Читать книгу Жерміналь - Еміль Золя - Страница 2

Беззоряної ночі, темної й густої, мов те чорнило, якась самотня чоловіча постать простувала голою рівниною.

Подорожній ішов з Марш’єнна до Монсу битим шляхом, що перерізує навпростець бурячники рівною смугою з десять кілометрів завдовжки і сполучає цих двоє сусідніх міст. Він ішов навмання і не міг розгледіти навіть чорного ґрунту під своїми ногами, і лише наскоки березневого вітру, широкі й глибокі, мов хвиля на морі, зледенілого від перельоту над замерзлими болотами та обголілими неокраїми просторами, нагадували про неосяжний обшир рівнини навкруги нього. На темному тлі неба, скільки око сягало, не вирізувалося силуету дерева або будівлі, а шосе, мов загата, простяглося рівне-рівне вперед у сліпий морок ночі.

Подорожній вийшов з Марш’єнна десь о другій годині. Він поспішав і здригався усім тілом під благенькою одежею – бавовняною курткою та плисовими штанями. Невеличкий, обв’язаний картатою хустиною клунок дуже заважав йому; він притискав його ліктями то до одного, то до другого боку, щоб тільки відразу засунути глибоко в кишені свої закляклі порепані руки, на які від хльостання східного вітру подекуди аж кров повиступала. В голові безробітного, безпритульного робітника не було думок – була тільки одна надія: може, холод трохи спаде, як розвидниться. Ішов він так уже з годину, аж ось за два кілометри від Монсу вгледів ліворуч просто в повітрі якісь червоні вогні, мов три жарини. Одну мить він вагався – не зважувався підійти, проте болюче жадання зогріти руки перемогло.

Дорога спускалася в яр, і нараз усе зникло. Праворуч ішов грубезний дощаний баркан, а за ним простяглася колія; ліворуч – порослий травою косогір, а там, далі – невиразні обриси якогось селища з низенькими одноманітними будівлями.

Подорожній зробив ще зо дві сотні кроків. Дорога раптом повернула, і з темряви перед очима знову виринули йому ті самі червоні вогні, і знову це так само його здивувало; він досі не міг зрозуміти, як це вони палають так високо в мертвому небі, немов якісь димучі місяці. Погляд його перебіг на землю, і тут інше звернуло на себе його увагу. Перед ним лежало важке громаддя низьких будівель, а над ним стримів силует фабричного димаря. Подекуди крізь помутнілі шибки пробивалося тьмяне світло. Кілька підсліпуватих ліхтарів висіло вздовж почорнілих зрубів, що видавалися якимись велетенськими підпорами. І глибоко з цього фантастичного громаддя, повитого мороком і димом, виривався лише один звук – важкий, глибокий видих пари з незримого паровика.

Тоді подорожній зрозумів: то була копальня. Пекучий сором засмоктав йому під серцем: навіщо йти? Роботи й тут не буде. Замість попростувати до будівель він наважився, нарешті, зійти на насип до трьох червоних вогнів – трьох чавунових жаровень, де горіло кам’яне вугілля, щоб робітникам було видніше й тепліше працювати. Возії скидали сюди вивезену з шахти землю і, мабуть, мали працювати до пізньої ночі. Тепер подорожній почув виразно стукіт коліщат по рейках і міг розгледіти рухливі постаті робітників, що спорожняли вагонетки перед жаровнями.

– Здорові були, – озвався подорожній, підходячи до першої жаровні.

Спиною до неї стояв старий дід у фіолетовій шерстяній фуфайці та шапці з кролячої шкурки. Його здорова гніда коняка, мов скам’яніла, стояла поруч та покірно дожидала, доки звільнять шість вагонеток, що їх вона притягла сюди. Рудий сухоребрий хлопець не дуже квапився з роботою, і його обважніла рука мляво натискала на важіль… А вгорі так само шугав крижаний вітер, і його потужні подихи краяли повітря, мов лезо велетенської коси.

– Здорові, – відповів старий і замовк.

Подорожній відчув на собі його недовірливий погляд і негайно назвав себе.

– Мене звуть Етьєн Лантьє… Я механік… Чи немає тут часом у вас якої роботи?

Полум’я освітило його; це був чорнявий, вродливий хлопець; він видавав років на двадцять або трохи більше, і в його тонкому, сухорлявому тілі почувалася велика сила, дарма що на зріст був він не дуже високий.

Його слова, очевидячки, заспокоїли возія, але той похитав головою.

