Читать книгу 1984 - Джордж Оруэлл, George Orwell - Страница 3

Уже взявшись за дверну ручку, Вінстон побачив, що щоденник зостався на столі розкритим, весь списаний словами «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА». Букви були такими великими, що їх можна розгледіти з іншого кінця кімнати. Незбагненна дурість. Ні, думав він, шкода бруднити гарний кремовий папір. Він навіть у паніці не захотів закрити щоденник, доки сторінки не просохли.

Він зітхнув і відчинив двері. Одразу по тілу пройшла тепла хвиля полегшення. На порозі стояла тьмяна пригнічена жінка з рідким волоссям і зморшкуватим обличчям.

– Комраде, – заскиглила вона, – тож правильно мені почулося, що ви прийшли. Ви не можете зайти подивитися наш злив у кухні? Він засмітився, а…

Це була пані Парсонс – дружина сусіда по сходовій клітці. (Партія не дуже схвалювала слово «пані», всіх належало називати комрадами, але з деякими жінками це чомусь не виходило.) Їй було років тридцять, але на вигляд їй можна було дати набагато більше. Враження було таке, що в зморшках її обличчя лежить пил. Вінстон пішов за нею по коридору.

Ці слюсарні ремонтні роботи були майже щоденним роздратуванням. Будинок Перемоги – стара споруда, десь року 1930-го або близько того, тож він уже прийшов до повного занепаду. Від стін і стелі постійно відвалювався тиньк, труби лопалися за кожного міцного морозу, дах протікав, варто було тільки випасти снігу, опалювальна система працювала на половинному тиску – якщо її не вимикали зовсім з міркувань економії. Для ремонту, якого ти не міг зробити сам, потрібно було отримати дозвіл високих комісій, а вони і з лагодженням розбитого вікна тягнули вже два роки.

– Звичайно, якби Том був удома… – невпевнено сказала пані Парсонс.

Квартира у Парсонсів була більшою, ніж у нього, і убозтво її було іншого роду. Всі речі – пошарпані й старі, ніби сюди навідалася велика і зла тварина. На підлозі розкидано різне спортивне приладдя – хокейні ключки, боксерські рукавички, дірявий футбольний м’яч, брудні й вивернуті навиворіт труси, – а на столі упереміш із брудним посудом валялися м’яті зошити. На стінах червоніли прапори Молодіжного союзу й розвідників і плакат вуличних розмірів – зі Старшим Братом. Як і у всьому будинку, тут стояв запах вареної капусти, але його перебивав міцний запах поту, залишений – це можна було вгадати з першого ж понюшку, хоча і незрозуміло, за якою ознакою, – людиною, якої тут не було. В іншій кімнаті хтось на гребінці намагався стежити за військовою музикою, яка лунала з екранів.

– Це діти, – пояснила пані Парсонс, кинувши кілька боязких поглядів на двері. – Вони сьогодні вдома. І звичайно…

Вона часто обривала фрази на половині. Кухонний злив був майже до країв повний брудної зеленуватої води, яка тхнула ще гірше від капусти. Вінстон опустився на коліна й оглянув кутник на трубі. Він терпіти не міг ручної праці й не любив нагинатися – від цього в нього починався кашель. Пані Парсонс безпорадно спостерігала.

– Звичайно, якби Том був удома, він би за дві секунди прочистив, – сказала вона. – Том обожнює таку роботу. У нього золоті руки – у Тома.

