Читать книгу Всьо ясно - Джонатан Сафран Фоєр - Страница 5

Біцль-Біцль Р. зумів підняти воза з дна ріки через кілька днів за допомогою кількох міцних чоловіків із сусідніх Колок, і в його ятери тоді набилося риби більше, ніж будь-коли. Але, розбираючи зітліле шмаття, вони не знайшли жодного натяку на тіло. З того часу впродовж наступних 150 років громада штетля влаштовувала щорічне змагання, під час якого охочі могли пошукати Трохима, хоча нагороду за таку знахідку було відмінено ще 1793 року, – після того, як Менаша повідомив, що будь-яке тіло через два роки у воді починає розпадатися, а тому пошуки не лише стануть безплідними, а й можуть обернутися новими небезпечними знахідками чи, ще гірше, надто багато учасників стане вимагати нагороди за знайдене, – тож змагання стало чимось на зразок невеличкого фестивалю, на якому темпераментні пекарі з родини П. частували охочих неабиякими тістечками, а дівчатка одягалися, як малі близнючки в той доленосний день: у вовняні шнуровані бриджі та полотняні блузки з блакитними комірцями, схожими на метеликів. Із найдальших куточків приходили чоловіки, аби пірнати за повними землі мішечками, що їх Королева Плаву кидатиме в Брід, – лише в одному було золото.

Дехто вірив, що Трохима вже ніколи не знайдуть: мовляв, вода за стільки часу нанесла достатньо мулу й надійно поховала його тіло. Такі розставляли наїдки на каменях обабіч берегів і поминали Трохима, примовляючи щось на кшталт:

«О, бідний Трохим, його не знав я добре, а знати б міг»

або

«Сумую за тобою, Трохиме. Тебе нe знав, та сум із дум не йде»

або

«Спочинь, спочинь, Трохиме, з миром. І бережи наш млин».

Дехто вірив, що віз не притис Трохима і його винесло в море разом з усіма таємницями його життя, як пляшку з любовним посланням, котру молода пара романтиків, прогулюючись замріяно берегом, може знайти одного ранку. Можливо, Трохима чи бодай якусь його частину викине хвилями десь на узбережжі Чорного моря чи в самому Ріо, а може, навіть донесе до острова Елліс.

Його могла б узяти в прийми якась смутна вдовиця: поставить йому найвигідніший стілець; щоранку подаватиме свіжу білизну; голитиме обличчя, доки на ньому зовсім не перестане рости волосся; щоночі вестиме до ліжка й шепотітиме всілякі милі нісенітниці в те, що залишилося від його вух; сміятиметься разом із ним, попиваючи вранці каву; плакатиме з ним, читаючи сентиментальні історії; м’яко натякатиме йому на своє бажання мати дітей; нудьгуватиме з ним, захворівши; відпише йому все в заповіті й думатиме про нього, коли помиратиме, знаючи, що він лише вигадка, а тому повірить у нього ще більше.

Дехто твердив, що ніякого тіла взагалі не було. Мовляв, Трохим просто хотів, щоб усі довкола вважали його мертвим, – ото комік. Напакував на віз усе майно, приїхав на околицю безіменного штетля, – котрий за якийсь час стане відомим у всій Східній Польщі своїм щорічним фестивалем на честь Дня Трохима і нестиме своє ім’я, як немовля-сирітка (лише на мапах і в Мормонському переписі штетль фігурував як Соф’ювка / Софіївка), – поплескав востаннє свого коня по крупу й спрямував його з возом на урвище над рікою. Можливо, він утікав від боргів? Хотів позбутися невигідного шлюбу? А може, його спіймали на брехні? Чи випливала ця смерть зі способу його життя?

Звісно, дехто наголошував на божевіллі поміщика Соф’ювки, згадуючи, як він сидів голим у фонтані на розпростертій русалці, гладячи її лускатий тухес, гладив і свою найкращу половину, так ніби не припускався при цьому жодної помилки, ніби це норма завжди й усюди. Як його колись знайшли на моріжку перед домом Доброчесного Рабина, обплутаного білими нитками, а він при цьому казав, що зав’язав нитку довкола вказівного пальця, щоб не забути чогось надзвичайно важливого, проте боявся, що забуде, де в нього вказівний палець, тому обв’язав нитками свій пуцьок, а далі натягнув іще одну від талії до шиї, бо переживав, що й про те забуде, а щоб не забути про цю нитку, протягнув іншу від вуха до зуба й далі – до мошонки й до п’яти; так він користав зі свого тіла, аби пам’ятати про своє тіло, але нарешті міг згадати хіба про нитку. І словам отакого чоловіка ми повинні вірити?

