Читать книгу 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі - Элиф Шафак, Elif Shafak - Страница 4

Минуло три хвилини, відколи серце Лайли зупинилося, і вона згадала каву з кардамоном – міцну, темну, насичену. Цей смак завжди асоціювався в неї з вулицею борделів у Стамбулі. Дивно, що після спогадів дитинства їй згадалося саме це. Але пам’ять людини нагадує нічного гуляку, який забагато випив: хоч як намагається, але рухатися прямо не може. Її носить заплутаним лабіринтом, часто нудотними зиґзаґами, глуху до голосу розуму й спроможну розвалитися взагалі.

Отже, Лайла згадала вересень 1967 року. Сліпий завулок біля пристані, зовсім поруч з портом Каракой, біля Золотого Рогу, що розкинувся між рядами легальних борделів. Поблизу були вірменська школа, грецька церква, синагога сефардів, обитель суфіїв, православна каплиця – залишки минулого, яке ніхто вже не згадував. Колись це був квітучий торговий набережний район, де жили заможні спільноти левантійців[12] та юдеїв, пізніше – центр банкової й корабельної справи Оттоманської імперії, та сьогодні тут проводилися зовсім інші операції. Вітер носив приглушені повідомлення, переходили з рук у руки щойно отримані гроші.

Припортовий район завжди був таким людним, що пішоходи мусили бокувати, наче краби. Молоді жінки в коротких спідницях ходили попід руку; водії гукали їх з вікон автомобілів; туди-сюди метушливо бігали підмайстри з кав’ярень із тацями, повними маленьких склянок; туристи згиналися під вагою наплічників і роззиралися так, наче щойно прокинулися; чистильники взуття калатали щітками по мідних ящиках, обклеєних фотографіями акторок – скромними зовні й оголеними всередині. Торговці чистили солоні огірки, чавили сік, смажили нут і горлали один на одного, поки автомобілісти просто так натискали на клаксони. Запахи тютюну, поту, парфумів, смаженої їжі та час від часу марихуани, хай і нелегальної, змішувалися з солоним морським повітрям.

Бічні вулиці й провулки нагадували паперові ріки. Плакати соціалістів, комуністів і анархістів вкривали стіни, запрошуючи пролетаріат та селянство долучитися до майбутньої революції. Тут і там вони були пошматовані й розмальовані крайніми правими слоганами та їхнім символом – вовком, що виє всередині півмісяця. Двірники з пошарпаними віниками та втомленими поглядами збирали сміття: їх знесилювало розуміння того, що щойно вони відвернуться, на землю полетять нові брошури.

За кілька хвилин ходьби від порту, біля проспекту, що круто спускався з пагорба, лежала вулиця борделів. Від зовнішнього світу її відділяли залізні ворота, що потребували фарби. Перед ними відстоювали восьмигодинні зміни поліцейські. Деякі з них відверто ненавиділи свою роботу: вони з презирством ставилися до цієї розпусної вулиці та всіх, хто ступав на неї: і до чоловіків, і до жінок. У їхній грубій поведінці ховався німий докір, і вони не зводили очей з чоловіків, які скупчувалися біля воріт, прагнучи ввійти, але не бажаючи стояти в чергу. Дехто з поліцейських ставився до цього, як до будь-якої роботи, на якій вони позмінно виконували те, що мусили, а інші потай заздрили відвідувачам і мріяли помінятися з ними місцями, хай лише на кілька годин.

Бордель, у якому працювала Лайла, був одним із найстаріших у районі. Самотня люмінесцентна лампа мигтіла біля входу із силою тисячі сірників, які один за одним спалахували й вигоряли. У повітрі стояв запах дешевих парфумів, крани густо вкривав вапняковий наліт, а на стелях були липкі коричневі плями від нікотину та смоли, що зібралися за багато років куріння. Витончене мереживо тріщин вкривало стіни біля фундаменту – тонке, мов судини в налитому кров’ю оці. Під піддашком, одразу за вікном Лайли, висіло порожнє осине гніздо – кругле, таємниче, подібне до паперу. Потайний всесвіт. Час від часу вона відчувала гостре бажання торкнутися його, розламати, відкрити досконалу архітектуру, але щоразу казала собі, що не має права бентежити те, що природа задумала цілісним.

