Читать книгу Всьо ясно - Джонатан Сафран Фоєр - Страница 6

Як я й думав, моїх дєвочєк дуже засмутило, шо я не святкуватиму з ними першу річницю нашої Конституції. «Ночь-бєз-сна, – сказала одна з них, – і як же я, по-твоєму, маю вдовольнятися, коли тебе не буде?» Я порадив їй зробити кілька речей. «Манюня, – сказала друга з моїх дєвочєк, – так робити негарно». Тоді я сказав їм усім: «Якби я тільки міг, то був би тільки з тобою назавжди. Але я мужчина, я кручуся, і тому мій обов’язок – бути там, де я маю бути. Нам же треба побільше дєнєжних знаків, шоб витрачати їх у модних клубах, да? Я роблю для тебе щось таке, що ненавиджу робити. Це й означає бути закоханим. Так що не діставай мене». Але якщо чесно, то мені не було ні грама сумно їхати до Луцька й перекладати там для Джонатана Сафрана Фоєра. Як я вже згадував, моє життя було ну дуже вже звичайним. Я ніколи не бував ані в Луцьку, ані в тих численних малих селах, які там ше існували після війни. Я хотів надивитися всякої шняги. Жадав набратися масу досвіду. І тому мене просто током било по шкірі, коли я думав, шо стрінуся з американцем.

«Тобі треба взяти із собою їдло на дорогу, ШАПКА», – сказав мій батя. «Не називай мене так», – відповів йому я. «А ще треба прихопити щось пити й географічні мап, – вів далі він. – Спочатку вам доведеться їхати десять годин до Львова, де ви заберете єврея на залізничному вокзалі». «А скільки грошей я матиму за те, що буду мозолитися?» – я спитав про це, бо для мене це запитання було дуже привабливим. «Менше, ніж ти думаєш, що заслуговуєш, – сказав батя, – і більше, ніж ти заслуговуєш». Це наганяло на мене меланхолію, і я сказав баті: «Ну, тоді я, навєрно, і не захочу це робити». «А мене не цікавить, чи хочеш ти це робити», – відповів він і потягнувся, шоб покласти мені на плече руку. У нашій родині батя просто чемпіон світу з обривання діалогів.

Ми вирішили, шо я з дєдом виїду опівночі першого липня. Так у нас буде п’ятнадцять годин до встрєчі. Так само всі, крім мене і дєда, зійшлися на тому, шо ми повинні відразу прибути на вокзал, як тільки приїдемо до Львова. Батя вирішив, шо дєд почекає в машині, а я чекатиму на вокзалі біля колій. Я не знав, як єврей виглядатиме ззовні, і він теж не знав, із яким високим та інтелігентним мужчиною йому належить зіткнутися. З цього ми потім досить довго сміялися. Він казав, шо дуже переживав. Шо він чуть рака не вродив. Я сказав, що і я чуть рака не вродив, але не тому, шо боявся його не пізнати. Американця в Україні дуже легко впізнати за його витонченою недолугістю. Я родив рака, бо він був американець, а я прагнув йому продемонструвати, шо і я міг би бути американцем.

Я постоянно багато думав про то, шоб поміняти місце проживання на Америку, ну, коли стану трохи старшим. Я знаю, у них там багато першосортних бухгалтерських шкіл. Я це знаю, бо мені розказав про це мій друг Гриня, який постоянно общається з другом племінника того мужика, який придумав позу 69, і от він переказував, шо там у них в Америці багато класних бухгалтерських шкіл, – а цей мужик знає всьо. Мої друзі цілком задоволені життям в Одєсі й не проти жити тут всігда. Вони хочуть зістаритися, як їхні батьки, і стати батьками, як їхні ж батьки. Вони не хочуть нічого більшого від того, шо й так знають. Так, но це не для мене й не для Ігорчика.

