Читать книгу Тріумф ніжності - Джудіт Макнот - Страница 3

У велетенському барі готелю «Каньйон» неподалік від Західного порту п’ятничного вечора було, як завжди, повно народу. Кеті Коннеллі крадькома поглянула на годинник, а тоді перевела погляд у натовп, дивлячись крізь людей, які сміялися, теревенили і пили, шукаючи когось. Але головний вхід затуляли пишні рослини, що звисали з велетенських кашпо, сплетених вручну, і ламп Тіффані, підвішених під вітражною стелею.

Зберігаючи широку усмішку на обличчі, Кеті роздивлялася чоловіків і жінок, які стояли невеликою групкою поряд.

– Тому я сказала йому назавжди забути мій номер, – говорила їм Карен Вілсон.

Якийсь чоловік наступив Кеті на ногу, коли хотів дотягнутися до свого напою, що стояв на барній стійці. Дістаючи з кишені гроші, він штурхнув Кеті ліктем. Чоловік не вибачився, втім, Кеті й не очікувала цього. Тут кожен чоловік і кожна жінка були самі за себе. Рівні права.

Коли чоловік відвернувся від барної стійки, тримаючи у руках склянку, він нарешті помітив Кеті.

– Привіт, – промовив він, зробивши паузу і кинувши зацікавлений погляд на її струнку фігуру, яку обтягувала блакитна сукня. – Мило, – додав чоловік, роздивляючись її з ніг до голови.

Він уважно подивився на її блискуче біляве волосся з рудуватим відтінком, яке хвилями спадало на плечі, сапфірові очі, що дивилися на нього з-під довгих закручених вій, та витончені вигнуті брови. У неї були милі щічки і тендітний носик. І доки він уважно її вивчав, на персиковому обличчі Кеті з’явився легкий рум’янець.

– Дуже непогано, – зрештою виснував чоловік, не звертаючи уваги на те, що вона почервоніла зовсім не від задоволення, а від роздратування, що він так нахабно її роздивляється.

Хоча Кеті обурювало, що він на неї дивився, ніби розглядав якийсь товар у крамниці, та його не можна в цьому звинувачувати. Зрештою, вона ж сюди прийшла, чи не так? Адже це всього лише велетенський бар для самотніх, приєднаний до крихітної готельної їдальні, хоча власники і меценати й намагалися надати йому певного шику, прагнучи виставити його в кращому світлі.

– Де твій напій? – поцікавився він, ліниво роздивляючись її гарне обличчя.

– У мене його немає, – відповіла Кеті, стверджуючи очевидний факт.

– Чому так?

– Я випила вже дві склянки.

– То чому б тобі не взяти ще одну і не піти зі мною он туди? Ми б познайомилися ближче. Я, до речі, адвокат, – додав він, ніби ця інформація мала підштовхнути її взяти напій і піти з ним.

Кеті прикусила губу і навмисне розчаровано поглянула на нього:

– Он воно що.

– Що таке?

– Мені не подобаються адвокати, – промовила вона, дивлячись йому в очі.

– Дуже шкода, – ошелешено пробурмотів він.

Знизавши плечима, він повернувся і почав продиратися крізь натовп. Кеті побачила, як він зупинився біля двох привабливих дівчат, які усміхнулися у відповідь на його неприховане зацікавлення. Кеті відчула прилив огиди до нього, до всього цього галасливого натовпу й особливо до себе за те, що знаходиться зараз тут. Вона була внутрішньо збентежена своєю грубістю, але в таких закладах мусила захищатися, і її природна делікатність і безпосередність випаровувалися одразу ж, коли вона переступала їхній поріг.

Звісно ж, адвокат миттю забув про Кеті. Та й навіщо йому витрачати даремно два долари на напій і намагатися її зачарувати? Навіщо йому напружуватися, якщо в цьому не було жодного сенсу? Якби Кеті чи будь-яка інша дівчина захотіла з ним познайомитися, він би дозволив їй спробувати себе зацікавити. І якби їй це вдалося, запросив би її до себе додому, звісно ж на її машині, щоб подякувати їй належним чином, зайнявшись із нею сексом. Після чого він вип’є з нею чогось – якщо, звісно, не буде надто втомленим, проводить до дверей і дасть можливість самостійно дістатися додому.