Це був уже другий її бордель на цій вулиці. У першому було так нестерпно, що ще до кінця року вона зробила те, на що не наважувався ніхто ані до неї, ані після: зібрала нечисленні пожитки, вдягнула єдине своє пальто й пішла шукати прихистку в сусідньому борделі. Ця новина розділила вулицю на два табори: одні казали, що Лайлу треба негайно повернути на попереднє місце, інакше всі матусині доньки почнуть робити так само, порушуючи неписаний кодекс цього ремесла, і весь бізнес покотиться до дідька; інші ж переконували, що по совісті, коли людина впала в такий відчай, що пішла шукати захисту, то слід їй його надати. Зрештою, мадам другого борделю, вражена Лайлиною відвагою й перспективою нового заробітку, який та могла принести, відчула до неї приязнь і прийняла, як свою. Але спочатку заплатила кругленьку суму колезі, щиро вибачилася перед нею й пообіцяла, що такого більше не станеться.

Нова мадам була жінкою з поважними формами, рішучою ходою й нафарбованими щоками, що звисали, мов шматки розтягнутої на вичинку шкіри. Вона мала звичку звертатися до кожного чоловіка, який з’являвся в будинку, «мій пашá», байдуже, чи то був постійний клієнт, чи ні. Раз на кілька тижнів вона відвідувала перукарню «Посічені кінці», де їй фарбували волосся в різні відтінки блонду. Широко розставлені, вирячені очі надавали її обличчю виразу постійної здивованості, хоча дивувалася вона нечасто. З кінчика могутнього носа розходилася павутина потрісканих капілярів, мов струмки, що стікають із гірського схилу. Ніхто не знав її справжньої імені. І повії, і клієнти в очі називали її Солодка Ма, а позаочі – Бридка Ма. Як мадам, вона була непогана, але мала схильність до надмірності в усьому: забагато курила, забагато лаялася, забагато кричала, її взагалі було забагато для всіх – максимальна доза.

– Ми тут ще з дев’ятнадцятого століття, – любила похвалитися Бридка Ма з гордістю в голосі. – І заснував нас ніхто інший, як великий султан Абдул-Азіз.

На стіні за її столом висів портрет султана в рамі, аж поки одного дня клієнт з ультранаціоналістичними нахилами не дорікнув їй цим перед усіма. Він недвозначно сказав їй не верзти таких дурниць про «наших величних пращурів і наше славетне минуле».

– Чого б це султан, завойовник трьох континентів та п’яти морів, дозволив відкрити в Стамбулі будинок розпусти? – вимагав він відповіді.

Бридка Ма, затинаючись і нервово крутячи в руках носовичок, почала:

– Ну, думаю, це тому…

– Кому цікаво, що ти думаєш взагалі? Ти що, історик?

Бридка Ма звела свіжовищипані брови.

– Чи, може, взагалі професор?! – пирхнув чоловік.

Плечі Бридкої Ма опустилися.

– Нетямуща жінка не має права спотворювати історію, – сказав клієнт уже серйозно. – Краще зарубай собі на носі: в Оттоманській імперії не існувало легальних борделів. Якщо поодинокі жінки воліли нишком цим займатися, це мали б бути християнки, єврейки чи циганки-язичниці. Бо кажу тобі: жодна гідна мусульманка не погодиться на таку аморальність. Вони радше помруть з голоду, ніж погодяться продатися. Тобто так було дотепер. Сучасні часи – нескромні.

Після такої лекції Бридка Ма тихо зняла портрет султана Абдул-Азіза й замінила його на натюрморт із жовтими нарцисами та плодами цитрусів. Однак друга картина була трохи менша за першу, тож обриси рами султана так і лишилися помітними на стіні, тонкі й бліді, мов намальована в піску мапа.

Коли ж цей клієнт з’явився знову, мадам, усміхаючись і вклоняючись, сердечно привітала його й запропонувала гарячу дівчину, яку йому винятково пощастило не пропустити:

– Вона їде звідси, мій пашá. Повертається до свого селища завтра. Ця змогла виплатити борги. Що тут поробиш? Каже, що решту життя каятиметься. Я їй так і сказала: «От молодець, можеш молитися й за нас усіх».

