Читать книгу 1984 - Джордж Оруэлл, George Orwell - Страница 6

У їдальні з низькою стелею, глибоко під землею, черга за обідом просувалася поштовхами. У залі було повно народу і стояв оглушливий шум. Від перших страв за прилавком валив пар із кислим металевим запахом, але і він не міг заглушити всюдисущий запах джина «Перемога». В кінці залу розташовувався маленький бар, просто дірка в стіні, де продавали джин за десять центів за стакан.

– Ось кого я шукав, – пролунав голос за спиною Вінстона.

Він обернувся. Це був його приятель Сайм із Відділу Досліджень. «Приятель», мабуть, не зовсім те слово. Приятелів тепер не було, були тільки комради; але компанія одних комрадів приємніше, ніж компанія інших. Сайм був філологом, фахівцем із Новомови. Він працював у величезному науковому колективі, якій працював над Одинадцятим Виданням словника Новомови. Маленький, дрібніший за Вінстона, з темним волоссям і великими опуклими очима, скорботними й глузливими одночасно, які ніби обмацували обличчя співрозмовника.

– Хотів запитати, чи немає у вас лез, – сказав він.

– Жодного, – з винуватою поспішністю відповів Вінстон. – По всьому місту шукав. Ніде немає.

Усі питали леза для гоління. Насправді у нього ще були в запасі дві штуки невикористаних лез. У партійних магазинах постійно зникав то один повсякденний товар, то інший. То ґудзики зникнуть, то нитки, то шнурки; а тепер ось леза. Дістати їх можна було таємно – і то якщо пощастить – на «вільному» ринку.

– Сам півтора місяця одним голюся, – збрехав він.

Черга просунулася вперед. Зупинившись, він знову обернувся до Сайма. Обидва взяли по сальній металевій таці зі стосу.

– Ходили вчора дивитися, як вішають полонених? – запитав Сайм.

– Працював, – байдуже відповів Вінстон. – У кіно, напевно, побачу.

– Дуже нерівноцінна заміна, – сказав Сайм.

Його глузливий погляд нишпорив по обличчю Вінстона. «Знаємо вас, – говорив цей погляд. – Наскрізь тебе бачу, прекрасно знаю, чому не пішов дивитися на страту полонених». Інтелектуально Сайм був несамовито ортодоксальним. З неприємною хтивістю він говорив про атаки гелікоптерів на ворожі села, про процеси й зізнання злодіїв думок, про страти в підвалах Міністерства Любові. У розмовах доводилося відвертати його від цих тем і наводити – коли вдавалося – на проблеми Новомови, про які він міркував цікаво і зі знанням справи. Вінстон трохи відвернув обличчя від допитливого погляду великих чорних очей.

– Красива вийшла кара, – мрійливо промовив Сайм. – Коли їм зав’язують ноги, по-моєму, це тільки псує картину. Люблю, коли вони брикаються. Але найкращий кінець, коли вивалюється синій язик… я б сказав, яскраво-синій. Ця деталь мені особливо мила.

– Наступний, будь ласка! – крикнула жінка в білому фартуху, з ополоником в руці.

Вінстон і Сайм сунули свої таці. Обом викинули стандартний обід: бляшану миску з рожево-сірою їжею, шматок хліба, кубик сиру, кухоль чорної кави «Перемога» й одну таблетку сахарину.

– Є столик, он під тими телеекранами, – сказав Сайм. – По дорозі візьмемо джину.

Джин їм дали у фаянсових кружках без ручок. Вони пробралися через людний зал і поклали свої таці на металевий столик; на розі хтось розлив соус: брудна рідина нагадувала блювоту. Вінстон узяв свій джин, секунду почекав, набираючись духу, і махом випив маслянисту рідину. Потім струсив сльози – і раптом відчув, що голодний. Він став заковтувати їжу повними ложками; у юшці траплялися рожеві пухкі кубики – можливо, м’ясний продукт. Обидва мовчали, доки не спорожнили миски. За столиком ззаду і ліворуч від Вінстона хтось без угаву торохтів – різка кваплива мова, схожа на качине крякання, пробивалася крізь загальний гомін.

