Читать книгу Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології - Едмунд Гусерль - Страница 46

Із цих розмислів випливає трансцендентність речі щодо її сприйняття, а також щодо кожного пов’язаного з нею усвідомлення; не лише в тому сенсі, що річ не можна фактично знайти у свідомості як її реальну складову, тут радше йдеться про ейдетичне вбачання загального стану речей: з цілковито безумовною загальністю, тобто необхідністю, річ не може бути дана як реально іманентна в жодному можливому сприйнятті й узагалі в жодному можливому усвідомленні. Отже, постає засадове розрізнення буття як переживання і буття як речі. Регіональній сутності переживання (а надто регіональній специфікації cogitatio) притаманно те, що його можна сприймати в іманентному сприйнятті, а сутності просторової речі – те, що так її сприймати не можна. Якщо, як показує глибша аналіза, сутності кожного давального споглядання речі притаманно те, що завдяки відповідній зміні погляду разом із даною річчю схоплюються інші аналогічні речі даності, скажімо, відокремлювані шари та нижчі рівні конституювання явлення речі – як, наприклад, розмаїті специфікації «візуальних образів речей» – то їх стосується те саме: вони принципово є трансценденціями.

Перш ніж далі простежувати це протиставлення іманентного і трансцендентного, варто зробити деякі зауваги. Якщо відволіктися від сприйняття, то можна знайти різноманітні інтенційні переживання, які виключають реальну іманентність власних інтенційних об’єктів, хоч би якими зрештою вони були. Звичайно, ми не маємо змішувати цю трансцендентність із тією, про яку нам тут ідеться. Сутності речі як такої, будь-якої реальності у справжньому сенсі, який ми ще маємо прояснити та зафіксувати, «принципово»[27] притаманна нездатність бути іманентно сприйнятою та через це взагалі перебувати у зв’язку переживань. Тому сама річ називається просто трансцендентною. Саме в цьому дається взнаки принципова й найкардинальніша з-поміж тих, що взагалі існують відмінність способів буття, а саме – відмінність між свідомістю та реальністю.

До цього протиставлення іманентного та трансцендентного додається, як стане зрозумілим із нашого подальшого викладу, принципова відмінність способів даності. Зрештою іманентне сприйняття відрізняється від трансцендентного не лише завдяки тому, що інтенційний предмет, який має характер тілесної самості, в першому разі реально іманентний сприйняттю, а в другому – ні, а насамперед через спосіб даності, сутнісна відмінність якого mutatis mutandis[28] переходить у всі інші репрезентаційні модифікації сприйняття, в паралельні споглядання пригадування та фантазії. Ми сприймаємо річ завдяки тому, що вона «відтінюється» у всіх за певних умов «справжніх» визначенностях, які «трапляються» у сприйнятті. Переживання не відтінюється. Воно не є випадковою подією речі або випадковістю «нашого людського конституювання», яка полягає в тому, що «наше» сприйняття речі може досягнути саму річ лише через її відтінювання. Натомість із сутності просторової речі (навіть у найширшому сенсі, який охоплює «візуальні образи речей») з очевидністю випливає те, що буття такого ґатунку принципово може бути даним у сприйняттях лише через відтінювання; так само із сутності cogitationes, тобто будь-яких переживань, випливає те, що вони це виключають. Інакше кажучи, для сущого їхнього регіону щось на кшталт «явлення» як самопрезентації через відтінювання не має взагалі жодного сенсу. Де нема просторового буття, там немає жодного сенсу говорити про бачення з різних позицій, в орієнтації, що змінюється, з різних боків, що постають при цьому, в різних перспективах, явищах, відтінюваннях. З іншого боку, аподиктичне вбачання із сутнісною необхідністю схоплює те, що певне Я (будь-яке можливе Я) взагалі може сприйняти просторове буття лише у зазначений спосіб даності. Воно може «являти» себе лише в певній «орієнтації», разом із якою необхідно накреслені систематичні можливості нових орієнтацій, кожній із яких знов-таки відповідає певний «спосіб явлення», який ми виражаємо як даність того й того «боку» тощо. Якщо ми розуміємо способи явлення як способи переживання (вони також можуть, як показав щойно здійснений опис, мати корелятивно онтичний сенс), то це означає: до сутності своєрідних способів переживання, точніше своєрідних конкретних переживань, належить те, що інтенційно усвідомлене в них є просторовою річчю; до його сутності належить ідеальна можливість переходити у специфічно впорядковану континуальну розмаїтість сприйняття, яка завжди може бути доповнена, а отже, ніколи не може бути завершеною. У сутності цього розмаїття міститься те, що в ньому постає єдність усвідомлення, яке дедалі повніше та глибше, завдяки дедалі багатшим визначенням дає несуперечливе сприйняття речі. З іншого боку, просторова річ є нічим іншим, ніж інтенційною єдністю, яка принципово може бути дана лише як єдність таких способів явлення.