Читать книгу 1984 - Джордж Оруэлл, George Orwell - Страница 4

Вінстону снилася мати.

Йому повинно було бути, як він думав, десять або одинадцять років, коли його мати зникла. Це була висока жінка з розкішним світлим волоссям, велична, мовчазна, повільна в рухах. Батько запам’ятався йому гірше: темноволосий, худий, завжди в охайному темному костюмі (чомусь запам’яталися дуже тонкі підошви його черевиків). Він ходив в окулярах. Судячи з усього, обох забрала одна з перших великих чисток у 50-ті роки.

І ось мати сиділа десь там, у глибині, з його сестричкою на руках. Сестру він зовсім не пам’ятав – тільки маленьким кволим немовлям, завжди тихим, із великими уважними очима. Обидві вони дивилися на нього знизу. Вони обоє були у якомусь підземному місці – чи то на дні колодязя, то чи в дуже глибокій могилі – і опускалися все глибше. Вони сиділи в каюті корабля, що потопав, і дивилися на Вінстона крізь темну воду. У салоні ще було повітря, і вони ще бачили його, а він – їх, але вони все занурювалися, занурювалися в зелену воду – ще секунда, і вона поховає їх назавжди. Він на повітрі й на світлі, а їх заковтує безодня, і вони там, внизу, бо він нагорі. Він розумів це, і вони це розуміли, і він бачив по їхніх обличчях, що вони розуміють. Докору не було ні на обличчях, ні в душі їх, а тільки розуміння, що вони повинні заплатити своєю смертю за його життя, бо така природа речей.

Вінстон не міг згадати, як це було, але уві сні знав, що якимось чином його матір і сестра пожертвували своїми життями заради нього. Це був один із тих снів, у якому посеред характерних декорацій сну триває свідоме розумове життя: тобі відкриваються ідеї та факти, які все ще здавалися новими та годящими навіть після пробудження. Вінстона раптом осяяло, що смерть матері майже тридцять років тому була трагічною й сумною в тому сенсі, який вже і незрозумілий нині. Трагедія, що відкрилася йому, – надбання старих часів, часів, коли ще існувало особисте, існувала любов і дружба, і люди в родині стояли один за одного, не потребуючи для цього аргументів. Спогад про матір рвав йому серце тому, що вона померла, люблячи його, а він був занадто молодий і егоїстичний, щоб любити у відповідь, і тому, що вона якимось чином – він не пам’ятав, яким – принесла себе в жертву ідеї вірності, яка була особистою й незламною. Сьогодні, думав він, таке не може трапитися. Сьогодні є страх, ненависть і біль, але немає гідності почуттів, немає ні глибокого, ні складного горя. Все це він немов прочитав у великих очах матері, які дивилися на нього із зеленої води, з глибини в сотні метрів, і все ще занурювалися вглиб.

Несподівано він опинився на короткій, пружній травичці, і був літній вечір, і косі промені сонця золотили землю. Місцевість ця так часто з’являлася в снах, що він не міг виразно вирішити, чи бачив її колись наяву чи ні. Про себе Вінстон називав її Золотою країною. Це був старий, вищипаний кроликами луг, по ньому бігла стежка, там і сям виднілися кротові купини. На далекому краю вітер трохи ворушив гілки в’язів, що встали нерівною огорожею, і щільна маса листя хвилювалася, як волосся жінки. А десь поруч, невидимий, ліниво тік струмок, і під вербами в заплавах ходила плотва.

Через луг до нього йшла та дівчина з темним волоссям. Одним рухом вона зірвала із себе одяг і презирливо відкинула геть. Тіло було біле і гладке, але не викликало в ньому бажання; на тіло він навряд чи навіть глянув. Його захопив жест, яким вона відкинула одяг. Витонченістю і недбалістю цей рух ніби знищував цілу культуру, цілу систему: і Старший Брат, і Партія, і Поліція Думок були зметені в небуття одним прекрасним помахом руки. Цей жест теж належав старому часу. Вінстон прокинувся зі словом «Шекспір» на вустах.

Телеекран випускав оглушливий свист, що тривав на одній ноті тридцять секунд. 7:15, сигнал підйому для службовців. Вінстон видерся з ліжка – він спав голяка, тому що члену Зовнішньої Партії видавали на рік всього три тисячі одежних талонів, а піжама коштувала шістсот, – і схопив зі стільця поношену фуфайку і труси. Через три хвилини – фіззарядка. А Вінстон зігнувся навпіл від кашлю – кашель майже завжди нападав після сну. Він трусив легкі так, що відновити дихання Вінстону вдавалося тільки лежачи на спині, після кількох глибоких вдихів. Його вени безжально набрякли під час нападу кашлю, а варикозна виразка почала нестерпно свербіти.

– Група від тридцяти до сорока! – загавкав пронизливий жіночий голос. – Група від тридцяти до сорока! Станьте у вихідне положення. Від тридцяти до сорока!

Вінстон вишикувався перед телеекранами наче по команді «Струнко!»: там уже з’явилася жилава порівняно молода жінка в короткій спідниці й гімнастичних туфлях.