– Як посувається словник? – через шум Вінстон. Йому довелося теж підвищити голос.

– Повільно, – відповів Сайм. – Сиджу над прикметниками. Чарівність.

Заговоривши про Новомову, Сайм відразу підбадьорився. Відсунув миску, тендітною рукою взяв хліб, в іншу – кубик сиру і, щоб не кричати, подався до Вінстона.

– Одинадцяте Видання – остаточне видання. Ми надаємо мові завершеного вигляду – такою вона збережеться, коли вже не буде ніяких інших мов. Коли ми закінчимо, людям на кшталт вас доведеться вивчати її заново. Ви, ймовірно, думаєте, що головна наша робота – придумувати нові слова. Зовсім ні. Ми знищуємо слова десятками, сотнями щодня. Якщо завгодно, лишаємо від мови кістяк. Одинадцяте Видання до 2050 року не буде містити жодного слова, що було б застарілим і старомодним.

Він жадібно відкусив хліб, прожував і з педантським жаром вів далі. Його худе темне обличчя пожвавилося, насмішка в очах зникла, і вони стали мало не мрійливими.

– Це прекрасно – знищувати слова. Головне сміття нагромадилося, звичайно, в дієсловах і прикметниках, а серед іменників – сотні й сотні зайвих. Не тільки синонімів; є ж і антоніми. Ну скажіть, для чого потрібно слово, яке є повною протилежністю іншому? Слово саме містить свою протилежність. Візьмемо, наприклад, «голод». Якщо є слово «голод», навіщо вам «ситість»? «Неголод» нічим не гірше, навіть краще, тому що воно – пряма протилежність, а «ситість» – ні. Або відтінки й ступені прикметників. До прикладу, слово «хороший». Якщо є «хороший», то є «поганий», так? Але «поганий» – негарне слово. Краще казати «нехороший». Це унеможливлює суб’єктивність. Знову ж таки, якщо вам потрібно щось сильніше від «хорошого», який сенс мати цілий набір розпливчастих непотрібних слів – «чудовий», «прекрасний» тощо? «Плюс хороший» охоплює ті самі значення, а якщо потрібно ще сильніше – «подвійноплюсдобрий». Звичайно, ми й тепер уже користуємося цими формами, але в остаточному варіанті Новомови інших не лишиться. У підсумку всі поняття поганого і хорошого будуть описуватися тільки шістьма словами, а по суті, двома. Ви відчуваєте, яка стрункість, Вінстоне? Ідея, зрозуміло, належить Старшому Братові, – схаменувшись, додав він.

Почувши ім’я Старшого Брата, обличчя Вінстона мляво осяяв запал. Сайму його ентузіазм здався непереконливим.

– Ви не цінуєте Новомову як треба, – зауважив він як би з сумом. – Пишете на ньому, а думаєте все одно на Старомові. Мені траплялися ваші матеріали в «Таймс». У душі ви вірні Старомові з усією її розпливчастістю й непотрібними відтінками значень. Вам не відкрилася краса знищення слів. Чи знаєте ви, що Новомова – єдина на світі мова, чий словник з кожним роком скорочується?

Це Вінстон, звичайно ж, знав. Він посміхнувся, як міг співчутливо, не наважуючись розкрити рот. Сайм відкусив ще від чорної скибки, нашвидку прожував і заговорив знову.

