Читать книгу Всьо ясно - Джонатан Сафран Фоєр - Страница 9

Доброчесний Рабин заплатив півдюжини пекаревих яєць і пригорщу чорниць за оголошення, яке Шимон Т. надрукував у щотижневому листку новин: «Понад усяку міру енергійний і нестримний магістрат міста Львова постановив нашому безіменному поселенню обрати собі ім’я, яке б надалі можна було вживати на мапах і в переписах, яке б не дратувало місцеву українську та польську шляхту, яке б не було надто складним для вимови і яке слід придумати до кінця цього тижня».

«ГОЛОСУВАННЯ! – урочисто мовив Доброчесний Рабин. – МИ ПОВИННІ ВИРІШИТИ ЦЕ ГОЛОСУВАННЯМ. Адже ж сказав колись Превелебний Рабин: „І ЯКЩО МИ ВІРИМО, ЩО КОЖЕН ДОРОСЛИЙ, ДОБРОПОРЯДНИЙ ТА БЛАГОНАДІЙНИЙ ЧОЛОВІК-ЄВРЕЙ ПРИ ПОВНОМУ РОЗУМІ Й НЕРУХОМОМУ МАЙНІ НАРОДЖУЄТЬСЯ З ВЛАСНИМ ГОЛОСОМ, ЯКИЙ МИ МАЄМО ПОЧУТИ, ТО ЧОМУ Б НЕ ПРИСЛУХАТИСЯ ДО ВСІХ НИХ?“»

Наступного ранку перед правостійною синагогою виставили урну для голосування, а всі визнані достойними чоловіки вишикувалися вздовж лінії, що ділила світ на єврейське та людське. Біцль-Біцль Р. пропонував голосувати за «Достаткополь», філософ-декадент Пінчас Т. – за назву «Капсула Часу, Повна Пилу й Струн». Доброчесний Рабин віддав свій голос за «ПОСЕЛЕННЯ БЛАГОЧЕСТИВИХ ПРИХОЖАН ПРАВОСТІЙНОЇ СИНАГОГИ ТА БЕЗІМЕННИХ ПРИЗЕМЛЕНИХ, З КОТРИМИ ЖОДЕН ДОБРОЧИННИЙ ЄВРЕЙ НЕ ПОВИНЕН МАТИ НІЧОГО СПІЛЬНОГО, ЯКЩО ТІЛЬКИ НЕ ОБЕРЕ ГАРЯЧУ ТОЧКУ ЗА МІСЦЕ СВОГО ЛІТНЬОГО ВІДПОЧИНКУ».

Божевільний поміщик Соф’ювка, що мав досить вільного часу й не мав чого робити, викликався охороняти урну впродовж усього пополудня, а ввечері мусив завезти її до Львова. До ранку все було вирішено: за двадцять три кілометри на південний схід від Львова і за чотири кілометри на північ від містечка Колки, випнувшись на польсько-українському кордоні, як тафля на паркані, на мапах виник населений пункт Соф’ювка. Нова назва, хоч як це не сумно звучало для всіх зацікавлених у громаді, була оголошена офіційною й незмінною. Поселення мало називатися так аж до кінця свого існування.

Звісно ж, у самій Соф’ювці ніхто свого містечка Соф’ювкою не називав. До появи цієї безчесної назви населений пункт узагалі ніхто ніяк не називав. А тепер, коли трапилася така халепа й містечко назвали іменем того тупоголового невігласа, мешканці ніяк не називали своє поселення навмисно. Деякі навіть називали його «Не-Соф’ювка» й продовжували так робити й тоді, коли містечко пізніше дістало нову назву.

Доброчесний Рабин скликав людей для ще одного волевиявлення. «МИ НЕ МОЖЕМО ЗМІНИТИ ОФІЦІЙНУ НАЗВУ, – сказав він, – ПРОТЕ МИ ПОВИННІ МАТИ ЩЕ ОДНУ ДЛЯ ВЛАСНИХ ПОТРЕБ». Оскільки ніхто, окрім нього, не був певен, що таке ці потреби («А раніше в нас були власні потреби? А якою є моя потреба серед наших потреб?»), ще один тур голосування видавався просто необхідним. Урну для бюлетенів знову виставили біля правостійної синагоги, і цього разу її стерегли близнючки Доброчесного Рабина.