– Роботи для механіка? Еге! Ще вчора двоє приходило… Роботи чортма…

Вітер налетів знову, і мова урвалася йому на півслові.

За хвилю, показуючи рукою на темне громаддя будівель під пагорком, Етьєн спитав:

– Це – копальня, правда ж?

На цей раз старий не здолав йому відповісти: жорсткий напад кашлю здушив йому горло; нарешті він відкашлявся, сплюнув, і його харкотиння впало чорною плямою на землю, зчервонілу від відблисків вогнища.

– Еге, це копальня «Воре»… А он і селище. Гляньте!

І він показав рукою на обриси селища, що здалеку ще впало в око подорожньому. Тим часом вагонетки спорожнили, і старий поплентався за ними, ледве переставляючи свої закляклі, ревматичні ноги і не махнувши навіть батогом; його кремезна коняка посунула сама, важко тягнучи по рейках вагонетки проти вітру; вітер шугав і настовбурчував їй шерсть.

Тепер шахта «Воре» перестала бути тьмяним видінням. Етьєн з насолодою грів свої нужденні, порепані руки й не міг відійти від вогню. Перед очима в нього виразно виступали усі частини шахти: осмолений сарай – сортувальня, башта над шахтовим колодязем, велике приміщення з підйомною машиною та невеличка чотирикутна башточка відливного насоса. Ця шахта на дні яру зі збитими в одну купу цегляними будівлями та гострим димарем, задертим вгору, мов грізний ріг, здавалася Етьєнові якимсь диким, неситим звіром, що чатує тут і ось-ось кинеться на світ і поглине його. Втопивши очі в темряву, він думав про себе, про своє безпритульне життя за цей останній тиждень, коли він блукав по всіх усюдах, шукаючи роботи; перед очима в нього переходили картини близького минулого: залізнична майстерня, де він працював, де дав ляпаса начальникові, потім як вигнали його з Лілля, як потому він довго поневірявся, – звідусіль його гнали, ніде не міг зачепитись. У суботу він прибився до Марш’єнна, де буцімто мала бути робота на металургійних заводах; никав туди-сюди, але ні по заводах, ні в Сонневілля роботи не було, і довелося йому цілісіньку неділю просидіти на подвір’ї на тартаку, примостившися за колодами, звідки о другій годині ночі вигнав його нині сторож. В кишені в нього ані су, ані скоринки хліба. Що чинити тепер? Хіба блукати битими шляхами без жодної мети, не маючи навіть де заховатися від рвучкого вітру?..

Так, це була справді шахта; поодинокі ліхтарі освітлювали купи видобутого вугілля; грюкнули двері, і в смузі яскравого світла Етьєн побачив розпалені, вогнедишні печі. Тепер він зрозумів: важкий, глибокий безупинний звук, мов видих здушеної за горло страшної потвори, виривався з насоса.

Рудий робітник, що спорожняв вагонетки, досі навіть не глянув на Етьєна, а той якраз нахилився підняти свій клунок, що впав на землю. Коли це за його спиною знову почувся тяжкий кашель, – то повернувся старий возій. Він повільно виходив із темряви, а за ним його гніда коняка тягла й на цей раз шість навантажених вагонеток.

– А в Монсу фабрики є? – спитав подорожній.

Старий знову сплюнув чорним.

– Цього добра там не бракує, – відповів він, і слова його понеслися за вітром. – Ось якби ви глянули туди три-чотири роки тому! Все аж гуло, робота кипіла, робітників не вистачало, ніколи ще так не заробляли люди… А ось тепер знову почало животи затягати. Лихо та й годі в цілому краї: робітників звільняють; чуєш – то тут, то там майстерню зачинили… Може, імператор у цьому й не винен, та тільки навіщо здалася йому та війна в Америці[1]? І як на гріх, ще й холера на худобу та на людей пала…

Вітер забивав їм дух, а вони перемовлялися короткими фразами – скаржились один одному на лиху долю.

Етьєн оповів старому, як він ось уже тиждень цілий марно шукає роботи, – з голоду доведеться здихати, чи що? Незабаром, мабуть, по всіх шляхах снуватимуть старці з довгою рукою. Старий згоджувався з ним і казав, що кінець кінцем буде біда, бо Бог не попустить, щоб християни, мов ті собаки, на вулиці конали.

– Не щодня м’ясо бачимо.

– Еге, аби шмат хліба!

– Так, так, аби шмат хліба!