А немовля? Моя пра-пра-пра-пра-прабабця? З нею було ще складніше, бо легко пояснити, як можна загубити в річці життя, але як воно може з неї постати? Гаррі В., котрого вважали в громаді майстром логіки та штатним збоченцем, – який уже багато років настільки безуспішно, наскільки навіть неможливо собі уявити, працював над невеликою роботою «Сила піднебесна», де, як він стверджував, містився найпереконливіший доказ того, що Господь неперебірливо любить навіть неперебірливого коханця, – розпочав довжелезну полеміку з приводу присутності на злощасному возі іншого: там мала бути ще й Трохимова дружина. Haпeвнe, вибудовував здогади Гаррі, її води відійшли саме тоді, коли вони жували перчені яйця в лузі між селами, і тоді, можливо, Трохим погнав воза на небезпечній швидкості, бажаючи довезти дружину до лікаря раніше, ніж дитина вискочить на світ, немов рибина з чіпких рук хлопця. А коли хвилі пологового болю накотилися на жінку, можливо, він поклав свою мозолясту руку на її м’яке обличчя, можливо, відірвав на мить свої очі від тряскої дороги й ненавмисне спрямував воза просто в річку. Напевне, віз перевернувся, придушивши тіла своєю вагою, і тоді, десь між останнім подихом матері й останньою спробою батька визволитися, немовля таки народилося. Можливо. Але навіть Гаррі не міг пояснити, де ж тоді поділася пуповина.

Ардиштські Віспи – клан ремісників-курців із Рівного, які палили стільки, що палили, навіть коли не палили, а тому були приречені за рішенням громади довіку бути покрівельниками та сажотрусами – вірили, що моя пра-пра-пра-пра-прабабуся – то насправді сам перероджений Трохим. Коли настав час великого суду і його розм’якле тіло поклали перед Охоронцем славних і непідступних Воріт, щось пішло не так. Він, певне, лишив на землі якісь незакінчені справи. Тому його душа ще не готова була перейти межу того світу, і їй дали шанс виправити те, що попсувало попереднє покоління. Усе це, звісно, видається безглуздим. Але чи буває щось більш правдоподібне?

Доброчесний Рабин, котрого більше хвилювало майбутнє дівчинки, ніж її минуле, не зробив жодних спроб пояснити походження немовляти ні для громади, ні на сторінках «Книги предків»; він забрав малу на час, поки не вирішиться її доля. Рабин заніс її до правостійної синагоги – тому що навіть дитина, клявся він, не ступить і ногою за поріг синагоги приземленої (що б не трапилося того дня) – і владнав їй тимчасове кубельце в ковчезі зі згортком Тори, поки чоловіки в довгих чорних клобуках на повні груди голосили молитву. «СВЯТ, СВЯТ, СВЯТ ГОСПОДЬ НА НЕБЕСАХ! ПОВНЕ НЕБО І ЗЕМЛЯ СЛАВИ ТВОЄЇ!»

Вірні правостійної синагоги вигукували ці молитви вже дві сотні літ, з того часу, як Преподобний Рабин прозрів, що ми насправді постійно потопаємо, а наші голосіння – не що інше, як крик про допомогу з безодні духовних вод. «І ЯКЩО НАШЕ СТАНОВИЩЕ Є НАСТІЛЬКИ БЕЗНАДІЙНИМ, – казав він (завжди починаючи речення з „і“, так ніби те, що він говорив, було продовженням якоїсь його внутрішньої думки), – ТО ХІБА НАМ НЕ ВАРТО ВІДПОВІДНО ПОВОДИТИСЯ? КРИЧАТИ, ЯК КРИЧАТЬ ЛЮДИ В РОЗПАЧІ?» Тому вони голосили так уже понад дві сотні років.

