Читать книгу 1984 - Джордж Оруэлл, George Orwell - Страница 7

Вінстон писав у щоденнику:

Це сталося три роки тому. Був темний вечір у провулку біля великого вокзалу. Вона стояла біля під’їзду під вуличним ліхтарем, що майже не освітлював. Молоде обличчя було сильно нафарбоване. Це і привернуло мою увагу – білизна обличчя, схожого на маску, яскраво-червоні губи. Партійні жінки ніколи не фарбуються. На вулиці не було більше нікого, не було телеекранів. Вона сказала: «Два долари». Я…

Йому стало важко продовжувати. Він закрив очі й натиснув на повіки пальцями, щоб прогнати настирливе бачення. Нестерпно хотілося вилаятися – довго і на повний голос. Або вдаритися головою об стіну, стусаном перекинути стіл, запустити у вікно чорнильницею – буянням, гаміром, болем – чим завгодно – заглушити спогад, що рвав душу.

Твій найлютіший ворог, подумав він, – це твоя нервова система. Будь-якої хвилини внутрішнє напруження може відбитися на твоїй зовнішності. Він згадав перехожого, якого зустрів на вулиці кілька тижнів тому: нічим не примітний чоловік, член Партії, років тридцяти п’яти або сорока, худий і досить високий, із портфелем. Вони були в кількох кроках один від одного, і раптом лівий бік обличчя у перехожого сіпнувся. Коли вони порівнялися, це повторилося ще раз: скороминуща судома, тик, короткий, як клацання фотографічного затвора, але, мабуть, звичний. Вінстон тоді подумав: бідоласі капут. Страшно, що людина цього, напевно, не помічала. Але найжахливіша небезпека з усіх – розмовляти уві сні. Від цього, здавалося Вінстону, ти взагалі не можеш втекти.

Він перевів дух і став писати далі:

Я ввійшов за нею в під’їзд, а звідти через двір у напівпідвальну кухню. Біля стіни стояло ліжко, на столі лампа з прикрученим гнітом. Жінка…

Роздратування не минало. Йому хотілося плюнути. Згадавши жінку в напівпідвальній кухні, він згадав Кетрін, дружину. Вінстон був одружений – колись був, а може, й досі; як він знав, дружина не померла. Він ніби знову вдихнув важке, сперте повітря кухні, змішаний запах брудної білизни, клопів і дешевих парфумів – мерзенних і разом із тим спокусливих, тому що партійна жінка ніколи не користувалася парфумами, ба більше, навіть неможливо було це уявити. Бризкалися тільки проли. Для Вінстона запах парфумів був нерозривно пов’язаний із блудом.

Це був його перший гріх за два роки. Мати справу з повіями, звичайно, заборонялося, але заборона була з тих, які ти час від часу насмілюєшся порушити. Небезпечно – але не смертельно. Попався з повією – п’ять років табору, максимум, якщо немає обтяжливих обставин. І справа не така вже й складна; аби не заскочили за злочинним актом. Бідні квартали кишіли жінками, готовими продати себе. А купити повію можна було за пляшку джина: проли не мали права на джин. Негласно Партія навіть заохочувала проституцію – як випускний клапан для інстинктів, які все одно не можна придушити. Проста розпуста не мала великого значення, аби була тільки злодійкуватою й безрадісною, а жінка – з найбіднішого і зневаженого класу. Непростимий злочин – зв’язок між членами Партії. Але, хоча під час великих чисток обвинувачені незмінно зізнавалися і в цьому злочині, уявити, що таке трапляється в житті, було важко.

Партія прагнула не просто завадити тому, щоб між чоловіками й жінками виникали тенета, які не завжди піддаються її впливу. Її справжньою негласною метою було позбавити статевий акт задоволення. Головним ворогом була не так любов, як еротика – і в шлюбі і поза ним. Усі шлюби між членами Партії затверджував особливий комітет, і – хоча цей принцип не проголошували відкрито, – якщо створювалося враження, що майбутнє подружжя фізично привабливі друг для друга, їм відмовляли в дозволі. У шлюбі визнавали тільки одну мету: виробляти дітей для служби державі. Статеві зносини слід розглядати як маленьку противну процедуру, на зразок клізми. Це теж ніколи не оголошували прямо, але поволі вбивали в кожного партійця з дитинства. Існували навіть організації на зразок Молодіжної Анти-статевої Ліги, які проповідували повну цнотливість для обох статей. Зачаття має відбуватися шляхом штучного запліднення (АРТСЕМУ, кажучи Новомовою), в громадських пунктах. Вінстон знав, що цю вимогу висували не зовсім серйозно, але загалом вона вписувалася в ідеологію Партії. Партія прагнула вбити статевий інстинкт, а раз вбити не можна, то хоча б перекрутити й забруднити. Навіщо це треба, він не розумів: а й дивуватися тут було нічому. Щодо жінок, то Партія тут досягла неабияких успіхів.