– Невже вам незрозуміло, що завдання Новомови – звузити горизонти думки? Зрештою ми зробимо мислезлочин просто неможливим – для нього не лишиться слів. Кожне потрібне поняття можна буде висловити одним-єдиним словом, значення слова буде суворо визначено, а побічні значення скасовано й забуто. В Одинадцятому Виданні ми вже на підході до цього. Проте процес триватиме і тоді, коли нас із вами не буде на світі. З кожним роком усе менше й менше слів, дедалі вужчим стає кордон думки. Зрозуміло, і тепер для мислезлочину немає ні виправдань, ні причин. Це тільки питання самодисципліни, керування реальністю. Однак врешті-решт і в них потреба відпаде. Революція завершиться тоді, коли мова стане досконалою. Новомова – це АНГСОЦ, АНГСОЦ – це Новомова, – промовив він з якимсь релігійним умиротворенням. – Чи спадало вам на думку, Вінстоне, що до 2050 року, а то й раніше, на землі не буде людини, яка змогла б зрозуміти нашу з вами розмову?

– Крім… – із сумнівом почав Вінстон і замовк.

У нього мало не зірвалося з язика: «крім пролів», але він стримався, бо не був упевнений в доречності цього зауваження. Сайм, однак, вгадав його думку.

– Проли – не люди, – недбало відбивав він. – До 2050 року, якщо не раніше, по-справжньому ніхто не володітиме Старомовою. Всю літературу минулого буде знищено. Чосер, Шекспір, Мільтон, Байрон лишаться тільки у варіанті Новомови, перетворені не просто на щось інше, а у власну протилежність. Навіть партійна література стане іншою. Навіть гасла зміняться. Звідки взятися гаслу «Свобода – це рабство», якщо скасовано саме поняття свободи? Атмосфера мислення стане іншою. Мислення в нашому сучасному значенні взагалі не буде. Ортодокс не мислить – не потребує мислення. Ортодоксальність – стан несвідомий.

В один прекрасний день, раптово вирішив Вінстон, Сайма знищать. Занадто розумний. Занадто глибоко дивиться й занадто ясно виражається. Партія таких не любить. Одного разу він зникне. У нього це на обличчі написано.

Вінстон доїв свій хліб і сир. Трохи повернувся на стільці, щоб узяти кружку з кавою. За столиком ліворуч немилосердно просторікував чоловік зі скрипучим голосом. Молода жінка – можливо, секретарка – слухала його і радісно погоджувалася з кожним словом. Час від часу до Вінстона долітав її молодий і досить дурний голос, фрази на кшталт «Як це правильно!» Чоловік не замовкав ні на мить – навіть коли говорила вона. Вінстон бачив його в Міністерстві й знав, що він обіймає якусь важливу посаду у Відділі Літератури. Це був чоловік років тридцяти, з мускулистою шиєю і великим рухомим ротом. Він злегка відкинув голову, і в такому ракурсі Вінстон бачив замість його очей порожні відблиски світла, відбитого очками. Моторошно робилося тому, що в цього чоловіка з рота вилітав потік звуків, але з тим неможливо було зловити жодного слова. Тільки раз Вінстон розчув уривок фрази: «…повна й остаточна ліквідація голдштеїзму» – обривок вискочив цілком, як відлитий рядок у лінотипі. В іншому це був суцільний шум – ква-ква-ква-квакання. Слів не можна було розібрати, але загальний характер їх не викликав жодних сумнівів. Він ненавидів Голдштейна і вимагав суворіших заходів проти злодіїв думок і шкідників, обурювався звірствами євразійської вояччини, вихваляв Старшого Брата і героїв Малабарського фронту, втім, це значення не мало. У будь-якому разі кожне його слово було чистою ортодоксальністю, чистим АНГСОЦом. Дивлячись на цю безоку особу, що плескала ротом, Вінстон мав дивне почуття, що перед ним не жива людина, а манекен. Не в людському мозку народжувалася ця мова – в гортані. Виверження складалося зі слів, але не було промовою в повному розумінні, це був шум, вироблений у несвідомому стані, квакання жаб.

Сайм замовк і ручкою ложки малював у калюжі соусу. Крякання за сусіднім столом тривало з колишньою швидкістю, легко помітне в загальному гулі.

