Читать книгу 1984 - Джордж Оруэлл, George Orwell - Страница 2

То був яскравий холодний квітневий день. Годинник пробив першу пообідні. Вінстон Сміт, притиснувши підборіддя до грудей і щулячись від пронизливого вітру, швидко ковзнув у скляні двері Дому Перемоги, але все ж вихор піску і пилу ввірвався разом із ним.

У під’їзді тхнуло вареною капустою й старими килимами. До стіни навпроти входу хтось пришпилив кольоровий плакат, мабуть, занадто великий для цього місця. На ньому було зображено тільки величезне, завширшки більше як метр, обличчя людини років сорока п’яти з грубуватими, але привабливими рисами й густими чорними вусами. Вінстон попрямував до сходів. Мабуть, не варто було витрачати час на виклик ліфта, бо навіть у найкращі часи він майже не працював, а тепер електроенергію, відповідно до програми економії, взагалі вимкнули в денний час, бо вже почалася підготовка до Тижня Ненависті. Вінстон мав здолати сім сходових клітин. Він ішов повільно і кілька разів відпочивав: йому вже тридцять дев’ять років, і до того ж на правій нозі у нього варикозна виразка. Зі стін кожного майданчика, прямо навпроти дверей ліфта, на нього дивилося величезне обличчя.

Це було одне з тих зображень, де очі спеціально малювали так, щоб погляд їх увесь час стежив за вами. «СТАРШИЙ БРАТ НАГЛЯДАЄ ЗА ТОБОЮ» – було написано на плакаті знизу. Коли він увійшов у свою квартиру, ніжний голос зачитував зведення цифр, що якось стосувалися витоплення чавуну. Голос ішов із вмонтованої у праву стіну кімнати довгастої металевої пластини, яка нагадувала тьмяне дзеркало. Вінстон повернув регулятор – голос став тихішим, але слова можна було розібрати. Цей прилад (він називався «телеекран») можна було приглушити, але вимкнути зовсім було неможливо. Він підійшов до вікна – маленька щупла фігурка, худобу якої ще більше підкреслював синій комбінезон члена Партії. У нього було дуже світле волосся і рум’яне від природи обличчя, шкіра якого загрубіла від господарчого мила, тупих лез для гоління і холоду зими, яка щойно закінчилася.

Ззовні, навіть крізь зачинене вікно, світ здавався холодним. Внизу, на вулиці, вітер крутив пил і шматки паперу, і, хоча на синьому небі яскраво світило сонце, все було безбарвним, крім усюди розклеєних плакатів. Обличчя з чорними вусами було всюди. Одне – на фасаді будинку навпроти. «СТАРШИЙ БРАТ НАГЛЯДАЄ ЗА ТОБОЮ» – так свідчив напис, а темні очі пильно заглядали всередину Вінстона. Нижче бився на вітрі інший плакат із відірваним кутом то відкриваючи, то закриваючи єдине слово: «АНГСОЦ». Вдалині над дахами ширяв гелікоптер. Час від часу він пірнав і зависав на мить, як величезна синя муха, а потім по кривій знову здіймався вгору. Це заглядав у вікна поліційний патруль. Утім, патрулям було байдуже. Не байдуже було тільки Поліції Думок.

За спиною Вінстона голос із телеекрана все ще щось бубонів про чавун і перевиконання Дев’ятого Трирічного Плану. Монітор був одночасно приймачем і передавачем, що вловлював будь-який звук, крім дуже тихого шепоту. Ба більше, доки Вінстон був у телеекрана на оці, його можна було не лише чути, а й бачити. Звичайно, ніколи не можна знати напевно, спостерігають за тобою зараз чи ні. Можна тільки гадати, як часто й у якому порядку Поліція Думок під’єднується до тієї чи іншої квартири. Цілком можливо, що вони спостерігають завжди й за кожним. У всякому разі вони могли під’єднатися до вашої лінії в будь-який момент. І доводилося жити, знаючи, що кожен звук хтось чує і за кожним рухом хтось стежить, якщо цьому не заважає повна темрява. І люди так жили – бо звикли. Ця звичка стала вже інстинктом.

