Читать книгу Тріумф ніжності - Джудіт Макнот - Страница 4

Наступного ранку о восьмій годині її глибокий сон після виснажливої ночі перервав будильник. Не розуміючи, навіщо вона завела його на неділю, Кеті намацала кнопку й натиснула її, заглушуючи наполегливе дзижчання.

Коли вона розплющила очі, на годиннику була дев’ята. Кеті замружилася від світла, яке лилося у її спальню, прикрашену квітами. «О ні! За годину припреться Рамон…»

Кеті вискочила з ліжка і побігла в душ. З кожною хвилиною її серцебиття прискорювалося, а час навколо, здавалося, сповільнювався. Фен цілу вічність сушив її густе волосся, у неї падало з рук усе, до чого б вона не торкалася, і їй нестерпно хотілося кави, яка могла б її збадьорити.

Швидко рухаючись, вона бігала кімнатою і відкривала шухлядки, дістаючи пару темно-синіх штанів і топ з білою облямівкою їм у тон. Вона зібрала волосся ззаду і зав’язала шовковим шарфом у червоно-синьо-білі смуги, а тоді кинула кілька речей у сумку.

О дев’ятій тридцять п’ять Кеті зачинила за собою двері квартири і вийшла у м’який блакитний травневий ранок. Великий житловий комплекс іще спав: звичне затишшя після нічних побачень, вечірок і гулянь у п’ятницю.

Кеті хутко прямувала до своєї машини, перекладаючи сумку в ліву руку, щоб дістати ключі з підступної кишеньки.

– Хай йому грець! – видихнула вона й опустила сумку на землю біля машини, копаючись у ній у пошуках ключів. Вона нервово поглянула на машини, які проїжджали повз її будинок, очікуючи побачити вантажівку, яка з гуркотом вкочується у її двір. – Та де ж ці ключі? – прошепотіла вона в розпачі.

Її нерви були натягнуті, ніби струни. Тому, коли чиясь рука лягла на її плече, вона ледь стрималася, щоб не закричати.

– Вони у мене, – спокійно промовив глибокий голос біля її вуха.

Перелякана і розлючена, Кеті розвернулася:

– Як ти смієш шпигувати за мною? – закричала вона.

– Я просто чекав на тебе, – відповів Рамон.

– Брехун! – просичала вона, стискаючи кулаки. – До зустрічі ще півгодини. Чи ти не знаєш, як користуватися годинником?

– Ось твої ключі. Увечері я випадково поклав їх собі в кишеню.

Він простягнув їй ключі разом з трояндою на довгій ніжці, яку тримав у руці.

Кеті вихопила ключі з його руки, ретельно намагаючись навіть не торкатися до темно-червоної квітки.

– Візьми троянду, – тихо промовив він, усе ще тримаючи руку простягнутою. – Це для тебе.

– Та щоб тебе! – злість у голосі Кеті змішалася з розпачем. – Забирайся геть! Тут тобі не Пуерто-Рико! Мені не потрібні квіти!

Рамон терпляче стояв на місці.

– Я ж сказала, що мені це не потрібно! – у безсилій люті Кеті клацнула замком на сумці й ненавмисне вибила троянду з його руки.

Видовище, як прекрасна квітка падає на бетон, викликало у Кеті докори сумління, які заглушили її гнів і змусили відчути глибоке збентеження. Вона поглянула на Рамона: його горде обличчя залишалося спокійним, на ньому не було ані гніву, ні осуду – лише глибокий жаль.

Не в змозі дивитися йому в очі, Кеті відвела погляд. Почуття провини перетворилося на сором, коли вона згадала, що троянда – це не єдине, що він зробив, аби її втішити. Сьогодні він також ретельно підійшов до вибору одягу. Замість потертих джинсів на ньому були чорні штани, а замість сорочки – темне поло з короткими рукавами. Він був чисто поголений, аромат пряного одеколону огортав гладеньку щелепу.

Він лише хотів потішити і вразити її. Він не заслужив такого ставлення, особливо після того, як захистив її минулої ночі. Кеті поглянула на м’яку червону квітку, яка валялася біля її ніг. Їй було настільки соромно, що очі вмить наповнилися слізьми і клубок жалю застряг посеред горла.