Так просто і буденно, жодної прив’язаності. Жодних зобов’язань, зрештою, на них ніхто і не очікує. Жінки зараз мають таке ж право на відмову, як і чоловіки. Жінці не потрібно з ним спати. Їй навіть не потрібно перейматися тим, що її відмова може його образити. Адже він нічого до неї не відчуває. Навпаки, його може дратувати, що він витратив на неї годину-другу свого життя. Але після цього він обере собі якусь іншу жінку, яка буде не проти близькості з ним.

Кеті підвела блакитні очі, шукаючи у натовпі Роба і шкодуючи, що запропонувала зустрітися тут. Музика була надто гучною, перекрикувала високі голоси і неприродний сміх. Вона роздивлялася обличчя людей навколо: такі різні і такі схожі, з виразом напівнудьги, напівбажання. Усі вони чогось шукали. І ніяк не могли знайти.

– Та це ж Кеті! – вона почула позаду незнайомий чоловічий голос.

Здригнувшись, Кеті розвернулася і побачила чоловіка, який самовдоволено посміхався. На ньому був добре скроєний піджак, під ним «оксфордська» сорочка з ґудзиками і краватка в тон.

– Ми познайомилися два тижні тому в супермаркеті. Зі мною була Карен.

У нього були жваві очі. Кеті нашорошилася, і її усмішка втратила звичну яскравість.

– Привіт, Кене. Рада бачити тебе знову.

– Слухай, Кеті, – сказав він, ніби йому раптом у голову прийшла геніальна ідея, – чому б нам не піти у більш спокійне місце?

У нього чи в неї. Там, де ближче. Кеті знала заведений порядок, і це викликало у неї огиду.

– Що ти маєш на увазі?

Він промовчав. Йому не потрібно було відповідати. Натомість він запитав:

– Де ти живеш?

– За кілька кварталів звідси – в апартаментах Вілидж-Грін.

– Маєш сусідок по кімнаті?

– Дві лесбійки, – хоробро збрехала вона.

Він повірив. Його зовсім це не шокувало:

– Не жартуєш? Тобі вони не заважають?

Кеті поглянула на нього широко розплющеними невинними очима:

– Я їх обожнюю.

На мить на його обличчі з’явилася відраза, а Кеті ледь стримувалася, щоб не розсміятися. Проте він хутко опанував себе і, знизавши плечима, промовив:

– Шкода. Ще побачимось.

Кеті спостерігала, як він оглядав бар, доки не помітив когось і зник, продираючись крізь натовп. З неї досить. Сита донесхочу. Кеті торкнулася руки Карен, відволікаючи її від цікавої розмови з двома привабливими чоловіками про катання на лижах у Колорадо.

– Карен, я зайду до вбиральні й після цього піду!

– Роб не з’явився? – розгублено запитала Карен. – Озирнись навколо – тут є багато інших. Обирай кого хочеш.

– Я йду, – з тихою рішучістю промовила Кеті.

Карен знизала плечима і повернулася до розмови про лижі.

Убиральня була у невеликому коридорі за баром, і Кеті довелося продиратися крізь натовп, щоб туди дістатися. Нарешті, подолавши останні перешкоди на своєму шляху, вона полегшено зітхнула, опинившись у відносній тиші коридору. Роб не прийшов. Вона не розуміла, що відчуває: полегшення чи розчарування. Вісім місяців тому вона шалено і пристрасно захоплювалася ним, його розумом та іронічною ніжністю. У нього було все: чудова зовнішність, упевненість у собі, шарм і надійне майбутнє голови однієї з великих акціонерних біржових компаній у Сент-Луїсі. Він був красивий, розсудливий і чудовий. І одружений.

Туга охопила Кеті, коли вона пригадала останнє побачення з Робом… Після неперевершеної вечері й танців вони повернулися до неї і випили. Годинами вона розмірковувала над тим, що трапилося потім, коли Роб обійняв її. Тієї ночі, вперше, вона не збиралася зупиняти його, якщо він схилятиме її до близькості. Упродовж останніх місяців він сотні разів казав, що кохає її, і доводив свої слова вчинками. Тому вона не бачила сенсу в тому, щоб і далі вагатися. Насправді вона вже була готова перебрати ініціативу у свої руки, але Роб притулився до спинки дивана і зітхнув:

– Кеті, завтра в газетах з’явиться стаття про мене. І не лише про мене, а й про мою дружину і нашого сина. Я одружений.