За пару днів до приїзду героя я спитав у баті, чи зможу поїхати в Америку, коли закінчу універ. «Нє», – сказав він. «Але ж я хочу», – доводив я до його відома. «А мене не гребе, що ти хочеш», – відказав він, шо завжди було сигналом фіналу розмови. Но не тепер. «А чого?» – опять спитав я. «Тому що те, що ти хочеш, ШАПКА, для мене не важно». «Ну, нє – сказав я, – чо це я не зможу поїхати в Америку після універу?» «Хочеш знати, чого ти не поїдеш в Америку? – перепитав він, відкриваючи холодильник у пошуках їдла. – Тому, що твій прадєд був з Одєси, і твій дєд з Одєси, і твій батя – тобто я – з Одєси, і ви теж, хлопчики, з Одєси. А ще після університету ти будеш працювати в агенції „Дорогами предків“. І це суперкласне місце роботи і для дєда, і для мене, а значить – і для тебе». «А що, як я цього не бажаю? – знову спитав я. – Шо, як я не хочу працювати в „Дорогами предків“, а хочу працювати в якомусь іншому місці, де робитиму шось незвичне й зароблятиму багато грошей, а не отой мізєр? Шо, якшо я не бажаю, шоб мої пацани виросли тут, а хочу, шоб вони виросли в іншому, лучшому місці, де в них будуть лучші речі й вопше більше речей? Що, як я хочу мати багато дєвок?» Тут батя вийняв із холодильника три кубика льоду, закрив холодильник і вручив їх мені. «На, – сказав він, даючи мені льод, – поклади на фейс – не будеш так страшно виглядати й не наробиш помилок у Львові». І це був кінець розмови. Мені треба було бути мудрішим.

А, я ше не сказав, шо дєд настояв, шоб ми взяли із собою Семмі Дейвіса Младшого-Младшого. Це була ше одна зацепка. «Та ти просто дурень», – виголосив йому тоді батя. «Мені вона треба, щоб я бачив дорогу, – сказав на це дєд, указуючи пальцем на свої очі. – Я ж сліпий». «Ти ніякий не сліпий, і ця псіна з вами не поїде». «Нє, я сліпий, і моя сучка поїде зі мною!» «Нє-а, – сказав батя, – псіна буде виглядати непрофесійно». Я було сунувся шось вякнути на захист дєда, але цього разу вже був мудрішим. «Я або їду зі своєю сучкою, або не їду взагалі». Батя опинився в ситуації. Це, канєшно, ше не була «доолгая есто-онская пауза», але він осмислив себе між молотом і ще більш жостким місцем, шо виглядало на то саме, шо й «до-олгая есто-онская пауза». Між дєдом і батьою світилися блискавиці. Я вже раз це колись бачив, і нічого у світі не лякало мене більше. Нарешті батя здався, хотя вони договорилися, шо Семмі Дейвіс Младший-Младший носитиме спеціальну сконструйовану батьою футболку з написом «Офіційна Псина-Поводир Агенції „Дорогами предків“». Так вона виглядала навіть досить професійно.

