Читать книгу 10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному світі - Элиф Шафак, Elif Shafak - Страница 5

Колись давно та довго Налан звали Османом і вона була сином анатолійського фермера. Османові дні були напоєні пахощами зораної землі й подиху диких трав, сповнені справами: виорати поле, нагодувати курчат, подбати про молочних корів, переконатися, що медоносні бджоли переживуть зиму… Бджола все коротке життя працює, щоб зробити меду на край чайної ложки. Осман питав себе, що ж за життя створить він – це запитання збуджувало й водночас лякало до глибини душі. Ніч у селі приходить рано. Коли ставало темно і молодші брати та сестри лягали спати, він сідав у ліжку біля плетеної лампи. Повільно вигинав руки то в один, то в другий бік під лише йому чутну мелодію, так щоб на протилежній стіні затанцювали тіні. У вигаданих історіях він завжди грав головну роль: перської поетеси, китайської принцеси, російської імператриці. Персонажі змінювалися, одне залишалося незмінним: подумки він завжди був дівчинкою, не хлопцем.

У школі все було зовсім інакше. У класі історіям не було місця – самі правила та повторення. Османові було важко запам’ятовувати написання певних слів, учити вірші напам’ять чи проголошувати молитви арабською, важко не відставати від інших. Учитель – холодний, суворий чоловік, який походжав туди-сюди з дерев’яною лінійкою й ляскав нею неслухняних, – не мав терпіння до нього.

Раз на семестр вони ставили патріотичні п’єси; популярні учні отримували ролі турецьких воєнних героїв, а решта класу мала вдавати грецьку армію. Та Осман був не проти грати грецького солдата – треба було просто швиденько померти й лежати собі на підлозі до кінця п’єси. Він був проти постійного глузування та цькування. Усе почалося, коли один із хлопців побачив його босі ноги й помітив, що він нафарбував на них нігті. «Осман тюхтій!» Заробити такий ярлик – це все одно, що щоранку заходити до класу з мішенню на чолі.

Його батьки мали гроші й майно, могли дозволити собі відправити дітей до кращих шкіл, але батько, не довіряючи місту та містянам, вважав, що доречніше вчитися працювати на землі. Осман знав назви рослин і трав, як його міські однолітки знали імена попспіваків та кінозірок. Життя було передбачуване та стабільне, надійна вервечка причин і наслідків: настрій людей залежав від зароблених грошей, гроші залежали від врожаю, врожай залежав від сезону, сезони були в руках Аллаха, а Аллаху ніхто не був потрібен. Одного разу Осман вийшов з цього циклу, коли поїхав на обов’язкову службу до армії. Там він навчився чистити рушницю, заряджати зброю, рити окопи, кидати гранату з даху і сподівався, що ці вміння більше не знадобляться. Щоночі в казармі, яку він ділив з сорока трьома іншими солдатами, йому хотілося поновити старі ігри з тінями, але там не було ані порожньої стіни, ані чарівної олійної лампи.

Повернувшись, він застав родину такою, якою й лишив. Але сам став інший. Він завжди знав, що в душі був жінкою, та армійські випробування розпластали його душу так, що Осман дивним чином відчував у собі сміливість жити своїм життям. За примхою долі, тоді мати вирішила, що Османові час одружитися й подарувати їй онуків, хоча їх уже мала. Попри хлопцеве заперечення, мати взялася шукати йому гідну дружину.

У ніч весілля, поки гості плескали під барабани, а молода наречена чекала в кімнаті нагорі в халаті на голе тіло, Осман утік із дому. Над головою гукав пугач і квилив лежень – ці звуки хлопець знав не гірше за власне дихання. Він пробіг майже двадцять кілометрів до найближчої станції, застрибнув на перший потяг до Стамбула й назад не повернувся. Спочатку спав просто неба, працював масажистом у хамамі з поганою гігієною і ще гіршою репутацією, а скоро влаштувався на вокзал Гайдарпаша мити туалети. Саме на цій роботі Осман склав головні враження про людей як таких. Не варто філософічно розводитися про природу людства, не попрацювавши пару тижнів у громадському туалеті, де видно, що саме люди роблять лише тому, що можуть: зривають шланги зі стін, ламають ручки на дверях, пишуть огидні фрази, мочаться на рушники, розкидають усюди бридоту й погань, знаючи, що комусь доведеться все це прибирати.

Не таким він уявляв це місто й точно не з такими людьми волів іти по життю. Але тільки в Стамбулі він міг стати зовні тим, ким був усередині, тож лишався там і вперто домагався свого.

Османа більше не було. Лишилася тільки Налан, без вороття.