Кеті зблідла. Приголомшена почутим, вона сказала, щоб він ніколи більше їй не телефонував і не намагався зустрітися. Але він намагався – постійно. Кеті вперто не відповідала на його дзвінки, коли він телефонував їй на роботу, і кидала слухавку вдома, як тільки чула його голос.

Це було п’ять місяців тому, і лише іноді Кеті дозволяла собі гіркувато-солодку насолоду від думки про нього, бодай на мить. Лише три дні тому вона повірила, що нарешті звільнилася від нього, але, коли в середу почула у слухавці знайомий глибокий голос Роба, миттєво почала тремтіти всім тілом:

– Кеті, не кидай слухавку. Усе змінилося. Мені потрібно тебе побачити і поговорити.

Він був категорично проти місця зустрічі, яке обрала Кеті, але вона наполягла. Готель «Каньйон» – достатньо галасливе і людне місце, щоб легко приглушити його ніжну наполегливість, якщо вона входить у його наміри. До того ж щоп’ятниці сюди приходить Карен, тому Кеті могла розраховувати на її підтримку.

Убиральня була переповнена, і Кеті довелося зачекати. Вона вийшла за кілька хвилин і спустилась у хол. Кеті почала неуважно нишпорити в сумочці у пошуках ключів від машини. Їй довелося зупинитися біля входу в бар, оскільки там було повно народу. Чоловік, який стояв неподалік від неї поряд з телефоном-автоматом, запитав з легким іспанським акцентом:

– Пробачте, чи не могли б ви сказати адресу цього місця?

Кеті майже просочилася крізь натовп людей, який перегородив їй шлях, але голос незнайомця змусив її повернутися. Вона поглянула на високого стрункого чоловіка, який, тримаючи слухавку біля вуха, дивився на неї з ледь помітною нетерплячістю.

– Ви до мене звертаєтесь? – запитала Кеті.

У нього було засмагле обличчя, темне густе волосся і такі ж темні, ніби онікс, очі. Незнайомець був одягнений у потерті джинси і білу сорочку з закоченими рукавами. І він був зовсім не схожий на чоловіків, які зазвичай відвідували цей бар і нагадували Кеті працівників великих корпорацій. Він був занадто… приземленим.

– Я запитав, – повторив голос з іспанським акцентом, – чи не могли б ви назвати адресу цього місця? У мене зламалось авто, і я намагаюся викликати евакуатор.

Кеті автоматично назвала дві вулиці, на розі яких знаходився готель, намагаючись не зупиняти погляд на звужених чорних очах й аристократичному носі на немісцевому зарозумілому обличчі. Високі засмаглі іноземці з важким чоловічим запахом, можливо, приваблюють деяких жінок, але точно не Кетрін Коннеллі.

– Дякую, – відповів він і повторив у слухавку назви вулиць, які сказала йому Кеті.

Розвернувшись, Кеті наштовхнулася на чийсь темно-зелений светр, натягнутий на широкі груди якогось чоловіка, який загородив їй вихід з бару. Пильно поглянувши в очі «зеленого», вона промовила:

– Дозвольте пройти!

Светр послужливо пропустив її до виходу.

– Куди це ти? – приязно запитав його власник. – Ще рано.

Кеті поглянула на нього глибокими блакитними очима й побачила його широку усмішку і неприховане захоплення.

– Я знаю, але мені треба йти. Опівночі я перетворюся на гарбуз.

– На гарбуз перетвориться твоя карета, – виправив він, усміхаючись. – А от одяг стане лахміттям.

– Застарілість і нікудишня вичинка були ще за часів Попелюшки, – зітхнула Кеті з удаваною огидою.

– Розумниця, – похвалив її співрозмовник. – Ти Стрілець, чи не так?

– Помиляєшся, – відповіла Кеті, дістаючи нарешті ключі з сумочки.

– Яке у тебе кредо?

– Повільно й обережно, – кинула вона. – А в тебе?