– У Новомові є слово, – сказав Сайм, – не знаю, чи відомо воно вам: «жабомов» – людина, що квакає, як жаба. Одне з тих цікавих слів, у яких два протилежних значення. У застосуванні до противника – це докір; у застосуванні до того, з ким ви згодні, – похвала.

Сайма безсумнівно знищать, знову подумав Вінстон. Подумав із сумом, хоча чудово знав, що Сайм зневажає його й не дуже любить і цілком може оголосити його злодієм думки, якщо знайде для цього підстави. Із Саймом щось трішки не так. Чогось йому бракує: обачності, відстороненості, якоїсь рятівної дурниці. Не можна сказати, що він не ортодокс. Він вірить у принципи АНГСОЦу, шанує Старшого Брата, він радіє перемогам, ненавидить злодіїв думок не лише щиро, а й завзято і невтомно, причому володіючи найостаннішими даними, не потрібними рядовому партійцю. Але ореол сумнівної репутації завжди кружляв навколо нього. Він говорив те, про що говорити не варто, він прочитав дуже багато книжок, він навідувався в кафе «Каштанове дерево», яке обмилували художники й музиканти. Заборони, навіть неписаної заборони, на відвідування цього кафе, «Каштанового дерева», не було, але над ним тяжіло щось зловісне. Колись там збиралися відставні партійні вожді, що втратили довіру (потім їх прибрали остаточно). З чуток, бував там скільки-то років або десятиліть тому сам Голдштейн. Долю Сайма неважко було вгадати. Але безсумнівно було і те, що якби Сайму відкрилося, хоч на три секунди, яких поглядів дотримується Вінстон, Сайм негайно доніс би на Вінстона в Поліцію Думок. Утім, як і будь-який чоловік на його місці, але все ж Сайм швидше. Ортодоксальність – стан несвідомий.

Сайм підвів голову.

– Он іде Парсонс, – сказав він.

У голосі його пролунало: «нестерпний дурень». І справді між столиками пробирався сусід Вінстона по дому «Перемога» – невисокий, бочкоподібних обрисів чоловік із русявим волоссям і жаб’ячим обличчям. У тридцять п’ять років він уже відростив черевце й складки жиру на загривку, але рухався по-хлоп’ячому легко. Та й вигляд він мав хлопчика, тільки великого: хоча був одягнений у формений комбінезон, весь час хотілося уявити його собі в синіх шортах, сірій сорочці й червоній краватці розвідника. Уяві малювалися ямки на колінах і закочені рукави на пухких руках. У шорти Парсонс справді одягався за кожної нагоди – і в туристських вилазках, і на інших заходах, які вимагали фізичної активності. Він привітав обох веселим «Добридень, добридень!» і сів за стіл, обдавши їх міцним запахом поту. Все обличчя його було вкрите росою. Здатність виділяти піт у Парсонса була видатна. У клубі завжди можна було вгадати, що він пограв у настільний теніс, по мокрій ручці ракетки. Сайм витягнув смужку паперу з довгим стовпчиком слів і почав читати, тримаючи напоготові чорнильний олівець.

– Тільки поглянь, навіть в обід працює, – сказав Парсонс, штовхнувши Вінстона в бік. – Захоплюється, а? Що у вас там? Напевно, я не зрозумію. Сміте, знаєте, чому я за вами ганяюся? Ви в мене підписатися забули.

– На що підписка? – запитав Вінстон, машинально потягнувшись до кишені. Приблизно чверть зарплати йшла на добровільні підписки, такі численні, що їх і згадати було важко.

– На Тиждень Ненависті – підписка за місцем проживання. Я будинковий скарбник. Не жаліємо зусиль – зганьбити себе не дамо. Скажу відверто, якщо наш будинок «Перемога» не виставить найбільше прапорів на вулиці, так не з моєї вини. Ви два долари обіцяли.

Вінстон знайшов і віддав два пом’ятих, заяложених папірці, і Парсонс акуратним почерком малограмотного записав його в блокнотик.