Вони голосили й тепер, не даючи дитині й хвилини перепочинку, підвішені за пояс до стелі, однією рукою притримуючи шнур, а другою – молитовну книгу, а вершечки їхніх чорних капелюхів обтирали склепіння синагоги. «І ЯКЩО МИ НАМАГАТИМЕМОСЯ БУТИ БЛИЖЧИМИ ДО БОГА, – провадив своє одкровення Преподобний Рабин, – ЧИ НЕ ПОВИННІ МИ ПОВОДИТИСЯ НАЛЕЖНИМ ЧИНОМ? ЧИ НЕ ПОВИННІ МИ НАБЛИЖАТИСЯ ДО НЬОГО?» Усе це, звісно, мало глибокий сенс. Діялося це напередодні Йома Кіппура, найсвятішого зі свят, саме тоді під дверима синагоги пролетіла муха й узялася докучати похнюпленим молільникам. Вона літала від обличчя до обличчя, дзижчала, сідаючи на довгі носи, залітаючи у волохаті вуха. «І ЯКЩО ВСЕ ЦЕ ВЕЛИКЕ ВИПРОБУВАННЯ, – прозрівав далі Преподобний Рабин, намагаючись заволодіти увагою своєї пастви, – ЧИ НЕ ПОВИННІ МИ ВИТРИМАТИ ЙОГО? КАЖУ ВАМ: ПОКЛОНІТЬСЯ ПЕРЕД НАЙБІЛЬШОЮ З КНИГ!»

Якою ж набридливою була та муха, куди вона тільки не залітала. «І ЯК БОГ НАКАЗАВ АВРААМУ ПІДНЯТИ НА ІСААКА НІЖ, ТО ХІБА Ж ВІН ЗАБОРОНИВ НАМ ЧУХАТИ ЗАДКИ?! А РАЗ ТАК, ТО Ж НУМО, БРАТІЄ, ЩОСИЛИ, ЛІВОЮ РУКОЮ!» Половина вірних вчинила так, як заповів Преподобний Рабин, і відпустила шнур, а не Велику Книгу. Цe були предки вірних правостійної синагоги, які впродовж двох сотень років ходили, навмисно накульгуючи, щоб не забувати – і, що важливіше, нагадувати іншим – про свою реакцію на випробування: що Святе Слово прибуде вовіки. («ПЕРЕПРОШУЮ, РАБИНЕ, А ПРО ЯКЕ САМЕ СЛОВО ЙДЕТЬСЯ?» Після такого запитання Преподобний Рабин огрів послушника скіпетром Тори: «І ЯК МОЖНА НЕ ЗНАТИ!..») Деякі правостійні взагалі відмовлялися ходити, що свідчило про ще драматичніше падіння. Що, звісно, означало, що вони й до синагоги не могли завітати. «МИ МОЛИМОСЯ БЕЗ МОЛИТВИ, – казали вони. – МИ ДОТРИМУЄМОСЯ ЗАКОНУ, ПЕРЕСТУПАЮЧИ ЙОГО».

Ті, хто впустив молитовну книгу, щоб не впасти, стали прародичами пастви приземленої синагоги – так її називали правостійні. Вони стріпували торочками, нашитими на рукави їхніх балахонів, щоб не забувати – і, що важливіше, нагадувати іншим – про свою реакцію на випробування: що шнури ти завжди носиш із собою й що дух Святого Слова прибуде вовіки. («Перепрошую, хтось усе-таки пояснить мені, що означає вся ця історія зі Святим Словом?» Але й інші вірні лише знизували плечима й відверталися, аби продовжити суперечку про те, як найкращим чином розділити тринадцять книшів серед сорока трьох осіб.) У приземлених змінилися тільки обряди: замість підвішування з’явилися подушки, замість гебрейських молитовних книг – простіші тексти ідишем, а місце рабинів заступила група, яка правила молитвою, а також обговоренням, після яких (зазвичай упродовж яких) прихожани їли, пили та пліткували. Правостійні згори й згорда поглядали на приземлених, котрі, здавалося, пожертвували всіма правилами Єврейського закону задля того, що вони називали великим та невідворотним примиренням релігії й життя. Правостійні називали приземлених образливими словами й пророчили їм вічну муку на тому світі за надто велику любов до комфорту. Натомість приземлені мали це там, де молочник Шмуль С. свої вічні шмарклі – у носі. Окрім тих рідкісних оказій, коли обидва конклави вірних намагалися пересунути синагогу туди або сюди, бажаючи зробити штетль більш святим чи більш світським, і правостійні, і приземлені навчилися ігнорувати одне одного.