На мить він замислився, а тоді промовив:

– Злиття, – відповів, багатозначно й відверто досліджуючи кожен вигин її витонченої фігури. Простягнувши руку, він злегка торкнувся шовковистого рукава сукні Кеті. – Мені подобаються розумні жінки. Я не відчуваю загрози з їхнього боку.

Рішуче пригнічуючи в собі бажання порадити йому звернутися до психіатра, Кеті ввічливо промовила:

– Мені правда вже час. Я маю де з ким зустрітися.

– Щасливчик, – промовив він.

Кеті занурилась у темряву, задушлива літня ніч викликала у неї відчуття самотності й пригніченості. Вона зупинилася під накриттям біля входу в готель, і її серце почало шалено калатати, коли вона помітила знайомий білий «корвет», який проскочив на червоне на перехресті, а тоді розвернувся і зупинився біля неї, скрипнувши гальмами.

– Пробач за спізнення, Кеті. Сідай. Поїдемо кудись поговоримо.

Кеті поглянула на Роба крізь відчинене вікно авта і відчула таку хвилю пристрасного бажання, що воно завдало їй невимовного болю. Він усе такий же нестерпно привабливий, але його усмішка, завжди самовпевнена і переконлива, була тепер сповнена чарівної несміливості, від чого защеміло її серце й ослабла рішучість. Вона промовила:

– Вже пізно. І мені нема про що розмовляти з одруженим чоловіком.

– Кеті, ми не можемо говорити тут. Не ображайся, що я запізнився. У мене був невдалий переліт, до того ж у Сент-Луїсі затримали посадку. Тому будь хорошою дівчинкою і сідай в авто. Мені нема коли сперечатися з тобою.

– Чому це в тебе немає часу? – впиралася Кеті. – Тебе дружина чекає?

Роб тихо вилаявся, проїхав кілька метрів і припаркував авто у темному місці поряд з будівлею. Він вийшов і притулився до дверей, чекаючи, доки підійде Кеті. Коли дівчина неохоче зробила крок у темряві до нього, легкий вітерець розтріпав її волосся і грався зі складками її блакитної сукні.

– Кеті, пройшло багато часу, – хрипло промовив він. – Не хочеш привітатися зі мною поцілунком?

– Ти все ще одружений?

Замість відповіді він її обійняв і поцілував, і в його поцілунку з’єдналися жагучий голод і благання. Разом з тим, він достатньо добре знав Кеті, щоб зрозуміти, що вона неохоче прийняла його поцілунок. А мовчання у відповідь на її запитання означало, що він усе ще одружений.

– Не будь такою, – прошепотів він, дихаючи їй у вухо. – Весь цей час я думав лише про тебе. А давай-но заберемося звідси і поїдемо до тебе?

– Ні, – промовила Кеті, відчуваючи, що її голосу не вистачає рішучості.

– Кеті, я кохаю тебе. Я божеволію від тебе. Не відштовхуй мене.

Уперше Кеті відчула запах алкоголю у його диханні і була зворушена тим, що йому довелося зміцнити хоробрість перед зустріччю з нею. Проте вона намагалася залишатися незворушною:

– Мені не потрібна брудна інтрижка з одруженим чоловіком.

– До того, як ти дізналася, що я одружений, ти не бачила нічого поганого у стосунках зі мною.

Це були неприховані лестощі, проти яких Кеті не могла встояти.

– Будь ласка, прошу тебе, не роби цього зі мною, Робе. Я не можу спокійно жити, знаючи, що руйную чиюсь сім’ю.

– Ця сім’я зруйнувалася ще до зустрічі з тобою, люба. Я намагався пояснити це тобі.

– Тоді розлучись, – із відчаєм промовила Кеті.

Навіть у темряві Кеті розгледіла гірку усмішку, яка скривила його обличчя.

– Уродженці Саусфілду не розлучаються. Вони вчаться жити кожне своїм життям. Так заведено нашими пращурами, – промовив він з жалем.

Вони не звертали уваги на людей, які входили і виходили з бару, Роб не намагався говорити тихіше, а його руки ковзнули вниз по її спині і лягли на стегна, притискаючи її міцніше.

– Усе це для тебе, Кеті. Я весь твій. Ти не можеш зруйнувати шлюб, якого вже давно не існує.