Вінстон так і стояв спиною до телеекрана. Так було безпечніше, хоча він добре знав, що спина теж могла викривати. Приблизно за кілометр над похмурим скупченням будинків височіла величезна біла будівля Міністерства Правди, де він працював. І це, думав він із невиразною огидою, Лондон – головне місто Першої злітної смуги, третьої за чисельністю населення провінції Океанії. Він щосили намагався пригадати дитинство, щоб згадати, чи таким було це місто раніше. Чи завжди тягнулися ці квартали напіврозвалених будинків, побудованих ще в дев’ятнадцятому столітті? Чи завжди їх стіни підпирали дерев’яні балки, вікна були забиті картоном, дахи – вкриті іржавим залізом, а дивні огорожі палісадників завалювалися врізнобіч? Чи завжди були тут ці пустирі з купами битої цегли, що зосталася після бомбардування, порослі іван-чаєм, пил тиньки в повітрі? І ця жалюгідна грибна цвіль дерев’яних халуп там, де бомби розшматували величезні ділянки? На жаль, він нічого не міг згадати, нічого не зосталося в пам’яті, крім випадкових яскравих, але незрозумілих і непов’язаних один з одним картин.

Міністерство Правди – Мініправда Новомовою (Нова мова була офіційною мовою Океанії. Детальніше про її структуру та етимологію дивись у Додатку) – різко відрізнялося від навколишніх будинків. Його величезна пірамідальна конструкція з блискучого бетону здіймалася в небо, тераса за терасою, метрів на триста. З вікна Вінстона можна було прочитати красиво виписані на білому фасаді три гасла Партії:

ВІЙНА – ЦЕ МИР

СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО

НЕВІГЛАСТВО – ЦЕ СИЛА

Говорили, що в Міністерстві Правди три тисячі кімнат над землею і стільки само – у підземеллі. У різних кінцях Лондона височіли ще три будівлі приблизно такі самі на вигляд і розмір. Вони придушували собою все, і з даху Дому Перемоги можна було відразу розгледіти всі чотири. Будинки належали чотирьом міністерствам, на які поділявся весь урядовий апарат. Міністерство Правди завідувало всією інформацією, керувало розвагами, освітою і мистецтвом. Міністерство Миру опікувалося війною. Міністерство Любові підтримувало закон і порядок. А Міністерство Достатку відповідало за економіку. Новомовою їх називали так: Мініправда, Мінімир, Мінілюбов і Мінімаса.

Міністерство Любові було справді найжахливішим. У ньому взагалі не було вікон. Вінстон ніколи не був усередині Міністерства, навіть на пів кілометра не наближався до нього. У цей будинок ходили тільки в офіційних справах, та й то треба було пройти крізь лабіринт загороджень із колючого дроту, сталевих дверей і замаскованих кулеметних блоків. Вулиці, що вели до нього, патрулювали схожі на горил охоронці в чорній формі, озброєні складними кийками.

Вінстон різко обернувся. Він надав своєму обличчю виразу повного оптимізму – так було розсудливо робити, коли потрапляв у поле зору телеекрана. Він перетнув кімнату й увійшов у маленьку кухню. Вінстон пожертвував своїм обідом у їдальні, хоча знав, що вдома нічого немає, крім кусня чорного хліба, який краще приберегти на сніданок. Він дістав з полиці пляшку безбарвної рідини з простою білою наклейкою «ДЖИН ПЕРЕМОГИ». Джин сповнював огидний сивушний запах, як у китайської рисової горілки. Він налив майже цілу чашку, приготувався й закинув у себе вміст так, як ковтають ліки.

У ту саму секунду вилиці його почервоніли, з очей бризнули сльози. Напій нагадував азотну кислоту: ковтаючи його, людина відчувала щось на зразок удару палицею по потилиці. Однак наступної миті пожежа в животі припинилася, і світ почав здаватися веселішим. Вінстон витягнув цигарку із зім’ятої пачки – вони теж називалися «ЦИГАРКИ ПЕРЕМОГИ» – і, ненавмисно повернувши її вертикально, розсипав тютюн на підлогу. Далі справа пішла легше. Він повернувся в кімнату і сів за маленький столик ліворуч від телеекрана. З ящика столу дістав тримач для ручок, пляшечку чорнил і товсту, з четверть листа, записну книжку з обкладинкою під мармур і червоним корінцем.