Упродовж шести днів увесь штетль – правостійні та приземлені впереміш – стояв при вході до синагоги, намагаючись хоча б одним оком поглянути на мою далеку прабабцю. Багато хто йшов і знову повертався. Чоловікам дозволялося обдивитися дитя зблизька, торкнути його, звернутися до нього й навіть потримати на руках. Жінок усередину правостійної синагоги, звісно ж, не допускали, оскільки, як уже давно просвітив свій народ Доброчесний Рабин, «І ЯК МИ МОЖЕМО СПОДІВАТИСЯ СПРЯМУВАТИ СВОЇ СЕРЦЯ ТА ПОМИСЛИ ДО БОГА, ЯКЩО ДЕЯКІ ЧЛЕНИ НАШІ ВІДВЕРТАЮТЬ НАС НА НЕЧИСТІ ДУМКИ ПРО САМІ ЗНАЄТЕ ЩО?»

Якогось компромісу вдалося досягнути 1763 року, коли жінкам дозволили молитися у вогкій і тісній комірчині під спеціально постеленою скляною підлогою синагоги. Утім, минуло зовсім небагато часу, а підвішені до стелі молільники вже відвертали очі від Великої Книги на хор розкольників унизу. Чорні штани молільників зненацька робилися затісними, поважні мужі сильніше розкачувалися на своїх шнурах, зіштовхувалися в повітрі, а деякі члени видавалися у фантазіях про самі знаєте що, аж зайві слова виникали у найсвятішій із молитов: «СВЯТ, СВЯТ, СВЯТ, СПЛЯТЬ ГОСПОДЬ НА НЕБЕСАХ! ПОВНЕ НЕБО І ЗЕМЛЯ СЛАВИ ТВОЄЇ».