Кеті більше не могла терпіти. Убогість ситуації змусила її почуватися брудною, вона спробувала відсторонитися від нього:

– Йди геть! – вона намагалася вирватися. – Ти або брехун, або боягуз, або і те, й те, і…

Руки Роба міцно стиснули її, коли вона спробувала з ним боротися.

– Ненавиджу тебе! – майже кричала Кеті. – Відпусти мене!

– Не чіпай її, – з темряви долинув голос із ледь помітним акцентом.

Роб повернувся:

– Хто ти, чорт забирай, такий? – запитав він, звертаючись до незнайомця у білій сорочці, який з’явився з темряви з-за будівлі. Тримаючи Кеті за руку, Роб з обуренням зиркнув на чоловіка, а тоді прошипів до Кеті: – Ти його знаєш?

Голос Кеті хрипів від приниження і гніву:

– Ні, не знаю. Відпусти мене нарешті! Я хочу піти!

– Ти залишишся, – прохрипів Роб і, повернувши голову до незнайомця, вигукнув:

– А ти забирайся геть! Доки я тобі не допоміг!

– Можеш спробувати, якщо хочеш. Але спершу відпусти її, – голос з акцентом став жахливо ввічливим.

Утративши терпіння від невблаганної впертості Кеті й на додачу розгніваний цим небажаним вторгненням, Роб спрямував усю свою лють на непроханого гостя. Він відпустив Кеті й одним плавним рухом направив свого величезного кулака прямісінько у щелепу незнайомця. Після секундної тиші пролунав хрускіт переламаної кістки і звук від падіння тіла на землю. Кеті розплющила блискучі від сліз очі й побачила Роба, що непритомний лежав біля її ніг.

– Відчиніть дверцята, – наказав незнайомець тоном, який не припускав заперечень.

Кеті автоматично відчинила дверцята «корвета». Чоловік безцеремонно заштовхав Роба всередину, поклавши голову на кермо, ніби той заснув після великої кількості алкоголю.

– Де ваше авто?

Кеті безпорадно витріщилася на незнайомця.

– Ми не можемо залишити його так. Може, йому потрібен лікар.

– Де ваше авто? – нетерпляче повторив він своє запитання. – У мене немає жодного бажання залишатися тут і зв’язуватися з поліцією.

– Але ж… – запротестувала Кеті, дивлячись на «корвет» Роба через плече, швидко йдучи до своєї машини. – Ви їдьте. Я так не можу.

– Та я його не вбив, лише оглушив. Він прокинеться за кілька хвилин – з розбитим обличчям і вибитими зубами, ось і все. Я сяду за кермо, – промовив він, силою підштовхуючи Кеті на місце поряд з водієм. – Ви все одно не в змозі їхати.

Сівши за кермо, він стукнувся коліном об колонку керма і щось пробурмотів іспанською.

– Дайте мені ключі, – промовив, опускаючи спинку сидіння у крайнє положення, щоб просунути свої довгі ноги.

Кеті передала йому ключі. Щоб виїхати зі стоянки, вони були змушені зачекати, поки заїде кілька машин. Вони маневрували між рядів автівок, а на виїзді зі стоянки ресторану проїхали повз стару розбиту вантажівку зі спущеними покришками.

– Це ваша? – невпевнено запитала Кеті, відчуваючи, що їй не завадить розмова.

Він зиркнув на понівечену вантажівку і ковзнув іронічним поглядом по своїй супутниці:

– Як ви здогадалися?

Кеті зашарілася від зніяковіння. Вона подумала, і він це зрозумів, що раз він іспанець, то вантажівка має належати йому. Щоб якось виправити ситуацію, Кеті промовила:

– Коли ви розмовляли по телефону, то сказали, що вам потрібен евакуатор, тому я подумала, що це ваша вантажівка.

Вони виїхали зі стоянки у потік транспорту, і Кеті пояснила, як проїхати до її будинку, який знаходиться неподалік.

– Я хочу вам подякувати…

– Рамон, – представився він.

Кеті нервово відкрила сумочку, намагаючись знайти в ній гаманець. Вона мешкала так близько, що, поки дістала п’ятидоларову купюру, вони вже були на стоянці біля її житлового комплексу.