– Між іншим, – сказав він, – я чув, мій малий негідник запустив у вас учора з рогачки. Я на нього добряче нагримав. Навіть пригрозив: ще раз повториться – відберу рогачку.

– Напевно, засмутився, що його не пустили на страту, – сказав Вінстон.

– Так, знаєте… я що хочу сказати: відразу видно, що вихований у правильному дусі. Пустотливі негідники – що один, що інша, – але захоплені! Одне в голові – розвідники, ну і війна, звичайно. Знаєте, що донька вткнула минулої неділі? У них похід був у Беркампстед – так вона зманила ще двох дівчат, що відкололися від загону, і вони до вечора стежили за однією людиною. Дві години йшли за нею, і все лісом, а в Амершемі здали його патрулю.

– Навіщо це? – злегка сторопівши, запитав Вінстон.

Парсонс переможно вів далі:

– Донька здогадалася, що він ворожий агент, якого висадили на парашуті або ще якось. Але ось у чому суть. Чому, ви думаєте, вона його запідозрила? Туфлі на ньому чудові – ніколи, каже, не бачила на людині таких туфель. Що, якщо іноземець? Сім років плюгавці, а кмітлива яка, а?

– І що з ним зробили? – запитав Вінстон.

– Ну вже цього я не знаю. Та я не здивуюся, якщо… – Парсонс зобразив, ніби цілиться з рушниці, й клацнув язиком.

– Дуже добре, – в неуважності виголосив Сайм, не відриваючись від свого листка.

– Звичайно, нам не можна втрачати пильність, – підтакнув Вінстон.

– Війна, самі розумієте, – сказав Парсонс.

Наче на підтвердження його слів телеекрани в них над головами заграли фанфари. Але на цей раз була не перемога на фронті, а повідомлення з Міністерства Достатку.

– Комради! – крикнув енергійний молодий голос. – Увага, комради! Чудові звістки! Перемога на виробничому фронті. Підсумкові дані про виробництво всіх видів споживчих товарів показують, що проти минулого року рівень життя підвищився не менше ніж на двадцять відсотків. Сьогодні вранці по всій Океанії прокотилася нестримна хвиля стихійних демонстрацій. Трудящі полишили заводи й установи і з прапорами пройшли вулицями, висловлюючи подяку Старшому Братові за нове щасливе життя під його мудрим керівництвом. Ось деякі підсумкові показники. Продовольчі товари…

Слова «наше нове щасливе життя» повторилися кілька разів. Останнім часом їх полюбило Міністерство Достатку. Парсонс, струснувшись від фанфари, слухав, відкривши рот, урочисто, з виразом повчальної нудьги. За цифрами він встежити не міг, але розумів, що вони мають радувати. Він витяг із кишені величезну смердючу трубку, до половини набиту обвугленим тютюном. За норми тютюну сто грамів на тиждень людина мало коли дозволяла собі набити трубку доверху. Вінстон курив цигарку «Перемога», намагаючись тримати її горизонтально. Новий талон діяв тільки із завтрашнього дня, а в нього зоставалося всього чотири цигарки. Він намагався відволіктися від стороннього шуму й зосередитися на тому, що виливалося з телеекрана. Здається, були навіть демонстрації подяки Старшому Братові за те, що він збільшив норму шоколаду до двадцяти грамів на тиждень. Але ж тільки вчора оголосили, що норму ЗМЕНШЕНО до двадцяти грамів, подумав Вінстон. Невже в це повірять – через 24 години? Повірять. Парсонс повірив легко, дурна тварина. Безокий за сусіднім столом – фанатично, з пристрастю, з несамовитим бажанням виявити, викрити, знищити всякого, хто скаже, що на минулому тижні норма була тридцять грамів. Сайм теж повірив, тільки грайливіше, за допомогою двомислення. Так що це – у нього ОДНОГО не відбило пам’ять?