Навіть якщо не враховувати цієї дурнуватої суки, яка постійно намагалася рвонути через вікно машини, їхати було дуже сложно, бо сама машина була абсолютним лайном і рухалася не бистріше, чим я біжу, тоїсть десь шістдесят кілометрів в час. Нас обганяло багато машин, і цей факт заставляв мене почуватися второсортним, особєнно якшо це були машини, напаковані сім’ями або велосипедами. Ні дєд, ні я не перекинулися навіть словом, коли їхали, і це нормально, бо ми вопше молчаліві. Я старався не нервувати його, хотя раз таки зробив це. В одному случаї я забув вивчити мапу, і ми пропустили виїзд на главну дорогу. «Ти тільки мене не бий, – сказав я дєдові, – бо я припустився малюсінької помилки в користуванні мапою». Дєд натиснув на педаль тормоза, і мій фейс точно повторив конфігурацію лобового стєкла. Більшу частину хвилини він нічого не казав. «Я тебе просив водити машину?» – спитав дєд. «У мене нема прав, щоб вести машину», – сказав я. (Хай це буде нашим секретом, Джонатан.) «А може, я просив тебе готувати жрачку, коли ти там собі дрихнув?» – знову сказав дєд. «Нє-а», – відповів я. «Так, може, я вимагав, щоб ти видумав велосипед?» – питав він. «Нє, – сказав я, – у мене б це й так не вийшло». «Скільки речей я попросив тебе зробити?» – далі виступав дєд. «Тільки одну», – сказав я, добре знаючи, що він ледве стримується, хоча й тримає вce в собі, і що за якийсь час його прорве й він на мене визвіриться, а може, і вдасться до заслуженого мною насилля – нічого нового в тому не було. Але він цього всього не зробив. (Тепер ти знаєш, Джонатан, що він не вдався до насилля ні до мене, ні до Ігорчика.) Хочеш знати, шо він зробив? Він розвернув машину, і ми поїхали до того місця, де я помилився. Минуло двадцять хвилин. Коли ми туди під’їхали, я сповістив дєда, що це тут. «Що, клянешся своїм дрином?» – запитав дєд. І я сказав йому, шо клянуся дрином. Тоді він зрулив на обочину. «Тут ми спинимся й з’їмо наш сніданок», – сказав дєд.

«Шо, прямо тут?» – офігів я, бо мєсто було дуже непривабливим, якихось пару метрів від болота серед дороги й біля якоїсь бетонної стіни, що отділяла дорогу від колгоспних полів. «Так, я думаю, що це найкраще місце», – відрізав дєд, і я поняв, що лучше не нариватися. Ми вляглися на травку й начали їсти, а Семмі Дейвіс Младший-Младший у той момент пробував злизати жовту розмєтку з дороги шосе. «Як ти ще раз помилишся, – сказав дєд, вдумливо пережовуючи сосіску, – то вилетиш із машини з відбитком кєда на дупі. Це буде відбиток мого кєда. І він буде на твоїй дупі. Ти усвідомлюєш цю річ?»

Коли ми приїхали до Львова, була тільки одинадцята година, но ми зразу подалися на залізничний вокзал, як і наказував нам батя. Вокзал було дуже тяжко найти, і ми ставали багато разів абсолютно потєряними. Це доводило дєда до сказу, він всьо повторяв: «Я ненавиджу Львів!» Так ми блуждали мінут із десять. Львів – це велике й чудове місто, але воно не таке, як Одєса.

Одєса дуже красива, там є багато відомих пляжів, де дєвочки лежать на спинах і репрезентують свої суперові цицьки. А Львів нагадує американський Нью-Йорк. Мені навіть кажеться, шо Нью-Йорк, по факту, строїли на зразок Львова. Тут високі дома (деякі даже мають по шість етажів), широкі вулиці (де є місце для трьох автомобілів уряд), і всі люди з мобілками. У Львові є багато статуй і багато місць, де вони колись стояли. Я ше не бачив міста, у якому було б стільки бетону. Та тут всюда бетон, я вам скажу, шо навіть міське сіре небо похоже на бетон. Це шось таке, про шо ми з героєм будемо багато терти потім, коли нам не хватить слів. Він мене спитає: «Ти пам’ятаєш щось конструктивне про Львів?» І я скажу: «Я – да, там дофіга конструкцій». І тоді він тоже скаже: «І я пам’ятаю». Львів вопше дуже важне місто в українській історії. Спитаєте чому? Та я не знаю чому, но, думаю, шо мій друган Гриня це точно знає.

