Читать книгу Святошинська осінь - Доктор Клаус - Страница 7

Я вірю… і коли надмірна радість

Бурхливим морем в серці закипить,

Коли ні вир життя, ні квола старість

Ту надприродну силу не спинить.

Коли п’янке безумство враз накриє,

Розквітне різнобарв’ям краєвид,

Захоплена чуттєвість зрозуміє,

Як танцював безтямно цар Давид.

Я вірю… коли будень запанує,

Замерехтить у далині мета

Й стривожена надія помандрує

Туди, де мешкає примара лиш сама.

Тоді, спинившись поглядом далеким

Аж ген за обрієм, я саме там

Побачу віри знак, в якій крізь спеку

Ступав у Край прабатько Авраам.

Я вірю… в час, коли глибока туга

У серці лютим змієм засичить,

Підступна думка, наче зрада друга,

Зі споду серця зрине, щоб збудить

Страхи минулі, а в очах постане

Колишній жах, що сумнів живить знов.

Молю Тебе, нехай в надії дане

Цілюще Слово ситить мою кров!

І як коханої єдині в світі очі

Імлою безнадії віддалить

Жорстокий присуд і у пітьмі ночі

Німе питання в небо полетить,

У серці пролунає тиха мова,

Цей ніжний дотик вітру до щоки:

«Коли самотність огорне раптово,

В ту саме мить Мені найближчий ти…».

Перед Тобою – сотні літ і миті,

Враховані і зважені серця,

Дитинства ранки, в старість перелиті

У душах, що мандрують в забуття.

Безумство сильних стріне протидію,

Розумні засоромляться вінця.

Коли б лише промовити «я вірю»

У млосному передчутті кінця.