Читать книгу 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі - Элиф Шафак, Elif Shafak - Страница 3

За дві хвилини після зупинки серця розум Лайли пригадав два контрастні смаки: лимон і цукор.

Червень 1953 року. Вона побачила себе шестирічною, з гривою каштанових кучерів навколо тендітного блідого личка. Попри неабиякий апетит, особливо до фісташкової пахлави, кунжутного грильяжу та пряних страв, дівчинка була худа, мов тростинка. Єдина дитина. Самотня дитина. Невгамовна, жвава, завжди трохи неуважна, вона котилася через дні життя, мов шахова фігурка, яка впала на підлогу, і їй залишалося тільки вибудовувати складні ігри для себе одної.

Будинок у Вані був такий величезний, що навіть шепіт відлунював між його стінами, на яких, мов у печері, танцювали тіні. Довгі, закручені сходи вели з вітальні до другого поверху. Вхід був прикрашений кахлями зі стількома малюнками, що від них голова йшла обертом: павичі хизуються розкішним пір’ям; головки сиру й плетені буханці лежать біля келихів з вином; рубіново всміхаються на тарелях надрізані гранати; соняшники в полі спрагло тягнуться до сонця, що рухається небом, наче коханці, які знають, що ніколи не отримають жаданої любові. Лейлу зачаровували ці зображення. Деякі кахлі були потріскані, щербаті, інші почасти вкриті грубим тиньком, через який проглядали барвисті контури малюнків. Дівчинка підозрювала, що, зібрані разом, вони мають оповідати якусь старовинну історію, але як не намагалася, не могла уявити, що ж це могло бути.

Уздовж коридорів стояли в позолочених нішах олійні лампи, лойові свічки, керамічні миски та інші декоративні дрібниці. Підлоги повністю встеляли килими з китицями – афганські, перські, курдські й турецькі, найрізноманітніших візерунків і відтінків. Лейла, бувало, ліниво блукала кімнатами, притискала ці речі до грудей, торкалася поверхонь, то гладеньких, то колючих, покладаючись на дотик, мов сліпа. Деякі куточки будинку були вщерть захаращені, але навіть там вона дивним чином відчувала порожнечу. У головній вітальні бив високий підлоговий годинник, хитав мідним маятником туди-сюди – його дзвін був надто голосним, надто радісним. Лейла часто помічала, що їй дере в горлі, і хвилювалася, що могла десь вдихнути стародавній пил – хоч і знала, що всі дрібниці сумлінно відчищалися, натиралися й наглянсовувалися. Щодня приходила прибиральниця, раз на тиждень влаштовували «велике прибирання». На початку й наприкінці кожного сезону – ще більше. А якщо й пропускалася якась пляма, тітонька Бінназ помічала її й відтирала содою, вимоглива до того, що називала «біліше від білого».

Мати розповідала, що цей будинок належав вірменському лікарю та його дружині. Вони мали шістьох дочок, які полюбляли співати й мали різні голоси – від дуже низького до дуже високого. Лікар був дуже популярний і час від часу дозволяв пацієнтам пожити в його родині. Він уперто вірив, що музика може зцілити навіть найстрашніші рани людської душі, і змушував усіх пацієнтів грати на музичних інструментах, незважаючи на наявність таланту. Поки вони грали (деякі – жалюгідно), його доньки співали в унісон, і весь будинок похитувався, наче пліт у морі. Усе це було ще до Першої світової війни. Скоро після неї вони просто зникли, покинули все. Лейла не розуміла, куди вони зникли й чому не повернулися. Що сталося з ними, з лікарем та його сім’єю, з усіма тими інструментами, що колись були могутніми, високими деревами?

Тоді в будинку оселився разом із ріднею дід Гаруна Махмуд, впливовий курдський ага[8]. Дім він отримав у винагороду від оттоманського уряду за роль, яку відіграв у депортації вірменів. Рішучий, цілеспрямований, він не вагаючись виконував накази зі Стамбула. Якщо можновладці вирішили, що цілий народ зрадливий і його слід відіслати в пустелю біля міста Дер Зор, де вижити можуть лише одиниці, то так і має бути, навіть якщо йдеться про добрих сусідів і давніх приятелів. Таким чином довівши вірність державі, Махмуд став важливою людиною; місцеві захоплювалися досконалою симетрією його вусів, сяйвом чорних шкіряних чобіт, громоподібним голосом. Вони поважали його так, як споконвіку поважають жорстоких і владних людей – із надміром страху й без жодної крихти любові.