Телеекрани все вивергали казкову статистику. Порівнюючи з минулим роком, стало більше їжі, більше одягу, більше будинків, більше меблів, більше каструль, більше палива, більше кораблів, більше гелікоптерів, більше книг, більше новонароджених – усього більше, крім хвороб, злочинів і божевілля. З кожним роком, із кожною хвилиною все і вся рвучко піднімалося до нових і нових висот. Так само як Сайм перед цим, Вінстон узяв ложку і став возити нею в пролитому соусі, надаючи довгій калюжі правильні контури. Він з обуренням думав про свій побут, про умови життя. Чи завжди воно було таким? Чи завжди був такий смак у їжі? Він оглянув їдальню. Низька стеля, набитий зал, брудні від тертя незліченних тіл стіни; обшарпані металеві столи й стільці, що стоять так близько один від одного, що неможливо було сидіти, не торкнувшись ліктем сусіда; гнуті ложки, пощерблені таці, грубі білі кружки; всі поверхні сальні, в кожній щілині бруд; і кислуватий змішаний запах кепського джина, кепської кави, підливи з міддю й заношеного одягу. Чи завжди так неприємно було твоєму шлунку і шкірі, чи завжди було це відчуття, що тебе обкрадено, обділено? Правда, за все своє життя він не міг пригадати нічого істотно іншого. Скільки він себе пам’ятав, їжі ніколи не було вдосталь, ніколи не було цілих шкарпеток і білизни, меблі завжди були обшарпаними й хиткими, кімнати – нетопленими, поїзди в метро – переповненими, будинки – застарілими, хліб – темним, кава – мерзенною, чай – рідкістю, цигарки – ліченими: нічого дешевого і в достатку, крім синтетичного джина. Звичайно, тіло старіє, і все для нього стає не таким, але якщо нудно тобі від незручного, брудного, убогого життя, від нескінченних зим, зашкарублих шкарпеток, вічно несправних ліфтів, від крижаної води, шорсткого мила, від цигарки, що розпадається в пальцях, від дивного і мерзенного смаку їжі, чи не означає це, що такий устрій життя НЕ нормальний? Якщо він здається нестерпним – невже це родова пам’ять нашіптує тобі, що колись жили інакше?

Він знову оглянув судову залу. Майже всі люди були потворними – і будуть потворними, навіть якщо переодягнуться з формених синіх комбінезонів у будь-що інше. Вдалині пив каву низенький чоловік, дивно схожий на жука, його оченята з підозрою зиркали на всі боки. Якщо не роззираєшся довкруж, подумав Вінстон, до чого ж легко повірити, ніби існує і навіть переважає запропонований Партією ідеальний тип: високі м’язисті юнаки та пишногруді дівчата, світловолосі, безтурботні, засмаглі, життєрадісні. Насправді ж, скільки він міг судити, жителі Злітної Смуги Один здебільшого були дрібними, темними й непривабливими. Цікаво, як розмножився в міністерствах жукоподібний тип: приземкуваті, низенькі чоловіки з ранніми черевцями та метушливими рухами, товстими непроникними обличчями й маленькими очима. Цей тип якось особливо процвітав під партійною владою.

Завершивши сурмою повідомлення з Міністерства Достатку, телеекрани заграли бравурну музику. Парсонс від бомбардування цифрами виповнився розсіяного ентузіазму і вийняв із рота трубку.

– Так, добре потрудилося нинішнього року Міністерство Достатку, – промовив він і з виглядом знавця кивнув. – До речі, Сміте, у вас, бува, не знайдеться вільного леза?

– Жодного, – відповів Вінстон. – Півтора місяця останнім голюся.

– Ех… просто вирішив запитати про всяк випадок.

– Не шукайте, – сказав Вінстон.