– Рамоне, пробач мені, – винувато промовила вона, піднімаючи троянду з землі.

Стискаючи стебло, вона підвела очі і благально поглянула на стримане обличчя Рамона.

– Дякую за троянду. Вона чарівна. І якщо… якщо ти все ще хочеш, я піду з тобою в зоопарк, як і обіцяла. – Кеті зробила паузу, щоб набрати більше повітря в легені, а тоді продовжила: – Але мені хочеться, щоб ти зрозумів, що тобі не варто сприймати усе це надто серйозно і почати… почати… – Кеті ніяково замовкла, коли помітила в його очах веселі вогники.

– Я поки що запропонував тобі лише квітку і похід у зоопарк. Я ж не кличу тебе заміж, – промовив він з ледь помітною усмішкою в голосі.

– І то правда, – несподівано Кеті піймала себе на тому, що усміхається йому у відповідь.

– Ну що, тепер можемо йти? – запитав він.

– Так, але спершу я віднесу сумку додому, – вона потягнулася до сумки, але Рамон вихопив її з рук.

– Я сам віднесу, – промовив він.

Коли вони увійшли в її квартиру, вона забрала сумку і попрямувала в спальню. Запитання Рамона змусило її зупинитися:

– Ти хотіла втекти через мене?

– Не зовсім, – Кеті обернулася у дверному отворі. – Після вчорашньої ночі я відчула, що мені потрібно поїхати від усього цього і від усіх, хоча б на якийсь час.

– І що ж ти зібралася робити?

Її м’які губи здригнулися в сумну усмішку, яка додала її милим очам ще більшого блиску.

– Я збиралася зайнятися тим, чим займаються незалежні, самовпевнені, дорослі американки, коли не можуть дати собі ради, – втекти до мами і тата.

За кілька хвилин вони вийшли з квартири і пішли на стоянку. У лівій руці Кеті тримала дорогу камеру.

– Це фотоапарат, – сказала вона.

– Я знаю, – погодився він з глузливою серйозністю. – Вони є навіть у Пуерто-Рико.

Кеті почала хихотіти і захитала головою:

– Ніколи не думала, що я настільки гидка американка.

Зупинившись біля стильного «б’юїка», Рамон відчинив для неї пасажирські дверцята.

– Дуже симпатична американка, – тихо промовив він. – Сідай.

На свій сором, Кеті зраділа, коли зрозуміла, що вони поїдуть легковиком. Мчати по шосе в розваленій вантажівці було їй не до вподоби.

– Твоя вантажівка знову зламалася? – запитала вона, коли вони плавно виїхали зі стоянки і повернули в інтенсивний суботній потік машин, власники яких поспішали на закупи.

– Я вирішив, що ця машина сподобається тобі більше за вантажівку. Я позичив її у приятеля.

– Ми могли взяти моє авто, – заперечила вона.

З погляду, який кинув на неї Рамон, вона зрозуміла: якщо він когось кудись запрошує, то використовує власний транспорт. Кеті увімкнула радіо і нишком поглянула на нового знайомого. Його дивовижна статура, засмагле обличчя і руки нагадали їй одного відомого іспанського тенісиста.

Незважаючи на те, що в зоопарку було повно відвідувачів, Кеті з Рамоном гарно провели час. Вони вешталися широкими зацементованими доріжками. Рамон купив арахіс, щоб годувати ведмедя, і від душі реготав у вольєрі з птахами, коли тукан з величезним дзьобом опустився на Кеті, а вона пронизливо зойкнула і прикрила руками голову.

Потім вони пішли до тераріуму, де Кеті намагалася подолати свій страх перед зміями і майже ні на що не дивилася. Вона була нажахана, тому, пересуваючись у приміщенні, намагалася не зосереджувати увагу на мешканцях тераріуму.

– Поглянь, – прошепотів Рамон, киваючи в бік величезного скляного тераріуму позаду неї.

– Я не хочу дивитися, – прошепотіла Кеті сухими губами. – Я і так знаю, що там є дерево, а на ньому висить чергова змія.