– Я живу тут – перші двері праворуч, під ліхтарем.

Він припаркував авто ближче до входу в її квартиру, вимкнув двигун, вийшов з авта і хотів їй допомогти. Але Кеті квапливо вийшла з машини сама. Вона невпевнено поглянула на засмагле, горде, загадкове обличчя і вирішила, що Рамонові, з вигляду, десь біля тридцяти п’яти. Щось у ньому, чи то іноземне походження, чи смаглява шкіра, її тривожило.

– Спасибі вам, Рамоне. Візьміть це, – промовила вона, простягаючи йому п’ятидоларову банкноту. Він поглянув на гроші, а тоді на неї: – Будь ласка, – увічливо наполягла вона, намагаючись укласти в руку гроші. – Я впевнена, що ви вигадаєте, як їх використати.

– Звісно, – сухо промовив він після паузи, взяв гроші й запхав їх у задню кишеню джинсів. – Я проведу вас до квартири, – додав він.

Кеті злегка здивувалася, коли він увічливо, але рішуче взяв її під лікоть і вони пішли до входу. Це був такий незвичний, галантний жест – особливо після того, як вона необережно зачепила його гордість.

Він вставив ключ у замок і відчинив перед нею двері. Кеті увійшла всередину і повернулася, щоб подякувати, але несподівано він промовив:

– Якщо ви не проти, я хотів би скористатися вашим телефоном. Хочу з’ясувати, чи виїхала техдопомога.

Він допоміг їй, через неї його могли заарештувати. Кеті розуміла, що звичайна ввічливість вимагає, щоб вона дозволила йому зателефонувати. Ретельно приховуючи своє бажання не впускати його всередину, вона відійшла вбік, аби він міг увійти у її розкішну квартиру.

– Телефон на кавовому столику, – сказала вона.

– Я трохи затримаюся тут, щоб переконатися, що ваш друг, – він промовив слово «друг» з підкресленим презирством, – не отямився і не вирішив сюди навідатися. Механіки тим часом закінчать свою роботу, і я пішки повернуся в готель. Тут недалеко.

Кеті, яка навіть не думала, що Роб може сюди прийти, застигла з босоніжкою в руці. Звісно ж, Роб більше ніколи навіть близько не підійде до неї після того, як вона його відштовхнула і стала свідком його приниження.

– Я впевнена, він тут більше не з’явиться, – сказала Кеті. Але її охопило запізніле тремтіння. – Я… я, мабуть, зварю каву, – промовила вона і розвернулася у бік кухні. І, оскільки в неї не було іншого вибору, ввічливо додала: – Ви будете?

Рамон прийняв її пропозицію так щиро, що сумніви Кеті у його порядності миттєво випарувалися. З того моменту, як вони познайомилися, він не сказав і не зробив нічого такого, що могло змусити її сумніватися в ньому. Опинившись на кухні, вона зрозуміла, що, хвилюючись через зустріч із Робом, зовсім забула купити каву. Але, з іншого боку, це було й краще, бо раптом вона відчула, що їй необхідно випити чогось міцнішого. Кеті відчинила дверцята шафки над холодильником і дістала звідти пляшку бренді Роба.

– Боюсь, я зможу запропонувати вам лише бренді або воду, – вона звернулася до Рамона. – Кока-кола видихалася.

– Не відмовлюся від бренді, – відповів він.

Кеті налила бренді у дві склянки й повернулася у вітальню, якраз коли Рамон поклав слухавку.

– Вантажівку вже полагодили? – поцікавилася вона.

– Механіки на місці, проводять тимчасовий ремонт, щоб я зміг виїхати, – промовив Рамон, беручи склянку і роздивляючись її квартиру з виразом нерозуміння на обличчі.

– Де ваші друзі? – поцікавився він.

– Які друзі? – байдуже запитала Кеті, втомлено сідаючи у бежеве крісло.

– Лесбійки.

Від несподіванки Кеті розсміялася:

– Невже ви чули, що я казала?

Дивлячись на неї згори, Рамон кивнув, але на його прекрасно окреслених губах не було навіть натяку на усмішку.

– Я стояв позаду, намагаючись розміняти гроші у бармена.

