Читать книгу Всьо ясно - Джонатан Сафран Фоєр - Страница 7

Янкель Д. дізнався про щасливу звістку, коли приземлені якраз провадили свою недільну службу.

«Найважливіше – пам’ятати», – звертався фермер-нарколептик Дідль С. до громади, котра розташувалася тут-таки на подушках у його вітальні. (Вірні приземленої синагоги мандрували від одного конгреганта до іншого, змінюючи місце молитви щосуботи).

«Пам’ятати що?» – перепитав шкільний учитель Цадик П., з кожним словом збиваючи довкола себе хмари жовтого крейдяного пилу.

«Це не має значення, – провадив Дідль, – зовсім не має. Головне – взагалі пам’ятати. Це просто акт пам’ятання, процес пам’ятання, визнання нашого минулого… Спогади – то малі молитви до Бога, якщо лише ми віримо в такі речі… Десь щось про це вже сказано, здається, сказано… Щойно я тримав пальця на цих рядках… Присягаюся, щойно я бачив цей вислів. Хтось бачив десь нашу Книгу Минулого? Хвилину тому я мав у руках попередній том… От же ж лайно яке!.. Хтось підкаже мені, на чому я спинився? Ну от, я вже зовсім заплутався і збився, у своїй хаті я завсіди все зіпсую».

«Пам’ять, – підказала вічна жалібниця Шанда, однак Дідль зненацька глибоко заснув. Вона поторсала його й прошепотіла: – Пам’ять».

«Ага, ось де ми, – продовжив він, ретельно перетасовуючи купу паперів на кришці своєї кафедри, котра насправді була колись кліткою для курчаток. – Пам’ять. Пам’ять і відтворення. І сни, звісно. Хіба наше неспання не є інтерпретацією наших снів? І хіба сни не є інтерпретацією нашого неспання? Коло з кіл! Сни, так? Ні? Так. Так, адже це перша Субота. Перша в цьому місяці. А якщо це перша Субота місяця, то ми повинні внести доповнення в нашу Книгу Повторюваних Снів. Так? Хто наважиться сказати, що я все знову зіпсував?»

«У мене був сон, цікавіший, ніж усі решта за ці два останніх тижні», – сказала Лілла Ф., спадкоємиця найпершого приземленого, котрий зрікся Великої Книги.

«Чудово», – промовив Дідль, дістаючи четвертий том Книги Повторюваних Снів із саморобного ковчега, котрий насправді був дров’яною піччю.

«Я також бачив сни, – докинув Шлойм, – і навіть кілька».

«І мені сниться той самий сон», – підхопив Янкель.

«Чудово, – знову сказав Дідль, – мине зовсім мало часу, і ми закінчимо цей том!»

«Але спершу, – нагадала пошепки Шанда, – ми повинні пригадати записи останнього місяця».

«Але спершу, – промовив Дідль, входячи в роль рабина, – ми повинні пригадати записи останнього місяця. Треба повернутися назад, щоби рухатися вперед».

«Але швидко, – сказав Шлойм, – бо я забуду. Узагалі дивно, що я пам’ятаю все це так довго».

«Воно триватиме якраз стільки, скільки й повинно тривати», – відповіла Лілла.

«Воно триватиме якраз стільки, скільки й повинно тривати», – повторив Дідль і стер рукою порох з обкладинки важкого манускрипту в шкіряній оправі. Він розгорнув книгу ближче до кінця і, взявши до рук срібну указку, котра насправді була олов’яним ножем, заходився читати речитативом, торкаючись кінчиком леза самого серця приземлених мрій та снів своїх слухачів:

4:512 – Сон про секс без болю. Чотири ночі тому мені снилося, що стрілки годинника падають, немов дощ із центра всесвіту; я бачила місяць, подібний до зеленого ока, снила про дзеркала та комах і про кохання, котре ніколи не закінчиться. Це було відчуття не повноти, якої я так потребую, а відсутності пустоти. І сон цей закінчився, коли мій муж увійшов у мене.