Чомусь телеекран у його кімнаті був незвично розташований. Зазвичай його поміщали на короткій торцевій стіні, звідки він міг наглядати за всією кімнатою, але у Вінстона його було причеплено на довгій стіні навпроти вікна. Ліворуч від телеекрана була неглибока ніша, де і сидів тепер Вінстон. Імовірно, коли будували будинок, ніша призначалася для книжкових полиць. Таким чином, Вінстон міг залишатися поза полем зору телеекрана: для цього треба було сісти в ніші й добре притиснутися до стіни. Звичайно, його можна було почути, але, якщо він не міняв положення, побачити було неможливо. Така особливість кімнати й наштовхнула його на те, що він збирався зробити.

На цю думку наштовхнула його й записна книжка. Це була напрочуд гарна річ. Гладкий кремовий папір трохи пожовкнув від часу: такий папір не виготовляли вже років сорок. Вінстон, однак, думав, що книжка насправді набагато старіша. Побачив він її у вітрині маленької брудної крамнички в нетрях міста (у якому саме районі, цього він уже не пам’ятав), і йому страшенно захотілося купити її. Вважалося, що члени Партії не повинні відвідувати звичайні магазини («користуватися вільним ринком», як було заведено казати), але цієї заборони не дотримувалися надто суворо, бо деякі неможливо було дістати у будь-який інший спосіб. Вінстон роззирнувся навсібіч, прослизнув усередину крамнички й купив записну книжку за два з половиною долари. У той момент він не знав ще, навіщо йому ця книжка. З почуттям досконалого злочину Вінстон приніс її додому в портфелі. Навіть без єдиного запису в книжці це вважалося страшним компроматом.

Вінстон вирішив вести щоденник. У принципі це не було незаконним (нічого незаконного не було взагалі, бо давно вже не було і самих законів), але якби когось спіймали за цим, то покаранням була б смерть або, щонайменше, двадцять п’ять років таборів. Вінстон вставив пір’їнку в ручку й облизав її, щоб зняти мастило. Чорнильна ручка була архаїзмом, такими тепер зрідка навіть розписувалися. Але він таємно і не без зусиль роздобув її, бо відчував: на прекрасному кремовому папері треба писати справжнім пером, а не дряпати його автоматичним чорнильним олівцем. Взагалі-то він не звик писати. Писали тепер тільки дуже короткі записки, а все інше зазвичай намовляли в Словопис. Але саме тут ці винаходи здавалися непотрібними. Він занурив перо в чорнило і на мить завагався. Щось затремтіло у нього всередині. Однак він зважився й проставив дату. Маленькими незграбними літерами він вивів:

4 квітня 1984 року

Вінстон відкинувся назад. Він відчув почуття повної безпорадності. Він не був упевнений, що тепер 1984 рік. Найшвидше, рік правильний, тому що Вінстон був переконаний: йому тридцять дев’ять, і народився він в 1944-го або 1945 року. Проте все ж таки визначити точну дату важко, завжди був ризик помилитися на рік або два.

Для кого, раптом спало йому на думку, він пише цей щоденник? Для майбутнього, для тих, хто ще не народився. Вінстон знову замислився над непевною датою, виведеною на сторінці, і тут його роздуми натрапили на «двомислення» – слівце з Новомови. Тільки тепер він усвідомив масштаби розпочатої ним справи. Як можна звертатися до майбутнього? Це неможливо. Якщо майбутнє стане таким самим, як тепер, воно не захоче його почути, якщо ж воно відрізнятиметься від сьогодення, всі його біди втратять сенс.

Якийсь час він сидів, втупившись у папір. Телеекран передавав тепер гучну військову музику. Смішно, але Вінстон, здавалося, не лише втратив здатність висловлювати свої думки, а й начисто забув, що ж йому хотілося довірити щоденнику. Кілька тижнів він готувався до цієї хвилини, і йому й разу не спало на думку, що потрібні не тільки мужність і сміливість. Писати буде неважко, вважав він. Треба просто перенести на папір нескінченний монолог, що тривав у його голові довгі-довгі роки. Але тепер раптом цей монолог зник. До того ж страшенно засвербіла варикозна виразка, яку він не наважувався чіпати, тому що після цього вона завжди запалювалася. Секунди летіли, а в голові не було нічого, крім чистої сторінки, що так і лежала перед ним, свербіння в щиколотці, реву музики та легкого сп’яніння від випитого джина.