– Он воно що, – страждання, які вона пережила ввечері, почали зринати у її пам’яті, але Кеті рішуче відштовхнула їх подалі зі своєї свідомості. Вона подумає про це завтра, коли краще зможе розуміти, що до чого. Вона злегка знизала плечима. – Я вигадала історію про лесбійок. Я була не в настрої для…

– А чому вам не подобаються адвокати? – перервав він її розповідь.

Кеті знову засміялася.

– Це довга історія, яку мені не хочеться зараз обговорювати. Але я сказала так тому, що з його боку це було якось занадто самозакохано.

– А ви не самозакохані?

Кеті підвела на нього здивований погляд. У тому, як вона сиділа у кріслі, підігнувши оголені ноги під себе, була якась дитяча безпорадність, а в її широко розплющених блакитних очах і тендітних рисах обличчя проглядала невинна вразливість.

– Я… я не знаю.

– Як щодо того випадку, коли ви дізналися, що я водій вантажівки?

Уперше за цю ніч Кеті щиро всміхнулася, м’які губи здригнулися в чарівній усмішці, від якої у неї заблищали очі.

– Мабуть, я була надто приголомшена і не розуміла, що кажу. По-перше, відвідувачі готелю «Каньйон» не водять вантажівки, а по-друге, якщо це так, вони цього ніколи не визнають.

– Чому? Хіба в цьому є щось ганебне?

– Зовсім ні. Але вони скоріше скажуть, що займаються перевезеннями, щоб це звучало, ніби їм належить залізниця чи принаймні парк вантажівок.

Рамон поглянув на неї так, ніби своїми словами вона тільки ускладнила його розуміння. Його погляд ковзнув на золотисте волосся Кеті, яке спадало на плечі. Несподівано він відвів погляд убік. Піднявши склянку бренді, він одним духом випив половину.

– Бренді п’ють маленькими ковтками, – зауважила Кеті, але миттю збагнула, що її слова прозвучали як повчання. – Тобто я мала на увазі, що люди, які звикли його пити, віддають перевагу невеликим ковткам, – незграбно виправилася вона. – Але ви можете пити так, як вам хочеться.

Рамон опустив склянку і поглянув на неї з абсолютно незрозумілим виразом обличчя.

– Дякую, – відповів він з бездоганною ввічливістю. – Я спробую це запам’ятати, якщо мені, звісно, іще колись випаде нагода спробувати бренді.

Кеті засовалась у кріслі, переконана в тому, що цього разу вона його точно образила, і спостерігала, як він підійшов до вікна вітальні й відсунув бежеву штору.

З вікна її квартири відкривався нудний краєвид на автостоянку, за якою проходила широка міська дорога. Притулившись плечем до віконної рами, він, очевидно, прислухавшись до її поради, повільно попивав бренді і дивився на стоянку.

Кеті неуважно дивилася на білу сорочку, яка щільно обтягувала його широкі м’язисті плечі й збиралася в складки щоразу, як він піднімав руку. Кеті відвела погляд. Вона просто хотіла допомогти, а натомість здавалася поблажливою і зарозумілою. Їй хотілося, щоб він пішов. Вона була виснажена фізично і морально. І йому зовсім не потрібно було її охороняти. Роб сьогодні не прийде.

– Скільки вам років? – раптом запитав він. Їхні погляди зустрілися.

– Двадцять три.

– Отже, ви достатньо дорослі, щоб уміти розставляти пріоритети.

– Що ви маєте на увазі? – запитала Кеті, відчуваючи розгубленість.

– Вам здається, що бренді слід пити «за правилами», але вас зовсім не турбує те, чи «за правилами» запрошувати до себе першого-ліпшого чоловіка. Ви ризикуєте зіпсувати свою репутацію і…

– Першого-ліпшого?! – вибухнула Кеті, не відчуваючи більше необхідності бути ввічливою. – У першу чергу, я запросила вас тому, що ви попросили скористатися телефоном, і мені здалося, я маю бути ввічливою після того, як ви мені допомогли. По-друге, я не знаю, як у вас у Мексиці чи звідки ви там, але…

– Я народився у Пуерто-Рико, – підказав він.

Кеті це проігнорувала.