Журне завивання вітру заглушало їхні слова, і голоси їхні лунали ледве чутно.

– Гляньте! – мовив голосно старий возій, повертаючись лицем до півдня. – Он там Монсу…

Він випростав руку у темряву й почав називати одне по одному незримі місця. Там, у Монсу, Фовеллева цукроварня ще так-сяк працює, а цукроварня Отона вже скоротила частину робітників; не зачепило лише хлібної вивізної контори Дютійоля та канатної фабрики Блеза, що постачає канати для копалень. Потім він обвів рукою мало не половину всієї північної частини небозводу, – годі й казати: будівельні майстерні Сонневілля не дістали навіть третини звичайних замовлень; з трьох домен на металургійних заводах у Марш’єнні працюють тільки дві; нарешті – на скляному заводі Гажбуа ось-ось вибухне страйк, бо щось уперто гомонять, що зменшать заробітну плату.

– Знаю, знаю, – повторював за старим подорожній, – я сам допіру звідти.

– Ми ще поки животіємо, – додав возій, – хоч шахта дає багато менше вугілля, ніж дотепер. А гляньте просто перед себе, на «Вікторію»: там працюють лише дві коксові печі.

Він сплюнув, запріг у випорожнені вагонетки свою коняку, що почала вже тим часом куняти, і знову подався геть.

Тепер Етьєн, мов на долоні, бачив усю округу. Темрява була ще й досі така сама густа й глибока, але рука старого натхнула її живим привиддям тяжкого людського горя, і хлопець несвідомо відчував, як воно тяжить над ним, як воно тяжить скрізь, скрізь над усім цим рівним, безмежним простором… Чи то не стогін голодних котить цей березневий вітер голими полями?.. Його скажене завивання мов віщувало смерть праці й тяжкі злигодні, що заженуть у могилу силу-силенну людей. Етьєнові очі впивалися в морок, він силкувався пронизати його наскрізь, палко бажав і боявся побачити те, що криється за ним. Але все поринуло в темну безвість ночі, і тільки десь удалині

мріли домни та коксові печі. З одного боку вишикувалися нерівними шерегами десятки й десятки димарів і позначалися на чорному тлі неба низкою червоних вогнів, а трохи ліворуч від них, мов велетенські смолоскипи, палали синявим світлом високо в небі шпилі двох веж. Мов на пожарище – тоскно було дивитися на них. На всьому грізному, неосяжному небозводі не видно було іншої зорі, іншого світила, опріч цих сумних нічних вогнів країни вугілля та заліза.

– А ви, бува, не з Бельгії? – почув Етьєн за спиною голос старого, що знову допіру повернувся.

В цей раз він привіз тільки три вагонетки. Хай спорожнять тим часом бодай ці; підіймальна кліть зіпсувалась, якусь там гайку зламали, і робота стала на добру чверть години. Внизу під відвалом усе замовкло, не чути було глухого гуркоту вагонеток; тільки глибоко з шахти долинали далекі удари молота, що важко гупав по листовому залізу.

– Ні, я з півдня, – відповів Етьєн.

Спорожнивши вагонетки, рудий робітник присів на землю спочити, радий, що машина стала; він так само похмуро мовчав і тільки, як вовк, дивився своїми великими згаслими очима на возія, ніби дорікаючи йому за його балакучість; та й справді – старий ніколи не бував такий говіркий. Може, обличчя незнайомого сподобалось йому, а може, його захопило непереможне бажання поговорити від щирого серця, що часто так пориває старих людей розмовляти вголос із собою.

– А я з Монсу, і звуть мене Безсмертний.

– Прозвали так? – здивовано спитав Етьєн.

Старий задоволене всміхнувся й, показуючи на «Воре», пояснив:

– Атож, атож… Тричі витягали мене звідти, мало не на шматки побитого. Одного разу всю шкуру геть-чисто обсмалило; вдруге так засипало, що аж землі наглитався, а втретє так залило водою, що черево, мов тій жабі, розперло. Люди побачили, що я аж ніяк не хочу здихати, то й прозвали мене на сміх Безсмертним.

Він весело зареготав. Сміх його нагадував скрип непідмазаного блока й скінчився страшним нападом кашлю. Відблиск полум’я падав тепер просто на нього й освітлював його велику голову з сивим рідким волоссям, плескате бліде обличчя з синявими плямами. Він був невисокий на зріст, мав довжелезну шию, розкарячені литки й п’яти та довгі руки з короткими, товстими пальцями, що сягали йому аж по коліна. Він із своєю конякою, що стояла нерухомо поруч нього, здавався вирубаним з каменю: вони обоє наче зовсім не відчували ані холоду, ані рвучкого вітру.