Парсонс працював разом із Вінстоном у Міністерстві Правди. Це був товстий, але діяльний чоловік, приголомшливо дурний – згусток недоумкуватого ентузіазму, один із тих відданих, мовчазних пролів, які підпирали собою Партію надійніше, ніж Поліція Думок. У віці тридцяти п’яти років він неохоче покинув ряди Молодіжного союзу. Перед тим же як вступити туди, він примудрився пробути в розвідниках на рік довше, ніж треба. У Міністерстві він обіймав дрібну посаду, яка не вимагала розумових здібностей, зате був одним із головних діячів спортивного комітету і різних інших комітетів, відповідальних за організацію туристських вилазок, стихійних демонстрацій, кампаній з економії та інших добровільних починань. Зі скромною гордістю він повідомляв про себе, попихкуючи люлькою, що за чотири роки не пропустив у громадському центрі жодного вечора. Нищівний запах поту – як би ненавмисний супутник великотрудного життя – супроводжував його всюди й навіть лишався після нього, коли він ішов.

– У вас є гайковий ключ? – запитав Вінстон, пробуючи гайку на з’єднанні.

– Гайковий ключ? – сказала пані Парсонс, слабшаючи на очах. – Правда, не знаю. Може, діти…

Почулося тупотіння, ще раз заревіла музика, і в кімнату ввірвалися діти. Пані Парсонс принесла ключ. Вінстон спустив воду і з огидою витягнув із труби жмут волосся. Потім як міг відмив пальці під холодною водою й перейшов до кімнати.

– Руки вгору! – гаркнули йому.

Гарний дев’ятирічний хлопчик із суворим обличчям виринув з-за столу, націливши на нього іграшковий автоматичний пістолет, а його сестра, років на два молодша, націлилася деревинкою. Обидва були у формі розвідників – сині труси, сіра сорочка і червона краватка. Вінстон підняв руки, але з неприємним почуттям: надто вже злобно тримався хлопчик, гра була не зовсім грою.

– Ти зрадник! – заволав хлопчик. – Ти злодій думок! Ти євразійський шпигун! Я тебе розстріляю, я тебе знищу, я тебе відправлю на соляні шахти!

Вони почали стрибати навколо нього, вигукуючи: «Зрадник!», «Злодій думок!» – і дівчинка наслідувала кожний рух хлопчика. Це трохи лякало, як метушня тигренят, які швидко виростуть у людожерів. В очах у хлопчика була розважлива жорстокість, явне бажання вдарити або штовхнути Вінстона, і він знав, що незабаром це буде йому до снаги, треба тільки трохи підрости. Спасибі, хоч пістолет не справжній, подумав Вінстон.

Пані Парсонс злякано зиркала очима то на Вінстона, то на дітей. У цій кімнаті було світліше, і Вінстон із цікавістю зазначив, що у неї справді пил у зморшках.

– Такі галасливі, – сказала вона. – Засмутилися, що не можна подивитися на шибеників, – ось чому. Мені з ними піти ніколи, а Том ще не скоро повернеться з роботи.

– Чому нам не можна подивитися, як вішають? – заревів хлопчик.

– Хочу подивитися, як вішають! Хочу подивитися, як вішають! – підхопила дівчинка, стрибаючи навколо.

Вінстон згадав, що сьогодні ввечері в Парку будуть вішати євразійських полонених – військових злочинців. Це популярне видовище влаштовували приблизно раз на місяць. Діти завжди скандалили, вимагали, щоб їх повели дивитися. Він уже вийшов за двері квартири пані Парсонс, але не встиг пройти коридором і шести кроків, як потилицю його обпік нестерпний біль. Ніби ткнули в шию червоним розпеченим дротом. Він повернувся на місці й побачив, як пані Парсонс тягне хлопчика у двері, а той засовує в кишеню рогачку.

– Голдштейн! – закричав хлопчик, перед тим як зачинилися двері. Однак найбільше Вінстона вразив вираз безпорадного страху на сірому обличчі матері.

Повернувшись до квартири, Вінстон швидше пройшов повз телеекрани й знову сів за стіл, усе ще потираючи потилицю. Музика в телеекранах замовкла. Уривчастий військовий голос із грубим задоволенням почав описувати озброєння нової Плавучої Фортеці, поставленої на якір між Ісландією й Фарерськими островами.