Але з боку вокзалу Львів не дуже вставляє. Іменно тут я протинявся більш ніж чотири години, підстерігаючи нашого героя. Але оскільки його потяг ше й спізнювався, то мені прийшлося чекати його всі п’ять годин. Мені було дуже нудно блукати вокзалом навіть без плеєра, але попускало від мислі, шо я не в машині разом із дєдом, який помалу їде кришею, і Семмі Дейвісом Младшим-Младшим, який уже давно здурів. Вокзал був не звичайним, а прикрашеним голубими і жовтими кусками бумаги, які висіли зі стелі. Їх помістили тут, шоб відзначити першу річницю нашої Конституції. Мене вони не вставляли аж так, шоб цим гордитися, но мені казалося, шо вони мають понравитися героєві, коли він вилізе зі свого празького поїзда. Так він зразу відчує дух нашої країни. Може, він подумає, шо куски бумаги тут для нього, бо я ж знаю, шо голубий і жовтий – це кольори євреїв.

Коли його поїзд приїхав, мої ноги від довгого стояння набухли, і я йшов, як по битому стєклу. Я б десь тут і присів, но підлога вокзалу була така грязна, а я надяг свої неперевершені голубі джінси, бо хотів справити на героя неотразіме враження. Я знав, у якому вагоні приїде герой, бо мене про це поінформував батя, тому я старався добігти до нього, коли поїзд спинився. Це було сложно, бо ж мої ноги рухалися, як по битому стєклу. Спереду я ніс спеціальний знак з іменем, постоянно чуствуючи дрож в ногах. Я даже заглядав у глаза кожному прохожому.

Коли ми таки зустрілися, я був убитий його внєшністю. «І це американець?!» – подумав я. А потім зразу подумав: «Оце-от єврей?!» Герой був поражаюче маленький. Він носив окуляри, а свої ріденькі волоси не розчісував на пробор, а так і носив, як шапку. (От кого на місці баті я б називав «ШАПКА».) Він вопше не нагадував тих американців, яких я бачив у журналах. У них були жовті волоси й куча мускулів. Так само він не був похожим на євреїв з історичних книг, де вони взагалі були безволосими й красувалися своїми лисинами. На ньому не було ні джінсів, ні уніформи. По-правді, він вопше не казався якимсь особєнним. Я був фрустрірований по максимуму.

Кажись, він замітив знак у моїх руках, тому шо схватив мене за плече і спитав: «Алєкс?» Я відповів: «Так». «Ви ж будете моїм перекладачем, правильно?» Тут я попросив його трохи стриматися, бо нічого не міг поняти. По-правді, я майже наклав у штани, але зі всіх сил старався бути спокійним. Урок перший: «Добрий день. Як ваші справи? Що, перепрошую?» Урок другий: «Хіба сьогодні не чудова погода?» «Ви мій перекладач? – спитав він, жестикулюючи. – Правда?» «Так, – відповів я, випроставши руку йому навстрєчу, – мене звати Олександр Перцов, я ваш скромний перекладач». «Це просто клас, що я на вас наткнувся», – сказав він. «Ш-шo?» – перепитав я. «Я сказав, – повторив герой, – що радий із вами зіткнутися». «Ага, – розсміявся я, – а от я на вас втикати б не хотів. Звиняйте за мою англійську, я в ній не такий уже супер-пупер». «Джонатан Сафран Фоєр», – відрекомендувався герой і простягнув мені свою руку. «Шо-шо?» – «Мене звуть Джонатан Сафран Фоєр». «Шафран-Фаєр?» – «Сафран Фоєр». «Ага, а я навпаки – Алєкс», – сказав я. «Я знаю», – нагадав він.

«Вас хтось ударив?» – запитав герой, показуючи на моє праве око. «Мій батько був таким добрим, шо аж вдарив мене», – сказав я, узяв його чемодани й погріб до нашої машини.

