Читать книгу Тріумф ніжності - Джудіт Макнот - Страница 2

Високий темноволосий чоловік замислено стояв біля вікна розкішного пентхауса, дивлячись на панораму мерехтливих вогнів, які розкинулися на нічному горизонті Сент-Луїса. У різких рухах Рамона Гальверри було помітно досаду і втому, коли він рвонув краватку, послаблюючи вузол, підняв склянку віскі й зробив ковток.

Раптом у тьмяно освітлену вітальню широким кроком увійшов блондин:

– Ну що, Рамоне, що вони вирішили? – нетерпляче запитав він.

– Те, що й завжди вирішують банкіри, – відрізав Рамон, усе ще дивлячись у вікно. – Вирішили, що краще стояти на своєму.

– От негідники! – вибухнув Роджер. У гнівному розчаруванні він провів рукою по світлому волоссю, потім різко розвернувся і попрямував у бік кришталевих графинів у барі. – Їм здається, доки старий дідько був з тобою, гроші сипалися самі! – промовив він зі злістю, наливаючи у келих бурбон.

– Що ж, вони не змінюються, – понуро промовив Рамон. – Якби гроші все ще лилися рікою, вони були б зі мною.

Роджер клацнув вимикачем на лампі, тоді кинув сердитий погляд на розкішні меблі в стилі Людовіка XIV – ніби лише їхня присутність у просторій вітальні його ображала, а тоді промовив:

– Я був упевнений, на всі сто відсотків упевнений, що, якби ти розповів про те, у якому психічному стані був твій батько перед смертю, банкіри тебе підтримали б. Як вони взагалі можуть звинувачувати тебе у його помилках і незнанні?

Відвернувшись від вікна, Рамон притулився плечем до рами. Якусь мить він дивився на залишки віскі у склянці, тоді підніс її до губ і випив до дна.

– Вони звинувачують мене в тому, що я не завадив йому скоїти ті фатальні помилки, а ще в тому, що вчасно не розгледів його недієздатність.

– Не розгледів, – повторив Роджер з люттю в голосі. – Як узагалі можна передбачити, що чоловік, котрий усе життя поводився ніби Господь Бог, одного дня повірить, що він є таким? І що б ти мав робити, якби знав? Акції були у нього, а не в тебе. До самої смерті він особисто розпоряджався справами у корпорації. Твої руки були зв’язані.

– Зате тепер розв’язані, – Рамон ворухнув широкими м’язистими плечима своєї майже двометрової постаті.

– Слухай, – з відчаєм у голосі промовив Роджер, – я не починав цієї розмови раніше, бо розумів, що це зачепить твою гордість. Але ти знаєш, що я не бідний. То скільки тобі потрібно? Якщо в мене немає такої суми, я міг би знайти.

Уперше за цей час у погляді гордовитих темних очей та на чітко окреслених губах Рамона Гальверри промайнула усмішка. Перетворення було разючим: риси обличчя, яке останнім часом нагадувало холодний бронзовий зліпок із виразом безжальної рішучості, поєднаної з давнім іспанським благородством, умить пом’якшились.

– Мільйонів п’ятдесят допомогли б, а краще – сімдесят п’ять.

– П’ятдесят мільйонів? – безпорадно промовив Роджер, дивлячись на чоловіка, якого він знав ще з часів коледжу, коли вони обидва навчались у Гарвардському університеті. – П’ятдесят мільйонів лише допомогли б?

– Так, дуже допомогли б.

Рамон різко поставив склянку на мармуровий стіл, тоді повернувся і попрямував у гостьову кімнату, яку він займав з того дня, як минулого тижня приїхав у Сент-Луїс.

– Рамоне, – швидко промовив Роджер, – тобі варто зустрітися з Сідом Гріном, доки ти ще тут. Він міг би знайти таку суму грошей, якщо захоче, до того ж він у боргу перед тобою.

Рамон здригнувся. На його аристократичному іспанському обличчі застигла гримаса зневаги.

– Якби Сід хотів мені допомогти, він би вийшов зі мною на зв’язок. Він знає, що я тут і що в мене неприємності.

– Може, і не знає. Адже до сьогодні ти зберігав у таємниці те, що корпорація йде на дно.

– Він знає. І разом з правлінням банку він не хоче, щоб мені продовжили кредитування.

– Але…

– Ні! Якби Сід хотів допомогти, він зв’язався б зі мною. Його мовчання говорить саме за себе. Я не збираюся його благати. За десять днів я скликаю аудиторів і адвокатів корпорації в Пуерто-Рико. І під час цього засідання я маю намір оголосити про банкрутство компанії.