Махмуд наказав, щоб усе в домі лишалося, як є, і так воно певний час і було. Але ширилися чутки, що до від’їзду з міста вірмени, не маючи змоги забрати цінні речі з собою, заховали десь поблизу горщики з монетами та скрині з рубінами. Тож скоро Махмуд із родичами взялися копати: у саду, у дворі, у підвалах… Жоден клаптик землі не лишився на місці. Та не знайшовши нічого, вони почали пробивати стіни, навіть не думаючи про те, що хоч би й натрапили на скарби, то ті їм однаково не належать. Коли копачі здалися, будинок перетворився на купу каміння, і його довелося відбудовувати наново. Лейла знала, що її батько, який ще малим бачив це безумство, досі вірив, що десь лежить скринька із золотом і несказанні багатства чекають зовсім поруч. Іноді, лягаючи спати й заплющуючи очі, вона мріяла про коштовності, які мерехтіли вдалині, мов світляки понад літньою лукою.

Не те щоб у тому ніжному віці Лейлу цікавили гроші. Їй значно більше подобалося мати в кишені шоколадку з горіхами чи жувальну гумку «Замбо», на обгортці якої зображена чорношкіра жінка у величезних круглих сережках. Батько замовляв ці смаколики для неї аж у Стамбулі. Мала із заздрістю відзначала, що все нове й цікаве було в Стамбулі, місті дивовиж та чудес. І вона обіцяла собі, що колись неодмінно поїде туди, і ховала цю обіцянку від усіх, як устриця приховує перлину.

Лейла тішилася, влаштовуючи чаювання для ляльок, споглядаючи, як плаває в холодних струмках форель, і вдивляючись у візерунки на килимах, поки вони не оживали; та понад усе вона любила танцювати. Хотіла колись стати уславленою танцівницею живота. Батько страшенно розлютився б, якби дізнався про цю її фантазію, про те, як ретельно вона вимальовувала в уяві деталі: іскристі лелітки, спідниці з монет, клацання й дзенькіт сагатів на пальцях; тряски й вихляння стегнами під «ра-та-тат» барабана-келиха – дарбуки; зачарування публіки, яка чимраз голосніше плескає, рівно, в такт; швидкі обертання в захопливому фіналі танцю. Від самих думок про це серце билося частіше. Та бабá завжди казав, що танці – це один із багатьох давніх способів шайтана збивати людей з дороги. Диявол спочатку спокушає слабких та емоційних жінок п’янкими парфумами та блискучими цяцьками, а тоді через жінок вабить до своєї пастки й чоловіків.

Як дуже престижний кравець, бабá створював модне вбрання алафранга[9] для дам – пишні сукні, сукні-футляри, спідниці-сонце, блузи з комірцем «Пітер Пен», топи з комірцем-хомутом, штани капрі. Дружини офіцерів, держслужбовців, прикордонних інспекторів, залізничних інженерів і торговців спеціями були його постійними клієнтками. Він також продавав різноманітні капелюшки, рукавички та берети – стильні, шовкові, яких ніколи не дозволив би носити жінкам власної родини.

Тож Лейлин батько заперечував танці, і мати так само – хоча дівчинка помічала, що, коли навколо нікого не було, її переконання ставали не такими впертими. Коли вони залишалися вдвох, мати взагалі була іншою. Дозволяла Лейлі розплітати, розчісувати й заплітати своє руде від хни волосся, втирати швидко танучий крем у зморшкувате обличчя, наносити на вії вазелін із товченим вугіллям, щоб вони були темніші. Мати була не скупа на обійми й теплі слова для доньки, вони разом робили яскраві помпони найрізноманітніших кольорів, нанизували каштани на вервечки, грали в карти – та в присутності інших вона нічого такого не робила. І особливо стримувалася, коли десь поруч була тітонька Бінназ.

– Якщо твоя тітонька побачить, як нам весело, їй стане дуже сумно, – казала мати. – Не треба цілувати мене перед нею.

– Але чому?

– Ну, вона ніколи не мала дітей. Ми ж не хочемо розбити їй серце, правда?