4:513 – Сон про те, як ангели снять про людину. Це сталося, коли я дрімав по обіді, і мені наснилася драбина. По її східцях уві сні вгору й вниз лазили ангели. Очі в них були заплющені, вони важко й уривчасто дихали, а їхні крила безсило звисали донизу. Проходячи, я наштовхнувся на одного старого ангела і сполохав його. Він нагадував мого діда, котрий помер минулого року, молячись щовечора, щоби померти уві сні. «О, – сказав мені ангел, – ти ж мені щойно снився».

4:514 – Сон про політ, настільки ж дурний, як і сам політ.

4:515 – Сон про вальс на забаві, злидні й забаву.

4:516 – Сон про безтілесних птахів (46). Я не знаю, чи ви назвете це сном, чи спогадом, тому що це справді сталося, але я тоді спав і бачив кімнату, у якій я оплакував смерть свого сина. Ті з вас, хто був там, пам’ятають, як ми сиділи мовчки і їли лише стільки, скільки належалося. Згадайте, як пташка тоді пробила вікно й упала на долівку кімнати. Згадайте, ті, хто там був, як вона тріпала крильцями перед смертю і як залишила на долівці калюжку крові, коли її забрали геть. Але хто з вас першим помітив відсутній образ пташки, який залишився за вікном? Хто першим побачив тінь пташки, котру вона зоставила тут, тінь, що клювала до крові пальці, які на неї вказували, тінь, котра була кращим доказом існування пташки, ніж сама пташка? Хто був тоді зі мною, коли я оплакував смерть свого сина, коли я поховав пташку власними руками?

4:517 – Сон про закоханість, шлюб, смерть і любов. Здавалося, що цей сон триває годинами. Хоча він щодня займає лише п’ять хвилин – відтоді, як я приходжу з поля й поки мене не розбудять обідати. Мені сниться перша зустріч із дружиною п’ятдесят років тому, і все відбувається так, як тоді. Далі мені мариться наше весілля, і я навіть помічаю сльози гордості на обличчі свого батька. Усе точно так, як тоді. Але потім мені сниться моя власна смерть – багато хто каже, що її побачити неможливо, але ви повинні мені повірити. Мені сниться, що я лежу на своєму смертному ложі, а моя дружина каже, що любить мене, хоча думає, що я не можу її чути. Але я все чую й чую, як вона каже, що нічого не хотіла б змінити у своєму житті. У той момент мені здається, що я жив уже тисячі разів, що все довкола знайоме аж до миті моєї смерті й що все це траплятиметься ще раз і ще раз до безконечності: ми зустрінемося, одружимося, народимо наших дітей, досягнемо, чого досягли, зазнаємо поразки, у чому зазнали поразки, – повторюється все те саме, і завжди без жодної зміни. Я знову відчуваю себе внизу невпинного колеса, а коли відчуваю, що мої очі закриває смерть, як те й повинно бути, як те й було вже тисячі разів, то прокидаюся.

4:518 – Сон про вічний рух.

4:519 – Сон про низькі вікна.

4:520 – Сон про безпеку та мир. Мені снилося, що я вийшов із тіла чужинки. Вона дала мені життя в потаємній місцині, далеко від усього, що мені довелося, підростаючи, бачити. Одразу ж після мого народження вона, щоб зберегти пристойність, передала мене моїй матері, а моя мати сказала їй: «Дякую. Ти даруєш мені сина – дарунок життя». І через те, що я вийшов із тіла чужинки, я не відчував тіла матері, я обіймав її без сорому, а тільки з любов’ю. І оскільки я не походив із тіла моєї матері, моє бажання повертатися додому не було бажанням повертатися до неї, і я завжди говорив їй «мамо», маючи на увазі тільки «мамо».