Він знову подумав про Кетрін. Дев’ять… десять… майже одинадцять років, як вони розійшлися. Але як мало він про неї думає. Іноді за тиждень жодного разу не згадає, що був одружений. Вони прожили всього п’ятнадцять місяців. Розлучення Партія заборонила, але розходитися бездітним не перешкоджала, навпаки.

Кетрін була високою, дуже стрункою блондинкою, навіть граціозною. Чітке, з орлиним профілем обличчя її можна було назвати благородним – доки ти не зрозумів, що за ним так нічого й немає, як це взагалі можливо. Вже на самому початку спільного життя Вінстон вирішив – втім, тільки тому, можливо, що дізнався її ближче, ніж інших людей, – що ніколи не зустрічав дурнішого, вульгарнішого, порожнього створіння. Думки у її голові всі до єдиної складалися з гасел, і не було на світі такої безглуздості, якої б вона не склювала з руки Партії. «Людиноподібний звукозапис» – прозвав він її про себе. Але він би витримав спільне життя, якби не одна річ – ліжко.

Варто було тільки доторкнутися до неї, як вона, здавалося, здригалася й ставала твердою, мов колода. Обійняти її було – все одно що обійняти дерев’яний манекен. І дивно: коли вона притискала його до себе, у нього було відчуття, що вона в той самий час відштовхує його щосили. Таке враження створювали її задубілі м’язи. Вона лежала із закритими очима, не пручаючись і не допомагаючи, а ПІДКОРЯЮЧИСЬ. Спершу він цього просто не розумів; потім йому стало моторошно. Але він усе одно б витерпів, якби вони домовилися більше не спати. Як не дивно, на це не погодилася Кетрін. Ми повинні, сказала вона, якщо вдасться, народити дитину. Так що заняття тривали, і цілком регулярно, раз на тиждень, якщо для того не було перешкод. Вона навіть нагадувала йому вранці, що їм належить сьогодні ввечері, – щоб він не забув. Для цього в неї було дві назви. Одна – «робити дитину», інша – «наш партійний обов’язок» (так, вона саме так висловлювалася). Досить швидко наближення призначеного дня стало викликати у нього наближення жаху. Але, на щастя, дитина не вийшла, Кетрін вирішила припинити спроби, і незабаром вони розійшлися.

Вінстон беззвучно зітхнув. Він знову взяв ручку й написав:

Жінка кинулася на ліжко і відразу, без жодних передмов, з невимовною грубістю й вульгарністю задерла спідницю. Я…

Він побачив себе там, посеред тьмяного світла лампи, і знову вдарив у ніс запах дешевих парфумів із клопами, знову, соромлячись, серце забилося від обурення й безсилля, і так само, як в ту хвилину, згадав він біле тіло Кетрін, навіки заклякле під гіпнозом Партії. Чому завжди має бути так? Чому в нього не може бути своєї жінки і доля його – брудні, квапливі злучки, розділені роками? Нормальний роман – це щось майже неймовірне. Всі партійні жінки однакові. Цнотливість глибоко в’їлася у їх їство разом із відданістю Партії. Продуманою обробкою змалку, іграми й холодними купаннями, дурницею, яку їм напихали в школі, в таборі розвідників, у Молодіжній Лізі, сміття, яке втовкмачили з доповідями, парадами, піснями, гаслами, військовою музикою в них убили природне почуття. Розум говорив йому, що повинні бути винятки, але серце відмовлялося вірити. Вони всі неприступні – Партія домоглася свого. І ще більше, ніж бути коханим, йому хотілося – нехай тільки раз у житті – пробити цю стіну цноти. Вдалий статевий акт – уже повстання. Пристрасть – мислезлочин. Розтопити Кетрін – якби вдалося – і то було б чимось на зразок спокушання, хоча вона йому дружина.

Але треба було дописати до кінця. Він написав:

Я додав вогню в лампі. Коли побачив її у світлі цієї лампи…

Після темряви хирлявий вогник гасової лампи видався дуже яскравим. Тільки тепер він розгледів жінку як слід. Він ступив до неї і зупинився, розриваючись між хіттю і жахом. Він усвідомлював, чим ризикує, прийшовши сюди. Цілком можливо, що на виході його схопить патруль; може, вже його чекають за дверима. Навіть якщо він піде, не зробивши того, заради чого прийшов!..

Це треба було записати, треба було висповідатися. А побачив він у світлі лампи – що жінка стара. Рум’яна лежали на обличчі таким товстим шаром, що, здавалося, тріснуть, як картонна маска. У волоссі сиві пасма; і найстрашніша деталь: рот відкрився, а в ньому – нічого, чорний, як печера. Жодного зуба.

Похапцем, великими буквами він написав:

Коли я побачив її у світлі лампи, вона виявилася зовсім старою, їй було не менше як п’ятдесят. Але я не зупинився і довів справу до кінця.

Вінстон знову натиснув пальцями на повіки. Ну ось, він все записав, а нічого не змінилося. Лікування не допомогло. Вилаятися на повний голос хотілося нітрохи не менше.