Писати він почав несподівано, як у лихоманці, погано розуміючи, що він пише. Маленькі, якісь дитячі літери поповзли то вгору, то вниз по сторінці… Він забув спочатку про заголовні букви, а потім і про розділові знаки.

4 квітня 1984 року. Вчора ввечері був у кіно. Тільки фільми про війну. Один дуже хороший про корабель із біженцями, який бомбили десь у Середземному морі. Глядачів дуже потішили кадри про товстуна, що намагався відплисти від гелікоптера, що переслідував його. Спершу показали, як він борсається у воді, прямо морська свинка, потім його показали через приціл гелікоптера, потім його продірявили кулі, і вода навколо стала рожевою. Раптом він пішов на дно, ніби вода проникла в нього через отвір від кулі, глядачі надривалися від реготу, коли він тонув, потім показали рятувальну шлюпку з дітьми й гелікоптер, що висів над ними, там в шлюпці була жінка середніх років, можливо, єврейка з маленьким хлопчиком років трьох на руках. Хлопчик кричав від страху і ховав голову в неї на грудях, наче намагався забратися в неї, а жінка обіймала його і втішала, хоча сама посиніла від страху, весь час закривала його собою, ніби думала, що її руки можуть уберегти його від куль. Потім гелікоптер скинув 20-кілограмову бомбу. Сліпучий спалах, і човен розлетівся на друзки, потім був прекрасний кадр: дитяча рука злітає… вгору… вгору… прямо в повітря, гелікоптер із камерою на борту. Мабуть, він стежив за нею, і було багато оплесків серед членів Партії, але жінка з протоку раптом здійняла галас і почала кричати, що не можна показувати це, не можна показувати в присутності дітей, не можна й це не правильно в присутності дітей, не можна так робити. Вона кричала, доки поліція не забрала її, доки не вивела її. Не думаю, що їй щось буде за це, ніхто не звертає уваги на пролів, а це була типова реакція пролів. Вони ніколи…

Вінстон зупинився, почасти через судоми в руці. Він не розумів, що змусило його написати всю цю нісенітницю. Однак дивна річ: коли він писав, зовсім інше враження спало йому в голову, спливло так чітко, що здалося, ніби він зможе його записати. Він зрозумів: саме цей випадок і змусив його сьогодні піти з роботи й розпочати щоденник.

Усе сталося вранці в Міністерстві. Утім, чи можна сказати «сталося» про щось таке невизначене…

Було близько одинадцятої години, і в Історичному Відділі, де Вінстон працював, готувалися до Двох Хвилин Ненависті: виносили стільці з робочих кабін і розставляли їх у центрі холу перед великим телеекраном. Вінстон умостився в одному із середніх рядів, коли несподівано в хол увійшли двоє. Він знав їх в обличчя, але розмовляти з ними йому не доводилося. Першою ввійшла дівчина, яку часто він бачив у коридорах. Імені її він не знав, але знав, що вона працює в Художньому Відділі. Ймовірно, налаштувальницею однієї з літературних машин, оскільки він бачив її з розвідним ключем і забрудненими машинним мастилом руками. Дівчині було років двадцять сім, у неї було густе темне волосся, обличчя, вкрите ластовинням, і швидкі спортивні рухи. Вона мала дуже самовпевнений вигляд. Вузький червоний шарф – емблема Молодіжної Анті-секс Ліги – обвивав її стан, підкреслюючи красиву форму стегон. Вінстону вона не сподобалася відразу. І він знав чому. У ній все дихало атмосферою хокейних баталій, обливань холодною водою, групових турпоходів і повної інтелектуальної невинності й чистоти. Вінстону не подобалися майже всі жінки, особливо молоді й гарненькі. Саме жінки, й передусім молоді, були особливо фанатичними прихильниками Партії, сліпо вірили гаслам, дилетантськи шпигували й вистежували будь-яке інакомислення. Проте ця дівчина здавалася йому ще небезпечнішою. Якось у коридорі вона кинула на нього швидкий погляд, і цей погляд не лише пронизав його наскрізь, а й на мить переповнив тихим жахом. У нього навіть майнула думка, що вона – секретний співробітник Поліції Думок, хоча це було й малоймовірно. Проте поруч із нею Вінстон відчував дивну скутість, страх і ворожість.