Її долоні стали вологими, і вона майже відчувала, як по її шкірі повзає звивиста рептилія.

– Щось не так? – заклопотано запитав Рамон, помітивши, як зблідло її обличчя. – Тобі не подобаються змії?

– Ні, – пробурмотіла Кеті. – Дуже їх не люблю.

Хитаючи головою, він узяв її за руку і вивів назовні. Кеті полегшено вдихнула свіже повітря і присіла на найближчу лавку.

– Я впевнена, що лавку поставили біля тераріуму для таких, як я. Інакше нас потрібно було б звідти виносити.

Коли Рамон усміхнувся, на його підборідді з’явилася невелика ямка.

– Узагалі, змії дуже корисні. Вони їдять гризунів, комах…

– Прошу тебе, – здригнулася Кеті, піднімаючи руки, – не описуй мені їхнє меню.

Задоволено дивлячись на неї, Рамон продовжував:

– Вони дуже корисні й необхідні для встановлення рівноваги у природі.

Кеті невпевнено підвелася на ноги й іронічно поглянула на нього:

– Справді? Ніколи не чула, щоб змія робила щось краще за інших, менш огидних істот.

Її тендітний носик зморщився від огиди. Рамон замислено всміхнувся, уважно дивлячись у її блакитні очі.

– Взагалі, я їх теж не люблю, – зізнався він.

Вони довго вешталися зоопарком, і Кеті не могла пригадати більш приємного побачення. Рамон поводився бездоганно ввічливо, брав її за руку, коли вони спускалися зі сходів чи гірки, виявляв галантність, поступаючись найменшому її бажанню.

Кеті використала більше половини плівки, коли вони дісталися до острова, де мешкали мавпи, павичі та інші цікаві, але не такі рідкісні тварини. Беручи в Рамона жменю попкорну, вона сперлася на паркан, який відокремлював їх від невеликого озерця, і кидала зернятка качкам. Через те, що вона стояла ненавмисне спокусливо, темно-синя тканина штанів щільно обтягнула її витончені стегна, що приносило неабияке задоволення Рамону.

Не підозрюючи про те, що її роздивляються, Кеті поглянула через плече:

– Хочеш, сфотографую? – запитала вона.

Його губи здригнулися.

– Що саме?

– Острів, – відповіла Кеті, спантеличена його усмішкою. – Плівка майже закінчилася. Я збираюся віддати її тобі. А коли ти зробиш фото, у тебе залишиться згадка про похід у зоопарк у Сент-Луїсі.

– Ці фото для мене? – він здивовано поглянув на неї.

– Звісно, – відповіла Кеті, беручи чергову жменю попкорну.

– Якби я знав раніше, – усміхнувся Рамон, – то фотографував би не лише ведмедів і жирафів на пам’ять про цей день.

Від здивування Кеті підняла брову:

– Ти зараз про змій? Якщо так, я покажу, як користуватися камерою. Тоді ти зможеш повернутися в тераріум, а я зачекаю тут.

– Ні, – з легкою іронією промовив він, відводячи її від паркану. – Не про змій.

Дорогою додому вони зупинилися біля невеликої крамниці, де Кеті нарешті купила каву. Піддавшись пориву, вона вирішила запросити Рамона на ланч, тому, крім кави, взяла ще пляшку червоного вина і трохи сиру.

Рамон провів її до дверей, але коли Кеті запросила його увійти, він помітно завагався, перш ніж погодитися.

Менш ніж за годину Рамон підвівся і промовив:

– Увечері мені потрібно попрацювати, – пояснив він.

Усміхнувшись, Кеті також підвелася і взяла в руки фотоапарат.

– На цій плівці залишився ще один кадр. Стань тут, я сфотографую і віддам обидві плівки.

– Ні, залиш його. Я краще сфотографую тебе завтра, коли ми підемо на пікнік.

Кеті розмірковувала над тим, чи погодитися на ще одне побачення. Уперше за останній час вона почувалася такою безтурботною і спокійною…

– Ні, я не можу, правда. Але дякую.

Безсумнівно, Рамон був високим, сексуальним і дуже привабливим. Але його чоловічий шарм усе ще надто лякав її. До того ж усе одно у них не було нічого спільного.