У грудях старого знов щось заскреготіло – кашель шматував їх. Він нескоро відкашлявся, а коли сплюнув, то на землі знову позначилася чорна пляма.

Етьєн подивився на діда, а потім на його чорне харкотиння на землі.

– Давно працюєте на шахті? – спитав він.

Безсмертний широко розвів руками.

– Чи давно? Ще б пак!.. Мені ще й восьмий не минув, як я вперше спустився на дно, і знаєте куди? В цю саму Ворезьку копальню, а тепер мені п’ятдесят вісім. Порахуйте-но… чого-чого я тут не переробив… Як був малий, то працював при машині, а як підріс і вбився в колодки, то поставили відкатником, а потім цілих вісімнадцять літ був за вибійника. Потім через ці кляті ноги мене зробили ремонтним робітником, я грабався в землі, лагодив штреки, аж поки лікар не сказав, що я дуба дам під землею – тоді мене витягли на світ божий. З того часу, тому вже буде п’ять літ, поставили мене оце возієм… А що? Ловко? П’ятдесят літ на шахті, а з них сорок п’ять під землею! Га?

Він говорив, а розпалені жарини випадали від часу до часу на землю й кидали на його бліде старече обличчя криваві відблиски.

– Вони мені радять спочити. Еге! Нема дурних!.. Докалатаю ще два роки – до шостого десятка, а там матиму пенсію – аж сто вісімдесят франків! Якщо я попрощаюся з ними ниньки, то вони мені дадуть тільки сто п’ятдесят. Вони, шельми, хитромудрі! А я ще хоч куди! Тільки ноги, кляті, дошкуляють. Це мені, бачте, вода набилася під шкуру, бо часто, ще як був я за вибійника, вона мене щедро поливала. Часом, знаєте, й довбешкою двигнути несила – так болить, що криком кричу.

І знов напад кашлю здушив йому груди.

– Мабуть, тому ви й кашляєте? – промовив Етьєн.

Старий похитав головою. Віддихавшись, він сказав:

– Ні, ні, це я минулого місяця застудився; раніш я ніколи не кашляв, а ось тепер – ніяк здихатися не можу…

Плюю та й плюю, сміх та й годі, скільки того харкотиння береться…

Йому захрипіло в горлі, і він знову сплюнув чорним.

– Це кров? – наважився нарешті запитати його Етьєн.

Безсмертний помалу обтер губи рукою.

– Вугілля, вугілля, синку… У мене всередині є його стільки, що воно зігріватиме аж до смерті; ось уже п’ять років, як я під землю не навертався. Мабуть, воно в мені десь глибоко на схованці лежало, а мені про те й ані гадки. Дарма! Це підтримує!

Замовкли. Десь далеко на дні шахти стукав одноманітно молот; вітер журно квилив, і здавалося, що то з глибин темного простору доноситься скарга голоду й знемоги. Полум’я в жаровнях тремтіло, а старий віддався спогадам і заговорив тепер тихше, перетравлюючи своє минуле.

Еге, він і вся його рідня копають землю не з учора! Його кревні працюють на Компанію, відколи вона заклалася в Монсу, а тому вже багато часу, – аж сто шість років. Його прадід – Гійом Мае – тоді йому допіру скінчилося п’ятнадцять літ – знайшов кам’яне вугілля в Рекійярі. Компанія викопала там, недалеко Фовеллевої цукроварні, свою першу шахту – тепер вона вже стоїть копалищем. Вся країна знала, що її знайшов Гійом Мае, тому її й назвали Гійомовою шахтою. Він сам не бачив діда живого, та люди казали, що то був здоровий, кремезний чолов’яга й помер своєю смертю, саме як йому стукнуло шістдесят. Батька його – Нікола Мае, прозваного Червоним, – завалило землею, ще як йому заледве пішов сороковий, – тоді саме копали «Воре»… Від батька тільки мокре зосталося: кістки камінням потрощило, кров земля виссала – так його й не витягли. Двоє з його дядьків та троє з братів – теж зложили там свої кістки, та це вже пізніше. А він сам, Венсан Мае, вийшов сухий з води, усе гаразд, тільки ноги трохи покрутило, за те всі його взивають спритником… Нічого не вдієш, треба працювати. В їхній родині так повелося від батька до сина; що ж, ремесло як кожне інше… Його син, Туссен Мае, онуки його та всі, всі його кревні й свояки, що живуть он там, у тому селищі, конають на тій самій роботі. Сто шість років працювати до смерті, від батька до сина, на одного хазяїна – неабищо. Не кожен буржуа потрапить отак розповісти історію свого роду!