– Нічого, матусю. Я можу цілувати вас обох.

Мати діставала сигарету.

– Не забувай, душе моя, твоя тітонька нездорова – і її мати так само. Це в них у крові. Спадкове божевілля. Вочевидь, у кожному поколінні виявляється. Маємо бути обачні й не засмучувати її.

Коли тітонька засмучувалася, вона мала схильність себе кривдити. Видирала жмутки волосся, роздряпувала обличчя, щипала себе так сильно, що аж кров виступала. Мати розповідала, що того дня, коли вона народила Лейлу, тітонька, яка чекала біля дверей, сильно вдарила себе в обличчя – чи то із заздрощів, чи з якоїсь іншої збоченої причини. Коли її питали про те, навіщо це зробила, вона заявила, що торговець абрикосами кидався в неї сніжками з вулиці через вікно. Абрикоси, у січні! Абсолютна маячня. Вони всі побоювалися за її притомність. Мала слухала цю історію з нажаханим зачаруванням, як і багато інших, що їй так часто розповідали.

Утім, шкода, якої собі завдавала тітонька, не завжди здавалася навмисною, бо ж вона була незграбна, мов маля, яке робить перші кроки. Вона обпікалася об розжарені сковорідки, забивалася об меблі колінами, випадала з ліжка уві сні, різалася розбитим склом. Усе її тіло вкривали сумні синці й запалені, люті шрами.

Емоції тітоньки коливалися, мов маятник підлогового годинника. У деякі дні вона була невтомна, повна сил, носилася від справи до справи. Затято підмітала килими, витирала всюди пил, кип’ятила білизну, яку випрала напередодні, годинами натирала підлогу й оббризкувала весь дім смердючими дезінфікувальними засобами. Руки в неї були грубі й потріскані, шкіра не ставала м’якша, хай як регулярно вона натирала їх баранячим жиром. Та й як вони могли не бути грубі, якщо вона намивала їх десятки разів на день, усе одно переконана, що вони недостатньо чисті. Як і все інше, насправді. А в інші дні вона була така виснажена, що ледве ворушилася. Здавалося, що їй важко навіть дихати.

Утім, також траплялися й дні, коли тітонька здавалася цілковито безтурботною. Розслаблена й сяйлива, вона годинами бавилася з Лейлою в саду. Вони вішали смужки тканини на гілки яблунь, обважнілі від цвіту, і називали їх балеринками; непоспіхом плели кошики з верби чи вінки з маргариток; обв’язували стрічками роги барана, якого мали принести в жертву на свято. Якось вони потай перерізали мотузку, якою тварина була прив’язана до сараю. Та баран не втік, як вони планували. Поблукав там і тут у пошуках свіжої трави й повернувся на те саме місце: знайомий полон був йому ближчий за дивний поклик свободи.

Лейла з тітонькою любили робити собі сукні зі скатертин і розглядати жінок у журналах, наслідуючи їхні прямі спини й упевнені усмішки. З усіх моделей та акторок, яких вони розглядали, одна викликала в них найбільший захват: Рита Гейворт. Її вії були схожі на стріли, а брови – на луки; талія в неї була вужча за чайну склянку, а шкіра – гладенька, мов шовкова пряжа. Вона могла б стати відповіддю на молитви всіх оттоманських поетів, якби не крихітна помилка: Рита Гейворт народилася не в той час і надто вже далеко, в Америці.

Хай як їх цікавило життя Рити Гейворт, вони могли тільки роздивлятися її фото, позаяк жодна з них не вміла читати. На Лейлу ще чекала школа, а от тітка ніколи не вчилася. У селищі, у якому росла тітонька Бінназ, школи не було, а батько не дозволяв їй щодня ходити з братами розбитою дорогою до міста й назад. Взуття на всіх не вистачало, та й однаково вона мусила дбати про молодших.

На відміну від тітоньки, мати була письменна й пишалася цим. Вона могла читати рецепти з книжки, гортати настінний календар і навіть розбирати статті в газетах. Саме вона розповідала їм про те, що відбувалося у світі: у Єгипті група військових проголосила державу республікою; в Америці стратили пару за звинуваченням у шпигунстві; у Східній Німеччині тисячі людей вийшли маршем проти політики уряду, і їх розігнали радянські окупанти; а в Туреччині, далеко у Стамбулі, який іноді здавався зовсім іншою країною, проводився конкурс краси, де молоді жінки позували на подіумі в самих цільних купальниках. На вулицях ішли релігійні протести проти аморальності цього шоу, та організатори були рішуче налаштовані продовжувати. Вони заявили, що нації стають цивілізованими завдяки трьом фундаментальним речам: науці, освіті та конкурсам краси.