– Згинання рук і потягування! – викрикнула вона. – Робимо за рахунком. І РАЗ, і два, і три, і чотири! І РАЗ, і два, і три, і чотири! Веселіше, комради, більше життя! І РАЗ, і два, і три, і чотири! І РАЗ, і два, і три, і чотири!

Біль від кашлю не встиг витіснити враження сну, а ритм зарядки їх начебто оживив. Машинально простягаючи й згинаючи руки з виразом похмурого задоволення, як личило на гімнастиці, Вінстон пробивався до невиразних спогадів про раннє дитинство. Це було вкрай важко. Все, що відбувалося в 50-ті роки, вивітрилося з голови. Коли не можеш звернутися до сторонніх свідчень, втрачають чіткість навіть обриси власного життя. Ти пам’ятав визначні події, які найшвидше взагалі не відбувалися ніколи, ти пам’ятав деталі різних інцидентів, але без відтворення їх загальної атмосфери, також були довгі, порожні, мов аркуш чистого паперу, періоди, де ти не міг визначити або пригадати взагалі нічого Тоді все було іншим. Іншими були навіть назви країн і контури їх на карті. Злітна смуга I, наприклад, називалася тоді інакше: вона називалася Англією або Британією, а ось Лондон – Вінстон пам’ятав це більш-менш твердо – завжди називався Лондоном.

Вінстон не міг чітко пригадати такий час, коли б країна не воювала; але, мабуть, на його дитинство припав досить тривалий мирний період, тому що одним із найбільш ранніх спогадів був повітряний наліт, що всіх заскочив зненацька. Може, саме тоді й скинули атомну бомбу на Колчестер. Самого нальоту він не пам’ятав, а пам’ятав тільки, як батько міцно тримав його за руку і вони швидко спускалися, спускалися, спускалися кудись під землю, коло за колом, гвинтовими сходами, що гуділи під ногами, і він втомився від цього, запхикав, і вони зупинилися відпочити. Мати йшла, як завжди, мрійливо і повільно, далеко відставши від них. Вона несла маленьку сестричку – а може, просто ковдру: Вінстон не був упевнений, що на той час сестра вже з’явилася на світ. Нарешті, вони прийшли на людне, гучне місце – він зрозумів, що це станція метро.

На кам’яній підлозі сиділи люди, інші тіснилися на залізних банкетках. Вінстон із батьком і матір’ю знайшли собі місце на підлозі, а біля них на банкетках сиділи поряд двоє старих людей. Старий у пристойному темному костюмі й зрушеній на потилицю чорній кепці, абсолютно сивий; обличчя в нього було червоне, в блакитних очах стояли сльози. Від нього тхнуло джином. Несло наче від усього тіла, ніби він пітнів джином, і можна було уявити, що сльози його – теж чистий джин. П’яненький був старий, але весь його вигляд висловлював непідробне і нестерпне горе. Вінстон дитячим своїм розумом здогадався, що з ним сталася жахлива біда – і її не можна пробачити й не можна виправити. Він навіть зрозумів, яка. У старого вбили кохану людину – може, маленьку онуку. Кожні дві хвилини старий повторював:

– Не треба було їм вірити. Адже говорив я, мати, говорив чи ні? Ось що значить їм вірити. Я завжди говорив. Не можна було вірити цим падлюкам.

Але що це за падлюки, яким не можна було вірити, Вінстон уже не пам’ятав.

Відтоді війна тривала безперервно, хоча, щиро кажучи, не одна і та сама війна. Кілька місяців, знову ж в його дитячі роки, йшли безладні вуличні бої в самому Лондоні, і дещо пригадувалося дуже жваво. Але простежити історію тих років, визначити, хто з ким і коли бився, було абсолютно неможливо: не збереглося жодного письмового запису, жодного усного переказу, навіть жодного найдрібнішого натяку, що розташування протиборчих сил було хоч трохи інакшим, ніж тепер. Нині, наприклад, у 1984 рік (якщо рік – точно 1984-й) Океанія воювала з Євразією й була в союзі з Остазією. Ні публічно, ні сам на сам ніхто не згадував про те, що в минулому відносини трьох держав могли бути іншими. Вінстон прекрасно знав, що насправді Океанія воює з Євразією і дружить з Естазією всього чотири роки. Але знав крадькома – і тільки тому, що його пам’яттю не повністю керували. Офіційно союзник і ворог ніколи не змінювалися. Океанія воює з Євразією, отже, Океанія завжди воювала з Євразією. Нинішній ворог завжди втілював у собі абсолютне зло, а отже, ні в минулому, ні в майбутньому угода з ним немислима.

Найжахливіше, в сотий, тисячний раз, думав він, переламуючись в поясі (тепер вони обертали корпусом, тримаючи руки на стегнах – це вважалося корисним для спини), – найжахливіше, що все це може виявитися правдою. Якщо Партія може запустити руку в минуле й сказати про ту чи іншу подію, що її НІКОЛИ НЕ БУЛО, – це страшніше, ніж катування або смерть.