Хворий на артрит слюсар Їтцак В. голосував за «Прикордонне». Адвокат Ісаак М. – за «Громадоправ’я». Лілла Ф., спадкоємиця найпершого приземленого, який зрікся книги, переконала близнючок дозволити їй укинути до урни листок із написом «Пінчас». (Близнючки також голосували: Ханна – за «Кана», а Кана – за «Ханна».)

Того ж вечора Доброчесний Рабин перерахував бюлетені. Становище ускладнилося, оскільки кожна назва дістала по одному голосу: Малий Луцьк, ПРАВОСТІЙНЕ, Нова Обіцянка, Лінія Помилок, Джошуа, Замок-і-Ключ… Розуміючи, що все зайшло надто далеко, Рабин вирішив, розважаючи при цьому, як би вчинив у такій ситуації Бог, вибрати один із папірців навмання й найменувати містечко так, як буде на ньому написано.

Прочитавши цидулку, він кивнув, бо упізнав знайомий почерк. «ЯНКЕЛЬ ЗНОВУ ПЕРЕМІГ, – промовив Рабин. – ЯНКЕЛЬ НАЗВАВ НАШЕ ПОСЕЛЕННЯ ТРОХИМБРОДОМ».

23 вересня 1997 р.

Дорогий Джонатан!

Я впав у краску, прочитавши твого листа, у якому ти ізвєщаєш про своє поновлення в унівєрі в тєчєнії послєднього года. Мені ше, мєжду прочим, нада буде провчитися 2 роки. Шо робити дальше, я ше не придумав. Много вєщєй, про які ти мені писав у липні, лишаються для мене важними, напрімєр то, шо ти казав про поіски снів, тоїсть коли ти бачиш класний і повний смисла сон, то потом обізатєльно метаєшся, шоб його знайти. Навєрно, ти говорив це убєдітєльно.

Я довго не рішався про це писати, но всьо таки напишу. За якесь врємя у мене вже буде достаточно «зєлєні», шоб насобирати на білєт на самольот до Америки. Батя про це не знає. Він думає, шо я всі дєньги трачу на «скачках», но я вмєсто них часто брожу пустими пляжами й так економлю собі валюту. Когда я шатаюся по пляжах, то думаю, який ти щасливий.

Учора Ігорчикові стукнуло чотирнадцять. За день до того він зламав собі руку, перелізая чєрез забор, єслі ти можеш собі ето представити. Усі ми както пробували його ощасливити, а мама даже спекла слойоний торт. Ітак, у нас був невеликий сабантуй. Дєд, понятно, тоже прийшов. Він спитав, як у тебе дєла, і я сказав йому, шо ти вертаєшся в унівєр у вересні, десь уже щас. Я не розказував йому, шо на границі вкрали коробку Августини, потому шо йому було б стидно, а так він обрадувався новостям про тебе, бо він нечасто буває щасливий. Іше він питав мене, чи не мог би я попросити в тебе про ше одну репродукцію фотки Августини. Він сказав, шо оплатить твої іздєржки на її копірування. Я очєнь волнуюся за нього. Як я тобі вже писав в послєдньому листі, його здоров’я вже совсєм плохоє. Уже нема тої енергії, а ше часто на нього нападає меланхолія, і тогда він годинами мовчить, будто нємой. Уже лучше б накричав на мене чи даже вдарив.

Батя подарив Ігорчикові на «день варенья» новий велік, а я знаю, шо це класний подарок, бо в баті нема дєнєг на подарки тіпа веліків. «Так от, бідолашний Мурзілка, – сказав він, поклавши руку на Ігорчикове плече, – ти маєш бути щасливим у свій день народження». У конверт я поклав тобі фото Ігоревого веліка. Напиши, як він тобі. Но давай чесно. Я не розозлюся, єслі і тобі він не понравиться.

Учора ввечері я рішив ні по яких злачних мєстах не гуляти. Вмєсто того бродив пляжами. Но не лазив сам, как всєгда, я взяв із собою фото Августини. Должен признатися, шо я не раз всматрювався в ету карточку і постоянно думав про твою влюбльонность в етот об’єкт. Вона класна. Тут ти подмєтіл правильно.

Ну, вот і мій короткий монолог стрємітся к фіналу. Я вже дєлаю тебе нудним человєком. Но зараз перехожу к самой суті своєї історії. Я і не надіюся, шо ти зможеш восприйняти її другу часть. Я пока писав її – то саме, шо кіло солі с’єл. Но твої замєчанія були очєнь елементарні. Спасіба за ясность, у чому разниця мєжду ідіомами «обісрати справу» і «срана річ», і тоже само «стати в пригоді». Для мене очєнь важно употрєбляти правильні мовні обороти. Це тупо нада. Я вспомнив, шо ти просив мене не ісправляти ошибок, бо вони прикольно звучать, а прикол – це єдінствєний способ розказати сумну історію, но я їх всьо таки ісправлю. Не обіжайся на мене за ето.