Коли Сьюзан читала такі новини вголос, Бінназ швидко відверталася. У лівій скроні пульсувала вена – мовчазний, але невтомний сигнал страждання. Лейла співчувала тітці – у вразливості цієї жінки було щось знайоме, навіть утішне. Але так само вона відчувала, що в цьому не може надовго залишатися на боці тітоньки. Їй уже не терпілося піти до школи.

Десь за три місяці до того Лейла знайшла за шафою з кедра нагорі сходів розхитані дверцята. Хтось не до кінця зачинив їх, запрошуючи до будинку прохолодний вітерець з ароматом дикого часнику, що ріс край дороги. Відтоді вона майже щодня виходила на дах.

Дивлячись на місто, що розгорнулося внизу, нашорошуючи вуха, щоб почути крик орла-карлика, який кружляє над блискучим озером удалині, чи клекотіння фламінго, що шукають поживи на мілині, чи цвірінчання ластівок, які носяться між вільхами, вона була впевнена, що так само зможе полетіти, якщо тільки спробує. Що ж потрібно для того, щоб відростити крила й злетіти в небо, вільно, легко? У тих краях було повно чапель, білоголових качок, чорнокрилих куликів-довгоногів, зябликів із малиновими крилами, очеретянок, білогорлих рибалочок та султанок. Пара лелек заволоділа димарем, збудувала там чудовезне гніздо, по одній гілочці за раз. Тепер їх не було, але дівчинка знала, що одного дня вони повернуться. Тітонька казала, що лелеки віддані спогадам, не те що люди. Якщо вже місце стало «домом», вони повертатимуться, навіть за тисячі кілометрів.

Щоразу, побувавши на даху, мала навшпиньки спускалася вниз, так, щоб її не помітили. Не сумнівалася в тому, що коли мати спіймає, то це буде халепа.

Але того дня, у червні 1953 року, мати була надто зайнята й не звертала на дитину уваги. У домі було повно гостей – самі жінки. Таке траплялося двічі на місяць, у день читання Корану та в день видалення волосся з ніг. У першому випадку приходив літній імам і виголошував проповідь або ж зачитував уривок зі священної книги. Жінки району збиралися й слухали його, мовчки та шанобливо, стуливши коліна й накривши голови, занурившись у думки. Якщо хтось із дітлахів, які тинялися поблизу, наважувався хоча б пискнути, йому одразу ж затикали рота.

У день депіляції все було прямо протилежним. Без чоловіків жінки вбиралися дуже відверто. Вони розвалювалися на диванах, розставивши ноги, голорукі, з сяючими від прихованого бешкету очима. Невтомно теревенячи, приправляли балачки лайками, від яких наймолодші червоніли, мов дамаські троянди. Лейлі не вірилося, що ці дикі істоти були тими самими людьми, які так незворушно завмирали, слухаючи імама.

Сьогодні знову настав день видаляти волосся. Жінки зайняли всю вітальню, вмостилися на килимах, ослінчиках і стільцях із тарілками тістечок та склянками чаю в руках. Нудкий запах линув із кухні, де на плиті булькала суміш з лимона, цукру й води. Коли вона буде готова, усі швидко й зосереджено візьмуться за діло, і кривитимуться, здираючи зі шкіри липкі смужки. Але поки що біль міг зачекати і можна було попліткувати та побенкетувати.

Спостерігаючи за жінками з коридору, Лейла зачаровано шукала в їхніх рухах та спілкуванні натяки на власне майбутнє. Тоді вона була переконана, що виросте такою самою, як вони: до ноги чіпляється малий, на руках немовля, треба слухатися чоловіка й наводити порядок у домі. Таким мало бути її життя. Мати розповіла, що, коли вона народилася, повитуха закинула пуповину на дах школи, щоб дівчинка стала вчителькою, але бабá цього не хотів. Більше не хотів. Не так давно він зустрів шейха, який пояснив йому, що жінці краще сидіти вдома, а в ті рідкісні моменти, коли конче необхідно вийти, вона має повністю закриватися. Ніхто не хоче купувати томати, які вже помацали й почавили інші покупці. Краще їх ретельно упаковувати та зберігати. Так само і з жінками – казав шейх. Хіджаб був їхньою упаковкою, латами, що захищали від непристойних поглядів та небажаних доторків.