4:521 – Сон про безтілесних птахів (47). У цьому сні, який я бачу щоночі, надворі западають сутінки, а я кохаюся зі своєю жінкою, тобто зі своєю справжньою жінкою, з котрою я одружений от уже тридцять років – ви всі знаєте, як я люблю її, я страшенно її люблю. Масажую їй стегна, тягнуся руками вище – до талії, живота, торкаю її груди. Моя жінка надзвичайно красива, ви всі це знаєте, і вві сні вона така ж красива. І тоді я опускаю погляд на свої руки на її грудях – зношені, нечутливі чоловічі руки, помережані венами, слабкі й тремтливі – і в ту мить пригадую, – не знаю чому, але це трапляється щоночі, – я пригадую двох білих птахів, яких моя мати привезла мені з Варшави, коли я був іще дитиною. Ми дозволили їм літати по всьому будинку й сідати, де вони лише забажають. Я пригадую, як дивився на мамину спину, коли вона готувала мені яєчню, і як птахи сідали їй на плечі, а їхні дзьобики були так близько біля її вух, наче мали розповісти їй таємницю. Мати потягнулася правою рукою до шафки, навпомацки шукаючи на верхній полиці якусь зі спецій, ледь тремтячи й переживаючи, щоби їжа для мене не пригоріла.

4:522 – Сон про те, як я зустрів себе молодим.

4:523 – Сон про тварин, усіх по парі.

4:524 – Сон, якого я ніколи не соромитимусь.

4:525 – Сон про те, що ми є своїми ж батьками. Я пішов до Броду, не знаючи, навіщо це роблю, і поглянув на своє відображення у воді. Відвести погляду я не міг. Що ж то був за образ, який так мене притягував? Що я так полюбив? Нараз я упізнав його. Усе так просто. У воді я побачив обличчя свого батька, а те обличчя дивилося на відображення свого батька, і так далі, і так далі аж до початку часів, до обличчя Господа-Бога, за чиєю подобою всі ми створені. І запалилися ми любов’ю одне до одного, до всіх нас, самі запалили вогонь, від якого страждали – наша любов була болістю, від якої тільки любов була ліками…

Речитатив перервало гупання у двері. Двоє чоловіків у чорних капелюхах ввалилися до кімнати, перш ніж хтось із присутніх устиг схопитися на ноги. «МИ ПРИЙШЛИ ВІД ІМЕНІ ПРАВОСТІЙНОЇ КОНГРЕГАЦІЇ!» – виголосив той, що був вищим.

«ПРАВОСТІЙНОЇ КОНГРЕГАЦІЇ!» – луною відгукнувся менший і кряжистіший.

«Ш-ш!» – зашикала Шанда.

«ЧИ Є СЕРЕД ВАС ЯНКЕЛЬ?» – відповів на її нагадування той, що був вищим.

«ТАК, ЧИ Є ТУТ ЯНКЕЛЬ?» – луною вторив йому менший, кряжистіший.

«Тут. Я тут, – відповів Янкель, підіймаючись зі своєї подушки. Він вирішив, що Доброчесному Рабинові забажалося скористатися його фінансовими послугами, як то траплялося не раз у минулому, коли богоугодні справи обходилися ой як недешево. – Чим можу допомогти?»

«ТИ БУДЕШ БАТЬКОМ НЕМОВЛЯТІ З РІЧКИ!» – виголосив вищий.

«ТИ БУДЕШ БАТЬКОМ!» – повторив менший, кряжистіший.

«Чудово!» – промовив Дідль, згорнувши четвертий том Книги Повторюваних Снів і здійнявши при цьому хмару пилу його палітурками. – «Це просто чудово! Янкель буде батьком!»

«Мазелтов! – хором відгукнулися конгреганти. – Хай буде так!»

Зненацька Янкеля оповив страх смерті, сильніший, ніж тоді, коли безболісно упокоїлися його батьки, ніж коли на млині забили його єдиного брата чи коли повмирали його діти, сильніший навіть від того страху, який діткнув його в дитинстві, коли він уперше зрозумів, що значить не жити – не перебувати в темряві, не залишитися без відчуттів – просто не існувати, не бути.

Приземлені вітали його, не помічаючи, що, поки Янкеля плескали по плечах, він плакав. «Дякую тобі, — щоразу говорив він, проте не було ясно, до кого він це каже. – Дуже тобі дякую». Отак Янкель отримав дитя, а я – пра-пра-пра пра-пра-прадіда.