То була брехня, цілковито безсоромна. Жінка, про яку йшлося, справді їхала, але зовсім з іншої причини. В останні відвідини лікарні в неї знайшли гонорею та сифіліс. Їй заборонили працювати, тож вона мала триматися якомога далі від борделю, аж поки повністю не позбудеться інфекції. Бридка Ма ані словом про це не згадала, коли брала в чоловіка гроші й клала до шухляди. Вона не забула, як грубо він повівся з нею. Ніхто не буде так із нею говорити, особливо перед її працівницями. Бо ж, на відміну від самого Стамбула, міста добровільної амнезії, Бридка Ма мала чудову пам’ять. Вона пам’ятала кожен раз, коли з нею повелися нечемно, і мстилася, щойно отримувала нагоду.

Кольори всередині борделю були каламутні – бездушний коричневий, черствий жовтий і прісний зелений, як у вчорашньому супі. Після того як вечірній азан розкочувався між свинцевих бань і вигнутих дахів міста, Бридка Ма вмикала вогні – голі лампочки, пурпурові, бузкові, рубінові й кольору індиго, – і весь дім омивало химерне сяйво, наче поцілунок божевільної феї.

Біля входу висіла велика рукописна табличка в металевій рамі – перше, що бачили ті, хто заходив. Там було написано:

ГРОМАДЯНИНЕ!

Якщо бажаєш уберегтися від сифілісу та інших недуг, що передаються статевим шляхом, чини так:

1. Перш ніж піти з жінкою до кімнати, спитай карту здоров’я. Перевір, чи здорова та жінка!

2. Використовуй кондом. Переконайся, що він щоразу новий. За кондоми не доведеться переплачувати – спитай хазяйку, і вона дасть чесну ціну.

3. Якщо підозрюєш, що міг підхопити хворобу, не вештайся тут, іди до лікаря.

4. Недуг, що передаються статевим шляхом, можна уникнути, якщо ти рішуче налаштований захистити себе та СВОЮ НАЦІЮ!

Бордель працював із десятої ранку до одинадцятої вечора. Двічі на день Лайла мала перерву на каву: пів години по обіді й п’ятнадцять хвилин увечері. Бридка Ма не схвалювала вечірніх перерв, але Лайла наполягала на тому, що без денної дози кави з кардамоном матиме страшну мігрень, і обстояла своє.

Щоранку, коли відчинялися ворота, жінки всідалися на дерев’яних стільцях та ослінчиках за склом біля входу. Тих, хто нещодавно потрапив у бордель, було легко відрізнити від досвідчених за поведінкою. Новенькі сиділи, склавши руки на колінах, дивилися розфокусованими, далекими очима, як сновиди, які щойно прокинулися в незнайомому місці. Ті, хто були тут довше, байдуже й вільно походжали кімнатою – чистили нігті, чухали, де чухалося, заплітали одна одній волосся. Вони не боялися зорового контакту й без цікавості дивилися на чоловіків, які блукали за вікном групами, парами чи по одному.

Кілька жінок пропонували взятися за вишивку чи в’язання протягом довгих годин очікування, але Бридка Ма й чути про це не хотіла.

– В’язання?! Що за дурна ідея! Хочете нагадати цим чоловікам їхніх нудних дружин? А то ще й гірше – матерів? Звісно, ні! Ми пропонуємо те, чого вони не побачать удома, а не те саме.

Цей бордель був одним із чотирнадцяти в закапелку, тож клієнти мали чималий вибір. Вони походжали туди-сюди, зупинялися, дивилися, курили й зважували варіанти. Якщо потребували часу подумати, зупинялися біля вуличних торговців, щоб випити склянку розсолу чи з’їсти смажену випічку, відому як керхане татлиси – «бордельний пиріжок». Лайла з досвіду знала: якщо чоловік не вирішив у перші три хвилини, то вже й не вирішить. Після трьох хвилин вона зосереджувала увагу на іншому.

Більшість повій не гукала клієнтів, вдовольнялася час від часу повітряним поцілунком чи підморгуванням, демонстрацією декольте або розставлянням ніг. Бридка Ма не схвалювала, коли її дівчата були надто активні – казала, що так вони здаються дешевшими. Утім, вони не могли бути й холодними, наче непевними у власних якостях. Мусив бути «витончений баланс» – не те щоб самій Бридкій Ма був властивий хоч якийсь баланс, та вона очікувала від своїх працівниць того, чого їй самій так бракувало.