Преподобний Рабин приурочив цій темі, що дезорганізовувала паству, одну зі своїх післяобідніх проповідей. «І МИ ПОВИННІ ПОСТІЙНО ПАМ’ЯТАТИ ОДНУ З НАЙДИВОВИЖНІШИХ БІБЛІЙНИХ ПРИТЧ ПРО ДОВЕРШЕННЯ РАЮ І ПЕКЛА. ЯК МИ ВСІ ЗНАЄМО АБО МАЛИ Б ЗНАТИ, НА ДРУГИЙ ДЕНЬ СВОЄЇ ПРАЦІ ГОСПОДЬ СТВОРИВ ПРОТИЛЕЖНІ БОКИ ВСЕСВІТУ – РАЙ І ПЕКЛО, КУДИ ВСІ МИ І ВСІ ПРИЗЕМЛЕНІ – ТІ ВЖЕ МОЖУТЬ ГОТУВАТИСЯ СПУСТИТИ СІМ ПОТІВ – ПОТРАПИМО КОЖЕН НА СВОЄ МІСЦЕ. АЛЕ Ж МИ НЕ ПОВИННІ ЗАБУВАТИ, ЩО НА ТРЕТІЙ ДЕНЬ ГОСПОДЬ БОГ ПОБАЧИВ, ЩО І РАЙ, І ПЕКЛО СТАЛИ НЕ ЗОВСІМ ТАКІ, ПРО ЯКІ ВІН МОЛИВСЯ. ОТОЖ, ЯК УКАЗУЮТЬ НАМ МЕНШ ВАЖЛИВІ Й БІЛЬШ РІДКІСНІ ТЕКСТИ, ВІН, ОТЕЦЬ ОТЦЯ ОТЦІВ, ВИРІШИВ ПІДНЯТИ ЗАВІСУ МІЖ ОБОМА ПОТОЙБІЧНИМИ СТОРОНАМИ, ЩОБ УСІ БЛАГОСЛОВЕННІ ТА ПРОКЛЯТІ МОГЛИ БАЧИТИ ОДНІ ОДНИХ. ВІН СПОДІВАВСЯ, ЩО БЛАГОСЛОВЕННІ ВОЗРАДУЮТЬСЯ, СПОГЛЯДАЮЧИ МУКИ ПРОКЛЯТИХ, І ЩО ЇХНЯ РАДІСТЬ ЗРОСТЕ, БО СТАНУТЬ ВОНИ СВІДКАМИ СМУТКУ. А ПРОКЛЯТІ МАЛИ ПОБАЧИТИ БЛАГОСЛОВЕННИХ, ЯК ВОНИ СПОЖИВАЮТЬ ЛОБСТЕРІВ ЗІ СПАГЕТІ, ЯК ДОПАДАЮТЬСЯ ДО ТУХЕСІВ ПЛОДОВИТИХ ГУРІЙ, І ВІД ЦЬОГО СПОГЛЯДАННЯ В ПЕКЛІ МАЛО СТАТИ ЩЕ ГІРШЕ. І ПОБАЧИВ БОГ, ЩО ТАК КРАЩЕ. ОДНАЧЕ ПРИВАБЛИВІСТЬ ВІКНА В ІНШИЙ СВІТ СТАВАЛА ЩОРАЗ БІЛЬШОЮ. І ЗАМІСТЬ ТОГО ЩОБ НАСОЛОДЖУВАТИСЯ ПРИНАДАМИ РАЮ, БЛАГОСЛОВЕННІ ДЕДАЛІ БІЛЬШЕ ЗАДИВЛЯЛИСЯ НА МУКИ ПЕКЛА. А ПРОКЛЯТІ ЗАМІСТЬ СТРАЖДАТИ ТІШИЛИСЯ ВИДИВОМ ДАЛЕКОГО РАЮ. УРЕШТІ ОБИДВА СВІТИ ЗРІВНОВАЖИЛИСЯ: ОДНІ ДИВИЛИСЯ НА ІНШИХ, ДИВИЛИСЯ НА САМИХ СЕБЕ. ТОДІ ВІКНО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА ДЗЕРКАЛО, ВІД ЯКОГО HІ БЛАГОСЛОВЕННІ, HІ ПРОКЛЯТІ НЕ МОГЛИ Й НЕ ХОТІЛИ ВІДХОДИТИ. І ТОДІ БОГ ЗНОВУ ОПУСТИВ ЗАВІСУ МІЖ СВІТАМИ, ТОМУ МИ ТАК САМО МУСИМО ЗАЧИНИТИ ВІКНО, ЯКЕ СПОКУШАЄ НАС, ОПУСТИТИ ЗАВІСУ МІЖ СВІТАМИ ЧОЛОВІКІВ І ЖІНОК».

Підвал було залито намулом із Броду, а в задній стіні синагоги вирізали невелику діру завбільшки з яйце, крізь яку жінки по одній за раз могли бачити хіба один із ковчегів і ноги розгойданих молільників, причому деякі з них – це мало більше ображати – були заляпані лайном.

Саме через цю дірку жінки громади по черзі озирали мою пра-пра-пра-пра-прабабусю. Оскільки дитя мало досконало дорослі риси, між них ширилася думка, що воно знак від самого диявола. Утім, більш вірогідно, що їх злостила сама діра. З такої відстані, упершись руками об стіну, заглядаючи крізь відсутнє яйце, вони не могли вдовольнити жоден зі своїх материнських інстинктів. Не могли навіть бачити дитину цілком, мусили складати подумки колаж із побачених усіма деталей: ось пальчики збираються в долоньку, а вона виростає із зап’ястя, а те кріпиться до руки, а та вставлена в плече… Так вони вчилися ненавидіти її невпізнанність і недоторканність, її мозаїчний образ.

Сьомого дня Доброчесний Рабин заплатив Шимонові Т. чотири чвертки курчати та пригорщу блакитних мармурових крем’яшків завбільшки з котяче око за оголошення в його щотижневій газеті: з невідомих нікому причин у штетлі з’явилося дитя, дівчинка досить красива, добре поводиться й зовсім не смердить, і він, Рабин, вирішив задля добра цієї дитини віддати її якомусь добропорядному мешканцеві штетля, котрий готовий назвати її дочкою.

Наступного ранку він побачив п’ятдесят дві записки, що тріпотіли перед дверима правостійної синагоги, неначе павичів хвіст.

Від майстра мідних дрібничок Пешеля С., котрий щойно два місяці, як утратив жінку під час Погрому битих скринь: «Якщо не заради дівчинки, то заради мене самого. Я цілком благовірна людина, і є речі, на які я заслуговую».

