Читать книгу 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі - Элиф Шафак, Elif Shafak - Страница 6

За чотири хвилини після того, як Лайлине серце припинило битися, у її мозку сплив короткий спогад із запахом та смаком кавуна.

Серпень 1953 року. Найспекотніше літо за багато десятиліть – так казала мати. Лейла не могла усвідомити, що таке десятиліття. Поняття часу шовковою стрічкою вислизало їй крізь пальці. За місяць до того закінчилася корейська війна, і брат тітоньки повернувся до свого села. Тепер тітонька мала інші приводи хвилюватися. На відміну від попередньої, ця вагітність минала добре, за винятком того, що тітоньку нудило вдень і вночі. Змучена нападами нудоти, вона майже не утримувала всередині їжу. Спека теж не допомагала. Бабá запропонував їм поїхати у відпустку, кудись до Середземного моря – змінити обстановку. Разом із ними він запросив своїх брата й сестру з родинами.

Напхавшись у мікроавтобус, вони рушили до риболовецького містечка на південно-східному узбережжі. Їх було дванадцятеро. Дядько сидів поруч із водієм, і сонячні плями танцювали на його обличчі. Він розважав їх кумедними історіями про своє студентство, а коли історії скінчилися, узявся співати патріотичні гімни й залучати до цього решту. Навіть бабá співав із ним.

Дядько був високий і чепурний, з дуже коротко підстриженим волоссям, блакитнувато-сірими очима та довгими віями, що закручувалися на кінцях. Вродливий – так усі казали, і було помітно, як це вплинуло на його поведінку. Він ніс себе по життю з тією легкістю, якої очевидно бракувало решті членів родини.

– Ви погляньте на нас, на могутню родину Акарсу! З нас вийде хороша футбольна команда, – сказав дядько.

Лейла, яка сиділа з матір’ю позаду, вигукнула:

– Гравців має бути одинадцятеро, не дванадцятеро!

– Хіба? – озирнувся на неї дядько. – Тоді ми будемо гравцями, а ти – тренером. Керуй нами, робитимемо все, чого хочеш. До ваших послуг, мем.

Лейла засяяла, тішачись перспективою хоч раз побути головною. Решту мандрівки дядько радо їй підігравав. На кожній зупинці відчиняв перед нею двері, приносив напої та печиво, а коли після обіду пройшов дощ, переніс через калюжу на дорозі, щоб вона не забруднила туфельки.

– То вона футбольний тренер чи Цариця Савська? – запитав бабá, спостерігаючи за цим збоку.

– Вона тренер нашої футбольної команди і цариця мого серця, – відповів дядько, і всі заусміхалися.

То була довга, повільна поїздка. Водій курив самокрутки, дим вився навколо нього тонкими пасмами, залишаючи непрочитані звістки курсивом. За вікном нещадно пекло сонце. Повітря в автобусі здавалося задушливим, цвілим. Лейла сиділа на своїх долонях, щоб розпечена оббивка не пекла голі стегна, але втомилася й здалася. Краще вдягла б довгу сукню чи широкі шаровари, а не бавовняні шортики. На щастя, солом’яний капелюшок з яскравими червоними вишеньками вона не забула: вишеньки мали вкрай апетитний вигляд.

– Поміняємося капелюхами? – запропонував дядько.

У нього була біла федора з вузькими крисами, хай і не нова, але вона йому дуже пасувала.

– Поміняємося!

Стало темно, Лейла сиділа в новому капелюсі й визирала у вікно на розмите шосе. Світло зустрічних фар нагадувало їй ті сріблясті слизькі сліди, які лишали по собі в саду слимаки. За шосе сяяли ліхтарі маленьких містечок, тут і там виднілися скупчення будинків, силуети мечетей та мінаретів. Дівчинці було цікаво, які родини мешкають у тих будинках, які діти, якщо вони там є, дивляться на їхній мікроавтобус і уявляють собі, куди він може їхати. Коли вони нарешті приїхали, був уже пізній вечір, тож вона заснула, притиснувши капелюх до грудей, і її маленьке бліде відображення у вікні пропливало повз будинки.