Нещасна жінка, подумав він, життя з такими дітьми – це життя в постійному страху. Через рік-другий вони стануть стежити за нею вдень і вночі, щоб зловити на ідейній невитриманості. Тепер майже всі діти жахливі. І найгірше, що за допомогою таких організацій, як розвідники, їх методично перетворюють на неприборканих маленьких дикунів, причому в них зовсім не виникає бажання бунтувати проти партійної дисципліни. Навпаки, вони обожнюють Партію і все, що з нею пов’язане. Пісні, ходи, прапори, походи, муштра з навчальними гвинтівками, вигукування гасел, поклоніння Старшому Братові – все це для них захоплива гра. Їх нацьковують на чужинців, на ворогів системи, іноземців, зрадників, шкідників, злодіїв думок. Стало звичайною справою, що тридцятирічні люди бояться своїх дітей. І не дарма: не минало тижня, щоб у «Таймс» не промайнула замітка про те, як юний домашній шпигун – «маленький герой», за прийнятим висловом, – підслухав негативну фразу і доніс на батьків у Поліцію Думок.

Пекучий біль від кулі з рогачки ущух. Вінстон нерішуче взяв ручку, не знаючи, що ще написати в щоденнику. Раптом він знову почав думати про О’Браєна.

Кілька років тому … – скільки ж? Років сім, напевно, – йому приснилося, що він іде в непроглядній пітьмі через кімнату. І хтось сидить збоку та каже йому: «Ми зустрінемося там, де немає темряви». Сказано це було тихо, як би між іншим, – не наказ, просто фраза. Цікаво, що тоді, уві сні, великого враження ці слова на нього не справили. Тільки згодом поступово набули значущості. Він не міг пригадати, чи було це до чи після його першої зустрічі з О’Браєном, і коли саме впізнав у тому голосі голос О’Браєна – теж не міг пригадати. Так чи інакше, голос був ідентифікований. Говорив із ним у темряві О’Браєн.

Вінстон досі не усвідомив – навіть після того, як вони перезирнулися, не зміг усвідомити, – друг О’Браєн чи ворог. Та й не так уже й це, здавалося, важливо. Між ними простяглася ниточка розуміння, а це важливіше дружніх почуттів або співучасті. «Ми зустрінемося там, де немає темряви», – сказав О’Браєн. Що це означає, Вінстон не розумів, але відчував, що якось це збудеться.

Голос у телеекранах перервався. Задушливу кімнату наповнив дзвінкий, красивий звук фанфар. Скрипучий голос вів далі:

Увага! Увага! Щойно надійшла телеграма-блискавка з Малабарського фронту. Наші війська в Південній Індії здобули вирішальну перемогу. Мені доручено заявити, що в результаті цієї битви кінець війни може стати справою недалекого майбутнього. Слухайте телеграму.

Ну все, чекай неприємностей, подумав Вінстон. І точно: слідом за кривавим описом розгрому євразійської армії із запаморочливими цифрами вбитих і узятих у полон було оголошення про те, що з наступного тижня шоколадний пайок буде зменшено з тридцяти до двадцяти грамів.

Вінстон знову відригнув. Джин уже вивітрився, лишивши по собі відчуття занепаду. Телеекран – чи то святкуючи перемогу, чи то, щоб відвернути від думок про відібрання шоколаду, – гримнув: «Тобі, Океанія». Цієї миті вважалося, що ви повинні стати ніби за командою «Струнко!». Позаяк тут він був невидимий.

«Тобі, Океанія» змінювалася легкою музикою. Тримаючись до телеекранів спиною, Вінстон підійшов до вікна. День був усе такий же холодний і ясний. Десь вдалині з глухим розкотистим гуркотом розірвалася ракета. Тепер їх падало на Лондон по двадцять-тридцять штук на тиждень.

