Читать книгу Святошинська осінь - Доктор Клаус - Страница 4

Мов неполитий саджанець – кохання без майбутнього,

А всі палкі слова – немов мелодія вві сні.

Немає на землі нічого незабутнього, —

Багато нездійсненного на ній.

Обставини тяжкі колись назвем ми долею

І слово безнадії кинем спогадам на скон.

Не нашою, на жаль, керовано те волею.

Чому ж мої так груди стискує воно?

Мине ще час – і ти мене забудеш,

І вогник, що горів у грудях, згасне.

Найдужчі навіть спогади не зможуть

Збудити те, що вмерло передчасно.

Важкі думки отруюють кохання,

Що серцю спокій не бажають дати:

Як я тебе кохаю, ти ніколи,

Ніколи так не зможеш покохати.

Запам’ятай мій голос назавжди, —

У ньому я для тебе залишуся.

Хоча попереду маячать нам світи,

Назад, якби й хотів, не повернуся.

Згубився наш цілунок у роках,

Де руки відчували любий потиск.

Та восени злетить у небо птах,

Наспівуючи: «Ось ти, ось ти, ось ти…».