ресторан». – «Та ти просто шмук!» – сказав я героєві. «Ви неправильно вживаєте це слово». «Правильно-правильно», – відповів я.

«То єсть, як він не їсть м’яса?!» – запитала офіціантка з таким виглядом, шо дєд аж схватився за голову. «Шо з ним?» – допитувалася вона. «З ким? З тим, хто м’яса не їсть, хто за голову тримається чи з псіною, яка кусає собі хвоста?» – «З тим, шо не їсть м’яса». – «Він просто так привик». Герой спитав, шо вона хоче. «У них без м’яса нічо нема», – проінформірував я героя. «І шо, він справді не їсть м’яса?» – опечалилась офіціантка. «Ага, він такий». – «А ковбасу?» «Ніякої ковбаси», – сказав до офіціантки дєд, хитаючи головою справа наліво. «А може, з’їси трошки м’яска? – перепитав я героя. – Бо в них же без м’яса нічо нема». «А в них немає картоплі або чогось подібного?» – запитав він. «У вас бараболя є? – спитав я в офіціантки. – Чи шо-небудь подібне?» – «У нас бараболя тільки до м’яса». Я переклав її слова героєві. «А хіба я не можу замовити просто картоплю?» – «Шо?» «Можна нам дві або три порції картоплі без м’яса?» – запитав я в офіціантки. Тоді вона сказала, шо піде й запитає в директора. «Спитай у нього, може, він буде їсти печінку», – сказав дєд.

Офіціантка повернулася й оголосила: «Ну, шо я вам скажу, ми можемо йому запропонувати подвійну порцію картоплі, але ми подаємо її на одній тарілці з м’ясом. Директор сказав, шо тут ніяких переговорів бути не може. Він має його з’їсти». – «Подвійна картопля – нормально?» – спитав я в героя. «О, це було б просто супер!» Дєд і я заказали по свинній одбивній, а ше одну заказали для Семмі Дейвіса Младшого-Младшого. Псіна якраз узялася опять до знакомства з ногою героя.

Коли принесли їсти, герой заставив мене забрати м’ясо з його тарєлки. Сказав, шо навіть не хоче до нього притрагуватися. Це вже доводило мене до бєлої гарячки. Хочете знати чого? Того шо я почав понімати, шо він уважає наше їдло надто поганим для себе.

Я вибрав м’ясо з його тарєлки, бо знав, шо батя в такому разі наказав би мені це здєлати, і я навіть нічого йому не сказав. «Скажи йому, що завтра ми рушимо дуже рано», – відізвався дєд. «Рано?» – «Так ми зможемо довше шукати. Уночі шукати погано». «Завтра ми виїдемо дуже рано», – переклав я для героя. «Це добре», – відповів він, відсмикнувши свою ногу. Я просто страшенно здивувався, коли дєд заявив, що виїдемо рано. Він ненавидів, якшо не міг довго перекимарити. Він узагалі ненавидів бути невиспаним. Так само він іше ненавидів Луцьк, машину, героя й мене на додачу. А якшо ми виїдемо рано, то він усього того матиме на цілий день більше. «Я хочу глянути на мапи», – сказав дєд. Я попросив героя дати йому мапи для більш вніматєльної інспекції. Коли герой поліз по папери у свою сідалищну сумку, він знову смикнув ногою, шо дуже уязвило Семмі Дейвіса Младшого-Младшого. Псіна начала товктися під столом, що на ньому аж задрожали тарєлки. Одна героєва бараболя викотилася на підлогу. Вона гепнула зі звуком «ПЛОМП» на підлогу, прокотилася якусь дистанцію й завмерла. Дєд і я подивилися одне на одного. Я не знав, шо робити. «Ну, торба», – сказав дєд. Герой продовжував дивитися на картоплю на підлозі. То була дуже грязна підлога. І це була одна з двох картоплин героя. «Просто ужас, – сказав тихо дєд і відіпхнув свою тарілку, – ужас». І він не ошибся.