Так мати й тітонька почали покривати голови, на відміну від більшості сусідських жінок, які дотримувалися західної моди, носили пишні короткі зачіски, завивали волосся перманентом чи збирали елегантними гульками, як Одрі Гепберн. Мати, виходячи, завжди вдягала чорну чадру, а от тітонька вибирала яскраві шифонові шалики, зав’язувала їх під підборіддям. Обидві ретельно стежили за тим, щоб жодне пасмо волосся не вибивалося. Лейла була певна, що скоро піде їхніми слідами. Мати сказала, що, коли настане цей день, вони разом підуть на базар і куплять їй найгарнішу хустку на голову та довгий халат до пари.

– А можна під ним носити костюм для танцю живота?

– Дурненька, – усміхнулася їй мати.

Задумана Лейла навшпиньки пройшла повз вітальню, прямуючи до кухні. Мати гарувала там від ранку – пекла буреки[10], кип’ятила чай і готувала суміш. Лейла ніяк не могла зрозуміти, як хтось може марнувати таку солодку смакоту на волохаті ноги, замість їсти, як вона сама.

На кухні вона з подивом побачила, що там не порожньо. Біля столу стояла тітонька Бінназ із довгим, зазубреним ножем, у якому відбивалося пообіднє сонце. Лейла злякалася, що вона може завдати собі шкоди. Тітонька мала бути особливо обачна, бо ж не так давно оголосила, що вона при надії – знову. Ніхто не говорив про це, страшачись назар – зурочення. Пригадуючи попередні випадки, Лейла знала, що, коли вагітність тітоньки стане помітною, дорослі навколо поводитимуться так, наче її живіт росте від апетиту чи хронічного здуття. Поки що все було саме так: що більшою ставала тітонька, то менше її помічали. Усе одно, що вона зникала з їхніх очей, вицвітала, мов фото, залишене на асфальті під нещадним сонцем.

Лейла обережно зробила крок уперед і стала, спостерігаючи.

Тітонька схилилася над купою чогось, схожого на салат, і наче не помічала її. Вона дивилася на газету, що лежала на столі, і очі пронизливо горіли на блідому обличчі. Зітхнувши, вона схопила жменю салату й почала ритмічно шинкувати листя на дошці. Ніж рухався так швидко, що перетворився на розмиту пляму.

– Тітонько?

Рука зупинилася.

– Гм-м.

– На що ти дивишся?

– На солдатів. Чула, вони повертаються.

Бінназ вказала на знімок у газеті, і на мить вони завмерли, вдивляючись у підпис, намагаючись щось зрозуміти серед чорних крапок та закарлючок, які вишикувалися, мов піхотний батальйон.

– О, то це твій брат скоро буде вдома.

Тітонька мала брата, якого відправили до Кореї у складі п’ятитисячного турецького війська. Воно допомагало американцям, підтримуючи хороших корейців у боротьбі з поганими корейцями. Зважаючи на те, що турецькі солдати не говорили ані англійською, ані корейською, а американські солдати, певно, були такими ж невігласами в усіх мовах, крім власної, дитина дивувалася тому, як же вони спілкувалися, усі ті чоловіки з рушницями та пістолетами, а якщо не спілкувалися, то як тоді розуміли один одного? Але зараз такі питання були не на часі. Натомість вона широко всміхнулася.

– Ти, певно, так радієш!

Обличчя тітоньки спохмурніло.

– Чого б це? Хтозна коли його побачу, якщо побачу взагалі. Стільки часу минуло. Мої батьки, брати й сестри… давно нікого з них не бачила. Вони не мають грошей на подорож, а я не можу поїхати до них, хай і скучила за родиною.

Лейла не знала, що на це відповісти. Вона завжди вважала їх самих тітоньчиною родиною. Та, як послужлива дитина, вирішила змінити тему.

– Ти готуєш частування для гостей?