– Що ж, тут, у Сполучених Штатах, уже немає таких застарілих, абсурдних думок про жіночу репутацію. Чоловіки ніколи не турбувалися про свою репутацію, а ми більше не турбуємося про нашу. Ми робимо те, що нам подобається!

Кеті не могла повірити своїм вухам. Тепер, коли вона хотіла його образити, він заходився сміхом!

У погляді його темних очей відчувалося м’яке тепло, а в кутиках губ з’явилася усмішка.

– А ви робите те, що вам подобається?

– Звісно ж! – із почуттям промовила Кеті.

– І що ж ви робите?

– Перепрошую?

– Що ви робите для свого задоволення?

– Усе, що захочу.

– А чого вам хочеться… зараз? – у його голосі з’явилися хрипкі нотки.

Його тон змусив Кеті раптом усвідомити усю чуттєвість, яка йшла від його могутнього тіла, загорнутого в потерті джинси і вузьку білу сорочку. Несподівано Кеті затремтіла, коли він поглянув на її обличчя, затримавши погляд на м’яких повних губах, перш ніж неквапливо перейти до вигинів її грудей, які приховувалися під м’якою тканиною сукні. Вона відчула, як її тілом пройшло щось таке, що викликало чи то сміх, чи то сльози – або і те й те разом. Після всього, що трапилося з нею сьогодні ввечері, Кеті Коннеллі примудрилася підчепити пуерто-риканського Казанову, якому здавалося, що він тепер за раз зможе розв’язати усі її сексуальні питання.

Змушуючи себе здаватися бадьорою, вона нарешті відповіла:

– Чого мені хочеться зараз? Мені хочеться бути щасливою. Насолоджуватися життям. Я хочу… я хочу бути вільною, – невпевнено закінчила вона, намагаючись боротися з його темними чуттєвими очима, які не давали їй зібратися з думками.

– Від чого ви хочете звільнитися?

Кеті раптово підвелася:

– Від чоловіків!

Як тільки вона підвелася, Рамон неквапливо й обережно підійшов до неї:

– Вам хочеться звільнитися від своєї свободи, а не від чоловіків.

Рамон почав підходити ближче, змушуючи Кеті відходити до дверей. Було великою дурницею впускати його до себе, він очевидно неправильно зрозумів, навіщо вона це зробила, адже це було йому на руку. Вона зітхнула, торкнувшись спиною дверей.

Рамон зупинився за крок від неї:

– Якби ви хотіли звільнитися від чоловіків, ви б не пішли сьогодні туди, ви б не зустрічалися з тим чоловіком на стоянці. Ви самі не знаєте, чого хочете.

– Я знаю, що вже пізно, – сказала Кеті, її голос тремтів. – А ще я знаю, що хочу, аби ви пішли звідси.

Він примружив очі, дивлячись на неї, але його голос став м’якшим, коли він запитав:

– Ви боїтеся мене?

– Ні, – збрехала Кеті.

Він задоволено кивнув:

– Добре, отже, ви не будете заперечувати, якщо я запропоную вам піти завтра зі мною у зоопарк?

Кеті була переконана: він точно знав, що викликає у неї занепокоєння і що вона не має жодного бажання з ним кудись іти. Вона хотіла сказати, що вже спланувала завтрашній день, але їй здалося, що він змусить її обрати інший. Усі її чуття підказували, що в разі потреби він може бути дуже наполегливим. А зважаючи на втому і перенапруження, вона вирішила краще погодитися на побачення, а тоді просто не прийти. Таку відмову навіть він прийме і зрозуміє, що ніякого продовження не може бути.

– Гаразд, – промовила Кеті. – О котрій?

– Я зайду за вами о десятій ранку.

Коли за ним зачинилися двері, Кеті відчула себе пружиною, яку стискали дедалі сильніше, ніби хтось хотів побачити, наскільки її можна закрутити, перш ніж вона зламається. Вона залізла в ліжко і витріщилася на стелю. У неї було достатньо проблем і без цього героя-коханця з зоопарком!

Перевернувшись на живіт, Кеті пригадала огидну сцену з Робом і міцно заплющила очі, намагаючись не звертати уваги на свої страждання. Завтра вона поїде до батьків. Насправді вона планує провести там усі вихідні з нагоди Дня пам’яті. Зрештою, її батьки завжди скаржилися, що рідко її бачать.