Побачивши, де вони мали зупинитися, Лейла була здивована й трохи розчарована. Усі вікна вкривали старі та подрані сітки від комарів, по стінах повзли плями цвілі, кропива й реп’яхи пробивалися крізь камінці доріжок у саду. Але на її втіху у дворі стояла дерев’яна ванна, у яку можна було накачати води. Далі дорогою в полі височіла велетенська шовковиця. Коли з гір налітав вітер і хитав дерево, з гілок дощило фіолетовими ягодами, що лишали плями на одязі та руках. Дім був не надто зручний, але незвичний, тож обіцяв пригоди.

Її старші двоюрідні брати й сестри, усі – по-різному похмурі підлітки, сказали, що Лейла надто мала, щоб жити з ними. З матір’ю вона так само не могла ночувати – їй відвели таку маленьку кімнату, що туди ледь умістилися всі її валізи. Тож Лейлі довелося спати з малюками, деякі з яких мочилися в ліжко і плакали або хихотіли уві сні, залежно від змісту снів.

Уночі Лейла лежала без сну, розплющивши очі й не ворушачись, прислухаючись до кожного тріскоту, придивляючись до кожної тіні. Судячи з гудіння комарів, вони, певно, пробралися через дірки в сітці й тепер кружляли в неї над головою, дзижчали у вухах. Зачекали, поки темрява стане повною, і прослизнули до кімнати одночасно – і комарі, і її дядько.

– Ти спиш? – запитав він, коли прийшов уперше й сів на край її ліжка. Говорив тихо, майже пошепки, щоб не розбудити малюків.

– Так… хоча ні.

– Спекотно, правда? Мені теж не спиться.

Лейлі було дивно, що він не пішов до кухні, де міг би налити собі склянку холодної води. У холодильнику стояла миска з кавуном – ідеальний нічний перекус, добре освіжає. Вона знала, що деякі кавуни виростають такі величезні, що всередину можна покласти дитинку, і ще місце залишиться. Але це вона лишила при собі.

Дядько кивнув, наче прочитав її думки.

– Я недовго, побуду з тобою трошки – якщо твоя високість дозволить?

Вона спробувала всміхнутися, але обличчя заціпеніло.

– Ем, гаразд.

Дядько швидко відсунув простирадло й вклався поруч із нею. Вона відчувала, як б’ється його серце, голосно та швидко.

– Ти прийшов глянути, як Тольга? – запитала Лейла через повну ніяковості мить.

Тольга був молодшим сином дядька й спав у колисці під вікном.

– Хотів переконатися, що в усіх усе добре. Але краще помовчімо. Не хочеться нікого розбудити.

Лейла кивнула. У цьому був сенс.

У дядька забуркотіло в животі. Він присоромлено всміхнувся.

– О, певно, трохи переїв.

– Я теж, – сказала Лейла, хоча це було не так.

– Правда? Дай подивлюся, чи повний у тебе животик. – Він задрав її нічну сорочку. – Можна покласти на нього руку?

Лейла промовчала.

Він почав вимальовувати долонею кола навколо її пупка.

– Гм-м. Боїшся лоскоту?

Лейла похитала головою. Більшість людей бояться лоскоту ступень і пахв. Їй було лоскотно в шиї, але вона не збиралася цього йому казати. Гадала, що коли люди дізнаються про твоє слабке місце, то цілитимуть точно в нього. Тож краще промовчати.

Спочатку кола були маленькі й легкі, але вони росли, доходили до інтимних частин. Лейла засоромилася, відсунулася. Дядько присунувся ближче. Від нього пахло тим, що їй не подобалося, – жувальним тютюном, алкоголем, смаженими баклажанами.

– Ти завжди була моєю улюбленицею, – мовив він. – Певен, ти про це знаєш.

Улюбленицею? Він зробив її тренером футбольної команди, але ж… Зауваживши збентеження дівчинки, дядько другою рукою погладив її по щоці.