Від самотнього свічкаря Мордехая Ц., руки котрого були вкриті тонкими рукавицями з воску, який годі було відмити: «Я такий самотній цілий день у своїй майстерні. Свічкарів після мене не залишиться. Задумайтеся над цим».

Від безробітного приземленого Люмпля В., котрий не визнавав Пасхальної Ночі не тому, що вона була релігійним святом, а тому, що не розумів, чим ця ніч відрізнялася від інших: «Я не найкраща людина з-поміж тих, що коли-небудь жили, але я буду добрим батьком, і ви це знаєте».

Від смертельно хворого філософа Пінчаса Т., котрого на млині вдарила в голову балка: «Киньте її назад у воду й дозвольте бути зі мною».

Доброчесний Рабин знав усе, що стосувалося складних, дуже складних і дуже-дуже складних справ єврейської віри, і міг пояснити найбільш заплутані релігійні суперечності, тлумачачи найнезрозуміліші, важкі для розшифрування тексти, але про саме життя знав він не так уже й багато; з цієї причини, а також тому, що поява дитини не мала жодного текстуального пояснення й ні в кого було запитати поради (бо як питати порад тому, хто сам уособлює всі поради?), а насамперед тому, що дитя належало до сфери життя й саме було життям, Рабин опинився у вельми скрутному становищі. «ВОНИ ВСІ ДОСТОЙНІ ЛЮДИ, – думав він. – СТАТКИ У ВСІХ ТРОХИ НИЖЧІ ЗА СЕРЕДНІЙ РІВЕНЬ, НЕХАЙ ТАК, АЛЕ ВСІ МАЮТЬ ЧУЙНЕ СЕРЦЕ. ХТО Ж ІЗ НИХ ЗАСЛУГОВУЄ НА ТАКУ НАГОРОДУ НАЙБІЛЬШЕ?»

«НАЙКРАЩЕ РІШЕННЯ – ЦЕ ВІДСУТНІСТЬ БУДЬ-ЯКОГО РІШЕННЯ», – вирішив нарешті Рабин і висипав усі листи в кубельце до моєї пра-пра-пра-пра-прабабусі, постановивши віддати її – а в певному сенсі й мене – тому, до чиєї писанини вона потягнеться найперше. Але вона не тягнулася до жодного. Узагалі не звертала на них уваги. Упродовж двох днів вона навіть не поворухнулася, не кричала й навіть не відкривала ротика, щоб поїсти. Чоловіки в чорних капелюхах продовжували голосити молитви («СВЯТ, СВЯТ, СВЯТ…»), гойдаючись на своїх шнурах над залитими Бродом підвалами синагоги, тримаючись міцніше за Велику Книгу, ніж за шнури, думаючи, що хтось дослухається до їхніх вигуків, аж доки нарешті посередині ранньої вечірньої служби добрий торговець свіжою рибою Біцль-Біцль Р. не витерпів і не прорік те, що в усіх давно крутилося на язиці: «ЗАПАХ СТАЄ НЕСТЕРПНИМ! ЯК МОЖУ Я НАБЛИЖАТИСЯ ДО ГОСПОДА, ЯКЩО ПОЧУВАЮСЯ ТАК БЛИЗЬКО ДО КЛОЗЕТУ?!»

Доброчесний Рабин не міг не погодитися й перервав службу. Він опустився на скляну підлогу й відчинив ковчег. Кімната одразу ж сповнилася всепроникним, неохопним, нелюдським, непрощенним смородом нечуваної байдужості. Він лився з ковчега, стелився синагогою, заповнив кожну вулицю, кожен закапелок штетля, пробрався під кожну подушку в кожній спальні – забився в ніздрі тих, котрі спали, і встиг зіпсувати їм сни, перш ніж вихлюпнутися з черговим храпом, і врешті влився в Брід.

Немовля, як і раніше, тихесенько собі лежало без жодного руху. Доброчесний Рабин поставив ковчег на землю, узяв перший-ліпший наскрізь промоклий папірець і проголосив: «ДИТИНА ОБРАЛА СОБІ ЗА БАТЬКА ЯНКЕЛЯ!»

Схоже, ми потрапили в добрі руки.

20 липня 1997 р.