Другим увійшов чоловік на ім’я О’Браєн – член Внутрішньої Партії, який обіймав такий важливий і високий пост, що Вінстон міг тільки здогадуватися про суть його обов’язків. Миттєва тиша запанувала серед групи людей, що сиділа на стільцях навколо, як тільки вони побачили наближення людини у чорному спецодязі члена Внутрішньої Партії. О’Браєн був великим, огрядним чоловіком із товстою шиєю й грубим обличчям. Але, незважаючи на таку грізну зовнішність, у його манерах була якась чарівність. Він, наприклад, особливо поправляв окуляри на носі. Цей жест був кумедним, якимось інтелігентним, він обеззброював вас. Цей жест нагадував (якщо хтось ще мислив у таких категоріях) манеру дворянина вісімнадцятого століття, що пропонує вам табакерку з нюхальним тютюном. Вінстон бачив О’Браєна, можливо, раз десять-дванадцять – приблизно за стільки ж років. Він тягнувся до цієї людини й не тому тільки, що його бентежив контраст між вишуканими манерами та статурою професійного боксера. Значно більшою мірою таке ставлення до О’Браєна викликало таємне переконання Вінстона. Утім, швидше, не переконання, а надія, що політичні погляди О’Браєна не такі вже благонадійні. Щось в особі О’Браєна нездоланно вселяло таку думку. Хоча, може, суть була не в неблагонадійності, може, на цю думку наводила його інтелігентність. У всякому разі він справляв враження людини, з якою можна поговорити, якщо, звичайно, якось обдурити телеекран і зустрітися віч-на-віч. Вінстон ніколи не намагався перевірити свою здогадку. Це було неможливо.

У цей момент О’Браєн глянув на годинник, побачив, що вже майже рівно одинадцята година, і, мабуть, вирішив лишитися в Історичному Відділі до кінця Двох Хвилин Ненависті. Він сів у тому самому ряді, що і Вінстон, через два стільці від нього. Між ними сиділа маленька рудувата жінка, яка працювала в сусідній із Вінстоном кабінці. Чорнява дівчина влаштувалася прямо за його спиною.

І тут же з телеекрану вирвався огидний скрипучий голос, ніби пустили якусь жахливу машину, забувши її змастити. Від цих звуків хотілося скреготати зубами, а волосся вставало дибки. Ненависть почалася…

На екрані, як і завжди, спалахнуло обличчя Еммануеля Голдштейна – головного Ворога Народу. Дехто реагував дуже яскраво. Маленька рудувата жінка скрикнула з жахом і відразою. Голдштейн, ренегат і відступник, колись дуже давно (як давно – ніхто точно не пам’ятав) був одним із вождів Партії, майже таким же знаменитим, як сам Старший Брат, але потім став контрреволюціонером, і його засудили до смерті. Якимось загадковим чином він втік.

Програми Двох Хвилин Ненависті кожен день змінювалися, але в кожному головну роль грав Голдштейн. Він був найбільшим зрадником, першим, хто заплямував чистоту Партії. Усі наступні злочини проти Партії, всі зради, саботажі, єресі, ухили прямо випливали з вчення Голдштейна. Він був ще живий, десь переховувався і плів павутину своїх змов. Можливо, він знайшов притулок за кордоном у своїх закордонних господарів, а, може бути (такі чутки ходили час від часу), він переховувався в самій Океанії.