«Залізнична мандрівка вам сподобалася?» – запитав я його. «О, Боже, – вигукнув він, – двадцять шість годин! Затрахала нестерпно!» «Бач, попалася йому стєрва, але всьо зробила супер», – подумав я. Потім спитав: «Ви хоча б трохи перекимарили?» – «Що?» – «Ну, ви кимарнули?» – «Не розумію». – «Ну, як там ще, упокоїлися?» – «Як?» – «Ви впокоїлися в поїзді?» – «Та ні, – сказав він, – я зовсім не впокоювався». – «Шо-шо?» – «Я… не… у… по… ко… ю… вав… ся». – «А пограничники?» – «Вони нас не затримали, – відповів він, – я багато чув про них, обіцяли, що вони ну, знаєте, зададуть нам жару. Але вони тільки зайшли, перевірили паспорти й більше нас не чіпали». – «Шо-шо?» – «Мені казали, що будуть проблеми, але жодних проблем не було». – «А, так ви про них чули?!» – «Ну, так. Мені казали, що вони добрячі скурві сраки». Добрячі скурві сраки. Я закарбую це у своєму мозку. Правду кажучи, мені було аж якось странно, що в героя не сталося ніяких пригод чи оказій із пограничниками. У них була брутальна привичка забирати в людей із потягів разні вєщі без спросу. Коли мій батя одного разу поїхав до Праги в командіровку від «Доріг предків» і дорогою заснув, то пограничники витягли з його чемодана багато класних речей, шо викликає законне негодування, бо в мого баті класних речей не так уже й багато. (Це так нетипово – представляти собі, шо хтось колись образив батю. Я привик думати, шо ролі у світі не міняються.) Я тоже чув різні історії про вояжерів, які мусили поділитися з пограничниками частиною валюти, шоб ті вернули їхні документи. Американцям від усього того могло бути або лучше, або хуже. Перше, єслі пограничник любив Америку й бажав справити на американця враження доблесного сторожа границі. Такий пограничник думав, шо колись-то стріне цього американця вже в Америці й шо американець візьме його із собою на гру «Чикаго Булз», купить йому голубі джінси, білий хліб і тонкий туалєтний папір. Цей пограничник мічтає говорити англійською без акценту й оженитися з дєвкою з великими м’якими цицьками. І цей пограничник признається вам, шо йому не нравиться місце, де він живе.

Другий вид сторожів границі – це ті, шо тоже люблять Америку, але ненавидять американців за то, шо вони американці. Такі найхужіші. Такий пограничник знає, шо він ніколи не попаде в Америку й більше ніколи не побачить американця. І він буде красти в американця й залякувати його, шоб продемонструвати, шо він може це зробити. Діло в тому, шо це єдиний шанс у його жизні показати, шо Україна вища за Америку, а він сам – вищий за американця. Про це мені розказав батя, і я поняв, шо він теж упевнений, шо так справедливо.

Коли ми дойшли до машини, дєд терпляче чекав на нас там, як йому й наказував батя. Він був дуже терплячий і мило похропував. Він хропів із такою гучністю, що я й герой чули його, хоть вікна в нашому кабріолєті були зачинені.

Казалося, шо машина работає. «Це наш воділа, – сказав я, – це шофер-експєрт». На фізіономії героя я спостеріг чудернацьки здивовану усмішку. Її я бачив уже вдруге. Це тривало хвилини чотири. «З ним усе гаразд?» – запитав герой. «Шо-шо? – перепитав я. – Я вас не поняв. Говоріть, будь ласка, неспішно». Кажеться, герой подумав, що я не компетентний у мовних питаннях. «З… на… шим… во… ді… єм… усе… га… разд?» «Ну, мови нема! – відповів я. – Я вам скажу, шо я його дуже навіть добре знаю. Це мій дєд». У цю мінуту про себе нагадав Семмі Дейвіс Младший-Младший, бо він вистрибнув із заднього сидіння на вікно й загавкав, як звєрь.

«О Господи Ісусе!» – блискавично відреагував герой, відскочивши від машини. «Не лякайтеся, – заспокоїв я героя, коли сучка притиснулася мордою до стєкла. – Це лише сучка-поводир нашого шофера». Далі я показав на її футболку, але вона була настільки витерта, що видно було лише надпис «ОФІЦІЙНА ПСИНА». «Вона тупо скажена, – сказав я, – але дуже грайлива».