Говорячи це, вона дивилася на порубаний салат на дошці й помітила серед зелені щось таке, від чого зойкнула: рожеві хробаки, деякі розрізані на шматки, а деякі цілі, звивисті.

– Фу, що це таке?

– Це для діток. Їм сподобається.

– Для діток?

Лейла відчула, як усередині все стиснулося.

Вочевидь, мати мала рацію: тітонька хвора на голову. Мала опустила очі й побачила, що тітонька боса, ступні в неї потріскані й загрублі, наче вона кілька кілометрів ішла сюди пішки. Лейла зачепилася за цю думку: може, тітонька сновида, яка щоночі зникає в шурхотливій темряві, а на світанку поспішає додому, і в прохолодному повітрі її подих стає парою. Може, вона прослизає у ворота саду, забирається нагору по трубі, перестрибує перила балкона й прокрадається у свою спальню, не розплющуючи очей. Що як одного разу вона не згадає дороги додому?

Якщо тітонька мала звичку блукати вулицями уві сні, бабá мусив би про це знати. На жаль, Лейла не могла його спитати – ця тема, як і багато інших, була зовсім недоступна. Дівчинку турбувало те, що, поки вони з матір’ю спали в одній кімнаті, батько ночував з тіткою в іншій, нагорі. Коли вона запитала в матері, чому так, та відповіла, що тітонька боїться лишатися сама, бо уві сні бореться з демонами.

– Ти це їстимеш? – спитала Лейла. – Тобі від цього стане зле.

– Я? Ні! Кажу ж тобі, це для діток. – Погляд Бінназ був несподіваний, як сонечко, що сідає на палець, і такий же ніжний. – Хіба ти їх не бачила? Там, на даху. Я думала, ти там часто буваєш.

Лейла здивовано звела брови. Вона й не підозрювала, що тітка може навідуватися до її потайної схованки. Та її це не стривожило. У тітоньці було щось подібне до привида: вона не володіла речами, а просто пропливала крізь них. У будь-якому разі, дівчинка знала, що на даху не було жодних дітей.

– Ти мені не віриш, так? Думаєш, що я божевільна. Усі вважають мене божевільною.

У голосі жінки було стільки болю, стільки туги зібралося в її прекрасних очах, що це заскочило Лейлу. Соромлячись своїх думок, вона спробувала виправитися.

– Неправда. Я тобі завжди вірю!

– Упевнена? Це дуже серйозно – вірити в когось. Не можна легковажити такими словами. Якщо справді так думаєш, то мусиш підтримувати цю людину, хай що станеться. Навіть коли інші говорять про неї жахливі речі. Ти на це спроможна?

Дитина кивнула, радо приймаючи виклик.

Утішена тітонька всміхнулася:

– Тоді розповім тобі велику таємницю. Обіцяєш нікому не говорити?

– Обіцяю, – негайно сказала Лейла.

– Сьюзан тобі не мати.

Дівчинка вибалушила очі.

– Хочеш знати, хто твоя справжня мати?

Тиша.

– Це я тебе народила. День був холодний, але на вулиці торговець продавав солодкі абрикоси. Дивина, еге ж? Якщо вони дізнаються, що я тобі розповіла, то повернуть мене в селище, а може, і замкнуть у психіатричній лікарні, і ми більше ніколи не побачимося. Розумієш?

Мала кивнула з незворушним обличчям.

– Добре. Тоді тримай ротика на замку.

Тітонька повернулася до роботи, щось мугикаючи собі під ніс. Булькання в казані, теревені жінок у вітальні, клацання чайних ложок об склянки… Навіть баран у садку радо долучився до загального хору меканням.

– У мене є ідея, – раптом сказала Бінназ. – Коли до нас наступного разу прийдуть гості, покладемо їм хробаків у суміш. Уявляєш, як усі ці жінки тікатимуть з дому напівголі, і хробаки чіплятимуться їм до ніг!

Вона так реготала, що сльози виступили на очах. Похитнулася назад, зачепила кошик і перевернула його – картопля розсипалася на всі боки.

Лейла всміхнулася, не бажаючи того, і спробувала розслабитися. Це мусить бути жарт. Як інакше? Ніхто в родині не сприймав тітоньку серйозно, то чому вона має це робити? Тітоньчині зауваження значили не більше за краплини роси на холодній траві чи зітхання метелика.