Дорогий Джонатан!

Палко жадаю, шоб етот лист удався мені добре. Як ти вже поняв, я не є суперзнатоком англійського язика. Українською всі мої мислі виглядають ше нічо так, но моя друга мова не настолько совєршенна. Я рішив упортребляти ті слова, яких ти мене вчив, експлуатіруючи подарений тобою словник, як ти й радив робити, коли мої слова будуть слішком утончьонними чи неумєсними. Єслі ж тебе не удовлетворяє моя робота, то я очєнь настаюю мені її возвратити. Буду зо всєх сил працювати над нею, пока вона тобі не понравиться.

Додаю до конверта вєщі, про які ти просив, в часності откритки з Луцька, список фамілій на надмогильних плитах врємьон войни в шести селах і фотографії, які ти дав мені на всякий «пожарний». Всьо-таки лучше, чим нічого, правда? Я був дєйствітєльно сам не свій із-за твоїх приключєній в поїзді. Знаю, яким важним був для тебе й для нас двоїх той ящик і шо його інгредієнти нічим не получиться замінити. Кража – вєщь неприятна, но вона постоянно проісходить з тими, хто возвращається поїздом з України. Поскольку ти не маєш інформації, хто з пограничників викрав ящик, то врядлі получиться його знайти, навєрно, то вже фінал і він пропав навсєгда. Но, пожалуста, не дай цьому случаю іспортити тобі впєчатлєнія про всю Україну, яка, навєрно, повна ужасних совецких пережитків.

Імєнно в цьому місці жєлаю подякувати тобі за то, шо ти був таким терпеливим і даже стоїчним со мною во врємя нашої поєздки. Ти, навєрно, розщитував мати більш продвинутого переводчика, но думаю, шо я всьо здєлал на тверду тройку. Я очєнь винен у тому, шо ми не найшли Августини, но ти ж сам знаєш, яка це була неподйомна цель. Єслі б у нас було більше врємєні, ми б обізатєльно її запєлєнгували. Ми б облазили всі шість сіл і опросили би всіх їх жителів. Под каждий камінь заглянули б. Но ми вже багато про це говорили.

Дякую тобі за репродукцію фотографії Августини із її сімйою. Я постоянно думав про то, шо ти казав про свою любов до неї. Щиро говоря, я не всьо поняв, когда ти вєщав про це тут. Хотя тепер целіком собі всьо представляю. Я аналізірував фотокартку два раза – утром, а потом перед тим, як завалитися спать, – і каждого разу замєчав шото нове, напримєр, як від її волосів падає тінь, а губи поднімаються в уголках.

Я дуже умілілся твоїм спокоєм послє прочитання моєї першої часті. Тобі тяжело буде представити, шо я вніс усі поправки, на які ти указав. Ізвіні, шо в послєдньому рядку назвав тебе дуже розбещеним євреєм. Я це поміняв і тепер там написано: «Я не хочу трястися десять часов у якето зачухане місто, шоб догодить розпущеному євреєві». Я чуть-чуть розтягнув першу часть про себе, вичеркнув слово «нігери», як ти наказав, хотя ето правда, у мене від них криша їде. Приятно, шo тобі понравилося речення: «Колись і ти будеш робити для мене то, шо ненавидиш. Це й називається сім’єю». Правда, должен тебе спитати: шо такоє трюїзм?

Я дуже длінно думав про то, шоб здєлати, як ти казав, розділ про мою бабушку болеє обйомним. Поскольку для тебе це так важно, я рішив: окей, вставлю туда то, шо ти мені прислав. Не то шоб я над цим аж так длінно думав, но я би хотів бути людиною, яка сама це придумала. То, шо ти написав, Джонатан, дуже красіво, і я почуствував, шо всьо ето правда.

І ше дякую, хоть мені і стидно, шо ти не здєлал замєчаніє про брехню шодо мого росту. Я просто подумав, шо було б суперово, єслі б я був високий.

Я приложив всє усілія, шоб скреативити слідуючу часть, як ти мене вчив, вставляючи в свої мислі пєрвим дєлом то, про шо ти мені казав. Я єщьо старався не бути таким, як ти казав, дуже вже понятним і неоправдано чуствєнним. А ше про ту національну валюту, яку ти додав до листа, клянуся, шо я писав би й без неї. Я просто чуствую в собі гігантську гордость, шо пишу для писателя, особєнно, якшо він американський писатель, ну як Ернест Хемінгуей чи ти.