Внизу на вулиці вітер тріпав рваний плакат, на ньому миготіло слово АНГСОЦ. Ангсоц. Священні підвалини Ангсоцу. Новомова, двомислення, хиткість минулого. У нього виникло таке відчуття, ніби він блукає в лісі на океанському дні, заблукав у світі чудовиськ і сам він – чудовисько. Він був один. Минуле померло, майбутнє не можна уявити. Чи є якась упевненість, що хоч одна людина з живих на його боці? І як дізнатися, що панування Партії не буде вічним? І відповіддю встали перед його очима три гасла на білому фасаді Міністерства Правди:

ВІЙНА – ЦЕ МИР

СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО

НЕВІГЛАСТВО – ЦЕ СИЛА

Він витяг із кишені монету у 25 центів. І тут дрібними чіткими літерами ті самі гасла, а на зворотному боці – голова Старшого Брата. Навіть із монети переслідував тебе його погляд. На монетах, на марках, на книжкових обкладинках, на прапорах, плакатах, на сигаретних пачках – всюди. Усюди тебе переслідують ці очі й обволікає голос. Уві сні й наяву, на роботі й за їжею, на вулиці й удома, у ванній, у ліжку – немає порятунку. Немає нічого твого, крім кількох кубічних сантиметрів у черепі.

Сонце сідало, погасивши тисячі вікон на фасаді Міністерства, і тепер вони дивилися похмуро, як кріпосні бійниці. Його серце тремтіло перед величезною пірамідальною примарою. Занадто міцна вона, її не можна взяти штурмом. Її не зруйнує і тисяча ракет. Він знову замислився: для кого пише щоденник. Для майбутнього, для минулого… для століття, можливо, просто уявного. І чекає його не смерть, а знищення. Щоденник перетворять на попіл, а його – на пил. Написане ним прочитає тільки Поліція Думок – щоб стерти це з буття та пам’яті. Як звернешся до майбутнього, якщо сліду твого і навіть безіменного слова на землі не збережеться?

Телеекран пробив чотирнадцяту. Через десять хвилин йому йти. О 14:30 він повинен бути на службі.

Як не дивно, бій годинника ніби повернув йому мужність. Одинокий привид, він сповіщає правду, якою ніхто ніколи не почує. Але доки він говорить її, щось у світі ще жевріє. Не тому, що змушуєш себе почути, а тому, що лишаєшся нормальним, зберігаєш у собі спадщину людяності. Він повернувся за стіл, вмочив перо і написав.

Майбутньому або минулому – часу, коли думка вільна, люди відрізняються один від одного і живуть не поодинці, часу, де правда є правдою й минуле чи не перетворюється на небилицю. Від епохи однакових, епохи одиноких, від епохи Старшого Брата, від епохи двомислення – привіт!

Я вже мертвий, подумав він. Йому здавалося, що тільки тепер, повернувши собі здатність висловлювати думки, зробив він безповоротний крок. Наслідки будь-якого вчинку містяться в самому вчинку. Він написав:

Мислезлочин не тягне за собою смерть: мислезлочин є смерть.

Тепер, коли він зрозумів, що мертвий, важливо прожити якомога довше. Два пальці на правій руці були в чорнилі. Ось така дрібниця тебе і видасть. Який-небудь гостроносий шпигун у міністерстві (швидше жінка – хоча б та маленька з рудуватим волоссям, або чорнява з відділу літератури) замислиться, чому це він писав в обідню перерву, і чому писав старовинною ручкою, і що писав, а потім повідомить куди слід. Він пішов у ванну і ретельно вимив пальці зернистим коричневим милом, яке скребло, як наждак, і добре годилося для цього.

Щоденник він поклав у ящик стола. Ховай чи не ховай – його все одно знайдуть; але можна хоча б перевірити, дізналися про нього чи ні. Волосина, що лежала поперек щоденника, була занадто помітна. Пальцями Вінстон підібрав крупинку білястого пилу й поклав на кут палітурки: якщо книгу зрушать, крупинка звалиться.