Квакання за сусіднім столом, що стихло було під час міністерського звіту, відновилося з колишньою силою. Вінстон чомусь згадав пані Парсонс, її рідке розпатлане волосся, пил у зморшках. Років через два, а то й раніше, дітки донесуть на неї в Поліцію Думок. Її знищать. Сайма знищать. Його, Вінстона, знищать. О’Браєна знищать. Парсонса ж, навпаки, ніколи не знищать. Безокого чоловіка-квакуна ніколи не знищать. Дрібних жукоподібних людей, що спритно снують лабіринтами міністерств, теж ніколи не знищать. І ту дівчину з Відділу Літератури не знищать. Йому здавалося, що він інстинктивно відчуває, хто загине, а хто вціліє, хоча чим саме забезпечується виживання, навіть не поясниш.

Тут його вивело із задуми грубе вторгнення. Жінка за сусіднім столиком, злегка повернувшись, дивилася на нього. Та сама, з темним волоссям. Вона дивилася на нього скоса, з незрозумілою пильністю. І як тільки вони зустрілися очима, відвернулася.

Вінстон відчув, що по хребту потік піт. Його охопив огидний жах. Жах майже відразу пройшов, але настирливе відчуття незатишності зосталося. Чому вона за ним спостерігає? Він, на жаль, не міг згадати, чи сиділа вона за столом, коли він прийшов, або з’явилася після. Але вчора на Двох Хвилинах Ненависті вона сіла прямо за ним, хоча ніякої потреби в цьому не було. Дуже ймовірно, що вона хотіла послухати його – перевірити, чи достатньо голосно він кричить.

Як і минулого разу, він подумав: навряд чи вона штатний працівник Поліції Думок, але ж добровільний шпигун і є найнебезпечнішим шпигуном. Він не знав, чи давно вона на нього дивиться, – може, вже п’ять хвилин, – а стежив він сам за своїм обличчям весь цей час, невідомо. Якщо ти в громадському місці або в полі зору телеекрана й дозволив собі замислитися – це небезпечно, це страшно. Тебе може видати незначна дрібниця. Нервовий тик, тривога на обличчі, звичка бурмотіти собі під ніс – усе, у чому можна угледіти ознаку аномалії, спробу щось приховати. У будь-якому разі недозволений вираз обличчя (наприклад, недовірливий, коли оголошують про перемогу) – вже злочин. У Новомові навіть є слово для нього: ОБЛИЧЧЕЗЛОЧИН.

Дівчина знову сиділа, повернувшись до Вінстона спиною. Зрештою, може, вона й не стежить за ним; може, це просто збіг, що вона два дні поспіль з’являється біля нього поруч. Цигарка у нього згасла, і він обережно поклав її на край столу. Докурить після роботи, якщо вдасться не розсипати тютюн. Цілком можливо, що жінка за сусіднім столом – розвідниця, цілком можливо, що в найближчі три дні він опиниться в підвалах Міністерства Любові, але недопалок пропасти не повинен. Сайм склав свій папірець і сховав у кишеню. Парсонс знову заговорив.

– Я вам не розповідав, як мої шибеники спідницю підпалили на базарній торговці? – почав він, посміюючись і не випускаючи з рота чубук. – За те, що завертала ковбасу в плакат зі Старшим Братом. Підкралися ззаду і цілою коробкою сірників підпалили. Думаю, сильно обгоріла. Ось негідники, а? Але захоплені, як ті хорти! Це їх у розвідників так натаскують – як можна краще, краще навіть, ніж у мій час. Як ви думаєте, чим їх озброїли в останній раз? Слуховими трубками, щоб підслуховувати через замкову щілину! Дочка принесла вчора додому й випробувала її на дверях нашої вітальні – каже, чутно вдвічі краще, ніж просто вухом! Звичайно, я вам скажу, це тільки іграшка. Але думкам дає правильний напрям, а?

Тут телеекрани видали пронизливий свист. Це був сигнал стати до роботи. Усі ці троє чоловіків звелися на ноги та приєдналися до тисняви біля ліфтів, і рештки тютюну висипалися з цигарки Вінстона.