Кімната Лайли була на другому поверсі, перша праворуч. Як усі казали – найкраще місце в будинку. Не через розкіш інтер’єру чи вид на Босфор, а завдяки тому, що, якби щось пішло не так, її було б чутно внизу. Кімнати з іншого боку коридору були найгірші: хоч обкричися, ніхто до тебе не прибіжить.

Перед дверима Лайла поклала килимок у формі півмісяця, щоб чоловіки витирали ноги. Меблів у кімнаті було мало: майже все місце займало подвійне ліжко, вкрите покривалом з квітчастим візерунком із балдахіном до пари. Поруч стояла шафка з шухлядою на замку, у якій Лайла зберігала листи та дрібнички, що не мали жодної цінності, крім сентиментальної. Фіранки, пошарпані й вицвілі під сонцем, нагадували розрізаний кавун; чорні цятки, схожі на насіння, насправді були слідами від сигарет. У кутку стояли потрісканий умивальник і газова плита, на ній латунна джезва[13], а поруч із плитою – капці з блакитного оксамиту з атласними квітами й носаками, розшитими намистинками. То була найкрасивіша її річ. Біля стіни – шафа для одягу, виготовлена з каштану, дверцята якої не зачинялися до кінця. Усередині, під вішаками з одягом, лежали купи журналів, коробка з-під печива, повна презервативів, і пліснява ковдра, якою давно не користувалися. На протилежній стіні висіло дзеркало з листівками під рамою: Бріжит Бардо курить тонку сигарету, Ракель Велч позує в бікіні з анімалістичним візерунком, «Бітлз» та їхні біляві дівчата сидять на килимі з індійським йогом, а ще – листівки з різних місць: столична річка сяє під вранішнім сонцем, площа в стилі бароко злегка притрушена сніжком, бульвар, прикрашений діамантами нічних ліхтарів. Міста, у яких Лайла ніколи не була, але одного дня прагнула їх відвідати: Берлін, Лондон, Париж, Амстердам, Рим, Токіо…

Багато в чому це була привілейована кімната, що підкреслювала статус Лайли. Інші дівчата такого затишку не мали. Бридкій Ма Лайла подобалася – почасти тому, що була чесна й працьовита, а почасти тому, що дуже нагадувала сестру, яку Бридка Ма кілька десятиліть тому залишила на Балканах.

Лайлі було сімнадцять, коли вона вперше потрапила на цю вулицю – її продали в бордель чоловік та жінка, пара шахраїв, добре відомих поліції. То було років зо три тому, хоча здавалося, що в іншому житті. Вона ніколи не говорила про ті дні, як і про те, чому втекла з дому чи як опинилася в Стамбулі, не маючи де спинитися, з п’ятьма лірами та двадцятьма курушами в кишені. Пам’ять була її цвинтарем: там були поховані частини її життя, лежали в окремих могилах, і вона не мала наміру їх викопувати.

Перші місяці на цій вулиці були темні, дні мотузкою тягнули її до відчаю, так що кілька разів вона подумувала про те, щоб укоротити собі віку. Швидка, тиха смерть – тоді це можна було владнати. Її вибивали зі спокою дрібниці, кожен звук здавався громом. Навіть опинившись у будинку Бридкої Ма, який був дещо безпечнішим, вона думала, що далі не зможе. Сморід туалетів, мишачий послід на кухні, таргани в підвалі, виразки в роті клієнтів, бородавки на руках однієї з повій, плями від їжі на блузі мадам, мухи, що дзижчали всюди, – усе це змушувало її неконтрольовано чухатися. Уночі, поклавши голову на подушку, вона відчувала слабкий мідний запах, у якому вбачала гнилу плоть, і боялася, що він збирається в неї під нігтями, просочується до кровотоку. Вона була переконана, що підчепила якусь жахливу хворобу. Невидимі паразити повзали по шкірі й під нею. У місцевій бані, яку повії відвідували раз на тиждень, вона терла себе, поки все тіло не горіло червоним, а повернувшись, кип’ятила пошивки та простирадла. Марно. Паразити поверталися.

– То може бути сихічне, – мовила Бридка Ма. – Я таке бачила. Слухай, у мене чистий заклад. Якщо не подобається – повертайся назад. Але кажу тобі: це все – твоя голова. Скажи, твоя мати теж була поведена на гігієні?