У грудях Вінстона щось стиснулося. Він ніколи не міг без болісних переживань бачити худе єврейське обличчя Голдштейна з пухнастим віночком сивого волосся й маленькою цапиною борідкою. У цьому розумному обличчі одночасно було щось, що викликало огиду, якийсь наліт старечого маразму. На кінчику його довгого тонкого носа громадилися окуляри. Обличчя нагадувало морду вівці, й голос у нього був теж овечий. Як завжди, Голдштейн почав атакувати доктрину Партії, і, як і зазвичай, нападки були такими перебільшеними, а факти так пересмикувались, що це було ясно і дитині. Але водночас вони були досить правдоподібними, і виникало тривожне відчуття, що хтось не дуже грамотний може повірити його словам. Голдштейн лаяв Старшого Брата, виступав проти диктатури Партії, вимагав укладення негайного миру з Євразією, обстоював свободу слова, свободу друку, свободу зібрань, свободу думки й істерично кричав, що революцію зрадили. Вся ця швидка багатослівна скоромовка в чомусь пародіювала звичний стиль ораторів Партії. Мова його містила слова з Новомови, мабуть, їх було навіть більше, ніж у звичайній мові будь-якого члена Партії. А доки він говорив, на екрані, за його головою, крокували нескінченні колони євразійських солдатів: шеренга за шеренгою крокували сильні чоловіки із застиглими азійськими ликами, щоб ні в кого не зосталося сумніву, яку реальність намагається приховати Голдштейн за своєю правдоподібною дурницею. Обличчя солдат напливали на поверхню екрана і зникали, але їх тут же міняли нові, точно такі самі. Одноманітний і розмірений солдатський крок створював фон для мекаючого голосу Голдштейна.

Не минуло й тридцяти секунд від початку Двох Хвилин Ненависті, як половина тих, хто сидів у холі, вже не стримували себе. Почулися скажені вигуки. На самовдоволене овече обличчя на екрані й страхітливу силу євразійської армії не можна було дивитися спокійно. Тільки за самої думки про Голдштейна людина відчувала мимовільний страх і гнів. Голдштейн був постійним об’єктом ненависті, на відміну від Євразії або Естазії, тому що коли Океанія воювала з однією з цих держав, вона зазвичай підтримувала мирні відносини з іншою. Але, як не дивно, хоча всі ненавиділи й зневажали Голдштейна, хоча щодня тисячу разів на день із трибун, з екранів моніторів, зі сторінок газет і книг його теорії спростовувалися, викривалися, висміювалися, виставлялися на загальний огляд як жалюгідна дурниця (проте його слова справді були дурницею), незважаючи на все це, його вплив ніколи не зменшувався. Завжди були простаки, які чекали, щоб їх обдурили. Дня не минало, щоб Поліція Думок не викрила шпигунів і саботажників, що діяли за його вказівкою. Він керував величезною підпільною армією – підпільною мережею змовників, які поставили собі за мету знищити Державу. Говорили, що ця організація називається Братством. Ходили чутки про страшну книгу, у якій були зібрані всі його єретичні теорії. Книга поширювалася нелегально. Вона ніяк не називалася. Якщо про неї говорили, то називали просто – книга. Але все це були тільки чутки. Ні про Братство, ні про книгу рядовий член Партії намагався не говорити.

До другої хвилини ненависть походила вже на загальний сказ. Люди схоплювалися й знову сідали, намагаючись перекричати мекаючий з екрана голос. Маленька рудувата жінка аж горіла й хапала ротом повітря, немов викинута на берег риба. Навіть важке обличчя О’Браєна почервоніло. Він сидів дуже прямо і важко дихав потужними грудьми, ніби протистояв штормовій хвилі. Чорнява дівчина, що влаштувалася ззаду Вінстона, почала кричати: «Свиня! Свиня! Свиня!», несподівано вона схопила важкий словник із Новомови й жбурнула його в екран. Словник потрапив у ніс Голдштейну і відскочив, а голос усе лунав і лунав. Вінстон зловив себе на тому, що і він кричить разом з усіма і люто б’є каблуком по перекладині стільця. Найстрашніше у Двох Хвилинах Ненависті було не в тому, що кожен повинен був прикидатися, зовсім навпаки – в тому, що неможливо було ухилитися від участі. Через тридцять секунд уже не треба було і прикидатися. Пароксизм страху і мстивості, бажання вбивати, мучити, бити по обличчю кувалдою, як електричний струм, проходили крізь всіх присутніх, перетворюючи кожного поза його волею у волаючого божевільного зі страшною гримасою на обличчі. І все ж лють, яка охоплювала людину, була абстрактною, ненаправленою – як полум’я паяльної лампи, її можна було пересувати з одного предмета на інший. І були миті, коли ненависть Вінстона спрямовувалася зовсім не проти Голдштейна, а проти Старшого Брата, Партії, Поліції Думок. У такі миті його серце розкривалося назустріч самотньому осміяному єретику на екрані монітора, єдиному зберігачу правди й здорового глузду у світі брехні. Але вже в наступну секунду він був заодно з його оточенням, і все, що говорилося про Голдштейна, здавалося йому чистою правдою. У такі миті його таємна огида до Старшого Брата змінювалася обожнюванням, і Старший Брат, здавалося, височів над усіма – непереможний, безстрашний захисник, що стоїть, як скеля, на шляху азійських орд. А Голдштейн, незважаючи на всю свою відірваність, безпорадність, сумнівність свого існування на землі, здавався злим спокусником, здатним однією силою свого голосу зруйнувати цивілізацію.