– Хочеш скажу, чому люблю тебе найбільше?

Вона чекала. Їй було цікаво про це почути.

– Бо ти не егоїстка, як усі інші. Розумна, мила дівчинка. Тільки не змінюйся. Пообіцяй, що не змінишся.

Лейла кивнула й подумала, що старші двоюрідні роздратувалися б, почувши, які компліменти він їй робить. Шкода, що їх тут немає.

– Ти мені довіряєш?

Його очі в темряві здавалися топазами.

І ось вона знову кивнула. Значно пізніше Лейла зневажатиме цей свій жест – безумовний послух перед віком та владою.

Дядько сказав:

– Коли підростеш, я захищатиму тебе від хлопців. Ти не знаєш, які вони. Не дозволятиму їм до тебе підходити.

Дядько поцілував Лейлу в чоло, як завжди робив на свята, коли родини приїздили одна до одної в гості і він дарував їй карамельки та кишенькові гроші. Поцілував її точно так само. А тоді пішов. Першої ночі.

Наступного вечора він не з’явився, і Лейла була готова забути про цей випадок. Та третьої ночі дядько повернувся. Цього разу він усміхався ширше. У повітрі линув пряний аромат: невже дядько намастився лосьйоном після гоління? Щойно Лейла його побачила, заплющила очі, вдаючи, ніби спить.

Він тихо відсунув простирадло, згорнувся біля дівчинки. Знову поклав руку їй на живіт: цього разу кола були більші, наполегливіші – вони вимагали того, що дядько вже вважав своїм.

– Учора не зміг прийти, твоя єнге[15] погано почувалася, – сказав він, наче вибачався за пропущену зустріч.

Лейла чула, як хропе її мати в кімнаті далі по коридору. Бабá й тітонька отримали велику кімнату нагорі, ближче до вбиральні. Дівчинка підслухала їхню розмову: вони говорили про те, що тітонька прокидається серед ночі і краще їй спати самій. Чи це значить, що вона більше не бореться з демонами? Чи що демони, зрештою, перемогли?

– Тольга мочиться в ліжко, – бовкнула Лейла, розплющивши очі.

Вона не знала, чому це сказала. Ніколи не бачила, щоб хлопчик таке робив.

Якщо дядька це заскочило, то він нічим себе не видав.

– Знаю, дорогенька. Я про це подбаю, не хвилюйся.

Дядько тепло дихав їй у шию. На щоках у нього відросла щетина, вона була колюча. Лейла пригадала наждачний папір, яким бабá обробляв дерев’яну колиску для майбутньої дитини.

– Дядьку…

– Тихо. Ми не повинні нікого розбудити.

«Ми». Вони були командою.

– Тримай його, – сказав він і штовхнув її руку до своїх піжамних шортів, до місця між ногами. Дівчинка скривилася, забрала пальці. Дядько схопив її за зап’ясток, потягнув руку вниз, заговорив люто й роздратовано: – Тримай, кажу!

Лейла відчувала під долонею його твердість. Він звивався, стогнав, стискав зуби. Рухався вперед і назад, дихав чимдалі швидше. Вона лежала, мов скам’яніла. Уже навіть не торкалася його, та навряд чи він це усвідомлював. Простогнав востаннє й завмер, важко дихаючи. У повітрі гостро запахло чимось, простирадло змокло.

– Бачиш, що ти зі мною зробила, – сказав він, коли знову зміг говорити.

Лейла була спантеличена, їй стало соромно. Інстинктивно вона відчувала, що це неправильно, що такого не мало бути. І це вона винна.

– Ти нечемна дівчинка, – сказав дядько. Вигляд він мав серйозний, майже сумний. – Здаєшся такою милою й невинною, але це лише маска, так? Під нею ти така сама брудна, як усі інші. Невихована. Як ти мене обдурила.

Лейла відчула провину, таку гостру, що й поворухнутися не могла. В очах стали сльози. Вона намагалася не плакати, але стримати схлипування не вдалося.