Від цих слів Лайла завмерла. І припинила чухатися. Останнє, чого їй хотілося, – згадувати тітоньку Бінназ або той старий самотній будинок у Вані.

Єдине вікно в Лайлиній кімнаті виходило на задній двір, у якому росла самотня береза, а за нею стояв напівзруйнований будинок, де не було нічого, крім меблевої майстерні на першому поверсі. У ній близько сорока чоловіків гнули спини по тринадцять годин на добу, дихаючи пилом, лаком та хімікатами, назв яких не знали. Половина була нелегальними мігрантами. Ніхто не був застрахований. І більшості – не виповнилося й двадцяти п’яти років. На такій роботі довго не попрацюєш – випари руйнують легені.

За робітниками наглядав бородатий десятник, який нечасто розмовляв і ніколи не всміхався. Щоп’ятниці, коли він ішов до мечеті, вдягнувши таке[14] й узявши чотки, інші чоловіки відчиняли вікна й підглядали за повіями, вигинаючи шиї. Позаяк фіранки в борделі були майже весь час закриті, видно їм було небагато. Та вони не здавалися, завзято намагаючись вловити краєм ока крутий вигин сідниць чи голе стегно. Хвалилися один перед одним цією солодкою мукою й кашляли; порох, що вкривав з голови до ніг, робив їх зморшкуватими, волосся – сивим, а їх самих – схожими не так на стариганів, як на привидів, що застрягли між двома світами. Жінки з іншого боку двору переважно лишалися байдужі, але час від часу якась із них, важко сказати, чи то з цікавості, чи з жалю, з’являлася біля вікна і, спершись на підвіконня так, що груди важко звисали вперед, тихо курила, поки сигарета повністю не прогорить.

У кількох робітників був хороший голос, і вони любили співати, по черзі беручись за головну партію. У світі, який вони не могли ані повністю зрозуміти, ані підкорити, музика залишалася єдиною втіхою, за яку не треба було платити. Тож співали вони пристрасно й багато. Курдською, турецькою, арабською, фарсі, пушту, грузинською, черкеською, белуджійською, співали серенади силуетам жінок у вікнах, фігурам, омитим загадкою, радше тіням, аніж плоті.

Одного разу, зворушена красою почутого голосу, Лайла, яка до того завжди тримала фіранки запнутими, відсунула їх і визирнула до меблевої майстерні. Там вона побачила юнака – дивлячись на неї, він співав найсумнішу баладу, яку Лайла коли-небудь чула, про втікачів-коханців, яких забрала повінь. Очі в нього були наче мигдаль, кольору воронованого заліза; щелепа видавалася вперед, а на підборідді була виразна ямка. Лайлу вразила ніжність його погляду, не затьмареного жадобою. Хлопець усміхнувся їй, показавши досконалі білі зуби, і вона не змогла стримати усмішку у відповідь. Це місто завжди дивувало: у найтемніших кутках ховалися миті невинності, такі ухильні, що вони зникали ще до того, як усвідомиш їхню чистоту.

– Як тебе звати? – гукнув до неї юнак, перекрикуючи вітер.

Вона відповіла.

– А тебе?

– Мене? Я поки що не маю імені.

– Усі мають ім’я.

– Що ж, правда… Але я своє не люблю. Поки що можеш звати мене Хіч – «Ніщо».

Наступної п’ятниці, коли Лайла знову визирнула з вікна, юнака там не було. І за тиждень теж. Тож вона вирішила, що він зник назавжди – незнайомець, складений з голови та торсу, схожий на картину з іншого століття в рамі вікна й підвіконня чи на плід чиєїсь фантазії.

Та Стамбул не припиняв її дивувати. Рівно за рік вона знову зустріла його – несподівано. Тільки от цього разу Ніщо був жінкою.

Тоді Бридка Ма почала відправляти Лайлу до своїх шанованих клієнтів. Хоча бордель був дозволений урядом і всі грошові операції на його території – законними, діяльність за межами будинку була неліцензована, а отже, неоподаткована. Узявшись за цю нову справу, Бридка Ма неабияк ризикувала – хоч і прибутково. Якби її розкрили, на неї чекав би суд і, найімовірніше, в’язниця. Та Бридка Ма довіряла Лайлі, знала, що, навіть якщо дівчину спіймають, вона не скаже поліції, на кого працює.

– Мовчатимеш, як рибка, так? Розумниця.