Часом напругою волі вдавалося навіть перемикати свою ненависть. Лютим зусиллям, яким відриваєш голову від подушки під час нічного кошмару, Вінстону вдалося перенести ненависть з особи на екрані монітора на темноволосу дівчину, що була позаду нього. Чіткі, прекрасні картини спалахнули перед очима. Ось він гумовим кийком забиває її на смерть. Ось оголену, прив’язує до стовпа і пронизує стрілами, як Святого Себастьяна. Ось він ґвалтує її і в момент найвищої насолоди перерізає їй горло. Він краще став розуміти, за що ненавидить її. За те, що вона юна, гарненька і безстатева. За те, що він хоче спати з нею, але цього ніколи не станеться. За те, що навколо її солодкого гнучкого стану, немов створеного для обіймів, пов’язаний мерзенний червоний шарф – символ войовничої цнотливості.

Ненависть досягла свого піку. Голос Голдштейна справді перейшов у мекання, і на секунду його обличчя змінилося овочами. Потім воно розпливлося, і на екрані з’явилася фігура євразійського солдата. Величезний і страшний, він ішов на вас. Ось-ось він зістрибне з екрана в хол зі своїм гуркітливим автоматом. Дехто в першому ряді інстинктивно відскочив назад. Але тут же пролунав подих полегшення: фігура ворога розтанула, і на екрані з’явилося обличчя Старшого Брата – чорняве, вусате, повне сили і незбагненного спокою, воно заповнило майже весь екран. Ніхто не чув, що говорив Старший Брат. Напевно, це були прості підбадьорливі слова, на кшталт тих, що говорять у гуркоті бою, їх було важко розібрати, але вони вселяли впевненість вже тим, що були сказані. Потім зникло з екрана й обличчя Старшого Брата, а замість нього з’явилися три великих гасла Партії:

ВІЙНА – ЦЕ МИР

СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО

НЕВІГЛАСТВО – ЦЕ СИЛА

Обличчя Старшого Брата, здавалося, ще кілька секунд проступало за словами гасел, ніби воно врізалося в очі кожного і не могло зникнути відразу. Маленька рудувата жінка схопилася й переважила через спинку стільця, що стояв попереду неї. «Мій рятівник!», – шепотіла вона тремтячими губами й простягала руки до екрана, а потім закрила обличчя руками. Здається, вона молилася.

І тут всі почали повільно, самозабутньо, розмірено скандувати: «Б-Б!.. Б-Б!.. Б-Б!», дуже повільно, знову і знову, з тривалою паузою між першим і другим «Б». Похмурі приглушені звуки дивним чином нагадували голоси дикунів, здавалося, за ними можна розрізнити тупіт босих ніг і ритми тамтамів. Напевно, так тривало з пів хвилини. Цей рефрен часто лунав у хвилини великих потрясінь. Почасти це було гімном, який оспівував мудрість і велич Старшого Брата, але набагато більше він нагадував самогіпноз, навмисне вимкнення свідомості за допомогою такого ритмічного галасу. Все застигло всередині Вінстона. Під час Двох Хвилин Ненависті він не міг не впадати в загальне запаморочення, але цей напівлюдський стогін «Б-Б!» завжди приводив його в жах. Звичайно, і він скандував разом з усіма, не можна було інакше. Приховувати свої почуття, стежити за виразом обличчя, чинити так, як роблять інші, – все це давно стало інстинктивною реакцією людини. Але була секунда чи дві, коли вираз очей міг його видати. І саме в таку мить трапилася дуже важлива річ – якщо, звичайно, вона трапилася.