Твоя часть «Початок світу настає часто» показалася мені очєнь вже екзальтірованою. Там є мєста, у які я вопше не в’їхав, но допускаю, шо це шось просто дуже єврейське, шо може розкусити тільки настоящий єврей. Ви, навєрно, тому й думаєте, шо Бог вас вибрав, бо только ви понімаєте свої собствєнні приколи про вас же самих? У мене є ше один маленький вопрос про цю часть: чи знаєш ти, шо большинство імен, які ти іспользуєш, в Україні не встрєчаються? Ну, Трохим – це я ше слишав, і Ханна тоже, но всі остальні очєнь странні. Ти їх сам видумав? І таких проколів у тебе повно. Буду тебе про них інформірувати. А ти вопше юмористічєский писатель чи нормальний?

Больше озарєній у мене пока нема, для ліцезрєнія нових вєщєй мені нада глибше познакомиться з твоїм романом. Імєй ввіду, шо, як говорят, наразі я в екстазі. Сообщаю, шо даже коли ти мені покажеш больше, я врядлі посовєтую шось умне, но зможу пригодитися по-другому. Єслі побачу шось не совсєм юмористічєске, то так тобі й скажу, і ти здєлаєш це смішнішим. Ти мені так багато про всьо ето нарозказував, шо я б дуже хотів прочитати остаток твоєї книги й буду думать про тебе ше лучше, єслі получиться. Кстаті, шо таке «кунілінгус»?

А тепер про дєла лічні. (Можеш пропустити ету часть, єслі для тебе це занудно. Я пойму, но прошу мене про ето не ізвєщати.) Дєд болєєт. Він перебрався до нас навсєгда. Тепер дислоцірується вмєстє із Семмі Дейвісом Младшим-Младшим на кроваті Ігорчика. А сам Ігорчик перебрався на діван. Ігорчика це не достає, бо він хароший мальчік і понімає намного больше, чєм всі кругом думають. Я щитаю, шо причиною дєдового нездоров’я стала його меланхолія, і сліпота в нього тоже від того, хотя на самому дєлі він же не сліпий. З того врємєні, як ми вернулися з Луцька, йому стало значітєльно хуже. Ти ж знаєш, його очєнь зачепила історія з Августиною, намного больше, чим нас із тобою. З батьою про дєдову меланхолію говорити вопше нєвозможно, бо ми обоє бачили, як він плаче. Вчора вечером ми сіли за стол на кухні. Їли чорний хлєб і говорили про льогкую атлєтіку. І тут зверху послишалися звуки. А над нами якраз комната Ігорчика. Я поняв, шо то дєд плаче; і батя тоже це поняв. І ше був такий звук, будто там хтото на потолку реп танцує. (Вопше-то реп – це потрясна вєщь, напримєр, в ісполнєнії отої групи з Днєпра, там всє глушмани на оба уха, но я нє по етім дєлам.) Ми прикинулися, шо нічо не слишали. На звуки в кухню зайшов Ігорчик. «Прівєт, Раззява», – сказав йому батя, бо Ігорьок опять неудачно спікірував і опять підбив собі глаз, но на етот раз – лівий. «Я тоже хочу чорного хліба», – сказав Ігорчик, не смотрячи на батю. Йому ісполнилося тринадцять, скоро буде чотирнадцять, а він уже такий умний. (Я только тобі це кажу. І не говори етого нікому.)

Надіюся, шо ти щасливий і шо всі твої родствєнніки здорові, цвєтуть і пахнуть. Ми вже успіли стати друзьями, пока ти був в Україні, правда? В слідуючій жизні ми могли б бути настоящими друганами. Мене буде заботити отсутствіє твого дальшого листа, і я ждатиму на продолженіє твого роману. Чуствую нєобходімость перетравити ше одну свою нову часть (бо желудок я уже напхав прілічно) і прислати її тобі. Пойми, я стараюся якнайлучше, тоїсть самим лучшим способом, настолько лучше, як можу. Мені це дається тяжело. Пожалуста, будь чесним, но і не суди слішком сурово.

Зі щирим серцем

Олександр