Дядько дивився на неї.

– Так, гаразд. Мені нестерпно бачити, як ти плачеш.

Майже одразу плач ущух, хоча Лейлі не стало краще – тільки гірше.

– Я все одно тебе люблю.

Його вуста накрили її рот.

Її ще ніхто не цілував у губи. Усе тіло дівчинки заніміло.

– Не хвилюйся, нікому не скажу, – мовив він, маючи її мовчання за покору. – Але ти мусиш довести благонадійність.

Таке складне слово. «Благонадійність». Лейла навіть не знала, що це значить.

– Значить, що ти нікому про це не скажеш, – мовив дядько, на крок випереджаючи її думки. – Значить, що це буде нашою таємницею. Про це можуть знати лише двоє, я і ти. Жодних третіх осіб. Тепер скажи мені: ти вмієш зберігати таємниці?

Авжеж, вона вміла. У її скриньці вже лежало багато секретів. Це буде ще один.

Пізніше, підростаючи, Лейла знову й знову запитувала себе: чому він вибрав її? Їхня родина була велика. Вона – не найкрасивіша. Не найрозумніша. Насправді в ній не було нічого особливого. Вона все міркувала, аж поки одного дня не збагнула, яке це жахливе запитання. Питати «чому я?» – однаково, що казати «чому не хтось інший?» – і за це вона себе ненавиділа.

Літній будинок із зеленими від моху віконницями та низьким парканом, що доходив до галькового пляжу. Жінки готували, замітали, мили посуд; чоловіки грали в карти, шашки, доміно; діти носилися без нагляду, кидалися одне в одного реп’яхами, які прилипали до всього. Землю встеляли розчавлені ягоди шовковиці, на оббивці меблів були плями від кавуна.

Літній будинок біля моря.

Лейлі було шість; її дядькові – сорок три.

У той день, коли вони повернулися до Вана, Лейла злягла з лихоманкою. У роті був присмак металу, у шлунку – важкий вузол болю. Температура була така висока, що Бінназ та Сьюзан разом підхопили її, понесли до ванної, занурили в холодну воду, але марно. Вона лежала в ліжку з просякнутим оцтом рушником на чолі, цибуляною припаркою на грудях та шматками картоплі на животі. Кожні кілька хвилин їй втирали яєчні білки в ступні. У будинку смерділо, як на рибному ринку під кінець літнього дня. Нічого не допомагало. Дитина щось белькотіла, скреготала зубами, час від часу провалювалася в безпам’ятство, і перед очима в неї танцювали цятки світла.

Гарун подзвонив місцевому цирульнику, який, крім безпосередніх обов’язків, робив обрізання, видаляв зуби й ставив клізми, але виявилося, що він поїхав на терміновий виклик. Тож Гарун запросив Пані Фармацевтку, хай як важко далося таке рішення, – ані йому ця жінка не подобалася, ані він їй.

Ніхто точно не знав її імені, для всіх вона була «Пані Фармацевткою» – жінка вкрай дивна, але авторитетна. Кремезна вдова з яскравими очима й ґулькою, такою туго натягнутою, як і її усмішка, вона носила шиті на замовлення костюми, зухвалі капелюшки й говорила з упевненістю людини, яка звикла до того, що до неї дослухáються. Була поборницею відокремлення церкви від державних справ, усього сучасного та багатьох інших речей, що прийшли із Заходу. Відверто протестуючи проти полігамії, не приховувала неприязні до чоловіка з двома дружинами – кривилася від самої думки про це. У її очах Гарун з усією його родиною, з їхніми забобонами й упертою відмовою пристосуватися до наукової епохи являли собою повну протилежність тому майбутньому, якого вона бажала своїй неоднорідній країні.