У цю секунду він зустрівся очима з О’Браєном. О’Браєн встав. Він зняв свої окуляри й характерним рухом знову посадив їх на носі. І була доля миті, коли їхні погляди схрестилися. Доки вони дивилися один одному в очі, Вінстон зрозумів – так, він зрозумів – О’Браєн думає про те саме, про що і він сам. Їхні думки передалися один одному. Помилки бути не могло. «Я з тобою, – здавалося, говорив погляд О’Браєна. – Мені зрозумілі твої переживання. Я знаю все про твоє презирство, ненависть, відразу. Не хвилюйся, я на твоєму боці». А потім цей проблиск зник, і обличчя О’Браєна стало таким же непроникним, як у всіх інших.

Ось і все, і Вінстон вже не був упевнений, що це сталося. Подібні випадки зазвичай не мали продовження. Але вони зміцнювали в ньому віру в те, що крім нього є ще вороги Партії. Може, чутки про широкомасштабні підпільні дії були все-таки правдою? Може, Братство все-таки існує насправді? Незважаючи на незліченні арешти, визнання й страти, не вірилося, що Братство просто провокаційний міф. Іноді Вінстон вірив, що воно існує, іноді – ні. Ніяких доказів його існування не було. Тільки скороминущі погляди, які щось значили, а могли й нічого не означати, обривки випадково почутих розмов, напівстерті написи на стінах туалетів, скупий рух рук під час зустрічей двох абсолютно незнайомих людей, що нагадувало таємний пароль… Усе це були припущення, цілком можливо – фантазії. Вінстон повернувся у свою кабінку, так і не глянувши більше на О’Браєна. Йому навіть не спало на думку продовжити їх миттєвий контакт. Це надто небезпечно, навіть якби він знав, як це зробити. Протягом секунди або двох вони обмінялися двозначними поглядами, ось і все. Але навіть і це було пам’ятною подією в тому замкнутому самотньому світі, у якому доводилося жити.

Вінстон прокинувся й випростався. Його мучила відрижка – джин нагадував про себе.

Очі його ковзнули по сторінці. Виявляється, допоки він роздумував, рука машинально писала. Але тепер це були не колишні нерозбірливі карлючки. Перо його хтиво линуло по гладкому папері й виводило великими друкованими літерами:

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!

Панічний жах охопив його, хоча писати таке нітрохи не небезпечніше, ніж почати вести щоденник. Йому кортіло вирвати списані сторінки й кинути все це.

Однак він не став цього робити, тому що розумів безглуздість такого вчинку. Не було ніякої різниці, написав він «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!» чи ні. Не було ніякої різниці, продовжить він щоденник чи ні. Поліція Думок все одно знайде його. Він зробив уже найсерйозніший злочин, з якого випливали всі інші. Навіть якби він ніколи не доторкнувся пером до паперу, злочин усе одно було скоєно. Вони називали це мислезлочинами, тобто злочинами думки, злочинами, які неможливо довго приховувати. Звичайно, можна хитрувати якийсь час, навіть кілька років, але рано чи пізно вони обов’язково схоплять тебе.

Схоплять вночі – заарештовували завжди вночі. Раптове пробудження, груба рука, що трусить тебе за плече, світло, що б’є в очі, кільце суворих облич навколо ліжка. У більшості випадків не було ні суду, ні повідомлення про арешт. Люди просто зникали, і неодмінно вночі. Ім’я вилучали з усіх списків, знищувалася будь-яка згадка про все, що ти будь-коли зробив, життя твоє заперечувалося й забувалася. Ти знищувався, пропадав, було заведено говорити – ВИПАРОВАНО. На мить Вінстон впав в істерику. Він почав писати швидко і неакуратно:

вони розстріляють мене і мене не хвилює чи вони розстріляють мене вб’ють пострілом в потилицю мене не хвилює геть Старшого Брата вони завжди вбивають пострілом в потилицю й мене не хвилює геть Старшого Брата…

Він відкинувся від столу, засоромившись себе, і поклав ручку. У наступну мить він здригнувся: у двері стукали… Уже! Вінстон причаївся, як миша, слабо сподіваючись, що людина, яка стукала, піде, але стукіт повторився. Найгірше в таких випадках зволікати. Серце його калатало, як барабан. Але обличчя завдяки багаторічній звичці, напевно, залишалося незворушним. Він підвівся і важко рушив до дверей.