Я так же вньос всі ті корєктіви, про які ти писав. Я вставив у ту часть, де я впервиє тебе встрєтіл, всьо, шо ти казав вставить. (Ти дєйствітєльно думаєш, шо ми з тобою на одному уровні?) Як ти й дуже хотів, я вибросив речення «Він був екстремально маленьким» і вставив на його мєсто «Як і я, він був невисокий». Після речення «„Аа“, – відповів дєд, і я поняв, шо йому все ше сниться сон» я вставив, як ти і казав, «…про нашу бабку».

З такими правками я увєрєний, шо друга часть моєї історії ну просто ідеальна. Не можу промовчати про то, шо ти опять прислав мені нємного доларів. І опять я тобі дуже вдячний. Але я, як папугай, буду повторять то же саме, шо й говорив раньше: єслі тобі не нравиться то, шо я пишу, і ти захочеш получити свої долари назад, я отошлю їх тобі сразу. Наоборот, я чуствуватиму себе гордим.

Слідуюча часть далася мені ше з большим напряженієм. Я її вже почті написав. Представив, які вєщі ти можеш попросить поміняти, і сам їх поміняв. Ну, напрімєр, я більше не употрєбляю слова «хандра», бо можу собі представити, шо воно тебе нервірує, як ти сам когда-то написав: «Не вживай слова „хандра“, воно мені капає на мізки». Я ше понапридумував пару фішок, які должни тобі понравитися, – це всякі такі прикольні й чуть сумні вєщі. Я увєрєний, шо ти мене здержуватимеш, єслі мене буде заносити.

Касатєльно твоєї писанини, яку ти мені присилав у многочиленних листах, то я должен сказати, шо прочитав її всю. Особєнно мене поразила часть про Книгу Повторюваних Снів, а сон про то, шо ми всі є нашими батьками, даже загнав мене в меланхолію. Ти так і хотів, да? Ну, понятно, шо я не батя, і вопше у твоїй часті роману я нечастий гость. І когда я смотрю на своє отображеніє, то бачу там не батю, а його абсолютного антіпода.

Янкель, кажеться, позитивний герой, так же? Чьо ето ти рішив, шо він наколов того пацана так много лєт назад? Може, просто дєньги нада були. Я сам знаю, шо таке случається, хотя, шоб розвести когото, то я ше нікого, канєшно, не розводив. Мені кажеться, шо це очєнь даже піддержує історію, когда ти придумав другу лотерею, як назвати насєльонний пункт. Я всьо думав, як би я назвав Одєсу, єслі би мені дали таке право? Може, я назвав би її «Алекс», бо я ж сам Алекс, а єслі би ше й город називався Алекс, то всі б поняли, шо я тут самий главний! Можна ше було б назвати город «Ігорчик», тогда б усі знали, шо авторітєтом є мій братан, а він полностю на це заслужує, і було б класно, єслі би люди тоже так думали. (Хотя достаточно странно, шо я своєму братанові желаю того ж, шо і собі, только намного чьотчє.) А може, Одєсу нада було переіменувати в Трохимбрід, тогда б і такий город реально появився, а твою книжку всі б розкупили, і ти тогда проснувся б знаменитим.

Мені так жаль заканчувати цей лист. Це ж всьо равно, шо ми з тобою вживу побазарили би. Надіюся, шо ти будеш удовлєтворьон моєю третьою частью, і, як всігда, прошу твоєї милості. Я старався писати чесно і красіво, в соотвєтствії з твоїми інструкціями.

Ага, да. Є ше один момєнт. Семмі Дейвіса Младшого-Младшого з нашої історії я викинуть не можу, хотя ти і просиш його вирізати. Ти пишеш, шо без нього історія буде болєє рафінірованою, і я знаю, шо «рафінірований» означає «очищений», «відполірований» чи «добряче вичищений», но я скажу тобі, шо Семмі Дейвіс Младший-Младший – ето персонаж очєнь даже поучітєльний, він розогрєває читательский апєтіт і зажигає нас пристрастю. Лучше посмотрім, як він буде еволюціонірувати, а потом подумаємо, шо з ним здєлати.

Зі щирим серцем

Олександр