Партія каже, що Океанія ніколи не укладала союз з Євразією. Він, Вінстон Сміт, знає, що Океанія була в союзі з Євразією всього чотири роки тому. Але де це знання було зафіксовано? Тільки в його розумі, а його так чи інакше незабаром буде знищено. І якщо всі погодяться з брехнею, яку нав’язує Партія, якщо у всіх документах одна і та сама пісня, тоді ця брехня поселяється в історії й стає правдою. «Хто керує минулим, – каже партійне гасло, – той керує майбутнім; хто керує сьогоденням, той керує минулим». І, проте, минуле, за своєю природою змінюване, змінам ніколи не піддавалося. Те, що істинно нині, істинно від віку й на віки вічні. Все дуже просто. Потрібен всього-на-всього безперервний ланцюг перемог над власною пам’яттю. Це називається «контроль реальності»; Новомовою – «двомисленням».

– Вільно! – гаркнула інструкторка трохи добродушніше.

Вінстон опустив руки і зробив повільний, глибокий вдих. Розум його забрів у лабіринти двомислення. Знаючи, не знати; вірити у свою правдивість, викладаючи продуману брехню; дотримуватися взаємозаперечних думок, розуміючи, що одна заперечує іншій, і бути переконаним в обох; логікою вбивати логіку; відкидати мораль, проголошуючи її; думати, що демократія неможлива і що Партія – охоронець демократії; забути те, що потрібно забути, і знову викликати в пам’яті, коли це знадобиться, і знову негайно забути, і, головне, застосовувати цей процес до самого процесу – ось у чому хитрість: свідомо викликати несвідомий стан, а згодом ще раз перетворювати несвідоме на акт гіпнозу. І навіть слова «двомислення» не зрозумієш, не вдавшись до двозначності – двомислення.

Інструкторка веліла їм знову встати струнко.

– А тепер подивимося, хто у нас зможе дістати до підлоги! – з ентузіазмом сказала вона. – Прямо зі стегон, комради. РАЗ-два! РАЗ-два!

Вінстон ненавидів цю вправу: ноги від сідниць до п’ят пронизував біль, і від нього часто починався напад ядушного кашлю. Приємний смуток із його роздумів зник. Минуле, подумав він, не просто було змінено, його знищено. Бо як ти можеш установити навіть найочевидніший факт, якщо не існувало жодного запису про це, крім як у твоїй пам’яті? Він спробував пригадати, коли почув уперше про Старшого Брата. Здається, в 60-х… Але хіба тепер згадаєш? В історії Партії Старший Брат, звичайно, фігурував як вождь революції з найперших її днів. Подвиги його поступово відсувалися все далі в глиб часів і простяглися вже в легендарний світ 40-х і 30-х, коли капіталісти в дивовижних капелюхах-циліндрах ще роз’їжджали вулицями Лондона у великих лакованих автомобілях і кінних екіпажах зі скляними боками. Невідомо, скільки правди в цих переказах і скільки вигадки. Вінстон не міг згадати навіть, коли з’явилася сама Партія. Здається, слова «АНГСОЦ» він теж не чув до 1960 року, хоча можливо, що в старій мові – «англійська соціалізм» – воно було у вжитку і раніше. Все розчиняється в тумані. Втім, іноді можна зловити і явну брехню. Неправда, наприклад, що Партія винайшла літак, як стверджують книги з партійної історії. Літаки він пам’ятав із раннього дитинства. Але довести нічого не можна. Ніяких свідчень не буває. Тільки один раз у житті тримав він в руках незаперечний документальний доказ підробки історичного факту. Та й то…

– Сміт! – пролунав сварливий голос. – Шістдесят – сімдесят дев’ять, Сміт В.! Так, ВИ! Глибше нахил! Адже ви можете. Ви не намагаєтесь. Нижче! ТАК уже краще, комраде. А тепер, вся група, вільно – і стежте за мною.

Несподіваний гарячий піт пробив усе тіло Вінстона. Обличчя його лишалося зовсім незворушним. Не виказати тривоги! Тільки не виказати обурення! Тільки кліпни оком – і ти себе видав. Він спостерігав, як інструкторка підняла руки над головою і – не сказати, що граційно, але із вартою заздрості чіткістю і вправністю, нахилившись, зачепилася пальцями за кінчики туфель.

– Ось ТАК, комради! Покажіть мені, що ви можете ТАК САМО. Подивіться ще раз. Мені тридцять дев’ять років, і в мене четверо дітей. Прошу дивитися, – вона знову нахилилася. – Бачите, МОЇ коліна прямі. Ви всі зможете так зробити, якщо захочете, – додала вона, випроставшись. – Усі, кому немає сорока п’яти, здатні дотягнутися до підлоги. Нам не випало честі битися на передовій, але принаймні ми можемо зберігати хорошу фізичну форму. Згадайте наших хлопців на Малабарському фронті! І моряків на Плавучих Фортецях! Подумайте, як ВОНИ живуть. А тепер спробуймо ще раз. Ось, уже краще, комраде, НАБАГАТО краще, – похвалила вона Вінстона, коли він із розмаху, зігнувшись на прямих ногах, дістав до підлоги – перший раз за кілька років.