Там і тоді Лейла вирішила забути почуте. Авжеж, це було б правильно. Але зерно сумніву вже було посіяно. Якась її частина хотіла розкрити правду, до якої інша частина не була готова і, може, ніколи й не буде. Вона не могла не відчувати, що щось між ними залишилося невирішеним, наче заплутане повідомлення на радіохвилі, яку погано чути, – уривки слів, з яких не вдається сформувати нічого зрозумілого.

Десь за пів години після цього Лейла всілася на даху, звісивши ноги з краю, як довгі сережки, і стискаючи ложку з цукровою сумішшю. Хоча дощу вже кілька тижнів не було, цегла була слизька, тож рухалася дівчинка обережно, знаючи: якщо впаде, може щось собі зламати, а навіть як і не зламає, з цим цілком упорається мати.

Доївши частування із зосередженістю циркача на канаті, Лейла повільно рушила до дальнього краю даху, куди нечасто зазирала. Зупинилася на півдорозі й уже збиралася розвернутися назад, коли щось почула – тихе, здавлене, наче метелик б’ється об скло ліхтаря. Тоді звук посилився. Тисячі метеликів. Зацікавившись, вона пішла на звук. І там, за купою коробок, у великій плетеній клітці сиділи голуби. Багато голубів. З обох боків клітки стояли миски зі свіжою водою та їжею. Газети внизу були трохи заляпані послідом, але загалом там було чисто. Хтось добре дбав про них.

Мала засміялася й заплескала в долоні. Усередині здійнялася хвиля ніжності, лагідно піднялася до горла, наче бульбашки її улюбленого напою – газозу[11]. Тітонька викликала бажання її оберігати, попри всі свої слабкості, а може, і завдяки їм. Але це почуття скоро перекрила хвиля збентеження. Якщо тітонька Бінназ мала рацію щодо голубів, то в чому іще вона мала рацію? Що як вона й справді її мати? У них однакові кирпаті носи, обидві чхають, щойно прокинуться, наче від алергії на ранкове світло. Також у них спільна звичка насвистувати, намазуючи на тост масло та джем, і випльовувати кісточки винограду чи томатні шкоринки. Вона спробувала пригадати, що ще вони мають спільного, але постійно поверталася до однієї думки: усі ці роки вона боялася циганів, які крадуть малих дітей і перетворюють їх на жебраків з порожніми очима, але можливо, ті, кого варто було боятися, жили в її домі. Може, це вони висмикнули її з материних рук?

Уперше вона змогла відсторонитися й подивитися на себе та свою сім’ю збоку, і від побаченого стало незатишно. Лейла завжди вважала їх нормальною родиною, яких повно по всьому світу. Тепер вона не була в цьому впевнена. Що як вони інакші за своєю природою? Вона ще не розуміла, що дитинство закінчується не тоді, коли статеве дозрівання змінює тіло, а коли розум може подивитися на життя збоку.

Лейла запанікувала. Вона любила матір і не хотіла думати про неї погано. Бабá вона теж любила, хай часом і побоювалася. Міцно охопивши себе руками, набираючи повні легені повітря, вона міркувала над своєю бідою. Їй було неясно, у що тепер вірити, у якому напрямку рухатися; наче заблукала в лісі, і стежки попереду стрибали й множилися перед очима. Хто з рідних був надійніший – батько, мати чи тітка? Дівчинка роззирнулася, наче шукала відповіді. Усе було незмінне. Але нічого вже не буде, як раніше.

Смак лимону й цукру танув у неї на язику, і так само танули до збентеженості почуття. Багато років по тому вона пригадуватиме це як мить, коли вперше усвідомила, що речі не завжди такі, якими здаються. Так само, як кисле ховається за солодким чи, навпаки, у кожному притомному глузді є часточка безумства, а в глибинах божевілля завжди мерехтить зерно ясності.

До того дня вона дбала, щоб не виявляти любові до матері в присутності тітоньки. Відтепер доведеться так само приховувати від матері любов до тітки. Лейла зрозуміла, що ніжність завжди треба ховати, бо такі почуття можна показувати тільки за зачиненими дверима, а після того ніколи про це не згадувати. Дорослі навчили її тільки такої любові, і ця наука матиме для неї тяжкі наслідки.