«Дєд, – крикнув я, тянучись рукою, шоб його розбудити, – дєд, він уже тут». Дєд покрутив головою. «Він так завжди впокоюється», – сказав я героєві, сподіваючись, шо він буде менше нервуватися. «Може, це й на руку», – сказав герой. «Шо-шо?» – перепитав я. «Я сказав, може, це й на руку». – «А шо значить на руку?» – «Ну, що це нам допоможе. А що ж ми робитимемо з цією собакою?» Відтоді я часто користуюся тою американською ідіомою. У тусовочних ночних клубах (ночниках) я тепер кажу дєвочкам: «Мені це на руку, коли я розглядаю твої незрівнянні цицьки». І тоді я усвідомлюю, шо вона розчумала, що я мегакласний пацан. Потім ми переходимо до плотських утіх і наші коліна переплітаються.

Мені таки вдалося розбуркати дєда. Хочете знати як? Я заткнув йому ніс пальцями так, шоб він не міг дихати. Він іше не поняв, де перебуває.

«Анна?» – спитав дєд. Це було ім’я моєї бабушки, яка померла два роки назад.

«Нє, дєда, – відказав я, – це я, Саша». Він був дуже знічений, я це втямив із того, як він відвернувся. «Я привів Шафран-Фаєра», – відрапортував я. «Ага, але я Джонатан», – підказав герой, спостерігаючи, як Семмі Дейвіс Младший-Младший лиже вікна. «Я привів його. Потяг уже прибув». «А-а», – відповів дєд, і я зрозумів, шо він іше в напівсні. «Нам треба їхати прямісінько до Луцька», – нагадав я, як і наказував батя. «Що?» – перепитав герой. «Я пояснив йому, шо ми зараз їдемо прямо до Луцька». «Так, – сказав герой, – саме туди нам і потрібно. А звідти подамося до Трохимброду». «Шо-шо?» – спитав я. «Луцьк, а потім Трохимбрід». «Правильно», – підтакнув я. Дєд поклав руки на руль. Тривалий час він дивився перед собою. Він глибоко дихав, а його руки дрожали. «Правильно?» – звернувся я до нього. «Заткнися», – відрізав дєд. «А де сидітиме собака?» – запитав герой. «Шо-шо?» – «Де… си… ді… ти… ме… ваш… пес?» – «Не розумію». «Я боюся собак, – сказав він, – у мене вже були погані трафунки з ними». Я переклав це дєдові, який усе ще подрімував. «Ніхто у світі не боїться псін», – сказав дєд. «Він каже, що ніхто в усьому світі собак не боїться». Тоді герой підняв сорочку й показав мені залишки рани. «Це зосталося від укусу собаки», – попередив він. – «Шо зосталося?» – «Оце». – «Шо?» – «Оця-от річ». – «Шо за річ?» – «Отут. Оцей шрам, подібний на дві перехрещені лінії». – «Нічо не бачу». «Тут», – сказав герой. «Де?» – «Ну от же», – сказав він знову, і тоді я теж сказав: «Ага, так», – хоча насправді я ні чорта не побачив. «І моя мама боїться собак». – «То й шо?» – «Ну, от і я боюся собак, і нічого не можу з цим удіяти». Тепер я в’їхав у ситуацію. «Семмі Дейвіс Младший-Младший повинен їхати з нами на передньому сидінні», – сказав я дєдові. «Та лізьте ж, нарешті, у цю довбану машину! – крикнув дєд, якому вже уривався терпець. – Сучка і єврей поїдуть ззаду, хіба там мало місця для них обох?» Чесно кажучи, там було мало місця й для одного. «Що ж робити?» – спитав герой, боячись наблизитися до машини, доки Семмі Дейвіс Младший-Младший гриз до крові свого хвоста на задньому сидінні.