Рамон різко розвернувся і стрімко вийшов з кімнати, ледь стримуючи неприхований гнів.

Коли він повернувся, його густе темне волосся було вологим після душу і він переодягнувся у джинси. Роджер мовчки дивився, як Рамон закочує рукава білої сорочки.

– Рамоне, благаю, затримайся у Сент-Луїсі ще на тиждень, – промовив Роджер. – Можливо, Сід іще зв’яжеться з тобою. Дай йому трохи часу. Я переконаний: він просто не знає, що ти тут. А ще мені здається, що його зараз немає в місті.

– Він тут, а я їду в Пуерто-Рико за два дні. І це не обговорюється.

Роджер тяжко зітхнув.

– Що, чорт забирай, ти робитимеш у Пуерто-Рико?

– По-перше, потрібно проаналізувати банкрутство корпорації, а тоді займуся тим, що робили мої предки, – ледь вичавив із себе Рамон. – Поїду на ферму.

– Ти з глузду з’їхав! – вибухнув Роджер. – Будеш обробляти невеличкий клаптик землі, де стоїть та хижа, у якій ми якось розважалися з дівчатами?

– Той невеличкий клаптик землі, – промовив Рамон з почуттям власної гідності, – усе, що в мене залишилося. Разом з будинком, у якому я народився.

– А що з тим будинком біля Сан-Хуана, чи з віллою в Іспанії, чи з островом у Середземному морі? Продай один з будинків чи острів; так ти будеш жити в розкоші до кінця своїх днів.

– Їх більше немає. Я виставив їх на аукціон, щоб корпорація змогла відшкодувати збитки. Адже банки, як ті стерв’ятники, кружляли навколо.

– Хай йому грець! – безпорадно пробурмотів Роджер. – Якби твій батько не помер, я б власноруч його придушив.

– Акціонери тебе випередили б, – гірко посміхнувся Рамон.

– Як ти можеш стояти тут і робити вигляд, що тобі байдуже до цього?

– Я змирився з поразкою, – спокійно промовив Рамон, – я зробив усе, що міг. І я не бачу нічого страшного в тому, щоб працювати на своїй землі, серед людей, які століттями робили на нашу сім’ю.

Знаючи, що друг не терпить сентиментів, Роджер відвернувся, намагаючись приховати вираз свого обличчя:

– Рамоне, чи можу я тобі хоч якось допомогти?

– Так.

– Чим саме? – радісно запитав Роджер, дивлячись через плече. – Скажи мені, і я все зроблю.

– Ти б не міг позичити мені своє авто на певний час? Хочу прокататися.

Це була дрібничка, тому Роджер дістав з кишені ключі й кинув їх другу.

– Є деякі проблеми з подачею палива і з фільтром, але місцевий дилер каже, що ремонт зроблять лише за тиждень. З твоїм таланом авто заглухне посеред вулиці вже сьогодні ввечері.

Рамон знизав плечима, на обличчі не було жодної емоції.

– Якщо це станеться, піду пішки. Для сільського життя потрібно бути у хорошій формі.

– Слухай, ти ж знаєш, що тобі не обов’язково їхати на ферму. Ти був і залишаєшся важливою фігурою в міжнародній діловій спільноті.

Рамон стиснув зуби, йому довелося зібрати усю волю в кулак, щоб угамувати лють, яка в ньому зароджувалася.

– У міжнародній спільноті у мене тепер репутація невдахи, і мені цього ніколи не пробачать. Скоро я стану найвизначнішим невдахою у світі. Може, попросити у друзів рекомендацію? Чи прийти завтра на твою фабрику й подати заяву на роботу в конвеєрний цех?

– Звісно ж ні! Але ти можеш щось придумати. Тобі вдалося збудувати фінансову імперію лише за кілька років. І тепер ти міг би врятувати хоча б її частину. Я не можу повірити, що ти…

– Я не зможу зробити дива! – відрізав Рамон. – За все треба платити. «Лір» стоїть в ангарі в аеропорті, чекаючи на незначний ремонт одного з двигунів. Як тільки його полагодять і в неділю ввечері з відпустки повернеться мій пілот, я полечу в Пуерто-Рико.

Роджер відкрив рот, щоб заперечити, але Рамон поглядом змусив його замовкнути.

– Мені здається, обробляти землю – гідне заняття. Це значно краще, ніж мати справу з банкірами. Поки мій батько був живий, я не мав спокою. Відколи він помер, я так спокою і не знайшов. Тому дозволь мені віднайти його.