Одного вечора поліція здійснювала рейд на десятки нічних клубів, барів і неліцензованих закладів по обидва боки Босфору, чимало неповнолітніх тусовщиків, наркоманів та повій було заарештовано. Лайла опинилася в камері з високою ставною жінкою, яка назвалася Налан і вмостилася в кутку, неуважно мугикаючи собі під ніс і вистукуючи ритм по стіні довгими нігтями.

Лайла, певно, і не впізнала б її, якби не знайома пісня – та сама стара балада. Їй стало цікаво й вона роздивлялася жінку: яскраві, теплі темні очі, квадратна щелепа, ямка на підборідді.

– Ніщо? – запитала Лайла, не вірячи своїм очам. – Ти мене пам’ятаєш?

Жінка схилила голову набік, її обличчя нічого не виражало. А тоді, розплившись у переможній усмішці, вона скочила на ноги, мало не вдарившись головою об низьку стелю.

– Ти – дівчина з борделю! Що ти тут робиш?

Тієї ночі за ґратами жодна з них не змогла заснути на брудному матраці: вони говорили, спочатку в темряві, тоді у тьмяному світлі світанку, складаючи товариство одна одній. Налан пояснила, що, коли вони зустрілися, вона тимчасово працювала в тій майстерні, збираючи гроші на операцію зі зміни статі, яка виявилася складнішою й дорожчою, ніж можна було очікувати, «та й пластичний хірург виявився тим ще вилупком». Та Налан не скаржилася, принаймні не надто голосно, бо, «чорт забирай», була готова все це пройти. Усе життя вона провела в полоні тіла, незнайомого, наче слово чужої мови. Народилася в родині заможних фермерів та вівчарів у Центральній Анатолії, а до цього міста приїхала, щоб виправити відверту помилку Всемогутнього Аллаха.

І нехай уранці спина Лайли боліла, бо вона сиділа цілу ніч, а ноги були важкі, мов колоди, дівчина відчувала, що з її плечей звалився якийсь тягар – це відчуття легкості, що сповнювало її нині, було майже забуте.

Щойно їх відпустили, дві жінки рушили до буречної, відчайдушно потребуючи чаю. Одна чашка перетворилася на багато чашок. Після того дня вони постійно підтримували зв’язок і зустрічалися в тому самому закладі. А зрозумівши, що можуть багато чого одна одній розповісти в перервах між зустрічами, почали листуватися. Налан часто надсилала Лайлі листівки, криво підписані кульковою ручкою, з багатьма помилками; Лайла натомість віддавала перевагу поштовому паперу та чорнилу й писала дуже охайно, як її багато років тому навчили у школі в Вані.

Час від часу вона відкладала ручку й думала про тітоньку Бінназ, пригадуючи її тихий жах від абетки. Лайла кілька разів писала родині, але відповіді не отримувала. Їй було цікаво, що вони робили з листами – чи тримали в коробці якнайдалі від чужих очей, чи рвали на клапті? Чи поштар ніс їх назад, а якщо так, то куди? Мало бути місце, якась загадкова адреса, куди відправляли небажані й непрочитані листи.

Налан жила у вогкій квартирці в підвалі на вулиці Майстрів казанів, неподалік площі Таксім. У квартирі була крива підлога, погнуті віконні рами й косі стіни; уся квартира була така дивна, що її міг спроєктувати тільки архітектор під наркотиками. Налан ділила її ще з чотирма трансжінками й парою черепашок, Тутті та Фрутті, яких могла розрізнити тільки вона. Коли йшла злива, здавалося, що труби от-от тріснуть чи туалет переповниться, хоча Налан завважувала, що Тутті й Фрутті, на щастя, добре плавають.

«Ніщо» не годилося на прізвисько такій наполегливій жінці, як Налан, тож Лайла вирішила називати її «Ностальгією» – не тому, що в неї сльози наверталися на очі від думок про минуле, вона була рада лишити його позаду, а тому, що Налан у місті страшенно сумувала за домом. Вона скучила за сільською місцевістю, за розмаїттям її ароматів, і дуже хотіла заснути на вулиці, під щедрим небом – там їй не довелося б постійно бути насторожі.

Жвава й запальна, люта з ворогами та вірна друзям, Налан Ностальгія, найвідважніша подруга Лайли.

Налан Ностальгія, одна з п’ятьох.