– Чому ти дивишся на мене, а тоді відводиш погляд, ніби не хочеш мене бачити? – раптом запитав Рамон.

– Я… нічого подібного.

– Я не вигадую, – вперто заперечив він. – Ти так і робиш.

Кеті вирішила збрехати, але передумала під уважним поглядом темних очей:

– Ти нагадуєш мені одну людину, яка вже померла. Він також був високим і засмаглим, і таким самим привабливим, як і ти.

– Його смерть завдала тобі сильного болю?

– Його смерть принесла мені велике полегшення! – вигукнула Кеті. – Були часи, коли я мріяла прикінчити його власними руками!

Він усміхнувся:

– Яке ж темне і зловісне минуле у такого юного і чарівного створіння.

Кеті весело усміхнулася. У неї завжди був життєрадісний характер, а спогадами, які завдавали їй болю, вона ні з ким не ділилася.

– Мені здається, краще темне і зловісне, ніж нудне.

– Але тобі зараз нудно, – сказав він. – Я помітив, як ти нудьгувала в барі готелю.

Уже біля дверей він роззирнувся, тоді поглянув на неї і врешті додав:

– Я зателефоную завтра в обід. Їжу беру на себе, – усміхаючись від її здивування і нерішучості, він додав: – А тобі доведеться підготувати лекцію про мою невихованість, я ж не запитую, чи хочеш ти поїхати зі мною.

Увечері Кеті рано пішла з галасливої вечірки, яку влаштував її друг. Раптом їй стало нудно і вона пригадала слова Рамона, які він сказав на прощання. Вона замислилася: чи була нудьга причиною цього дивного занепокоєння, яке невпинно в ній наростало, цього незрозумілого невдоволення, яке росло в ній упродовж останніх місяців? Коли вона встигла полюбити піжаму і халат у тон? Ні, нарешті вирішила вона, її життя могло бути яким завгодно, тільки не нудним – іноді воно було перенасичене подіями.

Згорнувшись клубочком на дивані у вітальні, Кеті провела довгим нігтем з бездоганним манікюром по обкладинці книжки, яка лежала у неї на колінах. Її блакитні очі були затуманеними і втомленими. Якщо це не нудьга, тоді що з нею відбувається? Це запитання вона ставила собі дедалі частіше, з розчаруванням розуміючи, що відповідь вислизає від неї: знати б, що ж вона згаяла в своєму житті, тоді, можливо, це можна було б виправити.

Подумавши, Кеті з упевненістю вирішила, що в її житті нічого не було втрачено. Роздратована власним незадоволенням, вона подумки перерахувала всі причини, через які мала почуватися щасливою: у двадцять три в неї є диплом про вищу освіту і цікава робота, за яку добре платять. Крім того, свого часу вона отримала достатньо грошей від батька, тому могла спокійно жити, не думаючи про фінансові труднощі. Вона мала розкішну квартиру і шафу-купе, забиту одягом. Вона привертала увагу чоловіків, у неї хороші друзі – як чоловіки, так і жінки, а соціальне життя активне настільки, наскільки їй цього хотілося. Батьки її люблять і підтримують. У неї є все!

То чого їй не вистачає для щастя?

– Чоловіка, – сказала б Карен, як завжди у таких випадках.

На вустах Кеті з’явилася легка усмішка. «Чоловік» точно не був рішенням її проблеми. Вона знала десятки чоловіків, тому не можна було сказати, що її неспокій і відчуття порожнечі були спричинені нестачею чоловічої уваги.

Кеті, яка ненавиділа все, що викликало жалість до себе, змусила себе схаменутися. У неї не було жодної причини почуватися нещасною. У неї було все! У всьому світі жінки женуться за кар’єрою, борються за свою незалежність і самодостатність, мріють про фінансову забезпеченість. А вона, Кеті Коннеллі, досягнула всього цього вже в двадцять три роки.

– У мене є все, – упевнено промовила вона, розгортаючи книжку. Слова пливли перед очима, а внутрішній голос продовжував шепотіти: «Цього мало, занадто мало. У твоєму житті чогось не вистачає».