Утім, вона прийшла на допомогу. Разом з нею прийшов її син Сінан, одноліток Лейли. Єдина дитина, вихована матір’ю, яка працює, – це було нечувано. Мешканці містечка часто пліткували про них, іноді зі зневагою, іноді насмішкувато, але обережно. Попри всі перешіптування, вони поважали Пані Фармацевтку і, бувало, потребували її допомоги. Тобто мати із сином жили на краю суспільства, толеровані, але не прийняті до кінця.

– І давно це з нею? – одразу запитала Пані Фармацевтка.

– З учорашнього вечора… Ми зробили все, що тільки могли, – відповіла Сьюзан.

Бінназ, яка стояла поруч із нею, кивнула.

– Так, я бачу, що ви робили, – цибуля й картопля, – пирхнула Пані Фармацевтка.

Зітхнувши, вона розкрила чорну шкіряну сумку, подібну до тієї, яку цирульник брав на обрізання хлопчиків. Дістала кілька сріблястих коробочок, шприц, скляні пляшечки, мірні ложки.

Тим часом хлопчик, майже схований за материними спідницями, вигнув шию й витріщився на тремтливу та спітнілу дівчинку на ліжку.

– Мамо, вона помре?

– Цс-с, не мели дурниць, усе буде добре, – відповіла Пані Фармацевтка.

Тільки тоді Лейла повернула голову на звук, подивилася на жінку й побачила піднятий шприц; крапелька на вістрі сяяла, наче уламок діаманта. Дівчинка заплакала.

– Не бійся, я тебе не скривджу, – мовила жінка.

Лейла хотіла щось сказати, але їй забракло сили. Її повіки затремтіли, свідомість попливла.

– Гаразд, допоможете мені? – спитала Пані Фармацевтка. – Її треба перевернути на бік.

Бінназ негайно відгукнулася. Сьюзан, яка не менше хотіла допомогти, взялася шукати собі важливу справу й почала наливати оцет у миску, що стояла на столику біля ліжка. Кімнату заповнив гострий запах.

– Іди геть, – звернулася Лейла до силуету біля ліжка. – Дядьку, йди.

– Що вона таке каже? – запитала Сьюзан, здивовано зсунувши брови.

Пані Фармацевтка похитала головою.

– Нічого, у бідолашної галюцинації. Після уколу їй стане краще.

Плач Лейли поглибився, перетворився на хрипкі схлипування.

– Зажди, мамо, – озвався хлопчик, стривожено скривившись.

Він підійшов до ліжка, схилився до голови Лейли й тихо заговорив їй на вухо.

– Коли тобі роблять уколи, треба когось обіймати. У мене вдома є плюшева сова та мавпочка, але сова краща.

Поки він говорив, Лейлині схлипування перейшли в довге зітхання й вона замовкла.

– Якщо в тебе немає іграшки, можеш узяти мою руку. Я не проти.

Він м’яко взяв дівчинку за руку – легку, майже позбавлену життя. Однак, на його подив, коли голка ввійшла в її тіло, вона переплела свої пальці з його й не відпускала.

Після уколу Лейла майже одразу заснула важким, міцним сном. Дівчинці снилося, що вона опинилася на солончаковому болоті й бреде через очерет, за яким розстелився величезний океан, і грубі, мінливі хвилі розбиваються одна об одну. Дядько гукав її з риболовецького човна вдалині; попри негоду, він з легкістю гріб до неї, наближався зі швидкістю серцебиття. Стривожена, вона намагалася повернути назад, але ледь ворушила ногами в цьому липкому багні. А тоді відчула чиюсь утішну присутність: син Пані Фармацевтки. Він, певно, увесь час був поруч, із брезентовою сумкою в руці.

– Ось, візьми, – мовив він і дістав із сумки шоколадку в сяйливій фользі. Прийнявши подарунок, Лейла відчула, попри незручність, що нарешті розслабляється.

Коли температура впала й вона розплющила очі, нарешті готова поїсти йогуртового супу, то негайно запитала про нього, не знаючи, що вони вже скоро зустрінуться знову, і цей тихий, інтелігентний, дещо незграбний, добросердий і болісно сором’язливий хлопчик стане першим щирим другом у її житті.