– Аби харчі, – пробубонів знову Етьєн.

– Отож і я кажу: доки є хліб – і жити можна.

Безсмертний замовк і кинув оком на селище, де в усіх вікнах один по одному почали займатися вогники. На дзвіниці в Монсу вдарила четверта година; похолоднішало, – вітер дошкуляв ще дужче.

– А чи ж багата оця ваша Компанія? – спитав Етьєн.

Старий знизав плечима, а потім нахилився, мов угинаючись під тягарем золотих екю.

– Ще б пак, ще б пак! Грошей кури не клюють… Направду казати – наші, може, й не такі багаті, як сусіди в Анзені. Та проте мільйонів, мільйонів тих – без ліку… Мають вони дев’ятнадцять копалень, з них тринадцять працюють повним ходом – «Воре», «Вікторія», «Кревкер», «Міру», «Сен-Тома», «Мадлена», «Фетрі-Кантель» та ще багато інших, а з цих шістьох одні вже вичерпані, а інші – провітрюються, як от «Рекійяр»… Десять тисяч робітників, концесії в шістдесяти семи комунах, п’ять тисяч тонн щоденного видобутку, залізниця між усіма шахтами… А майстерень, а фабрик скільки!.. Ще б пак, ще б пак, грошенят у них доволі!

Нараз почувся гуркіт коліщат по помосту, і гніда коняка наставила сторожко вуха. Там, під землею, мабуть, уже полагодили кліть і взялися знову до роботи. Знову запрягаючи коняку, старий стиха промовляв до неї:

– Не слід звикати до балачок, стара ледащице!.. Мала б що розказувати, якби пан Енбо дізнався, як ти час марнуєш!

Етьєн замислено втопив у морок очі.

– Так, кажете, шахта належить панові Енбо? – спитав він.

– Ні, – пояснив старий. – Пан Енбо тільки головний директор. Він служить так само, як і ми.

– То кому ж належить це все? – допитувався Етьєн, показавши рукою на неосяжний простір навкруги.

Але на Безсмертного напав знову шалений кашель, і він довго не міг відвести духу. Нарешті він сплюнув і стер з рота чорну піну.

– Кому воно належить? А хто його зна. Мабуть, якимсь людям… – промовив він; вітер налетів з новою силою й відніс його слова у далечінь.

Старий показав рукою в якийсь темний, далекий простір, де жили ці невідомі люди, що для них увесь його рід довбав землю ось уже більш як ціле століття. В голосі старого пролунав побожний страх, немовби він говорив про якусь недосяжну божницю, де причаїлося гладке ненажерливе божество, що йому вони віддавали в жертву свою плоть, але зроду його не бачили.

– Аби хліба завжди вдосталь, – втретє промовив Етьєн.

– Аби щодня хліба вволю. Ще б пак, ще б пак! Чого ще тоді й хотіти!

Коняка подалася, а з нею зник у пітьмі й дід, важко шкутильгаючи хворими ногами. Рудий робітник, що присів спочити, ані разу не ворухнувся; він увесь зібгався й, затиснувши коліньми підборіддя, втопив у темну порожняву свій згаслий погляд.

Етьєн підняв з землі свій клунок, але не міг примусити себе відійти. За його спиною лютував крижаний вітер і зціплював кров йому в жилах, а груди припікало вогнем. Може, тут знайдеться якась робота на шахті? Може, старий про неї не чув?.. Він пристане на все. Бо що робити? Куди податися, чого чекати в цій зголоднілій, виснаженій безробіттям країні? Здохнути десь під тином, мов той собака приблудний? А проте він вагався. Це повите мороком «Воре» серед безмежно рівного поля жахало його. Наскоки вітру щораз дужчали й зростали, і здавалося, що небозвід, звідки вони з свистом зривалися, теж чимдалі ширшав, ставав більший. В мертвому небі не займалася бліда зоря; тільки палали домни та коксові печі кривавою загравою на чорному тлі темної безвісті, але не освітлювали нічого. А темна маса «Воре», мов лютий звір якийсь, наїжилася на дні свого лігва і дихала щоразу важче й глибше, ніби насилу перетравлюючи людську плоть, що її вона поглинула.